Житомирський апеляційний суд
Справа №295/9750/24 Головуючий у 1-й інст. Полонець С. М.
Категорія 31 Доповідач Шевчук А. М.
19 березня 2025 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючої судді Шевчук А.М.,
суддів: Коломієць О.С., Талько О.Б.,
за участі секретаря судового засідання Бузган А.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі
цивільну справу №295/9750/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Київ) про визнання договору дарування удаваним
за апеляційними скаргами ОСОБА_1
на рішення Богунського районного суду м.Житомира від 17 жовтня 2024 року та
на додаткове рішення Богунського районного суду м.Житомира від 25 жовтня 2024 року, які ухвалені під головуванням судді Полонця С.М. у м.Житомирі,
У 2024 році ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . З урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив: визнати удаваним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 30 липня 1997 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського і районного нотаріального округу Ширінською Л.В., зареєстрований у реєстрі за №176; визнати договір дарування квартири договором купівлі-продажу та перевести права та обов'язки ОСОБА_2 , як обдарованої особи, в права та обов'язки покупця; зобов'язати відповідача ОСОБА_2 не чинити перешкод позивачу ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , в тому числі у вільному вході (виході) у (з) квартиру (и) АДРЕСА_1 позивачу ОСОБА_1 .
Позов обґрунтований тим, що з 01 березня 1985 року він ( ОСОБА_1 ) перебував в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Подружжя разом проживало та вело спільне господарство. За спільні кошти 30 липня 1997 року придбали квартиру АДРЕСА_1 у ОСОБА_3 . Рішенням суду від 22 квітня 2024 року шлюб розірваний. Після розірвання шлюбу та набрання рішенням законної сили 28 травня 2024 року він дізнався, що ОСОБА_2 зняла його з реєстрації у житлі, яке вони придбали за спільні кошти, у якому спільно проживали біля 27 років, ремонтували за його кошти та купували техніку. Маючи намір подати позов про поділ спільного майна подружжя, він вирішив отримати договір купівлі-продажу. ОСОБА_2 надала йому копію договору на початку червня місяця 2024 року та з цього часу він довідався, що був укладений не договір купівлі-продажу квартири, а договір її дарування, незважаючи на те, що попередньому власнику квартири заплачені спільні кошти за придбання нерухомості. Вважає договір дарування удаваним, оскільки правочин оплатний та насправді між сторонами був укладений прихований договір купівлі-продажу. Факт оплати коштів за квартиру можуть підтвердити свідки. Наразі він живе з відчуттям залишитися безхатченком у похилому віці, нормально у ночі не спить та побоюється, що залишиться «на вулиці». ОСОБА_2 висловлювала відносно нього словесні образи, погрози, приниження, залякувала його, виганяла з квартири, тобто вчиняла дії спрямовані на обмеження його волевиявлення, що викликало у нього побоювання за його безпеку та спричинило емоційну невпевненість і страх.
Рішенням Богунського районного суду м.Житомира від 17 жовтня 2024 року позов залишений без задоволення.
Додатковим рішенням Богунського районного суду м.Житомира від 25 жовтня 2024 року заява задоволена частково та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10 000 грн. У стягненні решти суми відмовлено.
Не погодившись із рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 17 жовтня 2024 року та з додатковим рішенням цього ж суду першої інстанції від 25 жовтня 2024 року, позивач ОСОБА_1 подав апеляційні скарги. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення Богунського районного суду м.Житомира від 17 жовтня 2024 року та додаткове рішення Богунського районного суду м.Житомира від 25 жовтня 2024 року скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі, а в задоволенні заяви представника відповідача про ухвалення додаткового рішення та стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу відмовити у повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги на основне рішення аргументує тим, що поза увагою суду залишилася обставина, що з моменту укладання шлюбу та по час його розірвання, тобто з 01 березня 1985 року по 22 квітня 2024 року, вони з ОСОБА_2 проживали разом та вели спільне господарство. За кошти, що «збирали» разом, 30 липня 1997 року вирішили придбати у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 . Він довіряв дружині, а тому вони домовилися, що договір купівлі-продажу укладе відповідач ОСОБА_2 . Після розірвання шлюбу він дізнався, що колишня дружина зняла його з реєстрації. Після отримання копії договору купівлі-продажу довідався, що був укладений не договір купівлі-продажу квартири, а договір дарування, незважаючи на те, що попередньому власнику вони заплатили спільні з відповідачем ОСОБА_2 кошти за придбання квартири. Договір дарування є удаваним правочином, оскільки він є оплатним. Відповідач ОСОБА_2 та попередній власник оформили документально договір дарування, але насправді між ними настали правовідносини прихованого договору купівлі-продажу. Продавець та відповідач є чужими один для одного людьми, раніше не були знайомі, а задля зменшення податкового навантаження та обов'язкових витрат було вирішено укладати не договір купівлі-продажу, а договір дарування, що робить такий договір удаваним, оскільки при укладенні договору дарування застосовуються положення ст.717 ЦК України, що за договором дарування одна сторона передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні безоплатно майно у власність. Вважає рішення суду першої інстанції несправедливим та таким, що не відповідає суті справи.
