Провадження № 22-ц/803/2951/25 Справа № 211/4525/24 Суддя у 1-й інстанції - Костенко Є. К. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.
22 квітня 2025 року м.Кривий Ріг
Справа № 211/4525/24
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Зубакової В.П.
суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О.
секретар судового засідання - Матвійчук Ю.К.
сторони:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу відповідача Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 грудня 2024 року, яке ухвалено суддею Костенко Є.К.у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 09 грудня 2024року,-
У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (надалі - АТ «Українська залізниця», АТ «Укрзалізниця») про стягнення компенсації за час затримки розрахунку зі звільненим працівником.
Позовна заява мотивована тим, що з 18.07.1986 позивач ОСОБА_1 працював на різних посадах в АТ «Українська залізниця» та 21.09.2023 року був звільнений у зв'язку з виходом на пенсію за ст. 38 КЗпП України, відповідно до Наказу від 19.09.2023 року № 536/ОС. В день звільнення відповідач не повідомив його про розмір нарахованих та виплачених сум.
08 липня 2024 року позивачу стало відомо про порушення його трудового права з листа-відповіді АТ «Українська залізниця» № 554 від 08.07.2024, а саме про те, що компенсація за час затримки повного розрахунку зі звільненим працівником, передбачена ст.117 КЗпП України, не нараховувалась. Відповідач, відповідно до протоколу № Ц-85/44 від 17.07.2023 засідання правління АТ «Укрзалізниця» ухвалив: здійснити нарахування та виплату працівникам «АТ Укрзалізниця», які звільнилися/будуть звільнені у період з січня до грудня 2023 року одноразової матеріальної допомоги, залежно від стажу роботи в галузі, при звільненні працівників вперше з роботи у зв'язку із виходом на пенсію та додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті відповідно до пункту 3.2.21 Галузевої угоди, виплати яких були призупинені відповідно до підпункту 1.1.4 пункту 1.1 рішення правління від 14.03.2022.
Належна позивачеві сума в розмірі 144 842,22 грн. виплачена 11.06.2024.
Посилаючись на те, що відповідач не провів у день звільнення з ним повного розрахунку при звільненні, позивач просив суд стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільнені, зз період з 22.09.2023 по 10.06.2024 (включно), виходячи з розміру 964,58 гривень середнього заробітку, у розмірі 253684,54 грн., а також судові витрати по справі.
Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 грудня 2024 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 компенсацію за час затримки розрахунку зі звільненим працівником у сумі 70 000 гривень 00 коп.
У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.
Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 700 гривень 00 копійок.
В апеляційній скарзі відповідач АТ «Українська залізниця» просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на невідповідність рішеня суду вимогам ч.ч.1,2,5 ст. 263 ЦПК України щодо законності та обгрунтованості.
Апеляційна скарга мотивована тим, що в рішенні суду першої інстанції взагалі відсутні висновки щодо вини роботодавця, як відповідача, з приводу несвоєчасної виплати передбачених Колективним договором структурного підрозділу "Криворізьке локомотивне депо" (далі Колективний договір) виплат, оскільки вина відповідача позивачем не доведена. Доводи відповідача з приводу призупинення виплат, передбачених Колективним договором, суд не врахував, а навпаки зробив висновки, якими фактично скасував дію ст. 11 Закону України "Про трудові відносини під час воєнного стану" від 15.03.2022 № 2136-ІХ (далі Закон 2136). Суд не взяв до уваги ч. 3 ст. 10 Закону 2136, якими роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили.
Зазначаючи в рішенні суду про те, що Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» набрав чинності лише 24.03.2022, а тому ухвалювати рішення про призупинення додаткових виплат працівникам, посилаючись на правовий режим воєнного стану 14.03.2022, у правління АТ «Укрзалізниця» не було, через відсутність зворотної дії у часі вказаного Закону, суд першої інстанції проігнорував факт, що спірні відносини виникли майже через півтора року, у вересні 2023 року, з моменту вступу Закону 2136 в дію.
Суд першої фактично проігнорував введення по всій території України воєнного стану, визначеного Законом України "Про правовий режим воєнного стану" від 12.05.2015 № 389-VIII, та застосував норми права, які не регулюють правовідносини, які склались між працівником та роботодавцем під час дії воєнного стану.
Суд першої інстанції не врахував, що відповідач не відмовив у нарахуванні та виплаті одноразової матеріальної допомоги при звільненні вперше з роботи, передбаченої Колективним договором у зв'язку із звільненням на пенсію за віком, а, відповідно до протоколу правління від 14.03.2022 №Ц-54/31 Ком.т., призупинив ці виплати.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача АТ «Українська залізниця» - адвоката Губорєву Я.А., яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що позивач ОСОБА_1 по 21 вересня 2023 року перебував у трудових відносинах з АТ "Українська залізниця", працюючи на посаді чергового локомотивного депо (основного) СП «Криворізьке локомотивне депо» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця».
Наказом (розпорядженням) начальника СП «Криворізьке локомотивне депо» РФ «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» № 536/ОС від 19 вересня 2023 року, позивача ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади за ст.38 КЗпП України, у зв'язку з отриманням права виходу на пенсію за віком (а.с. 8-10).
Відповідно до п. 3.2.21 Галузевої угоди між Державною адміністрацією залізничного транспорту України та профспілками на 2002-2006 роки, яка, згідно з п. 2.2, діє до укладення нової Угоди, при звільненні працівників вперше з роботи у зв'язку з виходом на пенсію закріплено обов'язок виплачувати їм одноразову матеріальну допомогу та додаткову матеріальну допомогу за сумлінну працю на залізничному транспорті в залежності від стажу роботи в галузі (а.с. 13-17).
Відповідно до підпункту 1.1.4 пункту 1.1 рішення правління від 14.03.2022 (протокол №Ц-54/31 Ком.т.) відповідачем були призупинені виплати, передбачені Угодою (а.с. 12).
Відповідач, відповідно до п. 26.1, 26.2 протоколу № Ц-85/44 Ком.т. засідання правління АТ «Укрзалізниця» від 17.07.2023 ухвалив: здійснити нарахування та виплату працівникам АТ «Укрзалізниця», які звільнились/будуть звільнені у період з січня до грудня 2023 року (включно), одноразової матеріальної допомоги залежно від стажу роботи в галузі при звільненні працівників вперше з роботи у зв'язку із виходом на пенсію та додаткової матеріальної допомоги за сумлінну працю на залізничному транспорті, відповідно до пункту 3.2.21 Галузевої угоди, виплати яких були призупинені відповідно до підпункту 1.1.4 пункту 1.1 рішення правління від 14.03.2022 (протокол № Ц-54/31 Ком.т).
Нарахування та виплату матеріальної допомоги, зазначеної у пункті 26.1 проводити у хронологічній послідовності відповідно до її виникнення, починаючи з жовтня 2023 року згідно з графіком погашення, який буде затверджено та доведено додатково директором з управління персоналом та соціальної політики або особою, яка виконує його обов'язки (а.с. 18).
Згідно з листом-відповіддю №554 від 08.07.2024, ОСОБА_1 одноразова грошова матеріальна допомога, згідно з графіком, була нарахована в червні 2024 року в сумі 144842,22 грн. та виплачена 11.06.2024 року у сумі 116597,99 грн (а.с. 12).
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що, при звільненні, позивачеві ОСОБА_1 , з вини роботодавця, не було виплачено у повному обсязі всі належні виплати, зокрема, одноразова грошова матеріальна допомога, а тому з АТ «Українська залізниця» на користь останнього підлягає стягненню середній заробіток за час затримки виплати розрахунку при звільненні за шість місяців у сумі 70 000,00 грн.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав. Це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
У відповідності до положень ст. 43 Конституції України та ст. 2 КЗпП України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
За змістом ст.ст. 94, 97 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати встановлюється за погодженням сторін, у відповідності до форм і систем оплати праці, норм праці, а також з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством.
Згідно зі ст. 1 Конвенції "Про захист заробітної плати" №95, ухваленої Генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30.06.1961 року, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
У Рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 року №8-рп/2013у справі №1-13/2013 зазначено, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.
За змістом ч. 1 ст. 9 Закону України «Про колективні договори і угоди» положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов'язковими як для роботодавця, так і для працівників підприємства.
Відповідно до п. 2.4 Галузевої угоди між Державною адміністрацією залізничного транспорту України та профспілками на 2002-2006 роки, за спільною домовленістю сторін Угоди можуть вноситись зміни і доповнення до Угоди, при цьому вони не повинні погіршувати умови праці, трудові і соціальні гарантії, передбачені законодавством України та цією Угодою.
Положення п. 2.3 Угоди передбачає, що жодна зі сторін у період дії Угоди не може припинити виконання взятих на себе зобов'язань.
Доказів внесення змін до Угоди стосовно призупинення на період дії військового стану в Україні нарахування та виплати належних працівникам додаткових виплат, зокрема одноразова допомога у зв'язку з виходом на пенсію за віком та грошової винагороди, відповідачем суду не надано.
