Ухвала
Іменем України
22 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 209/256/24
провадження № 61-4960ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крат В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощоков Є. В., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана адвокатом Осипенком Артемом Валерійовичем, на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 24 жовтня 2024 року в складі судді: Решетник Т. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 березня 2025 року в складі колегії суддів: Гапонова А. В., Новікової Г. В., Никифоряка Л. П. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпродзержинського міського нотаріального округу Панко Ганна Вікторівна, про визнання договору дарування частини квартири недійсним,
У січні 2024 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування частини квартири недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що 24 жовтня 2003 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 .
11 листопада 2003 року ОСОБА_1 зареєстрував право власності на вказану квартиру.
Починаючи з 1995 року по 2010 рік він проживав разом із ОСОБА_4 як чоловік та дружина без реєстрації шлюбу.
За час спільного проживання відповідачка шляхом вмовляння та прохання, посилаючись на бажання створити сім'ю та зареєструвати шлюб, схилила його до укладення 27 лютого 2010 року договору дарування частини зазначеної квартири. Проте відповідачка ввела його в оману, після підписання договору дарування почала проживати окремо. Причиною звернення до суду є те, що відповідачка та її співмешканець звернулись до ОСОБА_1 із питанням виселення його з квартири, посилаючись на те, що вона також є співвласником вказаної квартири. Внаслідок таких дій відповідачки, він вирішив звернутись до суду.
ОСОБА_1 просив:
визнати недійним договір дарування частини квартири АДРЕСА_1 ), який укладений та нотаріально посвідчений 27 лютого 2010 року нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Ланко Г. В., зареєстрованого в реєстрі за № 353;
вирішити питання про розподіл судових витрат.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 24 жовтня 2024 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 березня 2025 року, в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним;
особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним відповідно до статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення;
судом встановлено, що позивач при зверненні до суду з цим позовом не зазначив та не надав належних, допустимих та безспірних доказів на підтвердження того, що договір дарування було укладено під впливом обману позивача з боку відповідачки, що є процесуальним обов'язком позивача, обставини, на які позивач посилався в обґрунтування своїх позовних вимог також не підтверджують цих обставин, тому відсутні підстави для задоволення його позову. Тобто позивач не довів обставин, необхідних для визнання договору дарування недійсним на підставі статей 203, 230 та 717 ЦК України;
таким чином, встановивши дані обставини, враховуючи, що суд відмовляє у задоволенні позовних вимог по суті, тому наслідки застосування пропущення строків позовної давності у даному випадку не застосовуються.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:
позивач при зверненні до суду з цим позовом не зазначив та не надав належних, допустимих та безспірних доказів на підтвердження того, що договір дарування було укладено під впливом обману позивача з боку відповідачки, що є процесуальним обов'язком позивача, обставини, на які позивач посилався в обґрунтування своїх позовних вимог також не підтверджують цих обставин, тому відсутні підстави для задоволення його позову. Тобто позивач не довів обставин, необхідних для визнання договору дарування недійсним на підставі статей 203, 230 та 717 ЦК України. На підставі викладеного суд першої інстанції прийшов до висновку, що треба відмовити у задоволенні позову по суті, а тому наслідки застосування пропущення строків позовної давності у даному випадку не застосовуються. З такими висновками погодилася й колегія суддів апеляційного суду з огляду на таке;
щодо доводу апеляційної скарги, що відповідачка не проживає за адресою: АДРЕСА_1 з 2010 року по теперішній час слід зазначити, наступне: з копії паспорту наданого позивачем (а.с.11) вбачається, що позивач зареєстрований в АДРЕСА_2 , тобто зареєстроване місце проживання позивача на іншою адресою ніж в спірній квартирі. Відповідачка, як співвласник, в силу приписів статті 361 ЦК України, має право самостійно розпоряджатися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Таким чином, для вирішення даного спору не має значення хто фактично користується спірною квартирою (позивач, відповідачки або треті особи);
щодо доводу апеляційної скарги, що суд першої інстанції не врахував, що у як підставу позову, позивач посилався на фіктивність оспорюваного договору дарування, але цій обставині суд не надав жодної правової оцінки, слід зазначити наступне. Відповідно до частини першої статті 234 ЦК України, фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Правовим наслідком договору дарування є перехід права власності на майно від дарувальника до обдаровуваного. З копії договору дарування частини квартири (а. с. 15-16) вбачається, що позивач, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомлений з приписами законодавства передав безоплатно в дар у власність відповідачці 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 . Тобто правові наслідки відбулись, у квартири стало два власника, а тому стверджувати, що договір фіктивний, не має підстав. Той факт, що між позивачем та відповідачкою не склались стосунки та вони розлучились не дає правових підстав для визнання правочинів, що були між ними багато років по тому, недійсними. З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди із рішенням суду.
14 квітня 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником Осипенком А. В. , на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 24 жовтня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 березня 2025 року, у якій просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 07 лютого 2024 року N? 753/11680/20; від 14 лютого 2022 року в справі N? 760/15043/20, 25 вересня 2024 року в справі № 372/4359/15-ц; від 24 листопада 2021 року у справі N 587/2729/17, від 23 грудня 2020 року у справі N 205/4829/17, від 01 лютого 2023 року у справі N 755/17313/17, від 18 жовтня 2023 року у справі N 450/2150/13-ц, від 25 липня 2019 року у справі N 910/9879/18, від 03 липня 2019 року у справі N 369/11268/16-ц, від 16 грудня 2020 року у справі N 461/6252/18, від 25 листопада 2020 року у справі N 760/21747/19, від 20 вересня 2022 року у справі N 619/4478/20.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, не надав належну правову оцінку підставам позову та дійсним фактичним обставинам справи, унаслідок чого прийняв неправомірне рішення суті спору;
суди попередніх інстанції не врахували протиправну поведінку відповідачки, яка у листопаді 2023 року, ініціювала питання про залишення позивачем квартири у якій він наразі проживає, шляхом виселення, посилаючись на те, що вона має намір здати квартиру в оренду, однак та обставина, що позивач там проживає, перешкоджає їй реалізувати ці наміри;
відповідачка скориставшись довірливими відносинами з позивачем, шляхом обману, реалізуючи власний намір, спрямований на умисне позбавлення позивача права власності на належне йому майно, спонукала позивача до укладення оспорюваного правочину;
апеляційний суд також залишив поза увагою факт застосування судом першої інстанції практики Верховного Суду, яка стосується правовідносин, які не є подібними до цієї справи, погоджуючись з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд вказаному вище не надав належну правову (юридичну) оцінку, не навів вичерпних аргументів на доводи апеляційної скарги.