Аргументи щодо додаткового рішення ґрунтується на тому, що суду не надано належних та допустимих доказів про оплату відповідачем ОСОБА_2 послуг її адвоката Горлова Є.С. Також, на погляд скаржника, рішення суду першої інстанції не вмотивоване, висновки не відповідають обставинам справи, неповно з'ясовані обставини, що мають значення для справи - покази опитаного під присягою свідка повністю підтвердили обставини позову та фактичні його підстави. Ухвалюючи рішення у справі, суд, за заявою позивача, поданою до закінчення підготовчого провадження, може визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний із предметом спору правочин, який суперечить закону, якщо позивач доведе, що він не міг включити відповідну вимогу до позовної заяви із незалежних від нього причин.
Представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Горлов Є.С. подав відзив, у якому просить апеляційну скаргу відхилити, а рішення, яким відмовлено у визнанні договору дарування удаваним, - залишити без змін. Також просить стягнути з позивача понесені відповідачем ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.
Посилається на те, що суд першої інстанції в рішенні правильно зазначив, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені оспорюваним договором дарування. При цьому судом не встановлено, що воля сторін договору дарування була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними правочином. ОСОБА_1 не довів, що оспорюваний договір дарування є удаваним, тобто таким, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Судом не встановлено, що сторони з учиненням оспорюваного правочину навмисно виразили не ту внутрішню волю, що насправді мала місце. За змістом частини третьої ст.12, частини першої ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно з правовим висновком, що міститься у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2020 року в справі №357/3132/15-ц, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників. Всю свою позицію позивач планує доводити показами свідків, про що зазначено у позові. В свою чергу, показаннями сторони та показами свідків не може доводитися факт виконання зобов'язання за договором. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року в справі №143/280/17, від 02 вересня 2020 року в справі №569/24347/18. Окрім того, дійсність договору (правочину), дійсні наміри сторін, істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків (постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року №3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», постанова Верховного Суду від 13 листопада 2023 року в справі №569/1857/21). По суті всю позовну заяву позивач підтверджує лише показаннями єдиного свідка - самого себе, що об'єктивно не взято судом першої інстанції до уваги. Навіть сам ОСОБА_1 під час його допиту зазначив, що не був присутнім при укладенні оспорюваного договору, а про те, що насправді це мав бути договір купівлі-продажу він лише здогадується. Більше того, визнав факти застосування до ОСОБА_2 неодноразово домашнього насильства і те, що саме через це вона зняла його з реєстрації у спірній квартирі. Інші обов'язкові критерії удаваності в ході допиту свідком позивача не наведені. Також Богунським районним судом міста Житомира правильно зазначено, що позивач ОСОБА_1 не надав суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що оспорюваним договором дарування порушено його права або інтереси, і що саме задоволення позову про визнання договору дарування удаваним призведе до поновлення конкретного порушеного права позивача, за захистом якого він звернувся до суду. Жодних доказів зміни майнового стану ОСОБА_3 , отримання нею грошових коштів від обдарованої ОСОБА_4 в обмін на набуття дарунку, виписок з банківських рахунків ОСОБА_3 щодо зарахування значних сум грошових коштів тощо, позивачем не надано.
У судовому засіданні представники позивача ОСОБА_1 адвокати Примак В.М. та Нагорний Д.В. апеляційні скарги підтримали та просять їх задовольнити, основне та додаткове рішення суду першої інстанції - скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити у повному обсязі, визнавши договір дарування квартири удаваним, оскільки насправді відбувся договір купівлі-продажу нерухомого майна, перевівши права та обов'язки обдарованої ОСОБА_2 у права та обов'язки покупця.
Представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Горлов Є.С. апеляційні скарги не визнав, просить у їх задоволенні відмовити, а рішення Богунського районного суду м. Житомира основне та додаткове - залишити без змін та покласти на позивача витрати на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 15 000 грн.
Інші учасники в судове засідання не з'явилися. Про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином. Позивач ОСОБА_1 спрямував до суду заяву про розгляд справи без його участі, але за участю його представників. Відповідно до частини другої ст.372 ЦПК України неявка сторін та інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення Богунського районного суду м. Житомира від 17 жовтня 2024 року та додаткового рішення цього ж суду від 25 жовтня 2024 року відповідно до положень ст.367 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду доходить висновку, що апеляційні скарги не можуть бути задоволеними з наступних підстав.
Із матеріалів справи вбачається та судом установлено, що 01 березня 1985 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, про що в Книзі реєстрації актів про укладення шлюбу вчинений запис за №315 (а.с.13 т.1). Після укладення шлюбу дружині присвоєно прізвище « ОСОБА_2 ».
Рішенням Богунського районного суду м.Житомира від 22 квітня 2024 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірваний (а.с.14 т.1). Рішення суду набрало законної сили 23 травня 2024 року.
ОСОБА_3 та ОСОБА_2 30 липня 1997 року уклали договір дарування, який посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського і районного нотаріального округу Ширінською Л.В. (а.с.10 т.1). За умовами договору ОСОБА_3 подарувала, а ОСОБА_2 прийняла в дар квартиру АДРЕСА_1 . Квартира складається з двох кімнат, загальною площею 42,63 кв.м, в тому числі жилою 27,80 кв.м.
Витягом з Державного реєстру речових прав, сформованим 17 травня 2024 року, підтверджується, що на підставі договору дарування від 30 липня 1997 року за відповідачем ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а.с.11).
Із листа Управління ведення реєстру територіальної громади Житомирської міської ради від 20 травня 2024 року №10-10/3389/2024 убачається, що за заявою власника квартири, 20 травня 2024 року ОСОБА_1 знято з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.12).
Згідно з частиною першою ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст.16 ЦК України).
Відповідно до положень ст.58 ЦК УРСР, яка діяла на момент вчинення оспорюваного правочину, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
До удаваних правочинів наслідки недійсності можуть застосовуватися лише
у разі, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.
Відповідно до ст.12,81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, сторона має довести:
1) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним, 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин, 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
До того ж для визнання правочину удаваним слід мати на увазі, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо.
Згідно з ст.243,244 ЦК УРСР, які діяли у таких редакціях на час виникнення спірних правовідносин, за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Договір дарування на суму понад 500 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений.
До договорів дарування нерухомого майна застосовувалися правила ст.227 ЦК УРСР, відповідно до норм якої, договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчуватися, якщо хоча б однією з сторін був громадянин. Недодержання цієї вимоги тягнуло недійсність договору. Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягав реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
Відповідно до ст.224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов'язувався передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язувався прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Виходячи із наведеного, суд першої інстанції, встановивши, що оспорюваний договір дарування укладений у письмові формі та посвідчений у нотаріальному порядку, оцінивши надані на засадах змагальності сторонами докази кожний окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності відповідно до положень ст.89 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку, що такий договір відповідає вимогам щодо форми та змісту договору дарування нерухомого майна, укладеного між фізичними особами, між сторонами не настали інші права та обов'язки, ніж передбачені договором дарування, а позивач не надав суду доказів того, що сторони договору дарування діяли свідомо з метою приховати інший правочин та мали на меті укладення саме договору купівлі-продажу, а не договору дарування, зокрема не надано доказів оплатності договору, а саме, отримання ОСОБА_3 грошових коштів від ОСОБА_2 , та законно відмовив у задоволенні позову за недоведеністю вимог.
Схожий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 24 червня 2021 року в справі №404/5851/18 та від 13 листопада 2023 року в справі №569/1857/21.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не надав оцінку показанням свідків є необґрунтованими та безпідставними, оскільки істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків (постанова Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року №3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», постанова Верховного Суду від 13 листопада 2023 року в справі №569/1857/21).
Решта наведених у апеляційній скарзі доводів на основне рішення зводиться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції, яким судом першої інстанції надана належна оцінка.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більш того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «Харвісаар проти Фінляндії»).
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 17 жовтня 2024 року ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для його скасування відсутні, а тому залишається без змін.
Наступного дня після ухвалення судом першої інстанції рішення у справі представником відповідача ОСОБА_2 адвокатом Горловим Є.С. подані докази щодо розміру витрат на професійну правничу допомогу в сумі 34 500 грн в зв'язку з розглядом справи в суді першої інстанції (а.с.173-175 т.1).
Згідно з частиною третьою ст.137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Водночас зі змісту частини четвертої ст.137 ЦПК України вбачається, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п'ята ст.137 ЦПК України).
При цьому, склад витрат, пов'язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.
Згідно з пунктами 1, 2 частини третьої ст.141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року в справі № 922/1964/21 міститься висновок, згідно з яким, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд, за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу. У такому випадку суд, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею витрат на правову допомогу повністю або частково та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення.
Разом із тим, при визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі ст.41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року в справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року в справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року в справі «East/WestAllianceLimited» проти України», від 26 лютого 2015 року в справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір є обґрунтованим.
Для вирішення питання про розподіл судових витрат суд має враховувати: складність справи та виконані адвокатом роботи (надані послуги); час, витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; пов'язаність цих витрат із розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність предмета спору; ціну позову, значення справи для сторін; вплив результату її вирішення на репутацію сторін, публічний інтерес справи; поведінку сторони під час розгляду справи (зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо); дії сторони щодо досудового врегулювання справи та врегулювання спору мирним шляхом.
Суд із урахуванням конкретних обставин, зокрема, ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи (правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року в справі №922/445/19, від 01 серпня 2019 року в справі №915/237/18, від 24 жовтня 2019 року в справі №905/1795/18, від 17 вересня 2020 року в справі №904/3583/19).
Вказана вище заява подана представником відповідача ОСОБА_2 адвокатом Горловим Є.С. 18 жовтня 2024 року, тобто впродовж п'ятиденного строку після ухвалення судом першої інстанції рішення, що відповідає вимогам частини восьмої ст.141 ЦПК України.
Витрати на професійну правничу допомогу відповідача ОСОБА_2 , які пов'язані з розглядом справи у суді першої інстанції, підтверджуються копіями наступних документів: договору про надання правничої допомоги №163 та приєднання клієнта до Правил надання правничої допомоги від 28 червня 2024 року; рахунком та детальним описом робіт (наданих послуг), актом наданих послуг до договору від 18 жовтня 2024 року, які підписані сторонами (а.с.176-177 т.1).
Ураховуючи особливості предмета спору, складність справи та її значення для сторін, час, який був необхідний для вчинення дій та надання послуг, зазначених у акті наданих послуг, виходячи з критеріїв їх виправданості, розумності їх розміру та співмірності з позовом і складністю справи, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що сума витрат, пов'язаних з професійною правничою допомогою, наданою у суді першої інстанції, не перевищила 10 000 грн, а тому така сума стягнута судом першої інстанції обґрунтовано.
Доводи апеляційної скарги про те, що суду першої інстанції не надано належних та допустимих доказів про оплату відповідачем послуг адвоката не можуть бути підставою для скасування додаткового рішення суду першої інстанції, оскільки витрати на надану професійну правничу допомогу в разі підтвердження обсягу надання послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.
Ураховуючи викладене вище, додаткове рішення суду першої від 25 жовтня 2024 року апеляційний суд також залишає без змін, що узгоджується з приписам ст.375 ЦПК України.
Відповідно до частини восьмої ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 адвокат Горлов Є.С. просить стягнути з позивача витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 15 000 грн.
На підтвердження витрат надає рахунок та детальний опис робіт (наданих послуг), акт наданих послуг до договору про надання правничої допомоги від 26 лютого 2025 року, в якому сторони узгодили, що за представництво клієнта в суді апеляційної інстанції, підготовку та подання відзиву підлягає оплаті сума в розмірі 15 000 грн. Одночасно зазначено, що даний опис також є рахунком для оплати послуг та актом наданих послуг (а.с.35 т.2).
Як вже наголошувалося вище, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг (п.61 постанови Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року в справі №905/1795/18).
За таких обставин, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також з критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.
Отже, суд може зменшити розмір понесених витрат на правничу допомогу, якщо обсяг робіт і час, витрачений на підготовку документів, є явно неспівмірним із складністю виконаних адвокатом робіт.
Враховуючи критерій реальності адвокатських витрат, характер виконаних адвокатом робіт, приймаючи до уваги, що ознайомлення з матеріалами справи, вивчення та аналіз матеріалів справи включають здійснення адвокатом дій щодо опрацювання справи та її вивчення, що охоплюється такою однією процесуальною дією на стадії апеляційного перегляду, як подання відзиву на апеляційну скаргу, справа переглянута апеляційним судом за одне судове засідання, яке за часовим перебігом не перевищувало однієї години, а також враховуючи критерій розумності розміру витрат, виходячи з конкретних обставин справи, керуючись принципами справедливості та верховенства права, колегія суддів дійшла висновку, що судові витрати на надання професійної правничої допомоги в сумі 15 000 грн у цьому випадку є завищеними порівняно з співмірністю і складністю справи, часом витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт та обсягом наданих ним послуг, а тому їх розмір не перевищив у цьому випадку 8 000 грн та саме таку суму слід стягнути за надання відповідачу ОСОБА_2 професійної правничої допомоги в суді апеляційної інстанції.
Підсумовуючи викладене вище, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про часткове задоволення заяви представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Горлов Є.С. про розподіл судових витрат, пов'язаних із правничою допомогою під час перегляду справи в суді апеляційної інстанції. Сума 8 000 грн відповідає складності справи та вчиненим адвокатом відповідача процесуальним діям.
Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374-375,381-384 ЦПК України, суд
Апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Богунського районного суду м.Житомира від 17 жовтня 2024 року та додаткове рішення Богунського районного суду м.Житомира від 25 жовтня 2024 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу, понесені у суді апеляційної інстанції, в сумі 8 000 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Дата складення повного судового рішення - 18 квітня 2025 року.
Головуюча Судді: