Справа № 362/6891/19
Провадження № 2/362/43/25
06 березня 2025 року Васильківський міськрайонний суд Київської області в складі:
головуючого - судді Кравченко Л.М.,
за участю: секретаря судового засідання - Шмагун М.С.,
представник позивача - ОСОБА_1 ,
представник відповідача - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Василькові Київської області цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Глевахівської селищної ради Фастівського району Київської області, ОСОБА_4 про визнання недійсним рішення селищної ради та державного акту про право власності на землю,-
21.11.2019 р. ОСОБА_3 (надалі - позивач) звернулася до суду із позовом до Глевахівської селищної ради Київської області (надалі - селищна рада), ОСОБА_4 (надалі - відповідач), в якому просила визнати недійсним рішення селищної ради № 229/11/V від 27.03.2007 р. в частині затвердження технічної документації із землеустрою щодо виготовлення державних актів на право власності на земельну ділянку № НОМЕР_1 на лінії 13 садівничого масиву «Глеваха-1» у розмірі 0,0599 га (надалі - спірна земельна ділянка, земля) ОСОБА_5 та визнати недійсним державний акт на право власності серії ЯЖ № 047867 від 17.12.2007 р. на спірну земельну ділянку, виданий ОСОБА_5 управлінням земельних ресурсів у Васильківському районі Київської області та скасувати його. Вважає, що оскільки позивач отримала державний акт на право власності на свою земельну ділянку 24.05.2002 р., а чоловік відповідачки набув право власності на спірну земельну ділянку лише у 2007 р. на підставі Державного акту на право власності, то саме межі земельної ділянки відповідачки частково накладаються на землю позивачки, що підлягає виправленню шляхом задоволення позову. В обгрунтування заявлених вимог посилається на рішення та постанови у справі № 362/884/16; технічний паспорт від 17.03.2000 р. та висновок судової експертизи від 24.03.2015 р.
Представник позивача в судовому засіданні позов підтримала.
Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнала з мотивів, викладених у відзиві та просила особливу увагу звернути на наявність преюдиції у даному спорі.
Представник селищної ради подав до суду заяву про розгляд справи у їх відсутності.
Суд, заслухавши представників сторін, дослідвиши матеріали справи, приходить до наступного.
Судом встановлено, що 27.11.2018 р. постановою Київського апеляційного суду у справі № 362/884/16 за скаргою ОСОБА_4 на заочне рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 16.01.2017 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Глевахівської селищної ради Київської області, управління Держземагенства у Васильківському районі Київської області, садового масиву «Глеваха-1», третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, задоволено апеляційну скаргу, скасовано заочне рішення та ухвалено нове про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 до Глевахівської селищної ради Київської області, управління Держземагенства у Васильківському районі Київської області, садового масиву «Глеваха-1», третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку (надалі - постанова).
Постановою встановлено, що: « ОСОБА_3 , відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серії ІV-КВ № 074235-33152 від 24.05.2002, згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 09.04.2001 № 2с-332 та договору дарування від 17.11.2001 № 3151, належить земельна ділянка для ведення садівництва у садовому масиві «Глеваха-1», площею 0,061 га, кадастровий номер 3221455300:01:011:1472.»
« ОСОБА_4 на праві власності згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 13.05.2010 належить земельна ділянка № НОМЕР_1 площею 0,0599 га з кадастровим номером 3221455300:01:011:0779, розташована у садовому масиві «Глеваха-1», лінія 13, що підтверджується державним актом на право власнсті на земельну ділянку серії ЯЖ № 047807 від 17.12.2007.»
«Згідно наявних у матеріалах справи технічного паспорта від 17.03.2000, він виданий на садовий будинок АДРЕСА_1 , не містить плану земельної ділянки та погодження будь-яких меж земельної ділянки.
Відповідно до розділу 1 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Держбуду України № 127 від 24 травня 2003 р. та зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 10 липня 2001 р. за № 582/5773, технічні паспорти складаються на підставі матеріалів технічної інвентаризації збудованих (реконструйованих) будинків, допоміжних будівель та споруд з метою: визначення їх фактичної площі та об'єму (щодо проектних); обстеження та оцінки технічного стану наявних об'єктів; установлення вартості об'єктів.
Отже, технічний паспорт на будинок не може були належним доказом підтвердження погоджених меж спірних земельних ділянок та встановлення їх на місцевості.»
«Заперечуючи проти позову, третя особа ОСОБА_4 зазначала, що рішенням апеляційного суду Київської області від 30.06.2015 р. встановлено порушення меж земельних ділянок саме з боку позивача, яка користувалася земельною ділянкою, площа якої була більшою, ніж зазначено у державному акті про право власності на земельну ділянку від 24 травня 2002р.
У підтвердження своїх заперечень ОСОБА_4 надала зазначене рішення та висновок комплексної судової земельно-технічної та будівельно-технічної експертизи від 24.03.2015р.
Рішенням апеляційного суду Київської області від 30.06.2015 р. зобов'язано ОСОБА_3 відновити за власний рахунок стан земельної ділянки шляхом встановлення паркану в межах, визначених в Державному акті на право приватної власності на землю, серії ІV-КВ № 074235-33152, виданому 24.05.2002р.»
«Згідно висновку експертизи від 24.03.2015 р. спірні межі земельних ділянок АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 , які знаходяться в садовому масиві «Глеваха-1», не відповідають межам, що зазначені у державних актах та межам, встановленим в натурі (на місцевості); фактична площа земельних ділянок АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 , які знаходяться в садовому масиві «Глеваха - 1» смт. Глеваха Васильківського району Київської області, не відповідає площам, вказаним у державних актах.»
«Експертами при проведенні дослідження було встановлено, що площа земельної ділянки, якою фактично користувалася позивач, становила 0,0618 га, що є більшою площею, ніж визначено у Державному акті про право приватної власності на землю, серії ІV-КВ № 074235-33152, виданому 24.05.2002 р. (0,061га).
Також експертами було встановлено, що земельна ділянка, якою фактично користувалася ОСОБА_3 , накладається на земельну ділянку, яка знаходиться у приватній власності ОСОБА_4 »
«Виходячи з вищенаведеного, суд зобов'язав відновити позивача межі своєї земельної ділянки відповідно до виданого позивачу Державного акту на право приватної власності на землю.».
«За таких обставин, позивач повинна була надати докази у підтвердження того, що у результаті видачі Державного акту на право власності на земельну ділянку, серія ЯЖ № 047807 від 17.12.2007р., були порушені її права, а земельна ділянка, надана ОСОБА_5 , яку успадкувала ОСОБА_4 , накладається на її земельну ділянку, яка була надана їй у 2002р.»
«Однак, таких доказів позивачем суду надано не було, а судом не було з'ясовано, в чому саме полягає порушення законних прав позивача видачею спірного державного акту та як саме будуть відновлені права позивача задоволенням даного позову.»
«Крім того, поза увагою суду залишилася та обставина, що позивачем заявлено вимогу про фактичне позбавлення ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку, однак ОСОБА_4 не була залучена до участі у справі, як відповідач.».
Постанова набрала законої сили.
30.06.2015 р. рішенням апеляційного суду Київської області за скаргою ОСОБА_3 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 29.04.2015 р. у справі № 362/6701/13ц за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про усунення порушення права власності на земельну ділянку вирішено рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 29 квітня 2015 р. скасувати та ухвалити нове, яким зобов'язати ОСОБА_3 усунути перешкоди у здійсненні ОСОБА_4 права користування та розпорядження земельною ділянкою площею 0,0020 га, розташованою в садовому товаристві «Глеваха-1» лінія 13 ділянка № НОМЕР_1 , що належить на праві власності ОСОБА_4 , а саме відновити за власний рахунок стан земельної ділянки, який існував до порушення права, шляхом встановлення паркану в межах визначених в Державному акті на право приватної власності на землю серії ІV-КВ № 074235-33152, виданому 24 травня 2002 р. Глевахівською селищною радою (надалі - рішення). Рішення набрало законної сили.
Вказаним рішенням встановлено: «Згідно висновку будівельно-технічної експертизи № 14093/14-41/4963/15-430 від 24.03.2015 р. спірні межі земельних ділянок АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 , які знаходяться в садовому масиві «Глеваха-1» лінія 13, не відповідають межам, що зазначені у державних актах та межам встановленим в натурі (на місцевості); фактична площа земельних ділянок АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 , які знаходяться в садовому масиві «Глеваха-1» лінія 13, не відповідають площам вказаних у державних актах; земельна ділянка, якою фактично користується ОСОБА_3 накладається на земельну ділянку, яка занаходить в привтаній власності ОСОБА_4 накладання описано в дослідницькій частині висновку та зображено додатку № 1 до висновку; фактична межа земельної ділянки, що розташована в садовому масиві «Глеваха-1» лінія 13 ділянка № НОМЕР_1 , кадастровий номер 3221455300:01:011:0779, частково не відповідає межам, зазначеним у державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 047867 від 17.12.2007 року; невідповідність полягає в тому, що частиною земельної ділянки (площею 0,0020 га), яка належить ОСОБА_4 , фактично користується ОСОБА_3 . Фактичні межі та площа земельної ділянки, що розташована садовому масиві «Глеваха-1» лінія 13 ділянка № НОМЕР_2 , кадастровий номер 3220886001:01:011:1472 не відповідають межам та площі земельної ділянки зазначеним у державному акті на право власності на земельну ділянку ІV-КВ № 074235-33152 від 24 травня 2002 року; розташування будівлі сараю літ. "Б" на ділянці № НОМЕР_3 у садовому масиві «Глеваха-1» лінія 13 не відповідають п. 3.25* ДБН 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень", а саме:
?відстань від сараю літ. "Б" до фактичної межі із суміжною земельною ділянкою коливається в межах 0,25-0,48 м, що не відповідає п. 3.25* ДЕ 360-92** "Містобудування. Планування і забудова міських і сільські поселень" (див. Додаток № 1 висновку);
?частина будівлі сараю літ. "Б" на земельній ділянці № 8 фактично розташована на сусідній земельній ділянці АДРЕСА_3 (див. Додаток № висновку);
?відстань на яку будівля сараю літ. "Б" заступає за межу (згідно державно акту) сусідньої земельної ділянки № НОМЕР_1 коливається в межах 0,39-0,48 м, категорично не відповідає п. 3.25* ДБН 360-92** " ІНФОРМАЦІЯ_1 і забудова міських і сільських поселень" (див. Додаток № висновку).»
«Таким чином, оцінюючи в сукупності зібрані у справі докази, що узгоджуються між собою, судом встановлено порушення ОСОБА_3 прав позивача шляхом самовільного зайняття частини земельної ділянки площею 0,0020 га, розташованої у садовому масиві «Глеваха-1» лінія 13 ділянка № НОМЕР_1 , що належить на праві власності ОСОБА_4 »
«Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції, вірно встановив обставини порушення прав позивача зі сторони відповідача. Однак вирішуючи питання про поновлення порушеного права, суд першої інстанції помилково прийшов до висновку, що порушене право позивача може бути поновлене шляхом знесення паркану та будівлі, які споруджені з істотним порушенням будівельних норм та частково на земельній ділянці позивача.».
«Зазначене право може бути поновлене шляхом зобов'язання відповідача встановити межі її земельної ділянки у відповідності до меж визначених в державному акті про право власності на землю.»
«В той же час колегія суддів не вбачає підстав до знесення частини сараю відповідача.
Відповідно до наданого суду договору дарування частки садового будинку від 17.11.2001 року відповідач ОСОБА_3 отримала в дар частину садового будинку з господарськими спорудами, в тому числі і з сараєм "Б".
Згідно з технічним паспортом на садовий будинок АДРЕСА_4 , станом на 2001 рік, спірний сарай був збудований.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 376 ЦК України - житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Земельна ділянка, що зараз належить позивачу ОСОБА_4 , вперше була приватизована її чоловіком ОСОБА_5 в 2007 році, тобто коли сарай відповідача вже був збудований.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що у власність чоловіка позивача ОСОБА_5 , була передана земельна ділянка, на якій частково був розміщений сарай відповідача, а тому по справі відсутні будь-які підстави вважати, що відповідач своїми діями порушила права позивача на користування її земельною ділянкою в частині, що стосується розташування сараю "Б".»
«Крім того, згідно з роз'ясненнями, викладеними в постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ N 6 від 30.03.2012 року "Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)" - Відповідно до вимог статті 376 ЦК право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. У випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 ЦК).
Розглядаючи зазначені позови відповідно до вимог вказаної норми та положень частини сьомої статті 376 ЦК, суди мають встановлювати, чи було видано особі, яка здійснила самочинне будівництво, припис про усунення порушень, чи можлива перебудова об'єкту та чи відмовляється особа, яка здійснила самочинне будівництво, від такої перебудови.
На зазначене суд першої інстанції уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про наявність підстав до задоволення позову в частині знесення сараю відповідача, збудованого до набуття позивачем права власності на земельну ділянку, за захистом якого вона звернулася до суду.».
Рішення є чинним.
Відповідно до статті 15 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Статтями 13, 14, 19 Конституції України визначено, що земля, водні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частин першої-третьої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
У частині шостій статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву про вибір місця розташування земельної ділянки до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
Згідно з частиною третьою статті 122 ЗК України районні державні адміністрації на їх території передають земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для сільськогосподарського використання; ведення водного господарства, крім випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті; будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо) з урахуванням вимог частини шостої цієї статті, крім випадків, визначених частиною сьомою цієї статті.
