Справа № 293/120/25
Провадження № 2/293/181/2025
14 квітня 2025 рокуселище Черняхів
Черняхівський районний суд Житомирської області в складі:
головуючого судді Збаражського О.М.,
за участю секретаря судового засідання Крисюк О.О.,
позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у с-щі Черняхів цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Високівської сільської ради Житомирського району Житомирської області про визнання права власності на житловий будинок за набувальною давністю,-
І. СУТЬ ПОЗОВНОЇ ЗАЯВИ
ОСОБА_1 звернулась до Черняхівського районного суду Житомирської області із позовом, за змістом якого просить визнати за нею право власності на житловий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1 за набувальною давністю.
В обгрунтування позову зазначає, що вона проживає в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_1 з 2005 року, тобто більше 15 років. Попередній власник будинку бабця, яка приходиться їй родичкою, померла. Протягом 15 років позивач відкрито та безперервно володіє вказаним житловим будинком, є господарем житлового будинку, здійснює догляд за будинком та обробляє присадибну земельну ділянку під городництво, провела поточний ремонт, газифікувала будинок, вчасно сплачує всі житлово-комунальні послуги. Будь-яких перешкод в проживанні в даному житловому будинку позивачу ніхто не чинив. Спадкова справа або спадковий договір щодо даного будинку відсутні. Зважаючи на те, що позивач добросовісно заволоділа спірним житловим будинком та понад 15 років безперервно проживає в ньому, просить визнати за нею право власності за набувальною давністю на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований в АДРЕСА_1 .
ІІ. ПРОЦЕДУРА та ПОЗИЦІЇ СТОРІН
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справ між суддями від 30.01.2025 справа №293/120/25 передана на розгляд судді Збаражському О.М.
Ухвалою від 03.02.2025 суд прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначив на 04.03.2025.
Ухвалою від 04.03.2025 суд закрив підготовче провадження та призначив справу до розгляду по суті на 17.03.2025. Задовольнив клопотання представника позивача про виклик свідків.
17.03.2025 судове засідання відкладено на 14.04.2025.
14.04.2025 в судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 позов підтримали з підстав викладених у позові.
Відповідач повноважного представника в судове засідання не направив, згідно поданої заяви від 04.02.2025 просив розглянути справу без участі представника Високівської сільської ради, позовні вимоги ОСОБА_1 визнали в повному обсязі.
У судовому засіданні 14.04.2025, відповідно до ст. 268 Цивільного процесуального кодексу України, суд склав вступну та резолютивну частини рішення.
ІІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ та ДОКАЗИ НА ЇХ ПІДТВЕРДЖЕННЯ
Встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 2006 року проживає за зареєстрованою адресою місця проживання: АДРЕСА_1 (а.с.8).
Згідно довідки (виписки з погосподарської книги) виданої Високівською сільською радою Житомирського району Житомирської області 26.11.2024, житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , рахується за ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.9).
Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 25.11.2024, відомості про право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 відсутні (а.с.16).
Згідно довідки Комунального підприємства «Житомирське обласне міжміське бюро технічної інвентаризації» Житомирської обласної ради від 20.12.2024, технічна інвентаризація спірного житлового будинку АДРЕСА_1 не проводилась (а.с.17).
Згідно даних із Спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори), ОСОБА_3 не залишила заповіт чи спадковий договір (а.с.18).
28.11.2024 ТОВ «Армовірбуд» за замовленням ОСОБА_1 виготовило технічний паспорт на житловий будинок АДРЕСА_1 (а.с.19-23). Згідно технічного паспорту, житловий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 61,2 кв.м. побудований в 1959 році.
Проживаючи в спірному будинку, позивач провела ремонті роботи, здійснила газифікацію будинку, встановила лічильник на газ, вчасно сплачувала комунальні послуги за користування електричною енергією та постачання газу в будинок (а.с.25, 26, 27, 33-36, 37, 38, 39).
Допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , показали, що житловий будинок АДРЕСА_1 . В 2005-2006 році заселилась ОСОБА_1 зі своєю донькою, відремонтувала будинок власними коштами, здійснила добудову, провела світло, воду, газ. Будь-яких перешкод в проживанні в даному житловому будинку ОСОБА_1 ніхто не чинив.
ІV. ЗАКОНОДАВСТВО, ЩО ПІДЛЯГАЄ ЗАСТОСУВАННЮ, ОЦІНКА та МОТИВИ СУДУ
Згідно зі ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.
Відповідно до статті 41 Конституції України, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Згідно з ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності, не встановлена судом.
Відповідно до ч.1 та ч.4 ст.344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Згідно роз'яснень, викладених в п.9 та п.11 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ України «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року №5, при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема таке: 1) володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; 2) володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; 3) володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.
За змістом правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження №12-291гс18), а також у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі №201/12550/16-ц (провадження №1-19156св18), від 27 червня 2019 року у справі №175/2338/16-ц (провадження №61-2017св18) для набуття права власності за набувальною давністю необхідна сукупність обставин, зазначених у ч.1 ст.344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю.
Набуття права власності за набувальною давністю є можливим лише за наявності усіх вказаних умов. Зокрема, добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніви щодо правомірності його володіння майном. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
З наведеного можна зробити висновок, що встановлюючи, чи є володіння добросовісним, насамперед слід встановити, що володілець не знав і не міг знати про те, що володіє чужою річчю, тобто обставини, у зв'язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву щодо правомірності набуття майна та, окрім цього, застосування набувальної давності передбачає відсутність титулу (підстави) для виникнення права власності в момент захоплення (заволодіння) чужою річчю.
У разі якщо існує інша підстава для виникнення права власності у момент заволодіння, а сторона посилається на строк набувальної давності, слід визнати, що стороною вибрано невірний спосіб захисту, тобто такий, який не відповідає специфіці правовідносин, що виникли (така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.05.2019 по справі № 910/17274/17).
Посилаючись у позові на володіння майном тривалий час, позивачем не надано будь-яких доказів на підтвердження того, що при заволодінні чужим майном вона не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .
Крім того, як встановлено розглядом справи, позивач як на момент заволодіння так і увесь час користування спірним майном, була обізнана відносно того, що власником житлового будинку, який є предметом спору та на який вона просить визнати право власності за набувальною давністю, була ОСОБА_3 , а тому не можна вважати володіння позивачем нерухомим майном, яке залишилась після смерті ОСОБА_3 добросовісним, оскільки позивач увесь час знала про те, що у неї відсутні правові підстави для заволодіння чужим майном як і відомо позивачу про власника такого майна.
Сам по собі факт користування позивачем спірним домоволодінням, проведення ремонту у вказаному будинку, реєстрація місця проживання та оплата житлово-комунальних послуг не є підставою для виникнення у позивача права власності за набувальною давністю.
Зазначені обставини, обставини виключають можливість набуття позивачем права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю.
До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 15.11.2022 у справі №293/1061/21 (провадження №61-4347св22), у постанові від 15.06.2023 у справі №359/8844/20 (провадження № 61-5539св23), у постанові від 02.05.2024 у справі № 472/713/22 (провадження № 61-14970св23).
На підставі зазначеного, суд дійшов висновку про те, що позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, у зв'язку із чим позовні вимоги задоволенню не підлягають. Давність володіння могла вважатись добросовісною, якщо позивач при заволодінні майном не знав і не повинен був знати про відсутність у нього підстав на набуття права власності, у той час як позивач не є добросовісним набувачем, а відкритість і безперервність користування спірним майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.
Окрім того, враховуючи положення частини першої та третьої статті 1277 ЦК України, слід дійти висновку, що уразі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно за його місцезнаходженням, у встановленому вказаною статтею порядку.
Таким чином, після смерті попереднього власника спірного майна - ОСОБА_3 у 1989 році відкрилася спадщина на належне їй майно, в тому числі і на житловий будинок АДРЕСА_1 .
Частиною першою та другою статті 1277 ЦК України визначено, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.
Відповідно до норм права, що діяли на момент смерті ОСОБА_3 у 1989 році, а саме норм ЦК УРСР, для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (частини перша та друга статті 548 ЦК УРСР).
Згідно з частинами першою та другою статті 549 ЦК УРСР, визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Аналіз змісту статей 548, 549 ЦК УРСР свідчить, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Діями спадкоємця, що свідчать про прийняття ним спадщини є: 1) фактичний вступ в управління або володіння спадковим майном; 2) подача державну нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини заяви про прийняття спадщини.
Разом з тим приписи частин першої-третьої статті 555 ЦК УРСРС вказують на те, що спадкове майно за правом спадкоємства переходить до держави: 1) якщо спадкодавець все майно або частину його заповідав державі; 2) якщо у спадкодавця немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом; 3) якщо всі спадкоємці відмовились від спадщини; 4) якщо всі спадкоємці позбавлені права спадкування (статті 528 і 534 цього Кодексу); 5) якщо ні один із спадкоємців не прийняв спадщини. Якщо хто-небудь з спадкоємців відмовився від спадщини на користь держави, до держави переходить частка спадкового майна, належна цьому спадкоємцеві. Якщо при відсутності спадкоємців за законом заповідана тільки частина майна спадкодавця, решта майна переходить до держави.
Таким чином, системне тлумачення частини другої статті 549, частини першої статті 555 ЦК УРСР та абзацу 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що: в ЦК УРСР законодавець, на відміну від ЦК України та існування конструкції "відумерлої спадщини", передбачав автоматичний перехід спадщини за правом спадкоємства до держави.
Будь-яких дій щодо прийняття спадщини держава не здійснювала. Держава при існуванні юридичних фактів, визначених пунктами 1-5 частини першої статті 555 ЦК УРСР, завжди приймала спадщину і не могла від неї відмовитися; оскільки держава не мала права відмовитися від прийняття спадщини, то у випадку, коли спадкоємці за законом або за заповітом не прийняли спадщину або відмовилися від спадщини, спадщина вважалася прийнятою державою; з урахуванням того, що в частині першій статті 555 ЦК УРСР закріплювався автоматичний перехід спадщини до держави, та існував строк шість місяців для прийняття спадщини іншими спадкоємцями, то абзац 2 пункту 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України може застосовуватися тільки, якщо спадщина відкрилась після 01 липня 2003 року, проте не була прийнята ніким зі спадкоємців, що мали право спадкування відповідно до норм ЦК УРСР.
Як свідчать матеріали справи, спадкова справа до майна померлої ОСОБА_3 не заводилась, відтак за приписами ЦК УРСР спірний будинок, який належав ОСОБА_3 перейшов до держави, що також позбавляє позивача права на визнання за набульною давністю.
Оцінюючи позовні вимоги та докази, на яких такі грунтуються, суд також враховує, що за змістом статті 344 ЦК України набувальна давність, як спосіб набуття права власності відноситься до першопочаткових, бо права набувача не базуються на попередній власності та відносинах правонаступництва, а базуються на сукупності обставин, зазначених в частині першій статті 344 ЦК України, а саме, тривалого, добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном, як своїм власним.
За таких обставин, посилання позивача на заволодіння будинком внаслідок продовження користування будинком після смерті ОСОБА_3 , після якої не залишилося спадкоємців, є безпідставними. Реєстрація ж та проживання позивача у будинку, не доводить факт заволодіння таким майном добросовісно, що дає підстави для застосування положень ст. 344 ЦК України.
Відповідно до норм закріплених у ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Обґрунтовуючи висновки про обов'язок сторони належним чином використовувати процесуальні права, у рішенні від 07 липня 1989 у справі «Union Alimentaria Sanders S.A. v. Spain» Європейський суд з прав людини зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, пов'язаних зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Звертаючись до суду, позивач у позовній заяві виклала обставини, якими обґрунтовувала свої вимоги, зазначила докази, що підтверджують вказані обставини.
Отже, позивачка на власний розсуд розпорядилася своїми правами, а тому несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Аналогічна позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі № 755/18920/18 (провадження № 61-17205 св 19).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
За викладених фактичних обставин, оскільки позивач не довела сукупності обставин, які є необхідними для застосування положень про набувальну давність як підставу для визнання права власності, суд дійшов висновку про відмову у задоволені позову.
VІ. РОЗПОДІЛ СУДОВИХ ВИТРАТ
Зважаючи, що за наслідком розгляду справи у задоволенні позову відмовлено, судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст. 89, 259, 265, 268, 273, 354, 355 ЦПК України,-
У задоволенні позову відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Житомирського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач:
ОСОБА_1
ІНФОРМАЦІЯ_2
адреса проживання:
АДРЕСА_2
РНОКПП НОМЕР_1
Відповідач:
Високівська сільська рада Житомирського району Житомирської області
адреса місцезнаходження: 12341, Житомирська область,
Житомирський район, с.Високе, вул. Чеська, 46
код ЄДРПОУ: 04344191
Повне рішення складено та підписано 24.04.2025.
Суддя Олег ЗБАРАЖСЬКИЙ