Іменем України
22 квітня 2025 року
м. Харків
справа № 641/7230/21
провадження № 22-ц/818/1573/25
Харківський апеляційний суд у складі:
Головуючого: Маміної О.В.
суддів: Тичкової О.Ю., Яцини В.Б.
за участю секретаря: Сізонової О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи Територіальна громада в особі Харківської міської ради, Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, Комунальне підприємство “Жилкомсервіс», Комунальне підприємство “Харківські теплові мережі» про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду м. Харкова від 02 грудня 2024 року, постановлено суддею Задорожною А.М.
У липні 2024 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду із позовом, в якому просили визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 02 грудня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; Вказує, що вони зареєстровані та проживають в квартирі АДРЕСА_1 . Вказана квартира була надана їхній матері ОСОБА_4 на підставі рішення Виконавчого комітету Московської районної ради народних депутатів. Квартира до теперішнього часу не приватизована. Також у квартирі зареєстрований ОСОБА_3 , який фактично у ній не проживає. Звертає увагу, що у справі наявна заява відповідача, в якій він зазначає, що служить у білоруському батальйоні в лавах ЗСУ та проти позову не заперечує.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що суд позбавлений можливості дослідити юридичні та фактичні підстави проживання та користування як позивачами, так і відповідачем квартири АДРЕСА_1 , оскільки матеріали справи не містять належних доказів, які б підтверджували право володіння, розпорядження або користування вказаною квартирою переліченими особами тощо. Відсутні докази, які б підтверджували право власності на квартиру за позивачами, а також що вони є особами, які володіють майном (мають речове право) з підстави, передбаченої законом або договором. Таким чином, доводи позовної заяви про відсутність у відповідача поважних причин не проживання за місцем реєстрації, а також наявність підстав вважати його особою, яка втратила право користуватися квартирою, не можуть бути прийняті судом до уваги, а відтак позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.
Такий висновок суду першої інстанції не в повній мірі відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судовим розглядом встановлено, що згідно довідки про зареєстрованих у житловому приміщенні осіб від 23.06.2023, виданої за запитом КП «Харківські теплові мережі», за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровано 3 особи: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 5).
Згідно копії свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , 04.11.2017 уклали шлюб, про що в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу зроблено запис №1231 (а.с.7зв).
Згідно копії дозволу на тимчасове проживання №0535341 ОСОБА_3 з 24.11.2017 по 10.11.2018 тимчасово проживає за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.9-10, 10зв).
Згідно копії посвідки на проживання іноземного громадянина НОМЕР_2 , виданої на ім'я ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , термін її дії до 28.03.2025 (а.с.11, 11зв).
10 вересня 2024 року ОСОБА_3 подав до суду заяву, в якій просив позов задовольнити, при цьому посилався на те, що служить у лавах ЗСУ у білоруському добровольчому полку імені Кастуся Калиновського (а.с.21).
Відповідно до ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Згідно зі статтею 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до частини другої статті 107 ЖК України, у разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.
При цьому факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки (статті 71, 72 ЖК України) необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи в житловому приміщенні у зв'язку з її вибуттям на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК України).
Звертаючись до суду з цим позовом, позивачі наголошували, що ОСОБА_3 вибув на інше постійне місце проживання до м.Білорусь, просили визнати відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням за статтею 107 ЖК України.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт вибуття відповідача (відповідачів) на постійне місце проживання в інше жиле приміщення відповідно до статті 107 ЖК України.
При цьому, слід ураховувати, що доказуванню у цьому разі підлягають обставини, які свідчать про обрання особою іншого постійного місця проживання.
На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Згідно ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач на момент розгляду справи перебуває на території України та несе службу в Збройних Силах України (а.с.21).
Доказів які б свідчили про непроживання у спірній квартирі позивачами надано не було.
Наданий паспорт відповідача, свідоцтво про шлюб з яких убачається, що відповідач отримав право на тимчасове перебування на території Білорусь не свідчать, що на момент звернення до суду він не користується спірним житловим приміщенням.
Сам факт непроживання відповідача у спірній квартирі не є підставою для визнання його таким, що втратив право користування жилим приміщенням, оскільки відповідно до статті 71ЖКУкраїни підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є її непроживання понад шість місяців у житловому приміщенні без поважних причин.
Доказів непроживання відповідача у спірній квартирі понад 6 місяців без поважних причин, позивачем суду не надано.
Даних про наявність у відповідача іншого житла або переїзд на інше постійне місце проживання матеріали справи не містять.
Виходячи з вищевикладеного, судова колегія приходить до висновку, що доводи про непроживання відповідача без поважних причин є недоведеними.
Наявність посвідки на тимчасове проживання в іншій державі не свідчить про його постійне там проживання.
З огляду, зокрема, на особисту заяву відповідача про службу у лавах ЗСУ.
Суд не може вважати вказану заяву визнанням позову, оскільки підпис на заяві не посвідчений, а до суду зазначений відповідач не з'явився.
Проте у разі відсутності заперечень відповідач може знятись з реєстрації за вказаною адресою за власної ініціативи.
Установивши, що право користування спірною квартирою виникло у відповідача на законних підставах, а також відсутність у матеріалах справи належних доказів на підтвердження факту не проживання відповідача у спірній квартирі без поважних причин більше шести місяців, оцінивши втрату відповідачем свого права на користування житлом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для позбавлення відповідача права користування спірним житлом та відмову у задоволенні позовних вимог за їх недоведеністю.
Висновки суду про відмову у задоволенні позову у зв'язку із відсутністю у позивача права права на житло не відповідають фактичним обставинам справи. Тому рішення суду підлягає зміні в частині мотивів відмови у позові.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст.367, 368, п.1 ч.1 ст.374, ст.ст.376, 381, 382-384, 389, 390 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Московського районного суду м. Харкова від 02 грудня 2024 року змінити, в частині мотивів відмови у позові, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий: О.В. Маміна
Судді: О.Ю. Тичкова
В.Б. Яцина
Повний текст судового рішення складено 24.04.2025 року.