22 квітня 2025 року м. Житомир справа № 240/1685/25
категорія 106030200
Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Шувалової Т.О., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України ( ІНФОРМАЦІЯ_1 Військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
До Житомирського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України ( ІНФОРМАЦІЯ_1 військова частина НОМЕР_2 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, у якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України ( ІНФОРМАЦІЯ_1 військова частина НОМЕР_2 ) щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;
- зобов'язати НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України ( ІНФОРМАЦІЯ_1 військова частина НОМЕР_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за 183 дні затримки повного розрахунку при звільненні за період з 05.06.2022 по 04.12.2024 включно, обчислений шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на кількість днів затримки виплати розрахунку при звільненні.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він проходив військову службу в НОМЕР_1 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України ( ІНФОРМАЦІЯ_1 військова частина НОМЕР_2 ). З 04.06.2024 він був виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. При виключенні із списків частини йому не виплатили всі суми, які належать при звільненні, а саме не була виплачена додаткова винагорода. Зазначена додаткова винагорода йому була виплачена 16.01.2025. Проте, як зауважує позивач відповідачем не виплачено на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, що слугувало підставою для звернення до суду з цим позовом.
Відповідач надав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що позивач проходив військову службу у відповідача. Відповідно до наказу начальника НОМЕР_1 прикордонного загону від 05.06.2024 № 481-ОС солдата ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 04.06.2024. Належні позивачу кошти були виплачені вже після виключення зі списків військової частини, за заявою ОСОБА_1 та надання ним підтверджуючих документів, а саме 16.01.2025 на картковий рахунок ОСОБА_1 було перераховано 258 536,02 грн. Зважаючи на те, що замовленні кошти на виплату додаткової винагороди були виплачені позивачу одразу після надходження замовленого фінансування, позовні вимоги є безпідставними. Також відповідач, посилаючись на висновки, які були викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, просив зменшити розмір відшкодування, визначений статтею 117 КЗпП.
На підставі викладеного, просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 28 січня 2025 року позов прийнято до провадження, призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та визначено відповідачу строк для подання відзиву на позов.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини,
на яких ґрунтується позов та заперечення на нього, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи, суд встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є особою з інвалідністю внаслідок війни 2 групи, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 , виданим Відділом з питань ветеранської політики Житомирської РДА 24.06.2024.
Позивач проходив військову службу в НОМЕР_1 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України ( ІНФОРМАЦІЯ_1 військова частина НОМЕР_2 ) з 28.02.2022, що підтверджується Витягом з наказу Начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 28.02.2022 № 76-ОС.
Відповідно до Витягу із наказу Начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 05.06.2024 № 481-ОС позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 04.06.2024.
16.01.2025 позивачу виплачено додаткову винагороду за час перебування на стаціонарному лікуванні за період з 20.09.2023 по 08.12.2023 у розмірі 258 536, 02 грн, що підтверджується випискою по надходженню по картці/рахунку АТ «ОщадБанк».
Ця обставина не є спірною між сторонами.
На думку позивача, відповідач в порушення статті 117 КЗпП України не провів з нею повного розрахунку за затримку виплати належних їй сум.
Отже, позивач вважає вказані дії відповідача протиправними і такими, що порушують його конституційні права, у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом. Надаючи правову оцінку відносинам, які склались між сторонами, суд виходить з наступного.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до вимог статті 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ (далі - Закон № 2011-ХІІ) соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.
Положеннями статті 1-2 Закону передбачено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Відповідно до частини першої статті 9 зазначеного Закону держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює за кріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частиною третьою статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 року № 2232-XII передбачено, що закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно з п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 року № 1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністра оборони України від 07.06.2018 № 260 (далі - Порядок № 260).
Частиною другою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон 2011-ХІІ) визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування ЗСУ, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України (частина четверта цієї статті).
Ні Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ні іншими підзаконними нормативними актами не врегульовані питання порушення роботодавцем строків проведення розрахунків при звільненні, а також наслідків такого порушення.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Суд звертає увагу на те, що питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні з військової служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України).
Висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30.04.2020 у справі №140/2006/19, від 16.07.2020 у справі №400/2884/18, від 04.09.2020 у справі №120/2005/19-а, від 05.03.2021 у справі №120/3276/19-а, від 31.03.2021 у справі №340/970/20, від 13.10.2021 у справі №580/1790/20, від 21.10.2021 у справі №640/14764/20, від 26.01.2022 у справі №240/12167/20 , від 06.07.2023 у справі №580/3240/19 та інших.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 02.02.2023 у справі №640/10582/21 зауважено, що спеціальне законодавство, яке регулює відносини, пов'язані з проходженням військової служби і грошового забезпечення військовослужбовців, дійсно не регулює питань, пов'язаних з відповідальністю за несвоєчасну виплату індексації грошового забезпечення при звільненні з військової служби. Натомість, при вирішення спорів цієї категорії, слід застосовувати положення загального трудового законодавства.
З огляду на зазначене, суд дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України.
Предметом цього адміністративного спору є стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку відповідно до статей 116, 117 КЗпП України.
Статтею 47 КЗпП України встановлено правило, за яким роботодавець зобов'язаний у день звільнення провести з працівником розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України (у редакції, чинній на час звільнення позивачки зі служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
У свою чергу, статтею 117 КЗпП України передбачена відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.
За приписами частин першої, другої статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на час звільнення позивачки зі служби) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Отже, всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, статтею 116 КЗпП на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Судом встановлено, що відповідно до Витягу із наказу Начальника НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України від 05.06.2024 № 481-ОС позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 04.06.2024. Водночас остаточний розрахунок з позивачем проведений 16.01.2025, що підтверджується випискою по надходженню по картці/рахунку АТ «ОщадБанк».
Вимоги позовної заяви обґрунтовані тим, що остаточний розрахунок з позивачем було проведено не у день звільнення, а в порушення вимог статті 116 КЗпП України 16.01.2025, тому позивач посилається на наявність підстав для застосування положень статей 117 КЗпП України та виплату йому середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Отже, оскільки відповідач не провів з позивачем при звільненні остаточний розрахунок, то позивач набув право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. При цьому періодом, протягом якого відповідач не виконував свій обов'язок щодо виплати належних позивачу сум, є проміжок часу з 05.06.2024 (з дня, наступного за днем звільнення) по 15.01.2025.
Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно з вимогами постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок № 100).
Абзацом четвертим пункту 2 Порядку № 100 передбачено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Пунктом 4 Порядку № 100 передбачений перелік виплат, що не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати.
Згідно з пунктом 5 Порядку № 100, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться, виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно з абзацом другим пункту 7 Порядку № 260 середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Як убачається з довідки-розрахунку середньоденного грошового забезпечення, виданого Військовою частиною НОМЕР_2 , наданої на виконання ухвали суду, середньоденне грошове забезпечення позивача за останні два місяці перед звільненням (квітень і травень 2024 року) становить 778,31 грн (23 738,50 грн + 23 738,50 грн / 61 день). При розрахунку середньоденного грошового забезпечення включені такі складові: посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років, надбавка за особливості проходження служби, премія.
Отже, сума середнього заробітку за час затримки виплат складає 142 430,73 грн (778,31 грн х 183 днів затримки) за період з 05.06.2024 (наступного дня після звільнення) по 04.12.2024 (з урахуванням припису чинної редакції статті 117 КЗпП України якою законодавець обмежив виплату 6 місяцями) по заборгованості, виплата якої здійснена 16.01.2025.
Щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, про яку вказує відповідач.
Обґрунтовуючи свою позицію в цій частині, відповідач посилається на висновки, які були викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц.
Суд зауважує, що позивача звільнено зі служби 04.06.2024, а повний розрахунок з ним проведений відповідачем 16.01.2025.
Як на момент звільнення позивача зі служби, так і на момент проведення з ним повного розрахунку, стаття 117 КЗпП України діяла у редакції, яка передбачала обмеження виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні 6-ма місяцями.
Така редакція норми статті 117 КЗпП України діяла з 19.07.2022.
До 19.07.2022 редакція норми статті 117 КЗпП України не містила обмежень щодо строку виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Правова позиція щодо можливості зменшення судом суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, за наявності переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки розрахунку, була сформована Верховним Судом за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин, коли стаття 117 КЗпП України не містила обмежень щодо строку виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Тобто зменшення судом суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із застосуванням принципу співмірності (за наявності істотного дисбалансу між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати) є можливим лише щодо правовідносин, які мали місце до 19.07.2022.
До правовідносин, які мали місце після 19.07.2022, коли стаття 117 КЗпП України містила обмеження виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні 6-ма місяцями, застосовувати сформовану практику Верховного Суду щодо пропорційності та співмірності стягнутої суми, є недоречним, з огляду на те, що вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Правову позицію аналогічного змісту було викладено Верховним Судом у постановах від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22, від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22, від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, від 15.02.2024 у справі № 420/11416/23, від 23.05.2024 у справі № 200/2048/23, тощо.
Враховуючи наведене, приймаючи до уваги дату звільнення позивача, дату проведення з ним відповідачем повного розрахунку, чинну в період існування спірних правовідносин редакцію статті 117 КЗпП України та висновки Верховного Суду, в даному випадку у суду відсутні підстави для зменшення розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.06.2024 по 04.12.2024 у розмірі 142 430,73 грн.
Що стосується обраного позивачем способу захисту порушених прав.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, якою передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Пунктом 10 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з обранням належного способу захисту порушених прав позивача, яким, на думку суду, є саме стягнення з відповідача середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, а не зобов'язання виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Згідно з частинами першою, другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
На підставі викладеного вище, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до закону, і доказів понесення ним інших судових витрат до суду не подано, тому виходячи з положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_4 ) до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України ( ІНФОРМАЦІЯ_1 Військова частина НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ: НОМЕР_5 ) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії - задовольнити частково.
Стягнути з НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України ( ІНФОРМАЦІЯ_1 Військова частина НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні за період з 05.06.2024 по 04.12.2024 у розмірі 142 430 (сто сорок дві тисячі чотириста тридцять) гривень73 копійки.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Повне судове рішення складено та підписано 22 квітня 2025 р.
Суддя Т.О. Шувалова