Справа № 761/26707/23
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/1373/2025
28 квітня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.
розглянувши у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 8 травня 2024 року (суддя Саадулаєв А.І.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу,
встановив:
у липні 2023 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідачки заборгованості за договором позики від 3 вересня 2020 року у розмірі 8 213,94грн.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що 3 вересня 2020 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір позики в усній формі, підтверджений конклюдентними діями та письмовими доказами. Відповідно до умов цього договору він перерахував ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 19 013,94грн, які відповідачка зобов'язалась повернути до 3 вересня 2020 року.
Позивач посилався на те, що укладення договору позики підтверджується банківськими квитанціями та частковим поверненням відповідачкою грошових коштів на його банківський рахунок.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 8 травня 2024 року у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000грн.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на неповне встановлення судом обставини справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Позивач вважає, що суд першої інстанції безпідставно застосував до спірних відносин положення статті 1212 ЦК України, оскільки між ним та відповідачкою мали місце договірні правовідносини. При цьому відповідачка, хоч і відмовилась надати йому розписку про те, що позичила кошти, однак у телефонній розмові, яку він записав за допомогою технічних засобів, визнала наявність боргу.
Також, позивач посилався на те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про виклик до суду особисто відповідачки та дослідження технічного запису їх розмови у судовому засіданні у її присутності. При цьому, суд першої інстанції не навів у рішенні підстави неврахування поданих ним доказів на обґрунтування позовних вимог.
Крім цього, позивач вважає, що сума витрат на правову допомогу, заявлена представником відповідача, є неспівмірною зі складністю цієї справи, обсягом наданих
адвокатом послуг та затраченим часом.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Новік С.В. просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, стягнути з позивача понесені витрати на правову допомогу під час розгляду справи судом апеляційної інстанції, орієнтовний розмір яких с становить 8 000грн.
Представник відповідачки зазначає, що останньою не укладалось з позивачем будь-яких договорів, у тому числі і договору позики, та не виникало будь-яких зобов'язальних правовідносин. Грошові кошти у розмірі 19 013,94грн були перераховані позивачем на картковий рахунок відповідачки за його власною ініціативою, без покладення на останню будь-яких зобов'язань, у тому числі щодо повернення цих грошових коштів. Крім цього, позивач не звертався до відповідачки з вимогою про повернення цих коштів, що підтверджує відсутність між ними зобов'язальних правовідносин.
Також, представник відповідачки вважає, що оскільки між сторонами не було укладено договору, ні в письмовій, ні в усній формі, інститут конклюдентних дій не може бути застосовний у даному випадку. Разом з цим, надані позивачем у якості доказів копії банківських виписок із його рахунку в «monobank» є неналежним доказом, так як відповідачка, при перерахуванні грошових коштів на користь позивача, не зазначала призначення платежу.
Крім цього, представник відповідачки посилається на те, що диск із технічним записом розмови між позивачем та відповідачкою було подано до суду з грубим порушенням норм процесуального права, оскільки позивачем не було вказано у позовній заяві про наявність такого доказу та про неможливість вчасно його подати до суду, даний доказ було подано поза межами визначеного законом процесуального строку на подання доказів, а в клопотанні про його долучення не порушувалось питання про поновлення такого строку.
Також, представник відповідачки вважає, що долучений диск є неналежним доказом, оскільки із технічного запису неможливо встановити учасників розмови, час проведення такої розмови, її зміст та предмет; а також недопустимим доказом, оскільки зйомку було здійснено з порушенням чинного законодавства, без згоди відповідачки.
Відповідно до положень частини 1 статті 369 ЦПК України апеляційна скарга розглядається без повідомлення учасників справи.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що 3 вересня 2020 року позивач перерахував на картковий рахунок відповідачки 19 013,94грн. У призначенні платежу зазначено - ТСО, поповнення карти/рахунку (с.с.12).
Протягом вересня-грудня 2020 року відповідачка перераховувала кошти на картковий рахунок позивача: 11 вересня 2020 року - 300грн; 12 вересня 2020 року - 200грн; 14 вересня 2020 року - 1 200грн; 15 вересня 2020 року - 1 500грн; 23 вересня 2020 року - 1 300грн; 23 вересня 2020 року - 500грн; 24 вересня 2020 року - 400грн; 24 жовтня 2020 року - 2 000грн; 6 листопада 2020 року - 1 000грн; 8 листопада 2020 року - 1 000грн; 24 листопада 2020 року - 800грн; 23 грудня 2020 року - 600грн, а всього - 10 800грн. У призначенні платежу зазначено - поповнення картки (с.с.8,9).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що договір позики між сторонами у письмовій формі не укладався, відтак боргові зобов'язанні, на які посилався відповідач, між сторонами не виникли. При цьому позивач не просив повернути безпідставно набуті кошти у порядку статті 1212 ЦК України, тому суд першої інстанції, врахувавши принцип змагальності та диспозитивності у цивільному процесі, був позавлений можливості здійснити перекваліфікацію відносин, що виникли між учасниками справи, та дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.
Стягуючи з позивача на користь відповідачки витрати на правову допомогу у
розмірі 10 000грн, суд першої інстанції врахував заперечення позивача проти заявленої до
відшкодування суми, та виходив із засад співмірності та розумності.
Переглядаючи рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає про наступне.
Частиною першою статті 626 ЦК Українипередбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до статті 1046 ЦК Україниза договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Таким чином, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Саме такий правовий висновок про застосування статей 1046, 1047 ЦК України міститься в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як
на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша,третя статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц ).
У підтвердження укладення з відповідачкою договору позики, позивачем суду першої інстанції надана копія квитанції про перерахування ним на картковий рахунок відповідачки 19 013,94грн та виписки з його карткового рахунку про перерахування відповідачкою у період з 11 вересня 2020 року по 24 жовтня 2020 року на його картковий рахунок 10 800грн.
Частина 2 статті 78 ЦПК України передбачає, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Разом з цим, позивачем суду не було надано письмового договору позики, укладеного з відповідачкою, а також розписку відповідачки про отримання грошових коштів з обов'язком їх повернути у погоджений сторонами строк.
Отже, позивачем не надано суду будь-якого письмового документу, який би підтверджував факт укладання між ним та відповідачкою договору позики, а також який містив би умови отримання ОСОБА_2 грошових коштів у борг із зобов'язанням їх повернення.
Надана суду першої інстанції копія квитанції від 3 вересня 2020 року про перерахування позивачем на картковий рахунок відповідачки грошових коштів у розмірі 19 013,94грн, не є належним та достатні доказом на підтвердження факту укладення між сторонами саме договору позики у розумінні статті 1046 ЦК України, оскільки, не містить умов отримання відповідачкою цих коштів, а також зобов'язань з їх повернення.
За таких обставин, суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку про відсутність підстав вважати, що між сторонами виникли зобов'язальні правовідносини за договором позики.
Доводи апеляційної скарги, що факт укладення договору позики між сторонами підтверджується конклюдентними діями з боку відповідачки, а саме фактом перерахування нею коштів на картковий рахунок позивача, колегія суддів вважає безпідставними.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16 зазначено, що так звані конклюдентні дії особи - це такі дії, що виявляють
волю особи встановити правовідношення, але не у формі усного чи письмового волевиявлення, а у формі поведінки, щодо якої можна зробити певний висновок про конкретний намір(наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення (постанова Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі №3-59гс14).
Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі.
Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення в усній формі договору, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма.
Разом з цим, для договору позики законодавець імперативно встановив письмову форму укладення, отже факт перерахування коштів відповідачкою позивачу, без зазначення призначення таких платежів, не можна вважати належним підтвердженням факту виникнення між сторонами зобов'язальних правовідносин та визнання відповідачкою укладення саме договору позики.
Твердження в апеляційній скарзі про безпідставне посилання судом на положення статті 1212 ЦК України, не є підставою для задоволення апеляційної скарги та позовних вимог, оскільки, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції вказаними положеннями не керувався.
Доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які виразилися у відмові під час судового засідання у задоволенні клопотання позивача про виклик до суду відповідачки для дослідження запису на диску в її присутності, а також не взяття судом до уваги наданого позивачем доказу - запису розмови у відповідачкою, у підтвердження позовних вимог, колегія суддів вважає необґрунтованими.
Частина 1 статті 58 ЦПК України передбачає, що сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.
З матеріалів справи вбачається, що інтереси відповідачки у судовому засіданні представляв адвокат Новік С.В., а суд першої інстанції не встановив підстав для визнання обов'язковою явки відповідачки у судове засідання, що є правом суду, а не його обов'язком згідно положень статті 223 ЦПК України.
За змістом статті 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Звертаючись до суду у липні 2023 року з даним позовом, позивач не надавав у якості доказу диск з відео/аудіо записом розмови з відповідачкою та не посилався на наявність у нього такого доказу.
Тільки 25 січня 2024 року позивач заявив клопотання про долучення в якості доказу диску, на якому міститься технічний запис їх з відповідачкою розмови (с.с.85-86). При цьому, зі змісту клопотання вбачається, що сама розмова з відповідачкою, яка записана на цьому диску, мала місце ще у серпні 2021 року, однак, у клопотанні не наведено обґрунтування неможливості подання цього доказу у строки, визначенні ЦПК України, а також не заявлено про поновлення строку подання доказу, тому суд першої інстанції правомірно відмовив у прийнятті такого доказу.
Колегія суддів вважає, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Подана 14 жовтня 2024 року позивачем заява про збільшення позовних вимог розгляду апеляційним судом не підлягає, оскільки відповідно до частини 6 статті 367 ЦПК України в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Щодо доводів апеляційної скарги про неспівмірність стягнених з позивача витрат на правову допомогу.
Представником відповідачки - адвокатом Новік С.В. було заявлено до відшкодування 16 700грн витрат на правову допомогу, які понесла відповідачка під час розгляду справи судом першої інстанції.
Зменшуючи заявлений розмір витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції прийшов до висновку, що заявлені представником відповідачки витрати є неспівмірними зі складністю справи.
Частинами 2-4 статті 137 ЦПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до частин 5, 6 статті 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Отже, розмір витрат на правничу допомогу визначається судом, виходячи з умов договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, проте, вказаний розмір може бути зменшений за клопотанням іншої сторони у разі, якщо такі витрати є неспівмірними із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих послуг та ціною позову та (або) значенням справи для сторони.
Відповідно до п. 1, 2 ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір
таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
З наданих суду першої інстанції документів встановлено, що між адвокатом Новіком С.В. (адвокат) та ОСОБА_2. (клієнт) був укладений договір про надання правничої (правової) допомоги № 02/10/23 від 18 жовтня 2023 року (далі - Договір), за умовами якого адвокат приймає на себе зобов'язання надавати правову допомогу/представляти інтереси клієнта у справах цивільного, господарського, адміністративного, кримінального права/судочинства, у справах про адміністративні правопорушення, у справах щодо честі, гідності та ділової репутації у всіх правоохоронних органах, судах, органах прокуратури, інших органах державної влади та місцевого самоврядування, підприємствах, установах та організаціях незалежно від форми власності та підпорядкування. Відповідно до п. 3.1 Договору за надання правової допомоги клієнт сплачує адвокату гонорар визначений в протоколі узгодження гонорару, який є додатком до даного договору. Згідно п. 3.4. Договору після виконання адвокатом обов'язків по даному договору на прохання клієнта чи за власною ініціативою адвокат має скласти та надати клієнту звіт та акт приймання-передачі наданих послуг (с.с.33-36).
Згідно протоколу узгодження гонорару від 18 жовтня 2023 року, який є додатком № 1 до Договору, адвокат Новік С.В. та відповідачка узгодили вартість послуг адвоката (с.с.73-74).
Відповідо до акту приймання-передачі наданих послуг від 15 листопада 2023 року, адвокатом було надано відповідачці наступні послуги: 1) складено та подано до суду клопотання від 18 жовтня 2023 року по справі № 761/26707/23 про відкладення розгляду справи на іншу дату та ознайомлення з матеріалами справи; 2) участь у судовому засіданні 18 жовтня 2023 року по справі № 761/26707/23; 3) ознайомлення з матеріалами справи № 761/26707/23; 4) складання (написання) відзиву по судовій справі № 761/26707/23 (с.с.75-76).
15 листопада 2023 року адвокатом Новіком С.В. був складений рахунок № 1-02/10/23 наданий ОСОБА_2 , згідно якого останній необхідно оплатити такі послуги адвоката: 1) участь у судовому засіданні 18 жовтня 2023 року по справі № 761/26707/23 (вартість - 2 200грн); 2) складання (написання) відзиву від 25 жовтня 2023 року по справі № 761/26707/23 (вартість - 6 200грн); 3) ознайомлення з матеріалами справи № 761/26707/23 (вартість - 1 700грн); 4) участь у судовому засіданні 29 листопада 2023 року по справі № 761/26707/23 (вартість - 2 200грн), а всього - 12 300грн (с.с.77). Вказаний рахунок був оплачений відповідачкою (с.с.78, 79).
Також, відповідно до акту приймання-передачі наданих послуг від 27 лютого 2024 року, адвокатом було надано відповідачці наступні послуги: 1) складено та подано до суду клопотання від 18 жовтня 2023 року по справі № 761/26707/23 про відкладення розгляду справи на іншу дату та ознайомлення з матеріалами справи (с.с.107).
29 лютого 2024 року адвокатом Новіком С.В. був складений рахунок № 2-02/10/23 наданий ОСОБА_2 , згідно якого останній необхідно оплатити такі послуги адвоката: 1) участь у судовому засіданні 29 січня 2024 року по справі № 761/26707/23 (вартість - 2 200грн); 2) участь у судовому засіданні 5 березня 2024 року по справі № 761/26707/23 (вартість - 2 200грн), а всього - 4 400грн (с.с.108). Вказаний рахунок був оплачений відповідачкою (с.с.109, 110).
Представник позивача у поданій 8 травня 2024 року заяві просила у стягненні витрат на правовоу допомогу відмовити, з огляду на їх неспівмірність (с.с.155).
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц зазначено, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу,
суд має пересвідчитись, що заявлені витрати є співмірними зі складністю справи, а наданий адвокатом обсяг послуг і витрачений час на надання таких послуг відповідають критерію реальності таких витрат. Також суд має врахувати розумність розміру витрат на професійну правничу допомогу та чи не буде їх стягнення становити надмірний тягар для іншої сторони.
Таким чином, суд може зменшити розмір судових витрат, якщо: заявлені судові витрати завищені, враховуючи обставини справи (ціна позову, тривалість справи, виклик свідків, призначення експертизи тощо); суду не було надано достатніх доказів фактичного здійснення витрат (відсутні акт прийому-передачі юридичних послуг, платіжне доручення та квитанції про сплату за надані послуги тощо); заявлені судові витрати були недоцільні або не обов'язкові (не підтверджена нагальна потреба у вивченні додаткових джерел права, завищений обсяг часу на технічну підготовку документів тощо).
Відповідно до змісту позовної заяви, позивач просив стягнути з відповідача кошти у розмірі 8 213,94грн, дана справа не є складною та не потребує значного часу для вивчення судової практики та норм матеріального права, тому висновок суду першої інстанції про зменшення витрат відповідачки на правову допомогу до 10 000грн є правомірним.
При цьому, апеляційна скарга не містить доводів незаконності або необґрунтованості рішення суду в цій частині.
Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Суд першої інстанції повно встановив обставини справи, оцінив надані докази, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушення норм процесуального права, тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування або зміни рішення суду та задоволення апеляційної скарги.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідачки зазначив, що орієнтовний розмір витрат відповідачки на правову допомогу у суді апеляційної інстанції становить 8 000грн.
25 вересня 2024 року адвокат Новік С.В. направив до апеляційного суду заяву про приєднання доказів про розмір судових витрат, які відповідачка понесла у зв'язку із розглядом справи апеляційним судом.
До заяви представником відповідачки додано: копію додаткової угоди № 1 від 26 серпня 2024 року до договору № 01/03/24 від 5 березня 2024 року, згідно якої строк дії договору продовжено до 26 серпня 2024 року (с.с.226, звор.); копію акту приймання-передачі наданих послуг від 16 вересня 2024 року, згідно якого адвокатом Новіком С.В. надано ОСОБА_2 наступну послугу: складання/підготування та подання до Київського апеляційного суду відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1. у справі № 761/26707/23 (вартість - 8 000грн) та копію наданого ОСОБА_2 рахунку № 3-02/10/23 від 16 вересня 2024 року на вказану суму, який був оплачений (с.с.227, 228).
Позивачем заперечень стосовно розміру витрат відповідачки на правову допомогу у суді апеляційної інстанції подано не було.
Згідно з положенням пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України у разі відмови в позові інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК, докази щодо розміру витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц вказала, що така вимога ч. 8 ст. 141 ЦПК застосовується і до справ, що розглядаються у спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні.
За змістом статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції
зазначається розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи пов'язані ці витрати з розглядом справи.
З аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи (висновки в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року в справі № 357/380/20).
Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування витрат суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Заявник має право на компенсацію судових та інших витрат за умови, що буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п'ята статті 137 ЦПК України).
Під час визначення суми відшкодування суд має керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Такі висновки сформульовані в додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 755/9215/15-ц.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2018 року
у справі № 751/3840/15, наявність документального підтвердження витрат на правничу допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат.
У постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі №922/2685/19 зазначено, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (пункт 268).
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
З урахуванням наведеного вище, не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Керуючись критеріями, визначеними частиною третьою статті 141 ЦПК України, апеляційний суд вважає, що розмір витрат на професійну правову допомогу в суді апеляційної інстанції підлягає частковому задоволенню, а саме в сумі 4 000грн, який відповідає критерію реальності адвокатських послуг та критерію обґрунтованості їхнього розміру, такі витрати мають характер необхідних і пропорційні із складністю справи та
виконаною адвокатом роботою в суді апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 367, 369, 374, 375, 381 - 383 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 8 травня 2024 року - без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 4 000грн.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, оскарженню у касаційному порядку не підлягає, крім випадків, зазначених у п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.І.Ящук