При цьому, відповідно до підпункту 1.1.4 пункту 1.1 рішення правління від 14.03.2022 (протокол №Ц-54/31 Ком.т.) відповідачем були призупинені виплати, передбачені Угодою (а.с. 12).
15.03.2022 Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», яким на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбачених ст. 43, ст. 44 Конституції України.
За змістом ст. 11 вказаного Закону на період дії воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативною роботодавця.
Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» набрав чинності лише 24.03.2022, а тому ухвалювати рішення про призупинення додаткових виплат працівникам посилаючись на правовий режим воєнного стану 14.03.2022 у правління АТ «Укрзалізниця» не було, через відсутність зворотної дії у часі вказаного Закону.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що правових підстав для призупинення виплати позивачу одноразової грошової допомоги у зв'язку із виходом на пенсію вперше не було, й доводи апеляційної скарги в цій частині на увагу не заслуговують.
На підставі наведенного вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що право позивача на отримання одноразової матеріальної допомоги, право на яку він набув у зв'язку із виходом на пенсію, порушено з боку відповідача.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені встатті 116 КЗпП України, при цьому, визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
У рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 щодо офіційного тлумачення положеньстатті 233 КЗпП Україниу взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу, Конституційний Суд України вказав, що в аспекті конституційного звернення положення частини першоїстатті 233 КЗпП Україниу взаємозв'язку з положеннями статей 116,117 цього Кодексу треба розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався. При цьому Конституційний Суд України звернув увагу, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (провадження №11-1329апп18) зазначила, що належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність у позивача права на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку, однак не більше ніж за шість місяців, що, з урахуванням припнипу співмірності та пропорційності, становить 70 000,00 грн., й цей розмір в апеляційному порядку не спростовано.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд не взяв до уваги ч. 3 ст. 10 Закону України "Про трудові відносини під час воєнного стану" від 15.03.2022 № 2136-ІХ, якими роботодавець звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання щодо строків оплати праці, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок ведення бойових дій або дії інших обставин непереборної сили, колегією судідв не приймаються до уваги, з огляду на наступне.
Так, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 26 жовтня 2022 року у справі №905/857/10 зазначила, що заробітна плата є відповідальністю в розумінні статті 617 ЦК України, від якої роботодавець може бути звільнений внаслідок випадку або непереборної сили.
Отже, на відповідача не може бути покладено обов'язок щодо виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, визначеному ст.117 КЗпП України, якщо останній довів, що така затримка відбулася не з його вини, а за обставинами непереборної сили і форс-мажорних обставин.
Зазначена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29.07.2021 року у справі №359/3250/20, від 22.09.2021 року у справі №359/3843/20 та від 28.09.2021 року у справі №3.
Згідно з вимогами ст.ст. 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, і кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідачем АТ «Українська залізниця» не надано суду належних та допустимих доказів про те, що введення в Україні режиму воєнного стану, який триває по теперішній час, призвело до зупинення гоподарської діяльності АТ «Українська залізниця» та унеможливило виконання ним взятих на себе зобов?язань перед працівниками.
Стосовно доводів апеляційної скарги щодо неврахування судом першої інстанцї строків позовної давності колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (яка діяла до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
01 липня 2022 року Верховною Радою України було ухвалено Закон України №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», за яким статтю 233 КЗпП України було змінено.
Так, згідно з новою редакцією зазначеної норми працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті (частина перша).
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116) (частина друга).
Для звернення роботодавця до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди (частина третя).
Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищого у порядку підлеглості органу (частина четверта).
Аналіз приведеної норми свідчить про те, що законодавець принципово змінив правовий підхід до вирішення спорів про стягнення заборгованості по заробітній платі, по суті трансформувавши частину другу у редакції, що діяла до 19 липня 2022 року, яка дозволяла звертатися з такими позовами без обмеження будь-яким строком, у частину першу, у редакції, що діє після 19 липня 2022 року, яка обмежила таке право трьома місяцями.
Встановлено, що одноразова грошова матеріальна допомога була нарахована ОСОБА_1 в червні 2024 року в сумі 144842,22 грн. та виплачена 11.06.2024 року у сумі 116597,99 грн (а.с. 12), а тому звернення останнього до суду з даним позовом 17 липня 2024 ркоу відбулося в межах строків, визначених статтею 233 КЗпП України.
Фактично всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу відповідача Акціонерного товариства «Українська залізниця» - залишити без задоволення.
Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 грудня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Повне судове рішення складено 22 квітня 2025 року.
Головуючий:
Судді: