Справа № 466/6547/23
Провадження № 2/466/197/25
14 квітня 2025 року м.Львів
Шевченківський районний суд м. Львова
в складі: головуючого судді Ковальчука О.І.
секретаря с/з Пилипців О.-І.І.
з участю представника позивача, адвоката Буловчака В.І.
представника відповідача, адвоката Заремби О.О.
справа №466/6547/23
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання спірного майна об'єктами особистої приватної власності
26.06.2023 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Львова з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, в якому просить суд ухвалити рішення, яким визнати квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 спільним майном подружжя та визнати за ОСОБА_1 1/2 права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати автомобіль марки CITROEN, модель С4 PICASSO, д.н.з. НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 спільним майном подружжя та визнати за ОСОБА_1 1/2 права власності на автомобіль марки CITROEN, модель С4 PICASSO, д.н.з. НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 .
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що 22 травня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який зареєстровано Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, про що складено актовий запис №740 та видано свідоцтво про шлюб серія НОМЕР_3 .
Від шлюбу позивача з відповідачем у них є двоє дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , свідоцтво про народження НОМЕР_4 , видане 7 лютого 2012 року Шевченківським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Львівського міського управління юстиції; Плотиця ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , свідоцтво про народження НОМЕР_5 , видане 22 січня 2019 року Шевченківським районним у місті Львові відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Львівській області.
У зв'язку з тим, що спільне життя між сторонами не склалось, дружина подала до суду позовну заяву про розірвання шлюбу.
Рішенням Залізничного районного суду міста Львова від 16.02.2023р. шлюб між позивачем та відповідачкою було розірвано.
За час перебування у шлюбі ними було набуто спільне майно, а саме:
- квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яку було придбано за договором купівлі-продажу від 23.10.2018р. та завіреного приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Якимів Н.Б.;
- автомобіль марки CITROEN, модель С4 PICASSO, д.н.з. НОМЕР_1 , помер кузова НОМЕР_2 , було оформлено у 2015 році.
Вказані майнові об'єкти придбавались за спільні кошти позивача та відповідачки.
Відповідно до п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007р. № 11, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, шо підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. З ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту) незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Частина друга статті 372 ЦК України та частина 1 статті 70 СК України встановлює презумпцію рівності часток співвласників у праві спільної сумісної власності.
Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.
Вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди зазвичай встановлюють факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов'язків, з'ясовують час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.
Враховуючи вищевикладене, вимушений звернутися до суду.
24 липня 2023 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання спірного майна об'єктами особистої приватної власності, в якому просить суд ухвалити рішення, яким визнати спірне майно - квартиру АДРЕСА_2 та автомобіль марки Citroen С4 Picasso, 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , vin-код НОМЕР_2 - об'єктами особистої приватної власності ОСОБА_2 (а.с.71-75).
Свої вимоги ОСОБА_2 мотивує тим, що 22 травня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, який зареєстровано Міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, про що складено актовий запис №740 та видано свідоцтво про шлюб серія НОМЕР_3 .
В шлюбі у подружжя народилися діти - Плотиця ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , свідоцтво про народження НОМЕР_4 , видане 7 лютого 2012 року Шевченківським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Львівського міського управління юстиції; Плотиця ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , свідоцтво про народження НОМЕР_5 , видане 22 січня 2019 року Шевченківським районним у місті Львові відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Львівській області.
Рішенням Залізничного районного суду міста Львова від 16 лютого 2023 року у цивільній справі №462/4747/22 шлюб між сторонами розірвано. Після розірвання шлюбу діти залишаються проживати спільно із матір'ю.
За час шлюбу позивачем придбано майно: квартира АДРЕСА_2 та автомобіль Citroen C4 Picasso днз НОМЕР_1 .
Щодо квартири, то така була придбана позивачем 23 жовтня 2018 року на підставі договору купівлі - продажу, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Якимів Н.Б., реєстровий номер 15881. Згідно п.2 вказаного договору, продаж квартири здійснено за ціною 664 515,48 гривень. Ця сума повністю сплачена покупцем та отримана продавцем до моменту підписання договору відповідно до умов Попереднього договору №31/05/2017 купівлі - продажу нерухомого майна, посвідченого 31 травня 2017 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Якимів Н.Б., реєстровий номер 5760.
31 травня 2017 року між ТОВ «Гамалія» та ОСОБА_2 укладено попередній договір №31/05/2017 купівлі - продажу нерухомого майна, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Якимів Н.Б., реєстровий номер 5760.
Відповідно п.1.2 попереднього договору, сума основного договору: за домовленістю сторін продаж об'єкта нерухомості буде вчинено в українських гривнях, виходячи з розрахункової вартості квартири. Орієнтовна загальна вартість квартири за домовленістю сторін становить 23 412 доларів США, що на момент укладення договору становить 617 608,56 гривень.
Додатком до попереднього договору є протокол погодження графіку здійснення оплат №1 від 31 травня 2017 року, відповідно до якого ОСОБА_2 мало бути внесено суму в розмірі 23 412 доларів США до 20 червня 2017 року. Вказана сума коштів в розмірі 613 934 гривні була сплачена ОСОБА_2 8 червня 2017 року, що відображено у виписці з банківського рахунку. Як вбачається із виписки по особовому рахунку ОСОБА_2 в АТ «Банк інвестицій і заощаджень», 8 червня 2017 року нею через касу внесено на рахунок грошові кошти в сумі 613 934 гривні. Того ж дня, 8 червня 2017 року з її рахунку оплачено грошові кошти в сумі 613 394 гривні з призначенням платежу: оплата згідно договору №31/05/2017 купівлі - продажу нерухомого майна від 31 травня 2017 року за адресою: АДРЕСА_3 , 3-й поверх, проектний номер 12, без ПДВ.
Вказана квартира ніколи не використовувалася в інтересах сім'ї сторін. Починаючи вже з вересня 2018 року і станом на даний час квартира здається в оренду і вартість оренди передається матері відповідача. Сім'я відповідача проживає на постійній основі в США. Мама та батько ОСОБА_2 декілька разів на рік приїздять в Україну щоб відвідати доньку та внучок. Сторони у справі все подружнє життя проживають за адресою: АДРЕСА_4 , у спірній квартирі ніколи не проживали.
В 2015 році в матері відповідача виникла ідея інвестувати кошти в нерухомість у Львові з метою подальшої здачі її в оренду. З цією метою протягом декількох візитів в Україну мати та батько ОСОБА_2 привозили грошові кошти, які вона зберігала в себе та в подальшому використала для придбання спірної квартири та автомобіля. На момент укладення попереднього договору та оплати за квартиру мати та батько відповідача не встигли приїхати в Україну і не встигли оформити довіреність, щоб оформити квартиру на себе. Батьки ОСОБА_2 прибули в України дещо пізніше - в липні 2017 року.
До слова, за кошти батьків, які були ними особисто завезені в Україну з США, був придбаний також спірний автомобіль.
З 2015 року позивач ОСОБА_1 ніде не працював, жодних доходів не отримував. Лише з серпня 2022 року відповідач працює продавцем і отримує мінімальну заробітну плату.
Вказані обставини щодо джерела походження коштів на купівлю спірного майна, його використання підтверджуться письмовими доказами, а також можуть бути підтверджені показаннями свідків - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Клопотання про допит вказаних осіб буде подано з межах підготовчого провадження у справі з врахуванням позиції відповідача.
За правилами ст.60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Як роз'яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 334/9028/15-ц.
За правилами ст.57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Враховуючи вищевикладене, для захисту своїх прав ОСОБА_2 вимушена звернутися з зустрічним позовом до суду.
Ухвалою суду від 05.10.2023 року, цивільну справу №466/6547/23 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та цивільну справу №466/7718/23 за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання спірного майна об'єктами особистої приватної власності - об'єднано в одне провадження та присвоїно об'єднаній справі номер справи №466/6547/23 (а.с.67).
Представник позивача, адвокат Буловчак В.І. в судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю, давши пояснення аналогічні тим, що викладені в позовній заяві. Просить первісний позов задовольнити в повному обсязі. Зустрічний позов заперечив з підстав, викладених в письмовому відзиві на зустрічний позов, долученому до матеріалів справи та просив у задоволенні зустрічних позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Представник відповідача, адвокат Заремба О.О. в судовому засіданні первісний позов заперечив з підстав, викладених в письмовому відзиві, долученому до матеріалів справи. Зустрічні позовні вимоги підтримав повністю, давши пояснення аналогічні тим, що викладені в зустрічній позовній заяві.
Заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, свідка ОСОБА_8 , дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що первісний позов ОСОБА_1 не підлягає до задоволення, а зустрічний позов ОСОБА_2 підлягає до задоволення з наступних підстав.
Згідно з положеннями ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. При цьому дані докази повинні бути належними та достовірними, як це передбачено ст. ст. 77-79 ЦПК України.
Судом встановлено та підтверджено письмовими доказами, що з 22.05.2009 року сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_6 (а.с.10).
Під час спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилися двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_6 (а.с.76-77).
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 16.02.2023 року, шлюб між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 розірвано (а.с.11-12).
В судовому засіданні встановлено, що під час перебування у шлюбі подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 придбано квартиру АДРЕСА_2 та автомобіль марки Citroen С4 Picasso, 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , vin-код НОМЕР_2 .
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, квартира АДРЕСА_2 належить на праві приватної власності ОСОБА_2 (а.с.5-6).
Вищевказана квартира придбана ОСОБА_2 23 жовтня 2018 року на підставі договору купівлі - продажу, який посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Якимів Н.Б., реєстровий номер 15881. Згідно п.2 вказаного договору, продаж квартири здійснено за ціною 664 515,48 гривень. Ця сума повністю сплачена покупцем та отримана продавцем до моменту підписання договору відповідно до умов Попереднього договору №31/05/2017 купівлі - продажу нерухомого майна, посвідченого 31 травня 2017 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Якимів Н.Б., реєстровий номер 5760 (а.с.8-9).
З свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу № НОМЕР_7 вбачається, що автомобіль марки Citroen С4 Picasso, 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , vin-код НОМЕР_2 , зареєстрований та перебуває у власності ОСОБА_2 (а.с.7).
Відповідно до Довідки №01 від 20.05.2024 року, виданої ПП «Мульти Арт», ОСОБА_1 працював у ПП «Мульти Арт» на посаді механіка з 16.10.2008 по 30.11.2011, з 14.12.2011 по 25.08.2014 та його дохід з 2008 року по 2011 рік складав 36010,20грн., а з 2011 по 2014 року його дохід становив 22098,04грн. (а.с.213-216).
Статтею 51 Конституції України закріплено, що кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.
Зі змісту нормативних положень глав 7 та 8 СК України, власність у сім'ї існує y двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя, залежно від якого регулюється питання розпорядження таким майном.
За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном. Розпорядження об'єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.
Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Як роз'яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року N 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (статтю 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Згідно з частиною першою статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі у судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування такої презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі N 372/504/17-ц (провадження N 14-325цс18) зроблено висновок про те, що існує презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов'язком особи, яка з ним не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічні висновки Верховний Суд зробив у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження N 61-13953св19), у якій також зазначив, що законодавством передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ані дружина, ані чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження №61-13953св19) Верховний Суд вказав, що статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
У постанові від 25 травня 2020 року у справі N 347/955/16 (провадження N 61-44843св18) Верховний Суд звернув увагу на те, що у статті 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Подібні висновки щодо презумпції належності майна, придбаного в період шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя та щодо розподілу тягаря доказування на спростування цієї презумпції викладено в інших постановах, зокрема в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі N6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 646/6271/16-ц (провадження № 61-34723св18), від 06 лютого 2018 року; у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року; у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), від 10 червня 2020 року; у справі № 454/2786/17-ц (провадження № 61-975св20). Судова практика з вирішення зазначених питань є усталеною.
Так, як встановлено судом, у 2015 році в матері відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_6 , яка є громадянкою США виникла ідея інвестувати кошти в нерухомість у Львові з метою подальшої здачі в оренду. З цією метою протягом декількох візитів в Україну мати та батько ОСОБА_2 привозили грошові кошти, які відповідач зберігала в себе та в подальшому використала для придбання спірної квартири та автомобіля. На момент укладення попереднього договору та оплати за квартиру мати та батько відповідача не встигли приїхати в Україну та оформити квартиру на себе.
Вищевказані твердження підтверджуються письмовою заявою матері відповідача - ОСОБА_6 , яка посвідчена приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Глод А.Р. 13.10.2023 року та з якої вбачається, що дійсно вона передала доньці ОСОБА_2 близько 24000,00 доларів США для купівлі квартири АДРЕСА_2 , яку в подальшому здавала в оренду, а кошти з оренди квартири віддавала ОСОБА_10 . Крім того, ОСОБА_11 передала доньці, відповідачу по справі 6000,00 доларів США для купівлі автомобіля Citroen (а.с.174).
З Угод оренди квартири АДРЕСА_2 за період з вересня 2018 по серпень 2022 року вбачається, що дійсно спірна квартира здана в оренду та не використовувалася в інтересах сім'ї сторін (а.с.94-99).
Згідно копії паспортів батьків відповідача, ОСОБА_6 та ОСОБА_12 , які є громадянами США встановлено, що останні дійсно періодично приїжджали в Україну з США (а.с.100-138).
Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_11 , мати відповідача вказала, що кошти на купівлю спірної квартири та автомобіля надавалися нею з чоловіком ОСОБА_13 особисто і квартира мала бути зареєстрована за нею. На ремонт спірної квартири також кошти надавалися нею. Пояснила, що відповідач дійсно виїздив за кордон з метою купівлі будівельних матеріалів, з яких робився ремонт в спірній квартирі, однак кошти на будівельні матеріали надавалися нею особисто позивачу, який також брав участь у проведенні ремонтних робіт за її дорученням. Кошти на купівлю спірного автомобіля передавалися особисто з рук в руки доньці ОСОБА_2 для купівлі автомобіля.
При цьому, позивачем не надано суду жодних доказів отримання ним будь-яких коштів, які б могли бути внесені ним в рахунок придбання спірного майна, зокрема придбання майна внаслідок спільної праці та (або) внесення внеску за рахунок коштів, одержаних внаслідок сумісної праці членів сім'ї, за наявності яких суд мав би підстави дійти висновку про право спільної сумісної власності на спірне майно.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу чиїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Позивачем в свою чергу не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог.
Отже, оскільки позивач не мав самостійного доходу на момент купівлі спірного майна, натомість, матеріалами справи підтверджено факт передачі матір'ю ОСОБА_8 своїй доньці ОСОБА_2 коштів для придбання спірної квартири та автомобіля, слід дійти висновку, що спірне майно придбане за кошти ОСОБА_6 - матері відповідача. Жодних інших підтверджених джерел доходу для придбання спірного майна позивачем за первісним позовом не наведено.
З огляду на викладене вище правове регулювання, правові висновки ВС та встановлені при розгляді цієї справи фактичні обставини, які обґрунтовуються поданими сторонами доказами, суд приходить до висновку, що у даному випадку квартира АДРЕСА_2 та автомобіль марки Citroen C4 Picasso, 2007 року випуску, ДНЗ НОМЕР_1 про поділ яких порушено питання у справі, хоча і набуті ОСОБА_2 в період шлюбу з позивачем за первісним позовом, однак є її особистою власністю, на яку не поширюється правовий режим спільного сумісного майна подружжя, адже їх отримано відповідачем за особисті кошти ОСОБА_6 - матері відповідача.
Вирішуючи первісний позов ОСОБА_1 , суд враховує, що оскільки відповідач спростувала презумпцію спільної сумісної власності сторін на спірне майно, а позивачем не надано доказів того, що на спірне майно розповсюджується режим спільної сумісної власності подружжя, тому суд у задоволенні первісного позову відмовляє.
Що стосується зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна об'єктами особистої приватної власності, то такий, на думку суду підлягає до задоволення з наступних підстав.
Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном, визначено у статті 317 ЦК України.
Згідно зі статтею 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права (ст. 391 ЦК України).
Статтею 392 ЦК України встановлено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Згідно із п.3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним, за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Частиною 1 ст.57 СК України визначає, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
У статті 74 СК України закріплено спеціальний прийом юридичної техніки для того, щоб уникнути повторення норм СК України. Це означає, що майно, набуте цими особами за час спільного проживання, належить жінці та чоловікові, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, на праві спільної сумісної власності. Тобто і для жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, передбачено презумпцію спільності права власності. Ця презумпція може бути спростована й жінка та (або) чоловік можуть оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на жінку та (або) чоловіка, який її спростовує. Жінка та (або) чоловік, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів;
Законодавець визначив в статтях 57 та 58 СК України випадки для подружжя, за яких майно є особистою приватною власністю. Такий же підхід має бути застосований і до жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі. Зокрема, особистою приватною власністю для жінки та чоловіка, які проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, є: майно, набуте нею, ним до проживання однією сім'єю; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім'єю, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час проживання однією сім'єю, але за кошти, які належали їй, йому особисто;
Пунктами 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року № 11 передбачено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.
Як вбачається із змісту правової позицій викладеної у постанові Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі №61-36178св18, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15: «норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.
Так, як вже встановлено судом, сторони з 22.05.2009 року перебували у фактичних шлюбних відносинах та під час перебування у шлюбі подружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було придбано квартиру АДРЕСА_2 та автомобіль марки Citroen С4 Picasso, 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , vin-код НОМЕР_2 .
Дане майно було придбано ОСОБА_2 виключно за кошти її матері ОСОБА_6 та є її особистою приватною власністю.
Суду не надано доказів придбання майна внаслідок спільної праці та (або) внесення пайового внеску за рахунок коштів, одержаних внаслідок сумісної праці членів сім'ї, за наявності яких суд мав би підстави дійти висновку про право спільної сумісної власності подружжя на спірну квартиру.
Посилання відповідача про те, що він у період з 2011 року по 2019 рік їздив за кордон (а.с.188) та заробляв кошти на потреби сім'ї, які були використані на купівлю квартири та автомобіля не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, оскільки жодних доказів на підтвердження даних обставин суду не надано та вказане не може свідчити про наявність взаємних прав та обов'язків у сторін щодо спірного майна.
Виходячи з заявлених зустрічних позовних вимог, аналізу положень чинного законодавства України, суд дійшов висновку, що оскільки в задоволенні первісного позову судом відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_2 є підставним.
Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Приписами п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків … має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Зокрема, у п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
У п.26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п.23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
У відповідності до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони гуртуються. Міра, до якої суд має виконати обв'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Справа "Серявін та інші проти України" № 4909/04 §58 ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, всебічно, повно, об'єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, з'ясувавши обставини, на які посилалися сторони, як на підставу своїх вимог, оцінивши належним чином зібрані по справі докази кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв'язок у сукупності, суд приходить до висновку, що зустрічні позовні вимоги підлягають до задоволення, а у задоволенні первісних позовних вимог слід відмовити.
Згідно статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача.
У зв'язку з наведеним, з ОСОБА_1 підлягають стягненню на користь ОСОБА_2 судовий збір, сплачений за подачу зустрічного позову в розмірі 13420,00грн.
Керуючись ст.ст.13,76,81,82,83,89,95,141, 263-265,268,274, 289 ЦПК України, суд
у задоволенні первісної позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 спільним майном подружжя; визнання за ОСОБА_1 1/2 частки права власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнання автомобіля марки Citroen модель С4 Picasso, д.н.з. НОМЕР_1 спільним майном подружжя; визнання за ОСОБА_1 1/2 частки права власності на автомобіль марки Citroen модель С4 Picasso, д.н.з. НОМЕР_1 - відмовити.
Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання спірного майна об'єктами особистої приватної власності - задовольнити повністю.
Визнати спірне майно - квартиру АДРЕСА_2 та автомобіль марки Citroen С4 Picasso, 2007 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , vin-код НОМЕР_2 - об'єктами особистої приватної власності ОСОБА_2 .
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір в розмірі 13420,00 грн.(тринадцять тисяч чотириста двадцять гривень).
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , РНОКПП - НОМЕР_8 , АДРЕСА_5 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , РНОКПП - НОМЕР_9 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_4 .
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення апеляційної скарги.
Повний текст судового рішення виготовлено 23 квітня 2025 року.
Суддя О. І. Ковальчук