відсутність у особи під час укладення договору дарування волевиявлення на безоплатне передання майна у власність обдаровуваного й передання його за умови вчинення на користь дарувальника будь-якої дії майнового або немайнового характеру, усупереч вимогам статті 717 ЦК України, є підставою для визнання договору дарування недійсним. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі N 587/2729/17 (провадження N 61-10954св20);
тлумачення змісту статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман може виражатися; в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо). Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення;
правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України. Зазначена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі N 205/4829/17 (провадження N 61-15347св19), від 01 лютого 2023 року у справі N 755/17313/17 (провадження N 61-20436св21), від 18 жовтня 2023 року у справі N 450/2150/13-ц (провадження N 61-9199св23);
у постанові Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі N 910/9879/18, зазначено, що під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю;
правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п'ята статті 203 ЦК України). Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, оскільки мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Аналогічні за змістом висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі N 369/11268/16-ц (провадження N 14-260цс19), Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі N 461/6252/18, від 25 листопада 2020 року у справі N 760/21747/19, від 20 вересня 2022 року у справі N 619/4478/20.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що 04 жовтня 2003 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали договір дарування квартири АДРЕСА_1 .
27 лютого 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 уклали договір дарування частини квартири АДРЕСА_1 , на підставі якого ОСОБА_4 прийняла 1/2 частину вказаної квартири у дар, що був посвідчений приватним нотаріусом Дніпродзержинського міського нотаріального округу Панко Г. В.
ОСОБА_4 06 лютого 2016 року уклала шлюб з ОСОБА_6 та змінила прізвище на « ОСОБА_7 ».
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Тлумачення правочину - це з'ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).
Як передбачено частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення. Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).
При застосуванні умов договору при вирішенні спору суд здійснює тлумачення змісту договору, навіть за відсутності позовної вимоги про тлумачення змісту договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2022 року в справі № 146/1094/21 (провадження № 61-8990св22)).
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Касаційний суд вже наголошував, що застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду (див. постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)).
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).
Якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування (частина перша статті 230 ЦК України).
Касаційний суд вже зауважував, що тільки сторона правочину, яка його вчинила під впливом обману і може ставити під сумнів неправильне формування волі за наявності обману та оспорювати на цій підставі вчинений нею правочин (див. ухвалу Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 травня 2024 року в справі № 638/20382/21 (провадження № 61-7407ск24)).
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2018 року в справі № 644/10675/15-ц (провадження № 61-846св17), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року у справі № 369/12714/19 (провадження № 61-584св23)).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2018 року в справі № 644/10675/15-ц (провадження № 61-846св17), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року у справі № 369/12714/19 (провадження № 61-584св23)).
У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що «обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю».
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).
Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17 (провадження № 61-42114св18)).
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17 (провадження № 61-46674св18)).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суди встановили, що: позивач при зверненні до суду з цим позовом не зазначив та не надав належних, допустимих та безспірних доказів на підтвердження того, що договір дарування було укладено під впливом обману позивача з боку відповідачки, що є процесуальним обов'язком позивача, обставини, на які позивач посилався в обґрунтування своїх позовних вимог також не підтверджують цих обставин, тому відсутні підстави для задоволення його позову; позивач не довів обставин, необхідних для визнання договору дарування недійсним; З копії договору дарування частини квартири (а.с.15-16) вбачається, що позивач, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомлений з приписами законодавства передав безоплатно в дар у власність відповідачці 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; правові наслідки відбулись, у квартири стало два власника, а тому стверджувати, що договір фіктивний, не має підстав; той факт, що між позивачем та відповідачкою не склались стосунки та вони розлучились не дає правових підстав для визнання правочинів, що були між ними багато років по тому, недійсними.
За таких обставин, встановивши, що підстави для визнання договору дарування частини квартири недійсним відсутні, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.
Посилання у касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 24 листопада 2021 року у справі N 587/2729/17, від 23 грудня 2020 року у справі N 205/4829/17, від 01 лютого 2023 року у справі N 755/17313/17, від 18 жовтня 2023 року у справі N 450/2150/13-ц, від 25 липня 2019 року у справі N 910/9879/18, від 03 липня 2019 року у справі N 369/11268/16-ц, від 16 грудня 2020 року у справі N 461/6252/18, від 25 листопада 2020 року у справі N 760/21747/19, від 20 вересня 2022 року у справі N 619/4478/20, необґрунтовані, оскільки не свідчать про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Посилання у касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 07 лютого 2024 року N? 753/11680/20; від 14 лютого 2022 року в справі N? 760/15043/20, 25 вересня 2024 року в справі № 372/4359/15-ц, необґрунтовані, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Керуючись статтями 136, 260, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана адвокатом Осипенком Артемом Валерійовичем, на рішення Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 24 жовтня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпродзержинського міського нотаріального округу Панко Ганна Вікторівна, про визнання договору дарування частини квартири недійсним.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков