справа №756/43/24 Головуючий у І інстанції - Диба О.В.
апеляційне провадження №22-ц/824/8667/2025 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
22 квітня 2025 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Миголь А.А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 січня 2025 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до Територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради, третя особа: ОСОБА_2 про визнання права власності на майно за набувальною давністю,-
установив:
У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Оболонського районного суду м. Києва із позовом до Територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради, третя особа: ОСОБА_2 про визнання права власності на майно за набувальною давністю.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що спірна квартира належала в рівних частинах їй, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на житло виданого 17 лютого 1994 року Фондом комунального майна Мінського району м. Києва, проте на даний момент їй належить 1/2 частина квартири з урахуванням 1/4 частини в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5 , яка спадкоємців не мала, при цьому, вказує, що вона безперервно проживає та користується вказаною квартирою добросовісно, відкрито, більше 10 років.
Зазначала, що вона зверталася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 , проте їй було відмовлено з посиланням на те, що вона не входить до кола спадкоємців до майна померлої та неможливістю застосування чинного законодавства при оформленні спадщини.
Після смерті тітки вона продовжує користуватися як своєю часткою квартири, так і часткою, яка належала її тітці, інших осіб, які б претендували на спірну частину квартири, немає.
Просила суд, визнати за нею право власності за набувальною давністю на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 .
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 31 січня 2025 року у задоволенні зазначеного вище позову було відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку, оскільки вважає рішення незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що під час розгляду справи в суді першої інстанції було повністю доведено те, що вона добросовісно заволоділа чужим майном, тобто її поведінка з володіння і користування нерухомим майном була очікуваною (вона продовжила користуватися цим майном); її поведінка не обмежувала право інших осіб на таке майно (під час розгляду справи була встановлена відсутність спадкоємців); її поведінка була і залишається законною; вона у встановленому порядку звернулася до нотаріуса для оформлення спадщини, але отримала відмову в оформленні такої спадщини, а тому висновок суду першої інстанції, щодо недобросовісності її володіння майном є помилковим і таким, що не відповідає обставинам справи.
Зазначає, що суд першої інстанції взагалі не надав жодної правової оцінки показанням свідків, а лише вказав, що вони є «в певній мірі заінтересовані у результаті розгляду справи», при цьому суд першої інстанції не зазначив показання якого саме з двох допитаних свідків він не бере до уваги і з якої саме причини, в чому саме полягає їх заінтересованість. Якщо є така заінтересованість, то на які саме показання вона впливає.
Вказує, що при прийнятті оскаржуваного рішення судом першої інстанції було неправильно застосовано ст. 344 ЦК України, та не застосовано норми матеріального права, які слід було застосувати, без врахування правових висновків Верховного Суду до аналогічних правовідносин.
Просила суд, скасувати рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 січня 2025 року та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.
На вказану апеляційну скаргу Київська міська рада подала відзив, в обґрунтування якого зазначила, що апелянту достеменно було відомо, хто був власником на частину квартири АДРЕСА_1 , а тому відсутні підстави вважати, що апелянт не знала і не могла знати, що володіє чужою річчю.
Таким чином, апелянтом обрано невірний спосіб захисту, тобто такий, який не відповідає специфіці правовідносин, що виникли.
Просило суд, апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 січня 2025 року залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у розгляді справи, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому ст. 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , в рівних долях, на підставі свідоцтва про право власності на житло виданого 17 лютого 1994 року Фондом комунального майна Мінського району м. Києва, що також підтверджується листом КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 19 грудня 2023 року.
Згідно свідоцтва про право на спадщину за законом виданого та посвідченого 03 листопада 2023 року державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори Тютюн І.М., ОСОБА_1 є спадкоємцем 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 після смерті її батька ОСОБА_3 .
Зі свідоцтва про смерть серія НОМЕР_1 виданого 24 березня 1997 року відділом реєстрації актів громадянського стану Мінського району м. Києва убачається, що ІНФОРМАЦІЯ_2 року померла ОСОБА_5 .
Згідно витягу з реєстру територіальної громади м. Києва від 13 грудня 2023 року, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_2 .
У відповідності до постанови приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Мартич Є.В. від 08 жовтня 2024 року, позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_6 з посиланням на те, що позивач не входить до кола спадкоємців до майна померлої та неможливістю застосування чинного законодавства при оформленні спадщини.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 достеменно було відомо, хто був власником 1/4 частини квартири АДРЕСА_3 , а тому, відсутні підстави вважати, що вона не знала і не могла знати, що володіє чужою річчю.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 обрано невірний спосіб захисту, тобто такий, який не відповідає специфіці правовідносин, що виникли.
Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 не доведені умови, щодо добросовісності та безтитульності володіння квартирою, а тому, суд першої інстанції не знайшов законних підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_3 за набувальною давністю.
З такими висновками погоджується і колегія суддів апеляційного суду, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства, з огляду на наступне.
Згідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених ч. 1 ст. 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Вирішуючи спір, суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За положеннями частин 1 та 4 ст. 344 ЦК України, особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у ч. 1 ст. 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.
Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом ст. 2 ЦК України, є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Але, не будь-який об'єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об'єкт володіння має бути законним.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18), в постанові Верховного Суду від 02 травня 2024 року в справі №761/29679/18 провадження №61-14960св23) зазначено, що аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до ст. 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Тобто йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), але не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б із ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 ч. 3 ст. 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (ч. 2 ст. 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду. Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Умовами набуття права власності за набувальною давністю на підставі ст. 344 ЦК України є: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна (нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери) право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду.
За змістом ч. 1 ст. 344 ЦК України, добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі №201/12550/16-ц (провадження №61-19156св18) Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Верховного Суду у цій справі наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених вище висновків, оскільки за змістом ч. 1 ст. 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем, і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 15 листопада 2022 року у справі №293/1061/21 (провадження №61-4347св22), від 15 червня 2023 року у справі №359/8844/20 (провадження №61-5539св23) та від 27 березня 2024 року у справі №462/2756/18 (провадження №61-15779св20).
Дослідивши докази, наявні у справі, суд першої інстанції встановив, що позивачу достеменно було відомо, хто був власником 1/4 частини квартири АДРЕСА_3 , тобто, відсутні підстави вважати, що позивач не знала і не могла знати, що володіє чужою річчю.
Суд першої інстанції вірно визначився з тим, що позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном(чужою річчю),та завжди знала хто є власником, що свідчить про обізнаність ОСОБА_1 протягом всього періоду володіння нерухомим майном про його власника.
Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 вказувала на те, що вона зверталася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті тітки ОСОБА_6 , проте їй було відмовлено з посиланням на те, що вона не входить до кола спадкоємців до майна померлої та неможливістю застосування чинного законодавства при оформленні спадщини.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що діючим законодавством, а саме ст.ст. 1216, 1218, 1223, 1263, 1268 ЦК України, визначений певний порядок набуття у власність спадкового майна.
Відтак, встановивши, що позивач була обізнана про те, що власником 1/4 частини кв. АДРЕСА_1 , який є предметом спору та на який вона просить визнати право власності за набувальною давністю, була її тітка ОСОБА_5 , суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується апеляційний суд, про відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на спірну частину квартири за набувальною давністю, оскільки позивач в контексті положень ст. 344 ЦК України не є добросовісним набувачем та безтитульним набувачем 1/4 частини кв. АДРЕСА_1 , а самі по собі тривалість, відкритість і безперервність користування спірним майном не є достатніми підставами для набуття права власності за набувальною давністю.
Апеляційний суд вважає такі висновки правильними, оскільки, з урахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18), Верховного Суду у постановах від 15 листопада 2022 року у справі №293/1061/21 (провадження №61-4347св22), від 15 червня 2023 року у справі №359/8844/20 (провадження №61-5539св23) та від 27 березня 2024 року у справі №462/2756/18 (провадження №61-15779св20), позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.
Доводи апеляційної скарги, що після смерті ОСОБА_6 позивач безперервно проживає та користується вказаною квартирою добросовісно, відкрито, більше 10 років, як того вимагає ст. 344 ЦК України, відхиляються апеляційним судом, оскільки не спростовують висновків суду першої інстанції і не є самі по собі підставою для задоволення позову, з огляду на те, що відкритість, тривалість і безперервність користування спірним майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами ст. 344 ЦК України.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення неправильно застосував ст. 344 ЦК України, та не застосував норми матеріального права, які слід було застосувати, без врахування правових висновків Верховного Суду до аналогічних правовідносин, відхиляються апеляційним судом як необґрунтовані, з огляду на те, що правові висновки щодо застосування ст. 344 ЦК України, використані судом першої інстанції, є загальними і з огляду на підстави та предмет позову про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю підлягали врахуванню.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав жодної оцінки показанням свідків, а лише вказав, що вони є «в певній мірі заінтересовані у результаті розгляду справи», не заслуговують на увагу, з огляду на наступне.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. ст. 2 ЦПК України).
За приписами ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтею 69 ЦПК України встановлено, що свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи.
Свідок зобов'язаний з'явитися до суду за його викликом у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини.
Частиною 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Тож колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяв учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених ЦПК України, та вжив необхідних заходів для повного та всебічного встановлення обставин справи, а тому посилання позивача на порушення судом першої інстанції принципу змагальності сторін та наявності обставин, які викликають сумніви в його об'єктивності, є безпідставними.
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі і не спростовують висновків суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 31 січня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 28 квітня 2025 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба