21 квітня 2025 року Справа № 915/215/25
м.Миколаїв
Суддя Господарського суду Миколаївської області Мавродієва М.В.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін справу
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю “Автодистриб'юшн Карго Партс»,
до відповідача: Приватного підприємства “Фортуна Світ»,
про: стягнення 24570,12 грн,-
Товариство з обмеженою відповідальністю “Автодистриб'юшн Карго Партс» звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Приватного підприємства “Фортуна Світ» грошові кошти в сумі 24570,12 грн, з яких: 19280,22 грн - основний борг за поставлений по договору №10800-15/2017 від 21.02.2017 товар (видаткова накладна №SI0004841658 від 19.08.2024); 2486,36 грн - пеня; 1126,16 грн - 12% річних; 1677,38 грн - інфляційні втрати.
Ухвалою суду від 19.02.2025 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін у судове засідання. Запропоновано відповідачу, у разі наявності заперечень проти розгляду даної справи за правилами спрощеного позовного провадження, в 5-денний строк від дня отримання даної ухвали, подати суду заяву у відповідності до ч.4 ст.176 ГПК України. Запропоновано відповідачу, в 15-денний строк від дня отримання цієї ухвали, надати суду відзив на позов, оформлений згідно вимог ст.165 ГПК України разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем, а також документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи. Запропоновано позивачу, в 5-денний строк від дня отримання відзиву на позов, надати суду відповідь на відзив, оформлену згідно вимог ст.166 ГПК України разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтується відповідь позивача, якщо такі докази не надані відповідачем, а також документи, що підтверджують надіслання (надання) відповіді на відзив і доданих до нього доказів іншим учасникам справи. Запропоновано відповідачу подати до суду заперечення на відповідь на відзив, які мають відповідати вимогам ст.167 ГПК України, протягом 5 днів з дня одержання відповіді на відзив.
Така ухвала судом направлялась відповідачу до його електронного кабінету в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі та 19.02.2025 о 13:56 ним отримана.
Відповідачем не подавалось до суду заперечень проти розгляду даної справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Відповідач не скористався наданим йому ч.ч.1, 2, 4 ст.161 ГПК України правом на подання відзиву на позовну заяву, вимоги та доводи позивача не спростував.
Згідно ч.9 ст.165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов наступних висновків.
Згідно ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Пунктом 1 ст.193 ГК України та ст.526 ЦК України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1 ст.628 ЦК України).
21.02.2017 між позивачем, як постачальником, та відповідачем, як покупцем, було укладено договір поставки №10800-15/2017 (далі - Договір), за умовами якого постачальник, зобов'язався в порядку та на умовах, визначених цим договором, поставляти покупцю визначені цим договором запчастини та експлуатаційні матеріали (надалі - товар), а також виконувати шиномонтажні послуги, а покупець, зобов'язався в порядку та на умовах, визначених цим договором, приймати товар та оплачувати його (п.1.1 Договору).
Згідно п.п.1.2, 1.3 Договору, номенклатура, найменування, одиниця виміру, походження товару, загальна кількість, ціна за одиницю товару, що підлягає поставці за цим договором, термін та умови поставки визначаються у рахунках-фактурах та товарних накладних, або інших передбачених чинним законодавством документах на товар, які є невід'ємною частиною договору та остаточно узгоджується сторонами на кожну окрему партію товару. Загальна сума договору складає суму ціни товару, вказану в видаткових накладних протягом дії договору.
Відповідно до п.2.1 Договору, погодження сторонами кількості, номенклатури, асортименту та ціни товару відбувається за їх взаємною згодою шляхом переговорів та фіксується в рахунках на оплату або накладних про відвантажування, що являються невід'ємними складовими даного договору, без складання специфікацій. Покупець, підписуючи документ про відвантаження (накладна, товарно-транспортна накладна), виявляє згоду на прийняття товару відповідно до попередньої домовленості із постачальником та позбавляється права заявляти претензії щодо невідповідності поставленого товару за кількістю, номенклатурою, асортиментом ціною попередній домовленості із постачальником. Уповноважуючи певну особу на прийняття товару від постачальника, покупець автоматично уповноважує таку особу підписувати відповідні товарно-супровідні документи на товар.
На виконання зобов'язань за Договором постачальником 19.08.2024 було відвантажено товар (компресор пневмосистеми КШМ) на суму 19280,22 грн, що підтверджується підписаною з обох сторін видатковою накладною №SI0004841658 від 19.08.2024.
Згідно п.2.3 Договору, товар за домовленістю сторін продається на умовах попередньої оплати або на умовах відстрочення платежу. У разі продажу товару на умовах відстрочення платежу, термін відстрочення платежу зазначається у накладній. У разі відстрочення платежу товар має бути оплачений не пізніше останнього дня відтермінування включно.
За видатковою накладною товар поставлений на умовах відстрочення платежу, строк оплати товару встановлений до 20.08.2024.
Позивач стверджує, а відповідач не спростовує, що разом з видатковою накладною покупцю був вручений рахунок на оплату отриманого товару №S0009281465 від 16.08.2024 на суму 19280,22 грн.
Враховуючи строки оплати, встановлені в п.2.3 Договору, суд погоджується з доводами позивача, що першим днем прострочення виконання грошового зобов'язання відповідача за Договором на суму 19280,22 грн - є 21.08.2024.
09.12.2024 позивач направив відповідачу претензію №15256-13 від 04.12.2024 про оплату заборгованості за Договором у розмірі 19280,22 грн, яка відповідачем отримана 13.12.2024.
Позивач стверджує, що покупцем не здійснено оплату за фактично отриманий від постачальника по Договору товар на загальну суму 19280,22 грн.
З метою досудового врегулювання спору 09.12.2024 позивач направив відповідачу претензію №15256-13 від 04.12.2024 про оплату заборгованості за Договором у розмірі 19280,22 грн, яка відповідачем отримана 13.12.2024.
Позивач вказує, що вартість поставленого по Договору товару в загальній сумі 19280,22 грн відповідачем не оплачена, що зумовило звернення позивача до суду з даним позовом.
Правовідносини, що виникли між сторонами характеризуються ознаками договору поставки.
За приписами ст.712 Цивільного кодексу України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст.629 ЦК України).
Згідно ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, тобто із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, зокрема, з договорів та інших правочинів.
За приписами ст.193 ГК України та ст.ст.526, 629 ЦК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться; договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно ст.509 ЦК України та ст.173 ГК України, в силу господарського зобов'язання, яке виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Приписами ст.180 ГК України встановлено істотні умови господарського договору. Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ч.1 ст.530 ЦК України).
З матеріалів справи вбачається та не спростовано відповідачем, що останній, всупереч умовам Договору та приписам чинного законодавства, своєчасно та в повному обсязі не сплатив вартість переданого товару, у зв'язку з чим за ним утворилась заборгованість в загальному розмірі 34839,20 грн.
Відповідно до ст.73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Стаття 74 ГПК України встановлює, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Згідно ст.ст.76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Враховуючи викладене, позовні вимоги в частині стягнення суми основного боргу по Договору у розмірі 19280,22 грн є обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі.
Щодо вимог позивача про стягнення інфляційних втрат, 12% річних та пені, суд дійшов наступних висновків.
Враховуючи строки оплати, встановлені в п.2.3 Договору, суд погоджується з доводами позивача, що першим днем прострочення виконання грошового зобов'язання відповідача за Договором на суму 19280,22 грн - є 21.08.2024.
В силу приписів ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно п.5.3 Договору, у разі прострочення виконання грошового зобов'язання, передбаченого цим договором, винна сторона несе відповідальність, встановленої статтею 625 ЦК України, а саме: той хто прострочив виконання грошового зобов'язання має сплатити на користь іншої сторони за договором суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також штраф у розмірі 12% річних від простроченої суми.
Судом встановлено, що у даній справі позивачем заявлено до стягнення з відповідача 1126,16 грн - 12% річних, нараховані на суму основного боргу за період з 21.08.2024 по 13.02.2025, та 1677,38 грн інфляційних втрат, нараховані на суму основного боргу за період з серпня 2024 року по січень 2025 року включно.
