25 квітня 2025 року м. Львівсправа № 380/984/25
Львівський окружний адміністративний суд, суддя Клименко О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 (позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (відповідач/Навчальний центр).
Підставою позову є протиправність, на думку позивача, бездіяльності відповідача щодо нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати з 01 березня 2018 року по день фактичної виплати 11 жовтня 2024 року.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що з порушенням вимог Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050) та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (далі - Порядок № 159), відповідач за наявності факту несвоєчасної виплати сум індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року по 08 грудня 2021 року, що встановлений рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року у справі № 380/26775/23, яке набрало законної сили, не нарахував та не виплатив йому компенсацію втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати за весь час затримки виплати з 01 березня 2018 року по день фактичної виплати 11 жовтня 2024 року, а відтак допустив протиправну бездіяльність. З огляду на викладене з метою захисту свого порушеного права позивач звернувся з цим позовом до суду, який просить задовольнити повністю.
Позиція відповідача викладена у відзиві на позову заяву. Відповідач вказує, що на розгляді Львівського окружного адміністративного суду є інша адміністративна справа за позовом позивача до відповідача (справа № 380/21535/24) про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Стягнення одночасно із середнім грошовим забезпеченням компенсації втрати частини доходів суперечить обов'язковим для врахування висновкам, наведеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та постанові Верховного Суду від 24 квітня 2023 року у справі № 205/8443/19.
Відповідач зазначає, що рішення Львівського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року у справі № 380/26775/23 він виконав 11 жовтня 2024 року. Тобто відповідач не допустив порушення строків виплати доходів позивача тривалістю більше ніж один календарний місяць, яке згідно з частиною першою статті 3 Закону № 2050 створює підстави для виплати компенсації втрати доходів.
Відповідач звертає увагу на те, що частину другу статті 2 Закону № 2050 доповнено абзацом шостим згідно із Законом № 1214-IX від 04 лютого 2021 року, який набрав чинності 20 лютого 2021 року. До внесення цих змін був відсутній механізм компенсації грошових доходів за суму індексації грошових доходів громадян. Окрім того, за будь-яких умов позивачу не може бути виплачено компенсацію втрати доходів за період, який передує 20 лютого 2021 року (позивач просить виплатити йому компенсацію за період з 01 березня 2018 року до 11 жовтня 2024 року). Причиною цього є те, що позивач просить виплатити йому компенсацію втрати доходів щодо індексації грошового забезпечення (індексації грошових доходів), а можливість виплати компенсації втрати доходів щодо індексації грошових доходів з'явилася починаючи з 20 лютого 2021 року.
Відповідач підсумовує, що позовні вимоги позивача щодо нарахування та виплати йому компенсації втрати частини грошових доходів за період з 01 березня 2018 року до дня фактичної виплати 11 жовтня 2024 року не підлягають задоволенню.
З огляду на вказане у задоволенні позову просить відмовити повністю.
Також у відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що позивач пропустив строк звернення з цим позовом до суду, передбачений як частиною п'ятою статті 122 КАС України (місячний), так і статтею 233 Кодексу законів про працю України (тримісячний). З огляду на це просить суд залишити позов без розгляду на підставі частини третьої статті 123 КАС України у зв'язку з виявленням факту пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду після відкриття провадження в адміністративній справі.
Крім цього, відповідач просить суд на підставі частини п'ятої статті 262 КАС України розглянути справу у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 246 КАС України суд зазначає, що ухвалою судді від 27 січня 2025 року відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без повідомлення (виклику) сторін.
Суд встановив такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини:
ОСОБА_1 у період з 01 березня 2018 року по 08 грудня 2021 року проходив військову службу у ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно з витягом із наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 (по стройовій частині) від 08 грудня 2021 року № 255 капітана ОСОБА_1 , командира 1-го навчального взводу НОМЕР_1 навчального курсу 5-го центру підготовки військовослужбовців, звільненого з військової служби у запас відповідно до статті 26 частини п'ятої пункту 2 підпункту «б» (за станом здоров'я) Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» наказом командувача Національної гвардії України від 19 листопада 2021 року № 222о/с виключено зі списків особового складу Навчального центру і всіх видів забезпечення з 08 грудня 2021 року.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 16 лютого 2024 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 12 вересня 2024 року у справі № 380/26775/23, визнано протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01 березня 2018 року по 08 грудня 2021 року в повному обсязі та зобов'язано ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року по 08 грудня 2021 року, розраховану як різниця між сумою індексації і розміром підвищення його грошового доходу у березні 2018 року, відповідно до абзаців 3, 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078, із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 44 від 15 січня 2004 року, та з урахуванням виплачених сум.
На виконання вказаного рішення суду Навчальний центр 11 жовтня 2024 року виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення в розмірі 103688,22 грн, що підтверджується випискою з його карткового рахунку.
Листом від 18 грудня 2024 року № Б-57 «Про надання відповіді на заяву» Навчальний центр повідомив позивача у відповідь позивача на його заяву стосовно нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку з виконанням судового рішення у справі № 380/26775/23 про те, що в Навчального центру відсутні правові підстави для проведення позивачу цієї виплати.
Позивач, уважаючи бездіяльність відповідача щодо нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року по день фактичної виплати 11 жовтня 2024 року протиправною, звернувся з цим позовом до суду.
Предметом розгляду у цій справі є оцінка наявності підстав для зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року по день фактичної виплати 11 жовтня 2024 року відповідно до Закону № 2050 та Порядку № 159.
Стосовно доводів відповідача про пропуск позивачем строку звернення з цим позовом до суду суд зазначає таке.
Насамперед суд відзначає, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, є складовими заробітної плати.
На належності сум індексації та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати до складових належної працівникові заробітної плати, як коштів, які мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, наголошував і Конституційний Суд України у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013.
З уваги на це спір про нарахування та виплату компенсації втрати частини доходу у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення стосується заробітної плати військовослужбовця.
Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постановах від 05 травня 2022 року у справі № 380/8976/21, від 29 листопада 2023 року у справі № 560/11895/23 та від 14 грудня 2023 року у справі № 600/4606/23-а.
Частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.
Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП, зокрема частиною другою цієї статті.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП (у редакції до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 і № 9-рп/2013.
Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352; набрав чинності з 19 липня 2022 року) частини першу і другу статті 233 КЗпП викладено в такій редакції:
«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
У рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини рішення від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).
Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).
З огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії статті 233 КЗпП у редакції Закону № 2352 тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою чинності.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22, від 19 січня 2023 у справі № 460/17052/21, від 25 квітня 2023 у справі № 380/15245/22, від 06 березня 2024 у справі № 600/5050/23-а, від 08 серпня 2024 року у справі № 380/29686/23.
У постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 Велика Палата Верховного Суду також сформулювала правовий висновок щодо питання про те, положення якої норми підлягають застосуванню у питанні визначення строку звернення до суду у справах, пов'язаних з порушенням закону про оплату праці у публічно-правових відносинах. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період по 19 липня 2022 року зазначила, що застосуванню підлягає норма частини другої статті 233 КЗпП України у редакції до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Також Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23 дійшов висновку, що якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону № 2352-ІХ, то у такому разі правове регулювання здійснюється так: правовідносини за період до 19 липня 2022 року підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону № 2352-ІХ).
Суд уважає застосовними ці висновки й до спірних правовідносин.
На час звільнення позивача з військової служби (08 грудня 2021 року) частина друга статті 233 КЗпП діяла у редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
З огляду на це суд доходить висновку про те, що відповідач, покликаючись у відзиві на позовну заяву (в аспекті дотримання позивачем строку звернення з цим позовом до суду) на приписи частини п'ятої статті 122 КАС України та частини другої статті 233 КЗпП у редакції Закону № 2352, помилково стверджує про пропущення позивачем строку звернення до суду з цим позовом, адже такий строк у розглядуваних правовідносинах позивач не пропустив.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 20 грудня 2024 року у справі № 440/6875/24, яку суд ураховує на підставі частини п'ятої статті 242 КАС України.
Зважаючи на вказане суд відхиляє доводи відповідача щодо пропуску позивачем строку звернення з цим позовом до суду та необхідності у зв'язку з цим залишення позову без розгляду.
Стосовно клопотання відповідача, яке викладене у відзиві на позовну заяву, про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін суд зазначає таке.
Відповідно до частин першої - третьої статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності. За правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. При вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: значення справи для сторін; обраний позивачем спосіб захисту; категорію та складність справи; обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; кількість сторін та інших учасників справи; чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
За змістом частин п'ятої - шостої статті 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін: у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу; якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.
Суд відзначає, що ця адміністративна справа з огляду на предмет спору, обраний позивачем спосіб захисту; категорію та складність; обсяг та характер доказів; кількість учасників, є справою незначної складності, а тому її розгляд здійснюється у порядку спрощеного позовного провадження.
Проте суд не знаходить підстав для проведення у цій справі судового засідання з повідомленням (викликом) сторін, оскільки характер спірних правовідносин та предмет доказування ній не вимагають проведення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін для повного та всебічного встановлення всіх обставин справи.
Тому відповідно до пункту 6 частини шостої статті 262 КАС України підстави для розгляду цієї справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін відсутні.
Оцінюючи правовідносини, які виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених законом, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати».
Відповідно до статті 1 Закону № 2050 підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Згідно з частинами першою, другою статті 2 Закону № 2050 компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення), сума індексації грошових доходів громадян.
Статтею 3 Закону № 2050 передбачено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Відповідно до статті 6 Закону № 2050 компенсацію виплачують за рахунок:
власних коштів - підприємства, установи і організації, які не фінансуються і не дотуються з бюджету, а також об'єднання громадян;
коштів відповідного бюджету - підприємства, установи і організації, що фінансуються чи дотуються з бюджету;
коштів Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, інших цільових соціальних фондів, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету.
З метою реалізації Закону № 2050 Кабінет Міністрів України постановою від 21 лютого 2001 року № 159 затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати.
Відповідно до пункту 3 Порядку № 159 компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, в тому числі, заробітна плата (грошове забезпечення).
Аналіз наведених положень дає підстави вважати, що основною умовою для виплати громадянину, передбаченої статтею 2 Закону № 2050 та Порядком № 159, компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів, що не мають разового характеру, зокрема заробітної плати (грошового забезпечення), суми індексації грошових доходів громадян. У зв'язку з цим виплата компенсації проводиться незалежно від порядку і підстав нарахування грошового доходу: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема у постановах від 14 квітня 2021 року у справі № 465/322/17, від 21 вересня 2022 року у справі № 816/1627/18.
Крім того, у постанові від 05 березня 2020 року у справі № 140/1547/19 Верховний Суд зазначив, що «згідно з положеннями статті 4 Закону № 2050-III виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Відповідно до статті 6 Закону № 2050-III компенсацію виплачують за рахунок коштів Пенсійного фонду України, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету. З системного аналізу правових норм вбачається, що основними умовами для виплати суми компенсації є: 1) порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії) та 2) виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу».
Також варто звернути увагу на те, що Верховний Суд, розглядаючи справу № 240/11882/19, вказав, що, враховуючи наявність факту невиплати позивачу сум індексації грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по 12 січня 2018, позивач має право на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по 12 січня 2018 року. Так, у разі бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов'язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.
Аналогічна правова позиція вже висловлювалася Верховним Судом у постановах від 04 квітня 2018 року у справі № 822/1110/16, від 20 грудня 2019 року у справі № 822/1731/16, від 13 березня 2020 року у справі № 803/1565/17.
Суд встановив, що індексацію грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року по 08 грудня 2021 року відповідач виплатив позивачу на виконання рішення суду у справі № 380/26775/23 11 жовтня 2024 року.
Суд звертає увагу на те, що нарахування та виплата позивачу індексації грошового забезпечення мали бути здійснені відповідачем саме з моменту набуття позивачем права на її отримання відповідно до вимог Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078.
Ураховуючи періоди, за які індексація грошового забезпечення мала бути виплачена позивачу, та час її фактичної виплати, суд доходить висновку про те, що відповідач порушив строки виплати позивачу індексації грошового забезпечення.
Оскільки індексація грошового забезпечення належить до доходу, який позивач одержує на території України і який не має разового характеру, та, враховуючи те, що відповідач здійснив її виплату з порушенням строків, суд доходить висновку про наявність у позивача права на отримання компенсації за втрату частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року по день фактичної її виплати 11 жовтня 2024 року.
Крім того, компенсація, передбачена Законом № 2050, виплачується у разі порушення строків виплати доходу, а не виконання рішення суду. Оскільки вказані вище кошти нараховані в результаті заборгованості з грошового забезпечення та відновлення прав позивача, порушених під час виплати у меншому розмірі, вказана сума є доходом в розумінні статті 2 Закону № 2050, що підлягає компенсації. Тож доводи відповідача про те, що він не допустив порушення строків виплати доходів позивача тривалістю більше ніж один календарний місяць, яке згідно з частиною першою статті 3 Закону № 2050 створює підстави для виплати компенсації втрати доходів, є хибними.
Стосовно посилань відповідача на те, що на розгляді Львівського окружного адміністративного суду є інша адміністративна справа за позовом позивача до відповідача (справа № 380/21535/24) про стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд зазначає таке.
У справі, на яку покликається відповідач, позивач заявив вимоги про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні (невиплати індексації грошового забезпечення), правове регулювання якої визначається статтею 117 КЗпП України. Натомість предметом розгляду у цій справі є вимоги про нарахування та виплату компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення, правове регулювання якої здійснюється спеціальним законом, а саме Законом № 2050. Отже, справи № 380/21535/24 та № 380/984/25 не є тотожними, відрізняються предметом та підставами позовних вимог.
Твердження відповідача про те, що стягнення одночасно із середнім грошовим забезпеченням компенсації втрати частини доходів суперечить обов'язковим для врахування висновкам, наведеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц та постанові Верховного Суду від 24 квітня 2023 року у справі № 205/8443/19 суд оцінює критично, оскільки фактичні обставини та правове регулювання у вказаних справах не є релевантними до обставин та правового регулювання у розглядуваній справі, що виключає можливість їх врахування судом під час розгляду цього спору.
Так, справа № 761/9584/15-ц стосується стягнення виключно середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України, тоді як у справі № 205/8443/19 позивач одночасно (у межах однієї справи) просив стягнути з відповідача компенсацію за несвоєчасно виплачену заробітну плату, так і середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, оцінку чому надав суд апеляційної інстанції з урахуванням цих обставин.
Доводи відповідача про те, що частину другу статті 2 Закону № 2050 доповнено абзацом шостим згідно із Законом № 1214-IX від 04 лютого 2021 року, який набрав чинності 20 лютого 2021 року, а до внесення цих змін був відсутній механізм компенсації грошових доходів за суму індексації грошових доходів громадян, суд оцінює критично, оскільки індексація є складовою грошового забезпечення військовослужбовця, на що неодноразово вказував Верховний Суд у своїх постановах, а порушення встановлених строків виплати грошового забезпечення є підставою для нарахування та виплати компенсації, передбаченої Законом № 2050.
Крім того, суд ураховує, що Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов'язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).
У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов'язана з ризиком для життя і здоров'я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.
Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку про протиправність бездіяльності відповідача щодо нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року по день фактичної виплати 11 жовтня 2024 року.
У зв'язку з цим з метою повного та ефективного захисту порушеного права позивача належить зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року по день фактичної виплати 11 жовтня 2024 року.
За змістом частини першої статті 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
Згідно з вимогами статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та, враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про задоволення позову повністю.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує як розподілити між сторонами судові витрати.
Згідно із частиною першою статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», за подання цього позову до суду судовий збір не сплачував, а тому його розподіл на підставі статті 139 КАС України не здійснюється.
Докази понесення сторонами витрат, пов'язаних з розглядом справи, у матеріалах справи відсутні, тому їх розподіл також не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд,-
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії - задовольнити повністю.
Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року по день фактичної виплати 11 жовтня 2024 року.
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суми індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року по день фактичної виплати 11 жовтня 2024 року.
Розподіл судових витрат не здійснюється.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.
Повний текст рішення складено 25 квітня 2025 року.
СуддяКлименко Оксана Миколаївна