15 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 686/15714/22
провадження № 51-71км25
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),
засудженого ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції),
представника потерпілої ОСОБА_8 (у режимі відеоконференції),
потерпілих ОСОБА_9 , (у режимі відеоконференції),
ОСОБА_10 , (у режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_7 на вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 07 травня 2024 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 грудня 2024 року за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Попільня Житомирської області, жителя АДРЕСА_1 , зареєстрованого в АДРЕСА_2 , раніше не судимого,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 122 КК України.
Історія кримінального провадження
За вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 07 травня 2024 року ОСОБА_7 засуджено за:
- ч. 1 ст. 125 КК України до покарання у виді громадських робіт на строк 200 годин;
- ч. 1 ст. 122 КК України до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно призначено ОСОБА_7 покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки.
Ухвалено стягнути з ОСОБА_7 на користь: ОСОБА_9 1161,38 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, 25 000 грн - моральної шкоди; ОСОБА_10 14629,81 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди, 15000 грн - моральної шкоди.
За ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 07 жовтня 2024 року вирок районного суду щодо ОСОБА_7 в частині визнання його винним за ч. 1 ст. 125 КК України скасовано.
На підставі ст. 49 КК України ОСОБА_7 звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення ним кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, у зв'язку із закінченням строків давності. Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК України закрито кримінальне провадження № 12022243060000469 стосовно ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 125 КК України у зв'язку зі звільненням його від кримінальної відповідальності.
Залишено без розгляду цивільний позов потерпілого ОСОБА_10 до ОСОБА_7 .
За ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 03 грудня 2024 року вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 07 травня 2024 року щодо ОСОБА_7 у частині визнання його винним за ч. 1 ст. 122 КК України залишено без зміни.
Захисник ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_7 звернувся до суду касаційної інстанції із скаргою на судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій стосовно засудження його підзахисного за ч. 1 ст. 122 КК України й вирішення цивільного позову потерпілої ОСОБА_9 .
Установлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини (за ч. 1 ст. 122 КК України)
Так, 28 червня 2022 року приблизно о 13:00, ОСОБА_7 , перебуваючи поблизу магазину "Килимовий ярмарок", який розташований на вул. Прибузькій, 11 у м. Хмельницькому на ґрунті раптово виниклих неприязних стосунків, умисно завдав за допомогою дерев'яної палиці потерпілій ОСОБА_9 одного удару в ділянку задньої поверхні грудної клітки під лопаткою та одного удару по поверхні передпліччя правої руки, в результаті чого заподіяв їй тілесні ушкодження у вигляді садна шкіри ліктьової поверхні середньої третини передпліччя правої руки, численних саден шкіри задньої поверхні правої половини грудної клітки, під лопаткою, між прихребтовою та задньою пахвовою лініями й закритого перелому голівки 9-го ребра справа в місці його з'єднання з тілом хребця з невеликим зміщенням уламків, які в своїй сукупності належать до тілесних ушкоджень середньої тяжкості, що спричинили тривалий розлад здоров'я на строк понад 21 день.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник просить скасувати оскаржувані судові рішення у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та закрити кримінальне провадження стосовно ОСОБА_7 у частині визнання його винним за ч. 1 ст. 122 КК України у зв'язку з відсутністю в його діях складу кримінального правопорушення. Водночас просить у разі незадоволення його вимог щодо закриття кримінального провадження застосувати до його підзахисного положення ст. 75 КК України та звільнити ОСОБА_7 від призначеного покарання з випробуванням.
Свої вимоги мотивує тим, що в кримінальному проваджені, на його думку, є такі недопустимі, докази :
- висновок судово-медичної експертизи від 08 липня 2022 року № 386 та похідні від неї висновки від 20 липня 2022 року № 348 і №439. При цьому вважає цей доказ недопустимим, оскільки висновок № 386 від 08 липня 2022 року зроблений на підставі медичної документації, яка дізнавечем судмедексперту не надавалась. Також у самому висновку не вказано про надання дозволу експерту самостійно приймати (збирати) докази;
- протоколи впізнання особи за фотознімками за участю потерпілих ОСОБА_9 і ОСОБА_10 від 18 липня 2022 року та за участі свідка ОСОБА_11 від 20 липня 2022 року, з огляду на те, що ці слідчі дії проведено усупереч вимогам ч. 7 ст. 228 КПК України.
Крім того, захисник не погоджується з розміром стягнутої з його підзахисного на користь потерпілої ОСОБА_9 суми на відшкодування понесеної моральної шкоди та вважає її завищеною. Заперечує стягнення з ОСОБА_7 витрат на відшкодування матеріальної шкоди.
Призначене покарання вважає таким, що явно не відповідає тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого через суворість, а саме стверджує про безпідставність незастосування судами положень ст. 75 КК України. Водночас зазначає, що суд належним чином не врахували даних про особу засудженого, який раніше не судимий, характеризується посередньо, є внутрішньо переміщеною особою, має постійне місце проживання, зареєстрований і працює приватним підприємцем, сплачує податки.
Згадані обставини, на думку захисника, не отримали належної оцінки суду апеляційної інстанції, який, порушуючи вимоги статей 404, 419 КПК України, не перевірив доводів, викладених у його та засудженого апеляційних скаргах, не дав на них обґрунтованих відповідей, унаслідок чого безпідставно залишив вирок міськрайонного суду без змін.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні захисник та засуджений підтримали касаційну скаргу, а прокурор, потерпілі і їх представник заперечували проти її задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали кримінального провадження, наведені в касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Межі розгляду матеріалів кримінального провадження в касаційному суді
Згідно з ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а також наявність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Як регламентовано частинами 1, 2 ст. 438 КПК України, підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
До того ж колегія суддів зважає на фактичні обставини, установлені судами першої та апеляційної інстанцій, неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не є предметом перегляду в касаційному суді. Разом з тим суд касаційної інстанції здійснює перевірку того, чи додержалися суди попередніх інстанцій процесуальної вимоги про доведення винуватості поза розумним сумнівом.
Мотиви Суду
Істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення (ч. 1 ст. 412 КПК України).
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.
За змістом ст. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку.
Згідно зі ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, в тому числі, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у його вчиненні, форма вини, мотив і мета його вчинення.
Обвинувальний вирок суд ухвалює лише в тому випадку, коли вину обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом.
Вирішуючи питання про достатність доказів, установлених під час змагального судового розгляду, для визнання особи винуватою, суди мають керуватися положеннями частин 2, 4 ст. 17 КПК України, згідно з якими ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення. Водночас сторона обвинувачення має довести винуватість особи поза розумним сумнівом, а всі сумніви щодо доведеності винуватості особи тлумачаться на її користь. Така позиція узгоджується з приписами ч. 3 ст. 62 Конституції України.
У поданій касаційній скарзі захисник посилається на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, що, як він вважає, призвело до безпідставного засудження ОСОБА_7 за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України.
Проте зазначені доводи колегія суддів уважає такими, що не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження та вимогах кримінального й кримінального процесуального законів.
Перевіряючи матеріали кримінального провадження, касаційний суд установив, що свої висновки про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України, та про правильність кваліфікації його дій за цією нормою кримінального закону суд першої інстанції зробив на підставі доказів, досліджених та оцінених у сукупності, з дотриманням вимог кримінального процесуального закону.
Так, в основу обвинувального вироку було покладено низку доказів, зокрема: показання потерпілої ОСОБА_9 , свідка ОСОБА_12 ; дані протоколу проведення слідчого експерименту від 14 липня 2022 року за участю потерпілої ОСОБА_9 з відеозаписом його проведення, згідно з яким потерпіла відтворила обставини нанесення обвинуваченим тілесних ушкоджень їй та її сину; протоколу огляду місця події від 18 липня 2022 року за участю потерпілої ОСОБА_9 ; заява потерпілої ОСОБА_9 про долучення до матеріалів справи компакт-диску із відеозаписами з її мобільного телефону, на яких відображено обставини заподіяння їй тілесних ушкоджень ОСОБА_7 ; дані протоколу огляду документу від 21 липня 2022 року, згідно з яким оглянуто компакт-диск, наданий потерпілою ОСОБА_9 , із відеозаписами з її мобільного телефону, на яких відображено обставини заподіяння їй тілесних ушкоджень ОСОБА_7 ; дані протоколу пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 18 липня 2022 року, відповідно до якого ОСОБА_9 впізнала ОСОБА_7 як особу, що заподіяла їй тілесні ушкодження 28 червня 2022 року; дані протоколу пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 18 липня 2022 року, згідно з яким свідок ОСОБА_10 впізнав ОСОБА_7 як особу, що заподіяла йому та його матері тілесні ушкодження 28 червня 2022 року; висновоки експерта від 08 липня 2022 року № 386, від 20 липня 2022 року №438, №439, відповідно до яких ОСОБА_9 було заподіяно середньої тяжкості тілесні ушкодження, що спричинили тривалий розлад здоров'я з відсутністю небезпеки для життя та які цілком могли утворитися в строк, за обставин і за механізмом, на які вказали й відтворили потерпіла ОСОБА_9 та свідок ОСОБА_10 , під час проведення слідчих експериментів за їх участю; дані протоколу пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 30 липня 2022 року, згідно з яким свідок ОСОБА_11 впізнав ОСОБА_7 як особу, що заподіяла тілесні ушкодження ОСОБА_10 та ОСОБА_9 28 червня 2022 року.
Щодо доводів захисника про недопустимість як доказу висновку судово-медичної експертизи від 08 липня 2022 № 386 року та похідних від нього висновків від 20 липня 2022 року №438, № 439.
Так, під час збирання доказів на виконання приписів ч. 2 ст. 242 КПК України щодо обов'язковості проведення експертизи на предмет установлення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень сторона обвинувачення забезпечила проведення судово-медичної експертизи для встановлення ступеня тяжкості завданих тілесних ушкоджень.
Згідно із правовою позицією, висловленою об'єднаною палатою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (постанова від 27 січня 2020 року у справі № 754/14281/17, провадження № 51-218 кмо 19), відсутність у матеріалах кримінального провадження медичних документів, на підставі яких сформовано висновок експерта, не відкриття цих документів стороні захисту на стадії виконання ст. 290 КПК України не є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону в аспекті ст. 412 вказаного Кодексу, автоматично не тягне за собою визнання експертного дослідження недопустимим доказом і скасування на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України судових рішень, якщо зазначені документи було отримано у визначеному законом порядку і згадана сторона не клопотала про надання доступу до медичних документів або під час здійснення судового чи апеляційного провадження їй було забезпечено можливість реалізувати право на ознайомлення з такими документами.
Матеріалами кримінального провадження підтверджено, що дізнавач СД Хмельницького РУП ГУНП в Хмельницькій області 30 червня 2022 року виніс постанову про призначення судово-медичної експертизи потерпілій ОСОБА_9 . На виконання цього рішення експерт провів судово-медичне обстеження та склав висновок від 08 липня 2022 року № 386, згідно якого у потерпілої ОСОБА_9 було виявлено: а) травма правої половини грудної клітки з тілесними ушкодженнями у вигляді численних саден шкіри задньої поверхні правої половини грудної клітки, під лопаткою, між при-хребтовою та задньою пахвовою лініями та закритого перелому голівки 9-го ребра справа в місці його з'єднання з тілом хребця, з невеликим зміщенням уламків; б) садно шкіри ліктьової поверхні середньої третини передпліччя правої руки. Ці тілесні ушкодження належать до середньої тяжкості та легкого тілесного ушкодження відповідно.
Як видно з матеріалів кримінального провадження, на виконання приписів ст. 290 КПК України стороні захисту було надано доступ до матеріалів досудового розслідування, з якими вона ознайомилася, що підтверджено наявним у матеріалах кримінального провадження протоколом про надання доступу до матеріалів досудового розслідування, який підписав засуджений та його захисник (а. п. 234, т.1).
За наявності сумнівів щодо достовірності медичних документів, які були об'єктом експертного дослідження, сторона захисту, реалізуючи закріплені у статтях 22, 26 КПК України принципи змагальності й диспозитивності, під час дослідження висновку експерта у судовому засіданні мала процесуальну можливість клопотати про надання відповідних документів для ознайомлення, про призначення повторної або додаткової експертизи, однак цього не зробила.
Водночас, як стверджує захисник, з урахуванням того, що слідчий до постанови про призначення експертизи не додавав будь-якої медичної документації, а експерт відповідно до положень ч. 4 ст. 69 КПК України не має права за власною ініціативою збирати матеріали для експертизи, то це є також підставою для визнання висновку експерта недопустимим доказом.
Колегія суддів уважає вказані твердження надуманими з огляду на таке.
Положеннями ст. 93 КПК України передбачено право потерпілого на збирання доказів шляхом витребування й отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок; ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, а також шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів.
Відповідно до ч. 3 ст. 101 КПК України висновок експерта повинен ґрунтуватися на відомостях, які експерт сприймав безпосередньо або вони стали йому відомі під час дослідження матеріалів, що були надані для проведення дослідження. Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність.
Згідно з п. 4.2 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України від 17 січня 1995 року № 6 , судово-медичний експерт встановлює особу обстежуваного за паспортом чи іншим документом, що його замінює, з'ясовує у нього обставини заподіяння ушкоджень, скарги та, за потребою, інші відомості; ознайомлюється з матеріалами справи і наявними медичними документами. Всі отримані відомості фіксуються у висновку експерта (акті судово-медичного обстеження).
Із вказаного висновку судово-медичного експерта видно, що потерпіла ОСОБА_9 з'явилася до нього для обстеження, він провів судово-медичну експертизу ОСОБА_9 шляхом її безпосереднього огляду та опитування, про що свідчить зазначена у висновку інформація щодо даних огляду та встановлення обставин справи зі слів ОСОБА_9 та надана потерпілою на дослідження довідка з травмпункту, рентгенівський знімок (промаркований « ОСОБА_9 1976, 28 червня 2022 року»), оригінал медичної карти амбулаторного хворого, оформленої на її ім'я.
Також, потерпіла ОСОБА_9 дала в суді першої інстанції пояснення та вказала, що коли вона прийшла для проходження судово-медичної експертизи, то поскаржилася експерту на постійний біль в грудній клітці. Експерт сказав, що наявні у нього рентгенівські знімки можуть не показати усіх пошкоджень і порадив зробити КТ. Коли вона зробила КТ, то віднесла їх експерту, який дав остаточний висновок. Тобто немає підстав стверджувати, що експерт самостійно збирав матеріали для проведення експертизи.
Отже, надання медичної документації безпосередньо експерту потерпілою не є підставою для визнання висновку судово-медичної експертизи від 08 липня 2022 року № 368 недопустимим доказом.
Указане узгоджується із судовою практикою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, зокрема із постановами цього Суду від 08 червня 2022 року (справа № 766/16360/20, провадження № 51-3383 км 21; справа № 161/8469/2, провадження 51-3897 км 22).
Щодо доводів сторони захисту про недопустимість таких доказів у кримінальному провадженні, як протоколи пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 18 липня 2022 року за участі потерпілих ОСОБА_9 й ОСОБА_10 та від 20 липня 2022 року за участю свідка ОСОБА_11 .
Відповідно до частини 1 статті 228 КПК України перед тим, як пред'явити особу для впізнання, слідчий, прокурор попередньо з'ясовує, чи може особа, яка впізнає, впізнати цю особу, опитує її про зовнішній вигляд і прикмети цієї особи, а також про обставини, за яких вона бачила цю особу, про що складає протокол. Якщо особа заявляє, що вона не може назвати прикмети, за якими впізнає особу, проте може впізнати її за сукупністю ознак, у протоколі зазначається, за сукупністю яких саме ознак вона може впізнати особу. Забороняється попередньо показувати особі, яка впізнає, особу, яка повинна бути пред'явлена для впізнання, та надавати інші відомості про прикмети цієї особи.
Особа, яка підлягає впізнанню, пред'являється особі, яка впізнає, разом з іншими особами тієї ж статі, яких має бути не менше трьох і які не мають різких відмінностей у віці, зовнішності та одязі. Перед тим як пред'явити особу для впізнання, їй пропонується у відсутності особи, яка впізнає, зайняти будь-яке місце серед інших осіб, які пред'являються (частина 2 статті 228 КПК України).
Особі, яка впізнає, пропонується вказати на особу, яку вона має впізнати, і пояснити, за якими ознаками вона її впізнала (частина 3 статті 228 КПК України).
За необхідності впізнання може провадитися за фотознімками, матеріалами відеозапису з додержанням вимог, зазначених у частинах першій і другій цієї статті. Проведення впізнання за фотознімками, матеріалами відеозапису виключає можливість у подальшому пред'явленні особи для впізнання(частина 6 статті 228 КПК України).
Згідно з висновком об'єднаної палати Касаційного кримінального суду, викладеним у постанові від 25 вересня 2023 року у справі № 208/2160/18 (провадження № 51-1868кмо22) положення частини 6 статті 228 КПК України у разі необхідності дозволяють провести впізнання за фотознімками з додержанням вимог, зазначених у частинах 1, 2 вказаної статті, незалежно від наявності реальної можливості пред'явити для впізнання саму особу. Законодавством не передбачено необхідності обґрунтування та вмотивування слідчим проведення впізнання за фотознімками. Процесуальний закон не забороняє проведення впізнання в разі особистого знайомства з особою, яка впізнає.
Так, з дотриманням вказаних вимог закону потерпілим та свідкам було пред'явлено фотознімок засудженого ОСОБА_7 разом з фотознімками трьох інших осіб, які не мали різких відмінностей у віці та зовнішності. Суд не встановив різких відмінностей в одязі, які б значно виділяли засудженого ОСОБА_7 серед інших осіб. Крім того, під час пред'явлення особи для впізнання за фотознімками потерпілі та свідки засвідчили, що особу, яка заподіяла тілесні ушкодження ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , впізнали за формою голови, рисами обличчя, формою носа та розташуванням очей.
Отже, сторона обвинувачення додержала процесуальний порядок проведення слідчих дій за результатами якої складено протоколи пред'явлення особи для впізнання за фотознімками від 18 липня й 20 липня 2022 року та дотримані приписи статей 104, 223, 228, 231 КПК України, а тому відсутні підстави до визнання цього доказу недопустимим в цьому провадженні.
У підсумку колегія суддів уважає, що суди, оцінивши всі докази у справі, які є взаємоузгодженими, належними та допустимими і в сукупності доповнюють один одного, дійшли обґрунтованого висновку про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення.
Частина 2 ст. 17 КПК України передбачає, що винуватість особи має бути доведена поза розумним сумнівом. На переконання колегії суддів, у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_7 цей стандарт доведення винуватості цілком дотримано. Адже за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що були досліджені в суді, можливо дійти висновку про те, що встановлена під час судового розгляду сукупність обставин, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, що була предметом судового розгляду, крім того, що кримінальне правопорушення вчинене й обвинувачений є винним у його вчиненні.
Зазначене у вироку формулювання обвинувачення, визнане судом доведеним, відповідає диспозиції норми кримінального закону, якою встановлено кримінальну відповідальність за вчинені засудженим дії, котрі суд правильно кваліфікував за ч. 1 ст. 122 КК України.
З огляду на наведене суд у кримінальному провадженні дослідив та з'ясував усі обставини, передбачені у ст. 91 КПК України і дійшов обґрунтованого висновку, що зібрані докази в їх сукупності та взаємозв'язку безсумнівно доводять вчинення засудженим кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України.
Переконливих і достатніх доводів, які б ставили під сумнів додержання судом приписів статей 84, 91, 94 КПК України і правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність під час кваліфікації діяння, у касаційній скарзі не наведено та перевіркою матеріалів провадження не встановлено.
Отже, мотиви незгоди захисника з оцінкою доказів і судовими рішеннями не спростовують правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не містять переконливих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти висновку, що рішення були постановлені з істотними порушеннями норм права, які можуть поставити під сумнів їх законність.
Щодо вирішення цивільного позову потерпілої ОСОБА_9 .
Доводи захисника про необґрунтоване задоволення цивільного позову потерпілої щодо стягнення матеріальної шкоди та надто великої суми моральної шкоди, а також про відсутність доказів для підтвердження цих сум є неспроможними з огляду на таке.
Згідно з положеннями ч. 2 ст. 127 КПК України шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.
Відповідно до ст. 128 КПК України особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
Частиною 5 ст. 128 КПК України передбачено, що цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
За змістом ч. 1 ст. 129 КПК України суд, ухвалюючи обвинувальний вирок, залежно від доведеності підстав та розміру цивільного позову задовольняє його повністю або частково чи відмовляє в ньому.
Загальними вимогами цивільного процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, а також оцінки всіх доказів, які суд брав до уваги в ході вирішення позову.
Водночас суд зобов'язаний усебічно, повно й об'єктивно дослідити обставини справи, з'ясувати характер і розмір витрат, зумовлених злочином, установити злочинний зв'язок між діянням і шкодою, що настала, і дати у вироку належну оцінку таким обставинам.
Згідно із ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо (частини 1, 3 ст. 1166, ч. 1 ст. 1195 ЦК України). Разом з тим, зважаючи на законодавчі приписи, у своєму рішенні суд повинен навести точний розрахунок присуджених сум для відшкодування матеріальної шкоди.
Положеннями ч. 1 ст. 23 ЦК України передбачено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Частиною 3 ст. 23 ЦК України встановлено, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
У ході касаційного розгляду колегія суддів з'ясувала, що суд першої інстанції, задовольняючи частково позовні вимоги потерпілої в частині завдання їй майнової шкоди (1161,38 грн із заявлених позовом 2053,81 грн) та у повному обсязі 25 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди, зазначені вимоги закону виконав у повному обсязі.
Так, з матеріалів провадження видно, що стягнену з ОСОБА_7 на користь потерпілої ОСОБА_9 суму матеріальної шкоди у розмірі 1161,38 грн було документально підтверджено наданими потерпілою копіями фіскальних чеків за проходження нею КТ та купівлю медикаментів.
Що стосується моральної шкоди, то, як випливає з матеріалів кримінального провадження, міськрайонний суд, із чим погодився і апеляційний суд, установлюючи розмір відшкодування моральної шкоди, зважав на те, що в результаті отриманих тілесних ушкоджень потерпілим було завдано моральної шкоди, яка полягає в ушкодженні здоров'я, вимушеному проходженні лікування та придбання ліків, психологічних стражданнях, тимчасово вимушених змінах усталеного способу життя.
Крім того, позов потерпілої відповідає загальним вимогам цивільного та кримінального процесуального права, у них викладено основну суть і вимоги, зрозумілі для всіх. Частково задовольняючи його, суд узяв до уваги доводи потерпілої, урахував характер їх страждань та керувався приписами ст. 23 ЦК України, а під час визначення розміру майнової шкоди - ст. 22, ст. 1166, ст. 1195 цього Кодексу.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з таким розв'язанням міськрайонним судом цивільного позову.
Що стосується доводів касаційної скарги захисника щодо неправильного застосування судами закону України про кримінальну відповідальність через незастосування ст. 75 КК України під час призначення підзахисному покарання не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Положеннями ст. 50 КК України передбачено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.
Визначені у ст. 65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору покарання. Ця функція за правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.
За правилами ст. 75 КК України у разі, якщо суд при призначенні покарання у виді обмеження волі, ураховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може звільнити вказану особу від відбування заходу примусу з випробуванням, умотивувавши належним чином своє рішення.
Міськрайонний суд, обираючи винному покарання у виді обмеження волі, урахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про його особу,зокрема те, що він вчинив кримінальне правопорушення вперше, посередньо характеризується, поведінку ОСОБА_7 у суді та не встановив обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання.
Проаналізувавши всі обставини, які за законом мають правове значення, міськрайонний суд, дотримуючись принципу індивідуалізації та зважаючи на особливості конкретних обставин кримінального правопорушення, реалізовуючи свої дискреційні повноваження, дійшов правильного висновку, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, про необхідність призначення покарання у виді обмеження волі та не встановив підстав для застосування до ОСОБА_7 положень ст. 75 КК України.
Колегія суддів погоджується із указаним рішенням судів щодо відсутності підстав для застосування до засудженого положень ст. 75 КК України, тому касаційні доводи захисника в цій частині є неспроможними.
Водночас Суд уважає за необхідне змінити вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 07 травня 2024 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 грудня 2024 року в частині призначеного засудженому ОСОБА_7 покарання у зв'язку з наведеним нижче.
Відповідно до статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень.
Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Тож кримінально-правовий зміст принципу справедливості полягає в тому, що покарання, яке застосоване до особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, повинно бути справедливим, тобто таким, що відповідає як тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, так і конкретним обставинам його вчинення, а також особливостям особистості злочинця.
До того ж статтею 65 КК України, крім іншого, визначено те, що суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання.
Так, призначаючи ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 122 КК України покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, не повною мірою дотримався вимог ст. 65 КК України, а саме не зазначив переконливих мотивів застосування до засудженого такого розміру покарання.
Урахувавши конкретні обставини вчинення кримінального правопорушення, ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України належить до нетяжких злочинів, дані про особу винного, який вчинив кримінальне правопорушення вперше, є внутрішньо переміщеною особою, за теперішнім місцем проживання має посередню характеристику, на обліках у лікаря нарколога і психіатра не перебуває, відсутність обставин, що обтяжують і пом'якшують покарання, колегія суддів дійшла висновку, що покарання ОСОБА_7 необхідно пом'якшити до 1 року обмеження волі. Таке покарання, на думку колегії суддів, буде необхідним та достатнім для його виправлення й попередження вчинення ним нових злочинів.
Варто зазначити, що апеляційний суд, розглянувши провадження, зокрема за апеляційною скаргою захисника, усупереч вимогам ст. 419 КПК України належно не проаналізував змісту цієї скарги, ретельно не перевірив зазначені в ній доводів щодо невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість і залишив вирок міськрайонного суду без зміни.
Тож доводи касаційної скарги захисника про невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого є слушними, оскільки призначене засудженому покарання є явно несправедливим через суворість.
За таких обставин касаційна скарга захисника підлягає частковому задоволенню, а судові рішення щодо ОСОБА_7 в частині призначеного покарання - зміні.
Керуючись статтями 433,434,436 КПК України, Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_7 задовольнити частково .
Вирок Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 07 травня 2024 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 03 грудня 2024 року щодо ОСОБА_7 змінити.
Пом'якшити ОСОБА_7 покарання за ч. 1 ст. 122 КК України до 1 року обмеження волі.
В іншій частині судові рішення залишити без зміни.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3