П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
23 квітня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/27235/24
Перша інстанція: суддя Харченко Ю.В.,
повний текст судового рішення
складено 16.12.2024, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Джабурія О.В.
суддів - Вербицької Н.В.
- Кравченко К.В.
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просить суд визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови в задоволенні ОСОБА_1 отриманого Військовою частиною НОМЕР_1 15.07.2024 року на звільнення з військової служби на підставі абзацу шість п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок i військову службу»; зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 розглянути по суті рапорт отриманого Військовою частиною НОМЕР_1 15.07.2024 року на звільнення з військової служби на підставі абзацу шість п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок i військову службу» за сімейними обставинами - у зв'язку з тим, що він є опікуном, на утримані якого перебуває дитина-сирота до 18 років.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що за результатами направлення на розгляд рапорту позивача відповідачем було направлено лист від 29.07.2024 року за №5391, в якому зазначено, що рапорт позивача не підлягає задоволенню, оскільки під час його розгляду було встановлено, що він не відповідає вимогам п.233 Положення 1153/2008, а саме: рапорт не містить у собі погоджень від командирів взводів, рот та спрямований безпосередньо до командира військової частини НОМЕР_1 . Зазначене суттєво впливає на можливість розгляду рапорту, оскільки порушення порядку подання та погодження унеможливлює належний розгляд таких документів. Таким чином, позивач позбавлений можливості подати рапорт на звільнення «по команді» у встановленому законом порядку, а відповідач відмовив у задоволенні рапорту позивача, направленого безпосередньо командиру військової частини НОМЕР_1 , то позивач вимушений звернутись до суду з даним позовом для захисту своїх прав та законних інтересів.
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню з підстав, викладених у письмовому відзиві на позовну заяву (від 18.09.2024 року за вхід. №43548/24), зазначаючи, що позивачем долучено у якості додатків до позовної заяви відповідь на рапорт командира військової частини НОМЕР_1 від 29.07.2024 року №5391, відповідно до змісту якої зазначені вище недоліки були відомі позивачу та пропонувалось їх усунути задля подальшого розгляду такого рапорту. Тобто, військовою частиною НОМЕР_1 були вчинені усі необхідні дії для того, щоб повідомити військовослужбовцю про необхідність усунення недоліків рапорту з метою його подальшого розгляду.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 03.09.2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі №420/2723524 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2024 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, підлягають частковому задоволенню задоволено частково. Визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови у розгляді по суті рапорту ОСОБА_1 , отриманого Військовою частиною НОМЕР_1 15.07.2024 року, на звільнення з військової служби на підставі абзацу шість п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок i військову службу». Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 розглянути по суті рапорт ОСОБА_1 на звільнення з військової служби на підставі абзацу шість п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок i військову службу» за сімейними обставинами, з урахуванням висновків суду.
На вказане рішення суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. Апелянт просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2024 року у адміністративній справі №420/27235/24 в частині відмови у задоволенні позовної вимоги щодо зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 прийняти рішення (наказ) про звільнення військовослужбовця ОСОБА_1 з військової служби на підставі абзацу шість п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за сімейними обставинами - у зв'язку з тим, що він є опікуном, на утриманні якого перебуває дитина-сирота віком до 18 років; постановити у зазначеній частині нове рішення, а саме: зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 прийняти рішення (наказ) про звільнення військовослужбовця ОСОБА_1 з військової служби на підставі абзацу шість п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» за сімейними обставинами - у зв'язку з тим, що він є опікуном, на утриманні якого перебуває дитина-сирота віком до 18 років. Апелянт вважає, що у зазначеній частині рішення підлягає скасуванню з підстав недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; порушено норми матеріального та процесуального права.
03.02.2025 року (вхід.№6138/25) на адресу суду апеляційної інстанції від представника Військової частини НОМЕР_1 - ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому заявник просить залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2024 року у справі №420/27235/24 - без змін.
Відповідно до вимог ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
За правилами частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи,молодший сержант ОСОБА_1 проходив військову службу на посаді головного сержанта стрілецького взводу стрілецької роти військової частини НОМЕР_2 .
29.05.2023 року позивач звернувся до командування військової частини НОМЕР_2 з рапортом про звільнення з військової служби відповідно до п.п. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 р. (у редакції чинній на момент спірних правовідносин) (далі - Закон) з підстав перебування на його утриманні трьох і більше дітей віком до 18 років.
За наслідками розгляду рапорту, командування військової частини НОМЕР_2 листом від 18.09.2023 року повідомило про неможливість звільнення позивача, оскільки ОСОБА_2 , над якою рішенням Виконавчого комітету Олександрійської міської ради Кіровоградської області від 19.04.2023 року №197 встановлено опіку, а опікуном призначено позивача, відповідно до норм Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування», перебуває на повному державному забезпечені, що вказує на відсутність правових підстав для звільнення з військової служби відповідно до п.п. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Не погоджуючись із таким рішенням, позивач звернувся з позовом до Кіровоградського окружного адміністративного суду за захистом своїх прав та законних інтересів.
Рішенням Кіровоградського окружного адміністративного суду від 04.12.2023 року у адміністративній справі №340/8930/23 позовні вимоги позивача задоволено в повному обсязі, а саме: визнано протиправною відмову військової частини НОМЕР_2 у звільненні ОСОБА_1 з військової служби за пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та зобов'язано військову частину НОМЕР_2 прийняти рішення (наказ) про звільнення ОСОБА_1 з військової служби за пп. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 26.02.2024 року апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_2 на рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 04.12.2023 року повернуто заявнику.
Таким чином, рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 04.12.2023 року є таким, що вступило в законну силу.
01.03.2024 року позивач звернувся до військової частини НОМЕР_2 з рапортом (вх. №815), в якому просив звільнити його з військової служби на підставі вищевказаного рішення суду, додавши до рапорту копію рішення суду.
Оскільки рішення суду не виконувалось і позивач так і не був звільнений з військової служби у встановлений законом строк, то він звернувся зі скаргами на невиконання рішення суду до відповідних органів, в тому числі і до ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Від ІНФОРМАЦІЯ_2 позивач отримав відповідь від 13.05.2024 року за №1015/1, відповідно до якої зазначено про те, що командир військової частини НОМЕР_2 є командиром окремого батальйону, внаслідок чого у нього відсутні повноваження щодо звільнення позивача з військової служби.
Водночас, на виконання вимог рішення суду командуванням військової частини НОМЕР_2 було підготовлено подання про звільнення позивача з військової служби, яке скеровано до військової частини НОМЕР_1 (далі - Відповідач) для прийняття відповідного рішення, а командир військової частини НОМЕР_2 рапортом клопотав перед командиром військової частини НОМЕР_1 про вирішення питання по суті. Таким чином, рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 04.12.2023 року було належним чином виконано командуванням військової частини НОМЕР_2 . Також, зазначено, що рапорт, поданий позивачем 01.03.2024 року №815 не відповідав вимогам п.233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року №1153/2008, не містив у собі жодних прохань, окрім виконання рішення суду та до нього не було долучено документів, які могли б підтвердити законність та наявність підстав для звільнення військовослужбовця з військової служби. Додатково зазначено, що військова частина НОМЕР_1 не була учасником при розгляді адміністративної справи №340/8930/23 і суд не прийняв рішення про права, свободи та інтереси цієї військової частини.
Тобто, з зазначеної відповіді слідує, що оскільки військова частина НОМЕР_2 є лише окремим батальйоном відповідача, то вона не має власних повноважень на прийняття рішення про звільнення військовослужбовця, а тому її командування виконало рішення Кіровоградського окружного адміністративного суду від 04.12.2023 року суто в межах своїх повноважень і скерувало рапорт на розгляд відповідачу, а відповідач даним рішенням не був зобов'язаний звільнити позивача з військової служби, а тому розглядав рапорт у передбаченому Законом порядку і дійшов висновку, що рапорт не відповідає вимогам Закону, а тому позивач не може бути звільнений з військової служби на підставі поданого рапорту.
В подальшому, а саме 27.04.2024 року наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) №39-PC позивач був призначений на посаду сержанта резерву 328 запасної роти військової частини НОМЕР_1 .
Судом також встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Олександрійської міської ради Кіровоградської області №197 від 19 квітня 2023 року встановлено опіку над малолітньою ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та призначено над нею опікуном ОСОБА_1 , у зв'язку зі смертю матері (свідоцтво про смерть НОМЕР_3 від 16.10.2014 року) та батька (свідоцтво про смерть НОМЕР_4 від 05.02.2019 року).
Рішенням Виконавчого комітету Олександрійської міської ради Кіровоградської області №1069 від 25 грудня 2014 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , надано статус дитини-сироти.
Отже, виходячи з вищевказаного, неповнолітня сестра позивача - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , обидва батьків якої померли, є дитиною-сиротою, а позивач призначений опікуном такої дитини.
28 травня 2024 року позивач звернувся до відповідача з рапортом, відповідно до вимог п.233 Положення 1153/2008, в якому просив звільнити його з військової служби на підставі абзацу шість п.3 ч.12 ст.26 Закону.
На підтвердження того, що позивач є опікуном, на утриманні якого перебуває дитина-сирота віком до 18 років, ним було додано до рапорту наступні документи: нотаріально засвідчена копія паспорту ОСОБА_1 ; нотаріально засвідчена копія довідки про присвоєння РНОКПП ОСОБА_1 ; копія Витягу з реєстру територіальної громади щодо реєстрації місця проживання ОСОБА_1 ; нотаріально засвідчена копія військового квитку ОСОБА_1 ; нотаріально засвідчена копія свідоцтва про народження ОСОБА_1 ; нотаріально засвідчена копія рішення Виконавчого комітету Олександрійської міської ради Кіровоградської області №1069 від 25 грудня 2014 року; нотаріально засвідчена копія рішення Виконавчого комітету Олександрійської міської ради Кіровоградської області №197 від 19 квітня 2023 року; нотаріально засвідчена копія свідоцтва про народження ОСОБА_2 ; нотаріально засвідчена копія довідки про присвоєння РНОКПП ОСОБА_2 ; оригінал Витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу щодо підтвердження дошлюбного прізвища №00045791866 від 02.07.2024 року; оригінал Витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу щодо підтвердження дошлюбного прізвища №00045793244 від 02.07.2024 року; оригінал Витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію зміни імені (прізвища, власного імені, по батькові) № НОМЕР_5 від 02.07.2024 року; оригінал довідки Виконавчого комітету Олександрійської міської ради №320 від 03.07.2024 року.
Рапорт позивачем було подано «по команді», тобто в порядку підпорядкування безпосередньому командиру, при цьому жодної реєстрації рапорту у відповідному журналі у присутності позивача здійснено не було, вхідний номер реєстрації позивачу не повідомили.
В усній формі безпосередній командир пояснив позивачу, що не має повноважень приймати рапорт «під підпис» і що він особисто передасть рапорт уповноваженій особі для належної реєстрації.
Протягом 30 днів, з моменту подання рапорту, позивач цікавився у безпосереднього командира та в юридичному відділі про результати його розгляду, на що отримував відповідь, що рішення ще не прийнято.
Після спливу 30-денного строку, безпосереднє командування позивача повідомило останньому, що жодного рапорту він не подавав, а тому відповідне рішення про його звільнення не може бути прийнято.
В зв'язку з зазначеним, 02 липня 2024 року, представник позивача, звернулась до відповідача з адвокатським запитом за №53, в якому просила повідомити про прийняте рішення за результатами розгляду рапорту.
На адвокатський запит відповідачем було надіслано відповідь за №5042 від 13.07.2024 року, в якій зазначено про те, що рапорт позивача на звільнення з військової служби з відповідними підтверджуючими документами до військової частини НОМЕР_6 не надходив, про що свідчить відсутність реєстраційного запису у журналі вхідної документації військової частини НОМЕР_1 . Рекомендовано позивачу подати рапорт з підтверджуючими документами до стройової частини на реєстрацію, після чого його матеріали будуть розглянуті і прийняте відповідне рішення.
Позивач повторно склав рапорт на звільнення відповідно до вимог п.233 Положення 1153/2008, до якого додав ті ж самі документи, що зазначені вище, і звернувся з ним до безпосереднього командира.
Однак, командир відмовився реєструвати рапорт з аналогічних мотивів.
09 липня 2024 року представником позивача, було направлено рапорт позивача з додатками на юридичну адресу відповідача засобами поштового зв'язку цінним листом з описом вкладення.
Рапорт був направлений з супровідним листом за підписом представника, в якому я звернула увагу командування військової частини на те, що рапорт подається безпосередньо на адресу військової частини, в зв'язку з тим, що безпосереднє командування сержанта ОСОБА_1 відмовляється приймати рапорт у встановленому законом порядку чим чинить перешкоди для звільнення останнього з військової служби. За таких умов ОСОБА_1 позбавлений можливості подати рапорт «по команді», оскільки рапорт умисно не реєструється в документообігу і знищується, не потрапивши на розгляд до керівництва військової частини.
За результатами направлення на розгляд рапорту позивача відповідачем було направлено лист від 29.07.2024 року за №5391, в якому зазначено, що рапорт позивача не підлягає задоволенню, оскільки під час його розгляду було встановлено, що він не відповідає вимогам п.233 Положення 1153/2008, а саме: рапорт не містить у собі погоджень від командирів взводів, рот та спрямований безпосередньо до командира військової частини НОМЕР_1 . Зазначене суттєво впливає на можливість розгляду рапорту, оскільки порушення порядку подання та погодження унеможливлює належний розгляд таких документів.
Виходячи з того, що за вищевказаних підстав позивач позбавлений можливості подати рапорт на звільнення «по команді» у встановленому законом порядку, а відповідач відмовив у задоволенні рапорту позивача, направленого безпосередньо командиру військової частини НОМЕР_1 , то позивач змушений був звернутись до Одеського окружного адміністративного суду з даною позовною заявою.
Вимогами ч.1 ст.2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до вимог ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Надаючи правову оцінку законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 року №2232-ХІІ, Законом України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 року №389-VIII, Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України «Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України» від 24 березня 1999 року №548-XIV.
У зв'язку з військовою агресією російською федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п.20 ч.1 ст.106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану «Указом Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому неодноразово було продовжено і який діє на час розгляду.
Згідно з вимогами ст.1 Закону України «Про оборону України» особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій; воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до вимог ст.1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
За приписами пункту 2 Указу Президента України від 24.02.2022 року №64/2022 військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, ІНФОРМАЦІЯ_4 , командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Згідно з вимогами ч.ч.1, 2 ст.1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Відповідно до вимог ч.1 ст.2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
За нормами ч.2 ст.2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України.
Відповідно до пункту 6 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» розрізняють наступні види військової служби: строкова військова служба; військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період; військова служба за контрактом осіб рядового складу; військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу; військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів); військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб із числа резервістів в особливий період.
Статтею 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» унормований початок, призупинення і закінчення проходження військової служби. Відповідно до частини третьої цієї статті закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до вимог статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється: через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).
Згідно абзацу шість пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах: військовослужбовці, які є усиновлювачами, на утриманні яких перебуває (перебувають) дитина (діти), яка (які) до моменту усиновлення була (були) дитиною-сиротою (дітьми-сиротами) або дитиною (дітьми), позбавленою (позбавленими) батьківського піклування, віком до 18 років, опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями, патронатними вихователями, на утриманні яких перебуває дитина-сирота (діти-сироти) або дитина (діти), позбавлена (позбавлені) батьківського піклування, віком до 18 років.
Як вже зазначалось вище, позивач проходить військову службу за призовом під час мобілізації, однак виявив своє небажання продовжувати проходити військову службу та подав рапорт про звільнення через сімейні обставини на підставі абзацу шість пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Згідно положень частини 4 статті 2 Закону, порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до вимог ст.14 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України "Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України" від 24.03.1999 р. (далі - Статут) із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.
Згідно із пунктом 2.1.6. Інструкції з діловодства у Збройних Силах України, затвердженої наказом Генерального штабу Збройних Сил України від 07.04.2017 року №124 рапорт (заява) - письмове звернення військовослужбовця (працівника) до вищої посадової особи з проханням (надання відпустки, матеріальної допомоги, поліпшення житлових умов, переведення, звільнення тощо) чи пояснення особистого характеру.
Звільнення військовослужбовців із військової служби під час дії особливого періоду регламентовано пунктом 225 цього Положення. Так, підпунктом 2 пункту 225 Положення №1153/2008 передбачено, що звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» у військових званнях до майстер- сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Згідно пункту 233 Положення 1153/2008 військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Аналіз вказаних норм законодавства свідчить про те, що військовослужбовці, які проходять військову службу звільняються з військової служби під час дії воєнного стану на підставах, визначених ч.12 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» через сімейні обставини. Ті військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення.
Подання рапорту «по команді» означає направлення його в порядку підпорядкування безпосередньому командиру, який після розгляду та задоволення передає далі своєму безпосередньому командиру з відміткою про власне клопотання з відповідного питання. ї так далі до прямого керівника, командира військової частини або іншої посадової особи, що наділена правом вирішувати питання по суті, зокрема, питання звільнення підлеглого військовослужбовця зі служби чи скасування рішень попередніх командирів. Рапорт має дійти до останньої ланки з клопотаннями безпосередніх (прямих) командирів (начальників) або з обґрунтуванням їх відсутності.
Тобто, у будь-якому випадку остаточне рішення (позитивне чи негативне) за рапортом військовослужбовця про звільнення з військової служби має бути прийняте командиром військової частини або іншої посадової особи, що наділена правом вирішувати питання по суті.
Колегією суддів встановлено, що позивач неодноразово подавав рапорт на звільнення «по команді» у передбаченому законом порядку, однак не може реалізувати своє право на звільнення через протиправні дії представників відповідача, в зв'язку з чим був вимушений подати рапорт на звільнення з військової служби засобами поштового зв'язку на відому адресу постійної дислокації військової частини НОМЕР_1 .
Оскільки безпосередній начальник позивача неодноразово відмовився вирішити його питання, то позивач правомірно звернувся до вищестоячого керівництва, що прямо передбачено ст.14 Статуту.
Виходячи з того, що в будь-якому випадку, остаточне рішення про звільнення з військової служби має бути прийняте командиром військової частини або іншою посадовою особою, що наділена правом вирішувати питання по суті, враховуючи об'єктивну неможливість подання позивачем рапорту по команді, відповідач протиправно відмовив позивачу у задоволені рапорту, отриманого відповідачем 15.07.2024 року.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що , рапорт - це вид службового документу Збройних Сил України, який є письмовим звернення військовослужбовця до вищого по посаді чи званню військовослужбовця з викладом питань службового або особистого характеру та відображає прагнення військовослужбовця реалізувати свої права.
Статтею 14 Статуту обумовлено, що із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.
Начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у тому числі і тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником (ст. 31 Статуту).
Сутність військової дисципліни, обов'язки військовослужбовців, а також військовозобов'язаних та резервістів під час проходження навчальних (перевірочних) і спеціальних зборів щодо її додержання, види заохочень та дисциплінарних стягнень, права командирів щодо їх застосування, а також порядок подання і розгляду заяв, пропозицій та скарг визначає Дисциплінарний статут збройних сил України, затверджений Законом України від 24.03.1999 № 551-XIV (далі Дисциплінарний статут).
Статтею 110 Дисциплінарного статуту встановлено, що усі військовослужбовці мають право надсилати заяви чи скарги або особисто звертатися до посадових осіб, органів військового управління, органів управління Служби правопорядку, органів, які проводять досудове слідство, та інших державних органів у разі:
- прийняття незаконних рішень, дій (бездіяльності) стосовно них командирами (начальниками) або іншими військовослужбовцями, порушення їх прав, законних інтересів та свобод;
- незаконного покладення на них обов'язків або незаконного притягнення до відповідальності.
Заява чи скарга з інших питань службової діяльності подається безпосередньому командирові (начальникові) тієї особи, дії якої він оскаржує, а в разі, якщо особи, які подають скаргу, не знають, з чиєї вини порушені їх права, заява чи скарга подається в порядку підпорядкованості. У такому самому порядку подаються пропозиції (ст. 111 Дисциплінарного статуту).
Згідно статті 117 Дисциплінарного статуту пропозиція, заява чи скарга вважаються вирішеними, якщо розглянуто всі порушені в них питання, вжито необхідних заходів або надано вичерпні відповіді. Відмова у вирішенні питань, викладених у пропозиції, заяві чи скарзі, доводиться до відома військовослужбовців, які їх подали, у письмовій формі з посиланням на акти законодавства із зазначенням причин відмови та роз'ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.
З наведених правових норм вбачається, що право військовослужбовця на реалізацію свого права, зазначеному у рапорті, як і права на інформацію - кореспондує з обов'язком відреагувати на рапорт.
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів, що вказані рапорти були розглянуті відповідачем.
Тобто, відповідачем не вирішено питання про задоволення або відмову у задоволенні рапорту позивача, та відповідного рішення за наслідками розгляду рапортів позивача НОМЕР_1 не прийнято.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що суд не може підмінити собою відповідача, зобов'язавши прийняти конкретне рішення за наслідками розгляду рапорту, оскільки вказане належить до безпосередньої компетенції військової частини.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог та необхідність їх задоволення шляхом визнання протиправними дій Військової частини НОМЕР_1 щодо відмови у розгляді по суті рапорту ОСОБА_1 отриманого Військовою частиною НОМЕР_1 15.07.2024 року на звільнення з військової служби на підставі абзацу шість п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок i військову службу»; зобов'язання Військову частину НОМЕР_1 розглянути по суті рапорт ОСОБА_1 на звільнення з військової служби на підставі абзацу шість п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок i військову службу» за сімейними обставинами, з урахуванням висновків суду.
Згідно з вимогами ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до вимог ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів вважає, що позов підлягає задоволенню частково.
У п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Відповідно до вимог ч.2 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
За таких обставин колегія суддів вважає наведені висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст. 2, 7, 8, 9, 10, 73, 74, 77 КАС України та не приймає доводи, наведені в апеляційній скарзі про те, що судове рішення підлягає скасуванню.
Відповідно до вимог ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень норм матеріального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 308; 311; 315; 316; 321; 322; 325 КАС України, суд апеляційної інстанції, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2024 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення з підстав, передбачених статтею 328 КАС України.
Суддя-доповідач О.В. Джабурія
Судді К.В. Кравченко Н.В. Вербицька