Харківський окружний адміністративний суд
61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
24 квітня 2025 р. Справа № 640/14843/20
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дмитра Волошина, розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовом громадянина Республіки Ємен ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третьої особи - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії
Громадянин Республіки Ємен ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 209-20 від 09.06.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Ємен ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Ємен ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.07.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі, призначено підготовче судове засідання у справі.
На виконання Закону України «Про внесення зміни до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» та відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 16.09.2024 №399, Київським окружним адміністративним судом направлено адміністративну справу №640/14843/20 за позовом громадянина Республіки Ємен ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії - до Харківського окружного адміністративного суду.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.02.2025 дана справа передана на розгляд судді.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 24.02.2025 відкрито спрощене провадження в порядку, передбаченому статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України, та запропоновано відповідачу надати відзив на позов. Запропоновано позивачу подати до суду відповідь на відзив, а відповідачу - заперечення протягом п'яти календарних днів з моменту отримання відповідних документів.
Копія ухвали про відкриття спрощеного провадження направлена позивачу засобами поштового зв'язку, однак на адресу суду повернувся конверт з відміткою про неможливість вручення, у зв'язку з тим, що "адресат відсутній за вказаною адресою", що підтверджується довідкою про причини повернення/досилання, яка міститься в матеріалах справи.
Копія ухвали про відкриття спрощеного провадження доставлена відповідачу до електронного кабінету через систему "Електронний суд", що підтверджується довідкою про доставку до електронного кабінету ЄСІТС.
Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що аналіз матеріалів особової справи заявника, у контексті ситуації в країні громадянської належності дозволяє стверджувати, що він не обґрунтував неможливість свого повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідування за ознаками, визначеними Женевською Конвенцією про статус біженця 1951 року та частини першої статті 1 Закону. Вказав, що строк дії довідки позивача про звернення за захистом в Україні сплинув 16.05.2022. Про продовження строку дії зазначеної довідки позивач не звертався. На даний час місце перебування позивача невідоме. За результатами перевірки за допомогою інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон (система Аркан) встановлено, що 01.03.2023 позивач покинув територію України, перетнувши державний кордон України через ПП «Шегині» в напрямку Польщі.
Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні докази, судом установлено наступне.
Судом встановлено, що позивач є громадянином Республіки Ємен, ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Ібб, Республіки Ємен, за національністю - араб, сповідує іслам, неодружений.
Зі слів позивача, в місті Ібб проживав до 7-8 років, а потім через роботу батька родина переїхала до міста Таїз, де проживали до початку війни у 2015 році. Після чого з родиною повернувся до міста Ібб в будинок свого діда, де проживали приблизно 5-6 місяців, а потім поїхали до міста Аден, тому що це місто було під контролем держави, але через деякий час в ньому з'явилася група людей, яка називала себе «Південний рух», вони розділяли людей півдня та півночі, а тому родина заявника повернулася назад в місто Ібб, село Дамір, де наразі проживає.
З ОСОБА_2 виїхав вперше в кінці 2017 року з метою навчання, але конкретної країни призначення в нього не було. Спочатку він планував виїхати до Оману, але в нього не вийшло, оскільки дороге навчання та навчаються там лише громадяни Оману. Коли він приїхав до Оману, в місті Маскат звернувся до університету, назву якого не пам'ятає, де йому відмовили в навчанні. Потім протягом трьох місяців він перебував в Омані та намагався знайти університет до якого його приймуть. Заявник повідомляє, що звертався до посольства Німеччини та Туреччини, щоб відкрити візи на навчання, але йому відмовили. Після невдалих спроб вступити до університету заявник змушений був повернувся до ОСОБА_2 у зв'язку з закінченням терміну перебування.
У березні 2018 року позивач повернувся до ОСОБА_2 , після чого поїхав до родини, його батько вирішив, що потрібно їхати на навчання до Єгипту.
Зі слів позивача, 22.07.2018 він виїхав з ОСОБА_2 до Єгипту, де перебував до 29.10.2018. ОСОБА_3 заявник намагався знайти університет, в якому зможе навчатися, але на навчання в Єгипті не вистачало грошових коштів, у зв'язку з чим він звернувся до посольства України в Єгипті, де йому повідомили, що для отримання візи потрібно запрошення з університету, яке він отримав з Херсонського університету.
Позивач стверджує, що прибув в Україну з метою вступу на навчання до Херсонського університету. Основною причиною його вибору навчання в Україні була низька плата за навчання у порівнянні з іншими країнами. Заявник зазначив, що він звернувся до офісу, який займається влаштуванням навчання студентів за кордоном, де йому порадили Україну. Після того, як заявник зібрав інформацію про Україну, останній прийняв рішення їхати на навчання, яке він розпочав в кінці 2018 року.
Позивач 29.10.2018 приїхав до України за студентською візою та почав навчатися на підготовчому факультеті Херсонського державного університету. Заявник був документований посвідкою на тимчасове проживання № НОМЕР_1 строком дії до 31.08.2019.
У подальшому позивач планував продовжити своє навчання вже в Києві, але для того. щоб продовжувати навчання необхідно було повернутися до ОСОБА_2 та отримати візу, щоб в подальшому отримати посвідку на тимчасове проживання, оскільки термін попередньої посвідки закінчився.
Зі слів позивача, він закінчив підготовчий факультет в Херсонському державному університеті, після чого мав намір продовжити навчання, що представилось не можливим у зв'язку із закінченням строку його легального перебування на території України, тому йому потрібно було повернутися до ОСОБА_2 , щоб отримати візу та повернутися назад до України на навчання, однак, як стверджує заявник, він не міг повернутися до ОСОБА_2 , оскільки там йде громадянська війна. Родина позивача мешкає в ОСОБА_2 . Заявник в телефонному режимі періодично спілкується з батьками.
Позивач 17.10.2019 звернувся до ЦМУ ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На момент звернення останній перебував на території України нелегально.
Своє звернення за захистом в Україні заявник мотивував небезпекою його життю в разі повернення до ОСОБА_2 через громадянську війну, яка відбувається в країні походження. Як стверджує заявник, під час проживання в Ємені особисто йому ніхто не погрожував, але в нього був постійний страх, що його можуть забрати воювати.
Відповідно до статті 8 Закону заяву позивача, було прийнято до розгляду та документовано Довідкою про звернення за захистом в Україні №011006.
Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області 06.11.2019 було прийнято висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.71).
Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області 06.11.2019 було прийнято наказ, яким прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ємену (а.с.71 звор.).
Наказом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київської області продовжено строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ємену до 07.02.2020 (а.с.84 звор.).
Висновком від 05.05.2020 було рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.86-94).
Рішенням від 09.06.2020 №209-20 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.94 звор.).
Позивачу було направлено повідомлення від 15.06.2020 №189 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.95 звор.).
Вважаючи зазначену відмову протиправною, позивач звернувся за захистом своїх прав до суду.
Вирішуючи питання з приводу спірних правовідносин, суд виходить з наступного.
Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі Закон).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначений ст. 5 Закону.
Так, частиною 2 зазначеної статті передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виключні умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визначені ст. 6 Закону, серед яких, особа:
- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
- яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
- яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Статтею 9 Закону визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 2 статті 9 Закону визначено, що працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Відповідно до ч. 11 ст. 9 Закону, після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 5 статті 10 Закону передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону, відсутні.
Надаючи правову оцінку такій відмові суд враховує наступне.
Відповідно до ст. 14 Загальної декларації прав людини 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та норм Закону, поняття біженець включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме, расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Отже, під час вирішення питання щодо надання статусу біженця необхідно враховувати всі чотири підстави. При цьому немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Відповідно до п. 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (далі - УВКБ ООН), особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
П. 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа зобов'язана надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27.04.2004 року №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
В ході проведення з позивачем співбесід позивач в якості причини звернення за захистом посилався на те, що він виїхав з Ємену вперше в кінці 2017 року з метою навчання та у зв'язку з не бажанням брати участь у збройному конфлікті, що має місце в Ємені.
Однак суд враховує те, що визначальною підставою для надання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, є саме обґрунтовані побоювання особи стати жертвою переслідувань або ж існування реальної загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного, або внутрішнього збройного конфлікту, чи систематичного порушення прав людини.
П. 62 розділу «F» «Відмінність економічних мігрантів від біженців» Глави ІІ «Положення про включення» частини «Критерії для визначення статусу біженців» Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН надано визначення поняттю мігрант, відповідно до якого таким є особа, яка з причин, що відрізняються від тих, що містяться у визначенні «біженець», добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. До такого вчинку її може спонукати бажанням змін або пригод, сімейні або інші причини особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
Чи можна застосовувати визначення «економічний мігрант» до жертв економічних заходів загального характеру (тобто, такі заходи поширюються на все населення без винятку) буде залежати від обставин справи. Невизнання економічних заходів загального характеру не є само по собі достатньою підставою для клопотання про отримання статусу біженця. З іншого боку, те, що на перший погляд може бути економічним мотивом для від'їзду, може в дійсності включати в себе політичний фактор, а політичні погляди даної особи можуть мати більш серйозні наслідки в порівнянні з його неприйняттям економічних заходів як таких (пункт 64 розділу «F» «Відмінність економічних мігрантів від біженців» Глави ІІ «Положення про включення» частини «Критерії для визначення статусу біженців»).
Отже, самі по собі економічні мотиви, в тому числі, бажання продовжити навчання (оскільки, зі слів позивача, воно є дешевим), не можуть стати підставою для отримання захисту в Україні. Тому, оцінюючи правомірність оскарженого рішення ДМС України суд повинен оцінити можливість існування також реальної загрози позивачу стати жертвою переслідувань або його життю чи здоров'ю в країні походження внаслідок тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного, або внутрішнього збройного конфлікту, чи систематичного порушення прав людини
Розглядаючи заяву позивача, уповноважений орган дослідив твердження заявника, якими він обґрунтовував свої побоювання повернутися до Ємену, крізь призму наявних загальнодоступних відомостей про таку країни та ситуацію, що в ній склалася. За наслідками чого посадова особа дійшла висновку, що в даному випадку немає вагомих підстав вважати, що в разі повернення до Ємену буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості заявника та інші суттєві порушення прав людини або заявник зіткнеться з серйозною індивідуальною загрозою життю виключно в силу самого факту перебування на території Ємену (а.с.92 звор.), а з приводу безпеки повернення такого до Ємену вказала на можливість застосувати альтернативу внутрішнього переміщення (а.с.93 звор.).
Оцінюючи обґрунтованість вказаних висновків посадової особи уповноваженого органу, що стали підставою прийняття оскарженого рішення, суд враховує наступне.
На підтвердження існування обставин, якими позивач обґрунтовує реальність своїх побоювань повернутися до Ємену, позивач посилається на те, що його можуть забрати воювати.
Так, у висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05.05.2020 відповідач вказує, що, проаналізувавши ІКП встановлено наступне: "В каких странах есть сейчас призыв в армию? Мы исследовали этот вопрос и составили полную таблицу и карту всех стран мира, отсортировав их по наличию или отсутствию в них обязательного воинского призыва. Таблица ниже регулярно обновляется, ежегодно мы проверяем актуальность данных по каждой стране. В последний раз данные обновлялись в 2019 году. Источник данных - официальные сайты вооруженных сил стран (The Slate of Military Conscription Around the World). 168 Йемен - НЕТ ПРИЗЫВА".
Таким чином, відповідачем було встановлено, що загального призову в Ємені немає. Отже, твердження заявника, що його можуть забрати воювати є суперечливими, оскільки відразу він вказав причиною виїзду саме навчання, а не страх через те, що його можуть змусити воювати. При чому, екстремістські групи дійсно агітують молодь воювати на їх стороні, але не примушують до цього силою.
Окрім того, у матеріалах справи міститься протокол додаткової співбесіди від 02.12.2019, з якого вбачається, що в ході проведених співбесід позивач заявляв, що в нього в Ємені залишилися друзі, які ще навчаються в університеті, а є і ті, які воюють на стороні екстремістських груп проти влади, але якщо особа не хоче служити, то може заплатити відкуп в розмірі 200 тис. реал (а.с.81 звор.).
Отже, суд доходить до висновку, що участь у військових діях є власним вибором людини.
Аналогічного висновку дійшло й Центральне міжрегіональне управління ДМС у м.Києві та Київській області у висновку від 05.05.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.89).
Разом з цим, позивач підтвердив, що переслідувань за політичними поглядами, ознаками раси, релігії, національності, громадянства не зазнавав, особистих погроз не отримував, що підтверджується протоколом співбесіди від 24.10.2019 (а.с.70).
Суд також враховує те, що під час співбесід 24.10.2019 та 02.12.2019 позивач зазначив, що члени його родини наразі проживають у селі Дамір провінція Ібб, він регулярно підтримує з ними зв'язок один-два рази на тиждень. Зі слів заявника, батьки нічого не розповідають про ситуацію в Ємені, а тільки питають про нього, як його справи. З його слів, ситуація в місті, де проживає його родина, більш менш спокійна, на даний час відкритого військового протистояння немає (а.с.70,81).
Стосовно альтернативи внутрішнього переміщення заявника у зв'язку зі збройним конфліктом, слід зазначити про те, що батько, мати, брат та сестра заявника продовжують проживати в Ємені і не зазнають будь-якого переслідування.
Отже, висновок уповноваженої особи ГУ ДМС в м. Києві та Київській області за наслідками розгляду заяви позивача знайшов підтвердження також за результатами розгляду даної адміністративної справи.
Більш того, уповноваженим органом при розгляді заяви позивача враховано таку інформацію, зокрема: «В останні місяці ряд іноземних енергетичних компаній стали повертатися в Ємен і налагоджувати там видобуток нафти. На порядку денному стоїть і повернення до видобутку природного газу. В цілому інфраструктурна база для відновлення робіт іноземніши компаніями оцінюється як задовільна, що, втім, перекреслюється нестабільної військово-політичною обстановкою і високим рівнем корупції серед місцевого керівництва». (http://www.iimes.ru/?p=38556).
Також, враховано: "MSF работает в 12 больницах и медицинских центрах Йемена, а также оказывает поддержку еще 18 медицинским учреждениям в десяти мухафазах: Таиз, Аден, Эль Дали, Саада, Амран, Хадджа, Ибо. Ходейда, Абьян и Сана". (https://www.refworld.org.ru/docid/58bebbaa4.html).
З огляду на вищенаведене суд вважає, що позивач не довів існування реальної загрози життю у разі повернення до країни громадянської належності, як і переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Такі докази також не було надані до міграційного органу при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд погоджується з тим, що як гуманітарна, так і економічна ситуація в Ємені є критичними, а збройний конфлікт й досі продовжує існувати. Поряд з цим суд вважає, що наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути єдиною підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відповідно до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29 квітня 2004 року статті 15 (с) особи, котрі піддаються «серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту» не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Подібна правова позиція неодноразово висловлювалась Верховним Судом, зокрема, у постановах від 05 квітня 2018 року у справі №815/170/17 та від 05.12.2019 року у справі №520/2352/19.
У зв'язку з вищенаведеним суд вважає, що обставини, які заявляються позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд також бере до уваги ту обставину, що після виїзду з Ємену, позивач проживав на території третіх безпечних країн, зокрема в Єгипті. Своє бажання потрапити до України позивач пояснював наміром, що в України високий рівень освіти та доступний по цінам (а.с.68 звор.).
Окрім того, відповідач у відзиві на позовну заяву зазначає, що строк дії довідки позивача про звернення за захистом в Україні сплинув 16.05.2022. Про продовження строку дії зазначеної довідки позивач не звертався.
Вказане свідчить про нелегальне перебування позивача на території України.
Також, відповідач стверджує про факт залишення позивачем території України.
Так, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" (далі Указ №64/2022), затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-IX, введено в Україні воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Вказаний строк продовжено указом Президента України від 17 травня 2022 року №341/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб. У подальшому його дію продовжено.
Відповідно до Закону України від 12 травня 2015 року №389-VIII "Про правовий режим воєнного стану" воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
За результатами перевірки за допомогою інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон (система Аркан) встановлено, що 01.03.2023 позивач покинув територію України, перетнувши державний кордон України через ПП «Шегині» в напрямку Польщі.
Відповідно до абзацу 6 частини другої статті 13 Закону, шукачі захисту зобов'язані повідомляти про свої поїздки за межі адміністративно-територіальної одиниці України, на території якої вони проживають.
Вказані обставини можуть свідчити, що позивач виїхав за межі України у зв'язку з військовою агресією РФ проти України та введенням на території України воєнного стану, оскільки загально відомою обставиною є те, що 24.02.2022 на переважній більшості території України, у т.ч. м. Києві (місце проживання позивача) відбувалися активні ракетні обстріли військових об'єктів, що призвели до руйнувань, майнових і людських втрат. Такі дії активно продовжуються і на сьогодні, що свідчить про відсутність безпеки на території України, у т.ч. для громадян інших країн.
УВКБ ООН було сформовано та прийнято позицію щодо повернення в Україну. Пунктом 12 вказаної позиції визначено, що за теперішніх обставин УВКБ ООН не вважає Україну безпечною країною походження. Держави зобов'язані виключити Україну зі списків "безпечних країн походження".
Суд звертає увагу, що відсутність реалізації його права на продовження строку дії довідки про звернення за захистом та безпосередньо факт залишення позивачем території України також свідчить про відсутність наміру набути міжнародний захист саме на території України.
За таких обставин суд вважає, що рішення відповідача № 209-20 від 09.06.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України, а тому скасуванню не підлягає.
Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Підстави для розподілу судових витрат відповідно до положень ст. 139 КАС України відсутні.
Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295-296 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов Республіки Ємен ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третьої особи - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії - залишити без задоволення.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Дмитро ВОЛОШИН