Справа № 346/6827/24
Провадження № 2/346/709/25
25 квітня 2025 р.м. Коломия Коломийський міськрайонний суд Івано - Франківської області
у складі: судді Сольського В.В.
за участі секретаря судового засідання Біди Ю.Б.
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача адвоката Костромін Н.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Коломиї цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Костромін Наталія Романівна, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який діє від свого імені та як законний представник ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа Орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Гвіздецької селищної ради, про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням,
Представник позивача звернулася до суду із вказаним позовом, в якому зазначила, що позивач є наймачем квартири АДРЕСА_1 , на підставі ордеру на жиле приміщення від 15 лютого 1991 року, виданого на підставі рішення виконкому Коломийської міської ради від 13 січня 1991 року № 24.
У вказаному ордері, як члени сім'ї вписані дружина позивача ОСОБА_6 , його сини ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , дочка - ОСОБА_8 .
Вказує, що згідно довідки ОСББ «ОСК - 4» № 20 від 08.11.2024 у спірному житлі зареєстровані: ОСОБА_1 , 1961 р.н. - власник, ОСОБА_2 , 1983 р.н. - син, ОСОБА_9 , 1996 р.н. - донька, ОСОБА_10 , 2014 р.н. - онук, ОСОБА_11 , 2017 р.н. - онука, ОСОБА_12 , 2024 р.н. - онука, ОСОБА_3 , 1983 р.н. - зять, ОСОБА_4 , 2009 р.н. - онук, ОСОБА_5 , 2012 р.н. - онука.
Зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_1 дружина позивача ОСОБА_6 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 31.10.2022 р.
ІНФОРМАЦІЯ_2 дочка позивача ОСОБА_13 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 17.06.2024 р.
Згідно Акту обстеження житлово-побутових умов проживання від 08 листопада 2024 року ОСББ «ОСК-4» на час перевірки у квартирі АДРЕСА_1 дійсно проживає: власник ОСОБА_1 , квартира не приватизована.
Зазначає, що відповідач ОСОБА_2 , син позивача, більше двадцяти років не проживає у квартирі АДРЕСА_2 , оскільки виїхав з України, та рідко спілкується з батьком, не сплачує комунальні послуги, не допомагає в утриманні майна, його особисті речі у квартирі відсутні.
Також, ОСОБА_3 , зять позивача та неповнолітні ОСОБА_4 , 2009 р.н. і ОСОБА_5 , 2012 р.н., його діти, а онуки позивача, хоча зареєстровані у спірній квартирі, однак проживають у АДРЕСА_3 , що підтверджується Актом обстеження умов проживання № 10 від 11 грудня 2024 року Служби у справах дітей виконавчого комітету Гвіздецької селищної ради. Згідно вказаного Акту ОСОБА_14 і ОСОБА_15 проживають разом із бабусею та батьком, який здійснює належний догляд за ними, для дітей створені комфортні умови для проживання, навчання та проведення дозвілля.
Таким чином відповідачі протягом останніх шести місяців у спірній квартирі не проживають, позивач, не чинить їм перешкод у користуванні житлом, про що свідчить відсутність будь-яких заяв до поліції чи до суду.
Місце реєстрації відповідачів у квартирі не пов'язане з їхнім фактичним місцем проживання, однак сам факт їх реєстрації у спірному житлі, без фактичного проживання у ньому, враховуючи намір позивача приватизувати житло та вільно користуватися ним, перешкоджає повноцінній реалізації прав ОСОБА_1 .
Добровільно знятись з реєстраційного обліку у квартирі відповідачі не бажають, а їх реєстрація створює для позивача суттєві проблеми, пов'язані з приватизацією цієї квартири, та завдає майнової шкоди, яка полягає в додаткових витратах на комунальні послуги, сума яких нараховується відповідно до кількості зареєстрованих осіб на житловій площі.
Неповнолітні ОСОБА_4 , 2009 р.н. і ОСОБА_5 , 2012 р.н., набули право постійного користування іншим житлом, в якому вони на даний час проживають. Крім того, на підставі частини другої статті 29 ЦК України ОСОБА_4 має право з 14 років обирати місце свого проживання, проте відсутні відомості щодо його наміру проживати за адресою спірної квартири.
