26 березня 2025 року місто Київ
справа № 756/12153/23
провадження №2 2-ц/824/1971/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання - Височанської Н.В.
сторони:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Домітращук Іриною Михайлівною,
на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 20 червня 2024 року, ухвалене у складі судді Діденка Є.В., суд, -
У вересні 2023 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача, в якому просила здійснити поділ спільного майна подружжя, виділивши у власність ОСОБА_1 частину квартири АДРЕСА_1 , вартістю 524 174 грн.
Позов обґрунтовано тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 30 квітня 2014 року. На підставі рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 липня 2023 року шлюб між ними розірвано.
В період шлюбу, за спільні кошти подружжя, на підставі договору купівлі-продажу від 25 січня 2018 року набуто спірне майно - квартира АДРЕСА_1 , вартість якої становила на дату звернення до суду 1 048 348 грн.
Після припинення фактичних шлюбних відносин, відповідач заселив у спірну квартиру своїх знайомих, відтак позивачка не має змоги користуватись своїм майном.
Відповідач наполягає, що більша частина квартири є його власністю, оскільки його частка участі є більшою, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири, де значиться тільки його прізвище. З огляду на це, відповідач впевнений, що у спірній квартирі, позивачці належить тільки 30% права власності.
В свою чергу ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому просив визнати за ним право особистої приватної власності на 3/5 частини квартири АДРЕСА_1 ; в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за сторонами право власності по 1/5 частині квартири АДРЕСА_1 .
Зустрічний позов обґрунтований тим, що 17 січня 2018 року відповідач продав належну йому на праві особистої власності квартиру у м. Запоріжжі за ціною 396 005 грн.
25 січня 2018 року була придбана спірна квартира у місті Києві за ціною 721 750 грн. Таким чином, на придбання цієї квартири були витрачені його особисті кошти в сумі 396 005 грн., а також спільні кошти подружжя - 325 745 грн. Відповідно, 3/5 частини квартири є особистою приватною власністю відповідача, а 2/5 частини квартири слід поділити між сторонами по 1/5 частині.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 20 червня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено.
В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя, визнано за ОСОБА_3 право власності на частину квартири за адресою: АДРЕСА_2 .
Частково задоволено зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою власністю і поділ майна подружжя.
В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя, визнано за ОСОБА_2 право власності на частину квартири за адресою: АДРЕСА_2 .
В іншій частині позову відмовлено.
Зараховано ОСОБА_1 та ОСОБА_2 сплачений кожним із них судовий збір в розмірі 3608, 75 грн., та звільнено від обов'язку його компенсації на користь кожної зі сторін.
Повернуто ОСОБА_2 з державного бюджету судовий збір в розмірі 1443, 50 грн., сплачений квитанцією № 1320-3641-1078-4800 від 17 жовтня 2023 року.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, представник ОСОБА_2 - адвокат Домітращук І.М. 21 липня 2024 року через засоби поштового зв'язку подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні первісного позову та задовольнити вимоги зустрічного позову.
В апеляційній скарзі посилається на те, що кошти в сумі 396 005 грн., на придбання спірної квартири в більшій частці належали відповідачу, та були його особистими коштами, отриманими з продажу квартири в м. Запоріжжі, згідно договору купівлі - продажу від 17 січня 2018 року. Відтак майно, яке хоч і придбане в період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, не може вважатись об'єктом спільної сумісної власності, а є особистою приватною власністю відповідача, відповідно до роз'яснень Верховного Суду.
Зазначає, що згода, надана ОСОБА_1 на укладення нотаріально посвідченого договору купівлі - продажу спірної квартири, не свідчить про належність їй прав на частку квартири за адресою: АДРЕСА_2 , оскільки надання такої згоди є формальною вимогою сімейного законодавства.
Не заперечує, що позивачка ОСОБА_1 дійсно має частку в спільному майні подружжя, проте розмір такої становить 1/5 частину, оскільки 3/5 частини спірної квартири було придбано за особисті кошти апелянта, а тільки 2/5 частини за спільні кошти подружжя.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивача за первісним позовом - адвокат Розум О.В. заперечує проти апеляційної скарги, зазначає, що апелянтом не доведено того, що саме за кошти від продажу квартири в м. Запоріжжі, було придбано спірну квартиру, вважає рішення суду таким, що відповідає обставинам справи.
В судовому засіданні представник відповідача - адвокат Домітращук І.М. просила задовольнити апеляційну скаргу в повному обсязі, рішення суду першої інстанції скасувати.
В судовому засіданні в режимі відеоконференції представник позивача - адвокат Розум О.В. просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції як законне та обґрунтоване залишити в силі.
Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., пояснення осіб, які з'явилися в судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі судового рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом установлено, що з 30 квітня 2014 року по 11 липня 2023 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.
17 січня 2018 року відповідач ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, продав квартиру АДРЕСА_3 , яка належала йому на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 3 серпня 2009 року, за ціною 396 005 грн.
В період шлюбу сторонами була придбана квартира АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 25 січня 2018 року, укладеного між покупцем ОСОБА_2 та продавцями ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , посвідченого приватним нотаріусом Івановою С.М., реєстровий номер 83.
Відповідно до п. 3 зазначеного Договору передбачено, що продаж вчинено за 721 750 грн.
Згідно з п. 16 вказаного Договору, сторонам роз'яснено, зокрема зміст ст.ст. 65, 67 Сімейного кодексу України.
У п. 18 Договору вказано, що договір укладено за згодою дружини покупця - ОСОБА_1 на купівлю квартири, викладеної у вигляді заяви, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Боднар Н.В. 16 січня 2018 року.
Допитаний в судовому засіданні в якості свідка відповідач ОСОБА_2 пояснив, що кошти від продажу квартири у м. Запоріжжі, які були його особистою власністю, були витрачені ним на придбання спірної квартири у м. Києві. Кошти, отримані від продажу квартири, деякий час зберігалися у банку, однак документів на підтвердження цього у нього немає. Кошти він отримував у доларах США.
Ухвалюючи в цій справі рішення, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем не надано суду належних доказів на підтвердження того, що кошти, отримані ним від продажу квартири в м .Запоріжжі 17 січня 2018 року в розмірі 396 005 грн., були використані для придбання квартири у м. Києві 25 січня 2018 року, вартістю 721 750 грн.
Позивачка, як дружина відповідача, надавала нотаріусу письмову згоду на придбання квартири у спільну власність подружжя, про що зазначено у п. 18 договору купівлі-продажу. Також сторонам роз'яснювались відповідні положення Сімейного кодексу України.
Вказаний договір з усіма його умовами є чинним і недійсним в судовому порядку не визнавався.
Будь-яких умов про придбання певної частини квартири в особисту власність відповідача, або за його особисті кошти, договір купівлі-продажу не містить. Доказів того, що відповідач мав будь-які перешкоди, щоб на власний розсуд врегулювати у договорі придбання частини квартири в свою особисту власність, за умови наявності для цього законних підстав, суду не надано.
Таким чином, суд першої інстанції вважав, що придбана в період зареєстрованого шлюбу квартира АДРЕСА_1 , є спільною сумісною власністю сторін по справі, частки яких у праві власності на квартиру є рівними.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно із ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція ст. 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вказаний висновок викладений, зокрема у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (ч. 1 ст. 61 СК України).
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України).
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч. 1 ст. 70 СК України).
Згідно із п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Відповідно до п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, Велика Палата Верховного Суду наголошує на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначає, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 обґрунтовує свою позицію тим, що кошти, отримані ним від продажу квартири в м. Запоріжжі в сумі 396 745 грн., та які є його особистою приватною власністю, витрачені ним на придбання спірного майна, а саме квартири АДРЕСА_1 .
Таким чином, вважає, що на придбання спірного майна були витрачені його особисті кошти в сумі 396 005 грн., а також спільні кошти подружжя в розмірі 325 745 грн.
Проте, як правильно зазначив у своїх висновках суд першої інстанції, відповідачем за первісним позовом не доведено належними та допустимими доказами того, що кошти, які він вказує, як особиста приватна власність, дійсно були витрачені ним на придбання квартири АДРЕСА_1 .
Матеріали справи не містять будь - яких квитанцій, довідок чи чеків, які б підтверджували твердження ОСОБА_2 про те, що кошти в розмірі 325 745 грн., отримані від продажі його приватної власності - квартири у м . Запоріжжі, використовувались ним для придбання спірної квартири згідно договору купівлі - продажу від 25 січня 2018 року.
Крім того, в тексті договору купівлі - продажу від 25 січня 2018 року у п. 18 зазначено, що цей договір укладено за згодою дружини покупця - ОСОБА_1 на купівлю квартири, викладеної у вигляді заяви, справжність підпису якої підтверджено нотаріально (том 1 а.с. 128).
Будь-яких умов про придбання певної частини квартири в особисту власність відповідача, або за його особисті кошти, договір купівлі-продажу не містить. Доказів того, що відповідач мав будь-які перешкоди, щоб на власний розсуд врегулювати у договорі придбання частини квартири в свою особисту власність, за умови наявності для цього законних підстав, суду не надано.
Вказаний договір купівлі - продажу від 25 січня 2018 року та його умови сторонами не оспорювались, відомостей про визнання його недійсним матеріали справи не містять. Відповідно, відповідач вважається таким, що погоджується з його змістом, де поміж іншим є вказівка на роз'яснення сторонам договору положень. ст.ст. 65, 67 Сімейного кодексу України щодо прав подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Щодо посилань в апеляційній скарзі на вимогу Сімейного кодексу про погодження другим із подружжя на укладення договорів, які вимагають нотаріального посвідчення, що не є підтвердженням придбання майна за спільні кошти подружжя, колегія суддів не може взяти до уваги це твердження, оскільки судом не встановлено та матеріалами справи не доведено факту використання саме особистих коштів ОСОБА_2 для придбання спірної квартири.
Колегія суддів звертає увагу, що реєстрація права власності на спірну квартиру, яка придбана під час шлюбу, лише на ім'я одного з подружжя - ОСОБА_2 не спростовує презумпцію належності цієї квартири до спільної сумісної власності подружжя.
Підписання позивачкою заяви про згоду на укладення відповідачем договору щодо спірної квартири не свідчить про визнання нею одноосібного права ОСОБА_2 на майно та, відповідно, про обізнаність позивачки стосовно порушення її права у спільній сумісній власності.
Відповідно до ч. 3 ст. 65 Сімейного кодексу України визначено, що для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Наявність такої вимоги у сімейному законодавстві якраз і передбачає захист права спільної сумісної власності того із подружжя, хто не є підписантом договору.
Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 Сімейного кодексу України).
Як установлено судом та підтверджено сторонами - спірна квартира була придбана для спільного проживання сторін, як сім'ї, під час перебування ними у шлюбі.
За таких обставин, враховуючи недоведеність відповідачем за первісним позовом та позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_2 належними доказами того факту, що кошти, витрачені ним на придбання квартири АДРЕСА_1 згідно договору купівлі - продажу від 25 січня 2018 року, перебуваючи в цей період у шлюбі з позивачкою ОСОБА_1 є його особистими коштами, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.
За змістом ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до ст.375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Оскільки рішення суду не підлягає скасуванню, підстави для перерозподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Домітращук Іриною Михайлівною, залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 20 червня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 28 квітня 2025 року.
Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна
Судді: Л.Д. Поливач
А.М. Стрижеус