Справа № 2-6443/11
13 жовтня 2011 року Жовтневий районний суд
м. Дніпропетровська
У складі:
Головуючого -судді Мазниці А.А.
При секретарі -Ткаченко В.І.
За участю:
Позивача - ОСОБА_1
Представника позивача - ОСОБА_2 .
Відповідача - ОСОБА_3 .
Представника відповідачів - ОСОБА_4 .
Розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , треті особи -Дніпропетровська міська рада, КП «Дніпропетровське МБТІ», Дніпропетровське міське управління земельних ресурсів, Приватний нотаріус ДМНО Сидоров Ігор Федорович, про визнання недійсними договору дарування, державного акту про право власності на земельну ділянку, реєстраційного посвідчення, застосування реституції, -
Позивач у грудні 2010 року звернувся до суду з вищезазначеним позовом. В обгрунтування заявлених вимог зазначив, що з 2003 р. є власником квартир АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , що складають 83/100 частини останнього. Власником 17/100 частин того ж домоволодіння є відповідач ОСОБА_5 на підставі договору дарування від 26.06.2001 р. Зазначений договір позивач вважає таким, що не відповідає вимогам закону, оскільки від імені дарувателя ОСОБА_6 він був укладений відповідачем ОСОБА_3 , який є чоловіком обдарованої ОСОБА_5 , що суперечить вимогам ст. 62 ЦК України в редакції Закону 1963 р. та ч. 2 ст. 23 КпШС України. Крім того, для укладання цього договору не була отримана згода ОСОБА_7 , чоловіка ОСОБА_6 , а отже згідно ст. 22 КпШС України співвласника майна, що відчужувалося. Недійсність цього договору тягне визнання недійсним також реєстраційного посвідчення від 19.09.2001 р. № 2943-376, виданого на його підставі КП «Дніпропетровське МБТІ», та отриманого ОСОБА_5 державного акту ДП № 099972 від 01.12.2003 р. про право приватної власності на земельну ділянку під спірним домоволодінням, оскільки за таких обставин вона не може вважатися землекористувачем, а отже не могла набути зазначену земельну ділянку у власність.
На підставі викладеного позивач з урахуванням уточнення заявлених вимог (а.с. 87-90) просив суд визнати недійсними договір дарування 17/100 частин домоволодіння АДРЕСА_4 , укладений 26.06.2001 р. між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , видане на його підставі КП «Дніпропетровське МБТІ» реєстраційне посвідчення від 19.09.2001 р. № 2943-376, державний акт ДП № 099972 від 01.12.2003 р. про право власності ОСОБА_5 на земельну ділянку під кадастровим № 1210100000:03:279:0021 по АДРЕСА_4 , а також застосувати до сторін вищезазначеного договору дарування двосторонню реституцію.
У судовому засіданні позивач та його представник заявлені вимоги підтримали, на їх задоволенні наполягали.
Відповідач ОСОБА_3 та його представник, що одночасно представляла інтереси відповідача ОСОБА_5 , проти позову заперечували, посилаючись на його безпідставність та збіг строку позовної давності у спірних правовідносинах.
Інші особи, що беруть участь у справі, до суду не з'явилися, явку своїх представників до суду не забезпечили, про день та час розгляду справи повідомлялися, що є підставою для вирішення справи без їх участі.
Вислухавши пояснення осіб, що брали участь у справі, дослідивши письмові докази, суд приходить до наступного.
Як преюдиційно для даної справи встановлено рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05.04.2011 р. у цивільній справі № 2-112/11, частково зміненим рішенням суду апеляційної інстанції від 18.07.2011 р. (а.с. 103-110), ОСОБА_5 на підставі договору дарування від 26.06.2001 р. (а.с. 78), укладеного з її чоловіком ОСОБА_3 , що діяв від імені ОСОБА_6 на підставі довіреності (а.с. 83), набула право власності на 17/100 частин домоволодіння АДРЕСА_4 .
19.09.2001 р. право власності відповідачки було зареєстроване КП «Дніпропетровське МБТІ», про що їй видане оспорюване у справі реєстраційне посвідчення № 2943-376 (а.с. 39).
У подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 10.07.2003 р. та договору дарування від 10.07.2003 р. 83/100 частини того ж домоволодіння перейшли у власність позивача ОСОБА_1 .
01.12.2003 р. ОСОБА_5 та ОСОБА_1 були отримані державні акти про право їх спільної сумісної власності на земельну ділянку під спірним домоволодінням (а.с. 41, 51).
За час володіння частиною зазначеного домоволодіння ОСОБА_1 зніс належний йому будинок літ. Б-1 та замість нього звів новий жилий будинок літ. Н-2, який у 2006 був у встановленому порядку прийнятий до експлуатації (а.с. 48).
У серпні 2007 р. ОСОБА_5 звернулася до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_1 , у якому просила визнати будівництво зазначеного будинку літ. Н-2 незаконним, зобов'язати відповідача знести його, стягнути з останнього на її користь 3.000, 00 грн. у відшкодування моральної шкоди.
Заперечуючи проти цього позову, ОСОБА_1 пред'явив до позивачки зустрічний позов, у якому просив визнати за ним право власності на вищезазначений будинок літ. Н-2, зобов'язати позивачку підписати акт ідеальних часток у спірному домоволодінні, доручити КП «Дніпропетровське МБТІ'зареєструвати вищезазначений будинок.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05.04.2011 р. у цивільній справі № 2-112/11, частково зміненим рішенням суду апеляційної інстанції від 18.07.2011 р. (а.с. 103-110), у задоволенні первісного та зустрічного позовів було відмовлено у повному обсязі.
Аналізуючи виниклі між сторонами правовідносини, суд приходить до наступного.
Так, обґрунтовуючи заявлені у справі вимоги, позивач зазначив, що оспорюваним недійсним правочином було порушене його право. З таким висновком не можна погодитися, оскільки за змістом ст. 48 ЦК України в редакції Закону 1963 р., що була чинною на час його укладання, недійсність правочину тягнуло недотримання під час його укладання вимог закону, в тому числі щодо його форми, змісту, суб'єктного складу тощо. Виходячи з наведеного укладанням спірного договору право позивача не могло бути порушене, оскільки на той час, а саме на 26.06.2001 р., будь-яких його прав щодо спірного домоволодіння не існувало.
Зі змісту позову вбачається, що позивач вимагає захисту цивільного права ОСОБА_7 , чоловіка ОСОБА_6 (а.с. 33), що могло бути порушене відчуженням спільного майна його та ОСОБА_6 шляхом дарування, в той час як згода була надана на продаж на будь-яких умовах (а.с. 34), про що прямо зазначає у позові (а.с. 89). Разом з тим ОСОБА_7 є самостійним суб'єктом цивільних відносин та не позбавлений права захистити своє право самостійно, якщо вважає його порушеним. При цьому відсутні підстави вважати, що позивач має право на позов в його інтересах.
Фактично позивач захищає не право, а свій власний інтерес, який полягає у виключенні з числа співвласників спірного домоволодіння ОСОБА_5 , з якою в нього існує спір цивільно-правового характеру з приводу здійсненої ним перебудови у спільному майні, втім цей інтерес судовому захисту не підлягає, а також щодо таких вимог збіг строк позовної давності, оскільки особа співвласника відома позивачеві не пізніше, ніж з часу набуття ним частини спірного домоволодіння.
Крім того, заявлені у справі вимоги щодо визнання оспорюваного договору недійсним не ґрунтуються на законі. Так, згідно ст. 24 КпШС України, що був чинним на час його укладання, на майно, набуте в дар, правовий режим спільної власності подружжя не поширюється, а отже немає підстав вважати, що ОСОБА_3 як представник ОСОБА_6 уклав договір також відносно себе. Також відсутні підстави для висновку про те, що ОСОБА_3 як представник уклав договір з особою, представником якої він одночасно є, оскільки презумпція згоди другого з подружжя на укладання угоди, встановлена ч. 2 ст. 23 КпШС України, не може розглядатися як форма представництва.
Посилання позивача на порушення у спірних правовідносинах встановленого ст. 23 КпШС України порядку розпорядження спільним майном подружжя ОСОБА_7 та ОСОБА_6 суд оцінює критично, оскільки ОСОБА_7 була надана письмова згода на відчуження його дружиною відповідної частини домоволодіння АДРЕСА_4 (а.с. 34), а питання про те, чи відбувся при укладанні договору дарування замість договору купівлі-продажу вихід за межі такої згоди та порушення права співвласника, має вирішити лише сам ОСОБА_7 . В той же час він спірний договір не оспорює на протязі близько десяти років з дня його укладання та близько тринадцяти років з часу надання згоди на відчуження майна, що було його предметом.
З урахуванням викладеного суд вважає за необхідне у задоволенні позову в частині вимоги про визнання недійсним оспорюваного договору дарування від 26.06.2001 р. - відмовити. При цьому не підлягає задоволенню решта заявлених вимог як така, що ґрунтувалася на задоволенні позову у цій частині.
Згідно ст. 88 ЦПК України судові витрати у справі покладаються на сторону, проти якої постановлене рішення, а саме не відшкодовуються позивачеві.
На підставі викладеного, керуючись ст. 48 ЦК України в редакції Закону 1963 р., ст. ст. 22- 24 КпШС України, ст. ст. 10, 11, 60, 88, 212 -215 ЦПК України, -
У задоволенні позову -відмовити у повному обсязі.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не буде подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає чинності після розгляду справи апеляційним судом.
Апеляційна скарга на рішення може бути подана протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, що брали участь у справі, втім не були присутні під час проголошення рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії рішення.
Суддя А.А. Мазниця