Відповідно до пункту б частини третьої статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Факти, установлені в прийнятих раніше судових рішеннях, мають для суду преюдиційний характер. Преюдиційність означає обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі, для суду при розгляді інших справ. Преюдиційність у процесуальному праві виражена як обов'язок суду, який розглядає справу, прийняти без перевірки та доказів факти, які раніше вже були встановлені набутим законної сили судовим рішенням або вироком у будь-якій іншій справі. Преюдиційність дозволяє уникнути ухвалення суперечливих судових фактів щодо одного й того ж питання та вирішувати справи з найменшими витратами часу та засобів.
Суть преюдиції полягає в неприпустимості ставлення під сумнів судового рішення, яке набрало законної сили, а також повторного розгляду судом одного й того самого питання між тими самими сторонами.
Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: - обставина встановлена судовим рішенням; - судове рішення набрало законної сили; - у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі.
Преюдиційними є факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення й окреслюється його суб'єктивними і об'єктивними межами, згідно з якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їхні правонаступники, не можуть знову оскаржувати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.
Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу, навіть коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень (постанова Верховного Суду від 6 вересня 2022 року у справі № 640/10625/21).
У відповідності до ч. 4 ст. 82 ЦПК України - обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Зворотна дія [юридичних норм] також суперечить принципові юридичної визначеності, принаймні у кримінальному праві (ст. 7 ЄКПЛ), позаяк суб'єкти права повинні знати наслідки своєї поведінки; але це також стосується і цивільного та адміністративного права - тієї мірою, що негативно впливає на права та законні інтереси [особи]. На додаток, юридична визначеність вимагає дотримання принципу res judicata. Остаточні рішення судів національної системи не повинні бути предметом оскарження. Юридична визначеність також вимагає, щоб остаточні рішення судів були виконані. У приватних спорах виконання остаточних судових рішень може потребувати допомоги з боку державних органів, аби уникнути будь-якого ризику «приватного правосуддя», що є несумісним з верховенством права. Системи, де існує можливість скасовувати остаточні рішення, не базуючись при цьому на безспірних підставах публічного інтересу, та які допускають невизначеність у часі, несумісні з принципом юридичної визначеності.
Одним із основних аспектів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає, що коли рішення суду стало остаточним, воно не може бути піддано сумніву будь-яким іншим рішенням суду мається міститься і у справах Європейського суду з прав людини «Брумареску проти Румунії», «Салов проти України» та інші.
Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.
У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц).
Тобто факти, установлені у прийнятих раніше судових рішеннях, мають для суду преюдиціальний характер. Преюдиціальність означає обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили, в одній справі, для суду при розгляді інших справ (постанова Верховного Суду 10 травня 2023 року у справі № 524/4046/20).
Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами (постанова Верховного Суду від 23 травня 2024 року у справі №463/9009/21).
Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішенням; судове рішення набрало законної сили;у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі (постанова Верховного Суду від 26 квітня 2023 року у справі № 522/11266/17).
Враховуючи, що рішенням апеляційного суду Київської області від 30.06.2015 у справі № 362/6701/13ц та постановою Київського апеляційного суду від 27.11.2018 у справі № 362/884/16, що набрали законної сили, учасниками в яких є ті самі особи, які беруть участь у даній справі, встановлено факт відсутності порушення ОСОБА_4 прав ОСОБА_3 щодо земельної ділянки № 08 на лінії 13 садового масиву «Глеваха-1»; інших доказів позивачкою не надано, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Судом, заявлена представником відповідача, позовна давність не застосовується, оскільки у постанові ВП ВС від 04.12.2018 по справі № 910/18560/16 (12-143гс18) сказано, що позовна давність може застосовуватися виключно, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими та доведеними: «Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог». Загальні положення застосування позовної давності також викладені у наступних постановах: № 522/1029/18 (14-270цс19); № 522/2110/15-ц (14-247 цс 18) /п.61; № 522/2201/15-ц (14-179 цс 18) /п. 61/; № 522/2202/15-ц (14-132цс18) /п. 61/; № 372/1036/15-ц (14-252цс18);№ 904/10956/16 (12-90гс19); № 183/1617/16 (14-208 цс 18) /п.п. 73/; № 911/1437/17 (12-226гс18) /п. 76/.
Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. А отже, відмова в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права не потребує зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову.
Таким чином, зважаючи, що відмова в задоволенні позову пов'язана саме з відсутністю порушеного права позивача, не потребує зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 3, 12, 258, 263, 265, 273 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позову ОСОБА_3 до Глевахівської селищної ради Фастівського району Київської області, ОСОБА_4 про визнання недійсним рішення селищної ради та державного акту про право власності на землю, - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.
Суддя Кравченко Л.М.