Вважає, що визнання неповнолітніх відповідачів такими, що втратили право на житло не порушуватиме їх житлові права, оскільки вони проживають з батьком, відповідачем ОСОБА_3 , який забезпечений іншим житлом та який добровільно покинув спірне житлове приміщення. Натомість їх реєстрація створює надмірний тягар для власника житла, адже наявність в житлі зареєстрованих дітей, які там не живуть, суттєво обтяжує правомочності власника житла. Він не може не лише вільно користуватись, але й розпорядитись своєю власністю. Отже баланс інтересів, про які Верховний Суд, зазначає у своїх висновках, повинен бути дотриманий в обидві сторони.
Тому позивач просить визнати відповідачів такими, що втратили право на користування житлом.
Позивач та його представник в судовому засіданні позов з вказаних підстав підтримали.
Відповідачі будучи належно повідомлені про дату та час розгляду справи в судове засідання не з'явилися, про причини неявки не повідомили, відзив на позовну заяву не подали.
Представник третьої особи в судове засідання також не з'явився, подав заяву про розгляд справи у відсутності представника Гвіздецької селищної ради, щодо задоволення позовних вимог не заперечив.
Зі згоди представника позивача суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи.
Суд вивчивши матеріали справи, заслухавши позивача та його представника, а також представника органу опіки та піклування, дійшов таких висновків.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Відповідно до ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ст. 58 ЖК УРСР на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення. Ордер може бути видано лише на вільне жиле приміщення.
Згідно вимог ст. 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.
Згідно із ст. 64 ЖК України до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Судом встановлено, що відповідно до ордеру на жиле приміщення від 15 лютого 1991 року виданого на підставі рішення виконкому Коломийської міської Ради народних депутатів від 13 січня 1991 року № 24 позивач ОСОБА_1 є наймачем квартири за адресою АДРЕСА_4 (раніше АДРЕСА_5 ) (а.с. 10).
Згідно рішення виконкому міської ради № 130 від 19 травня 1993 року «Про зміну нумерації будинків та внесення змін у рішення виконкому № 183 від 18 липня 1990 року «Про зміну назв вулиць» нумерацію будинку по АДРЕСА_5 в змінено на АДРЕСА_4 , що підтверджується довідкою начальника управління містобудування міської ради від 09 грудня 2024 року № 239/02.3-27.
У ордері, як члени сім'ї вказані: ОСОБА_6 - дружина, ОСОБА_2 - син, ОСОБА_8 - дочка (після одруження ОСОБА_16 ), ОСОБА_7 - син.
У спірному житлі зареєстровані: ОСОБА_1 ,1961 р.н. - власник, ОСОБА_2 , 1983 р.н. - син, ОСОБА_9 , 1996 р.н. - донька, ОСОБА_10 , 2014 р.н. - онук, ОСОБА_11 , 2017 р.н. - онука, ОСОБА_12 , 2024 р.н. - онука, ОСОБА_3 , 1983 р.н. - зять, ОСОБА_4 , 2009 р.н. - онук, ОСОБА_5 , 2012 р.н. - онука, що згідно довідки ОСББ «ОСК - 4» № 20 від 08.11.2024 року (а.с. 13).
Відповідно до ч. 1 ст. 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 71 Житлового кодексу Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Згідно ст. 72 Житлового кодексу Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Із положень статей 71, 72 ЖК Української РСР слід дійти висновку, що особа може бути визнана судом такою, що втратила право користування жилим приміщеннями у будинках державного та громадського житлового фонду у разі непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин непроживання в житлі.
Згідно з ч. 1 ст. 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, встановлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.
Системний аналіз положень вказаних статей дає підстави для висновку, що закон визначає такі підстави для набуття права користування приміщеннями, віднесеними до державного або громадського житлового фонду: отримання ордеру, укладення договору найму або вселення як члена сім'ї наймача. У разі відсутності однієї із вказаних підстав у особи, яка вселилась до жилого приміщення державного або громадського житлового фонду, вона вважається такою, що самоправно його зайняла.
Статями 98, 99 ЖК України визначено правовий статус тимчасових мешканців жилого приміщення, та визначено, що вони не набувають самостійного права на займане жиле приміщення незалежно від тривалості проживання.
Неповнолітні діти набувають прав на користування житлом лише у разі набуття такого права батьками або законними представниками. У разі втрати цього права батьками або законними представниками правові наслідки поширюються і на неповнолітніх дітей.
Оскільки статус тимчасових мешканців не дає самостійного права на жиле приміщення, то діти цих осіб прав на займане житло теж не набувають, а у випадках самоправного зайняття жилого приміщення, обов'язок виселення без надання іншого жилого приміщення поширюється і на неповнолітніх дітей осіб, які його самовільно зайняли.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16 лютого 2023 року у справі № 754/3269/20.
Також, згідно зі ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
В силу ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками.
Як вбачається з акту обстеження житлово-побутових умов проживання від 08 листопада 2024 року ОСББ «ОСК-4» на час перевірки у квартирі АДРЕСА_1 дійсно проживає: власник ОСОБА_1 . Квартира не приватизована (а.с. 14).
ІНФОРМАЦІЯ_1 дружина позивача ОСОБА_6 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 від 31.10.2022 р. (а.с. 11).
ІНФОРМАЦІЯ_2 дочка позивача ОСОБА_13 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 від 17.06.2024 р.(а.с. 12).
ОСОБА_3 , зять позивача та неповнолітні ОСОБА_4 , 2009 р.н. і ОСОБА_5 , 2012 р.н., його діти, а онуки позивача, хоча зареєстровані у спірній квартирі однак проживають у АДРЕСА_3 , що підтверджується актом обстеження умов проживання № 10 від 11 грудня 2024 року Служби у справах дітей виконавчого комітету Гвіздецької селищної ради. Згідно вказаного Акту ОСОБА_17 проживають разом із бабусею та батьком, який здійснює належний догляд за ними, для дітей створені комфортні умови для проживання, навчання та проведення дозвілля (а.с. 21-22).
Діти навчаються у 9 класі Гвіздецького ліцею Гвіздецької селищної ради Коломийського району з 30 серпня 2024 року по даний час, що підтверджується довідкою Гвіздецького ліцею Гвіздецької селищної ради № 01-16/257 від 21 листопада 2024 року (а.с. 19).
Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта (номер інформаційної довідки 403850465 від 14.11.2024) відповідачу ОСОБА_3 належить на праві спільної часткової приватної власності квартири АДРЕСА_6 (а.с. 16-17).
Відповідач ОСОБА_2 , більше двадцяти років не проживає у квартирі АДРЕСА_2 , оскільки виїхав з України, та рідко спілкується з батьком. ОСОБА_18 не платить комунальні послуги, не допомагає в утриманні майна, його особисті речі у квартирі відсутні.
Вказане підтверджується показами допитаних у судовому засіданні свідків: ОСОБА_19 та ОСОБА_20 , які вказали, що є сусідами позивача та підтвердили, що відповідачі не проживають у спірній квартир. Так, ОСОБА_21 вказав, що у спірній квартирі син позивача ОСОБА_22 не проживає більше двадцяти років. ОСОБА_3 , який є зятем позивача та його неповнолітніх дітей за зареєстрованим місцем проживання не бачив більше року. ОСОБА_23 пояснив, що по АДРЕСА_4 проживає з 1993 року, у спірній квартирі завжди проживав позивач з дружиною. Їхній син ОСОБА_22 у 90-х роках переїхав. Щодо зятя позивача, то він його не знає та ніколи не бачив.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Це право охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У рішенні ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02).
Навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства»; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96).
Таким чином в судовому засіданні знайшло підтвердження того факту, що відповідачі ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 протягом останніх шести місяців без поважних причин не проживають у спірному житлі, не беруть участі у його утриманні не сплачують комунальні послуги, будь-яких перешкод для їхнього проживання за місцем реєстрації не встановлено, та враховуючи намір позивача приватизувати житло та вільно користуватися ним, перешкоджає повноцінній реалізації його прав, добровільно знятись з реєстраційного обліку у квартирі відповідачі не бажають.
Щодо визнання такими що втратили право на житло неповнолітніх онуків позивачка слід зазначити наступне.
Відповідно до статей 6, 8, 12 Закону України «Про охорону дитинства», статті 27 Конвенції про права дитини, держава та батьки сприяють створенню достатнього рівня життя дитини для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Згідно з статтею 1 Закону України «Про охорону дитинства» охорона дитинства - система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав.
Відповідно до частин першої, другої статті 11 Закон України «Про охорону дитинства» сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного та соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для нього.
У відповідності до статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням на рівні з власником або наймачем.
У постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року у справі № 523/3106/18 (провадження № 61-160св20) зазначено, що «при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 405 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Крім того, право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження. Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини). Не можна вважати не поважною причину непроживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому випадку є забезпечення найкращих інтересів дитини. Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 206/4028/18, від 04 липня 2018 року в справі № 711/4431/17».
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 206/4028/18, від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17 та враховано судом першої інстанції при розгляді цієї справи по суті спору.
На час вибуття ОСОБА_3 зі спірного житла, його діти неповнолітні ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не могла визначати своє місце проживання самостійно, тому за ними збереглося право на користування спірним житлом, незважаючи на факт зміни постійного місця проживання та сам факт не проживання в спірному житловому приміщенні.
Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Крім того, право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).
Щодо ОСОБА_4 , якому на час розгляду справи виповнилося 16 років, суд вважає, що оскільки він по досягненні чотирнадцятирічного віку своїм правом на вибір та зміну свого постійного місця проживання не скористався, та відсутністю у матеріалах справи відомостей про існування будь-яких перешкод в реалізації ним права на визначення місця проживання, зокрема у спірній квартирі, то позов в частині визнання його таким, що втратив право на користування житлом підлягає до задоволення.
Натомість щодо виселення малолітньої ОСОБА_5 , то відповідно до наведених норм чинного законодавства та позиції Верховного Суду, не проживання у спірному житті несплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки зважаючи на її вік вона не може самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт її проживання в іншому житлі з батьком і тривала відсутність у спірній квартирі, не може бути безумовною підставою для визнання їх такою, що втратила право користування зазначеним житлом. Висновків органу опіки та піклування щодо вирішення вказаного спору позивачем не надано. З огляду на це в задоволення позову в цій частині слід відмовити.
Разом із тим, суд зазначає, що відмова у задоволенні вимоги про визнання ОСОБА_5 такою, що втратила право на користуання житлом не позбавляє позивача, за наявності передбачених законом підстав, права на повторне звернення до суду із вимогою про визнання неповнолітньої онуки такою, що втратили право на користування спірним житлом, із залученням до участі у справі органу опіки та піклування представленого належною юридичною особою та поданням цим органом суду письмового висновку щодо розв'язання спору (стаття 19 СК України).
На підставі наведеного та керуючись ст. 47 Конституції України, ст.ст. 15, 29, 317, 319, 391, 405 ЦК України, ст.ст. 61, 64, 65, 71, 72, 98, 99, 109 ЖК України, ст.ст. 6, 8, 11, 12, 18, 27 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 4, 12, 13, 81, 263-265, 280-289 ЦПК України суд,-
Позов задовольнити частково.
Визнати ОСОБА_2 , 1983 року народження, ОСОБА_3 , 1983 року народження, ОСОБА_4 , 2009 року народження, такими, що втратили право на користування житлом за адресою: АДРЕСА_7 .
У задоволенні вимоги про визнання ОСОБА_5 , 2012 року народження такою, що втратила право на користування житлом за адресою: АДРЕСА_7 , відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте Коломийським міськрайонним судом Івано-Франківської області, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його ухвалення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана позивачем до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його ухвалення.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених законом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Відомості про учасників справи згідно п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_3 , житель АДРЕСА_8 .
Відповідачі: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_8 .
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , житель АДРЕСА_3 , зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_8 , який діє від свого імені та як законний представник ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_7 .
Третя особа: Орган опіки та піклування в особі виконавчого комітету Гвіздецької селищної ради, код ЄДРПОУ: 20539347, адреса: селище Гвіздець, вул. Українкська, буд. 3, Коломийського району Івано-Франківської області.
Суддя: Сольський В. В.