Суд вказує, що індекс інфляції розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць. Сума інфляційних визначається шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. Якщо грошове зобов'язання набуло статусу простроченого з 1-го по 15-й день відповідного місяця, то воно індексується з урахуванням цього місяця, а якщо з 16-го по 31-й день місяця, то розрахунок розпочинається з наступного місяця. Аналогічно, якщо заборгованість погашається з 1-го по 15-й день відповідного місяця, то інфляційні втрати розраховуються без урахування цього місяця, а якщо з 16-го по 31-й день місяця - то з урахуванням цього місяця.
Оскільки першим днем прострочення виконання грошового зобов'язання відповідача є 21.08.2024, судом здійснено перерахунок інфляційних втрат на суму основного боргу за період з вересня 2024 року по січень 2025 року включно та встановлено, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 1551,18 грн інфляційних втрат.
У задоволені вимог позивача щодо стягнення з відповідача на його користь 126,20 грн інфляційних втрат, - слід відмовити.
До того ж, судом здійснено перерахунок 12% річних на суму основного боргу за період 21.08.2024 по 13.02.2025 та встановлено, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 1119,64 грн - 12% річних.
У задоволені вимог позивача щодо стягнення з відповідача на його користь 6,52 грн - 12% річних, - слід відмовити.
Відповідно до положень ст.611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
За приписами ст.549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до п.5.2 Договору, за порушення грошового зобов'язання за цим договором більше 3-х календарних днів, покупець сплачує на користь постачальника пеню у розмірі 0,5% від суми заборгованості, за кожний день прострочення платежу.
Натомість позивачем нараховано та заявлено до стягнення з відповідача 2486,36 грн пені, обчисленої за подвійною обліковою ставкою НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Судом встановлено, що вказаний розмір пені не перевищує договірну пеню у розмірі 0,5% від суми заборгованості, за кожний день прострочення платежу.
При цьому, судом враховано, що він не може вийти за межі заявлених позовних вимог, збільшивши стягувану суму та період нарахування, а тому розрахунок пені перевіряється судом, шляхом обчислення за подвійною обліковою ставкою НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Судом здійснено перерахунок пені, обчисленої за подвійною обліковою ставкою НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, за період 21.08.2024 по 13.02.2025 та встановлено, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 2481,34 грн пені.
У задоволені вимог позивача щодо стягнення з відповідача на його користь 5,02 грн - пені, - слід відмовити.
Враховуючи викладене, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Щодо судових витрат позивача, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до положень ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
За приписами ст.129 ГПК України, сплачений судовий збір підлягає відшкодуванню на користь позивача за рахунок відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.
Згідно п.1 ч.3 ст.123 ГПК України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно ст.16 ГПК України, учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п.12) ч.3 ст.2 ГПК України).
У постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, прийнятій об'єднаною палатою Касаційного господарського суду, викладено висновок, що практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (ст.124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (ст.126 ГПК України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи; зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат (ст.129 ГПК України).
Водночас за змістом ч.4 ст.126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч.5 ст.126 ГПК України).
У розумінні положень ч.5 ст.126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Верховний Суд у постанові від 29.04.2020 у справі №920/13/19 наголосив, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч.4 ст.129 ГПК України. Разом із тим, у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.
Зокрема, відповідно до ч.5 ст.129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.
Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч.4 ст.129 ГПК України, визначені також положеннями ч.ч.6,7,9 ст.129 цього Кодексу.
Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч.4 ст.126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.
При цьому, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (ч.ч.5-6 ст.126 ГПК України).
Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд, керуючись критеріями, що визначені ч.ч.5-7,9 ст.129 ГПК України, може з власної ініціативи не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.
У такому випадку суд, керуючись ч.ч.5-7 ст.129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та, відповідно, не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв'язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи (до таких висновків дійшов Верховний Суд у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03.10.2019 у справі №922/445/19, від 22.11.2019 у справі №902/347/18).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст.41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі “East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04).
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі “Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
В постанові Касаційного господарського суду Верховного Суду від 24.01.2022 у справі №911/2737/17 наведено правовий висновок, що стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.
На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу адвоката позивач надав суду копії таких документів:
1) договір №10/02/2025-1ПД від 10.02.2025 про надання правової (правничої) допомоги, укладений між позивачем та адвокатом Спиридоновим Олегом Володимировичем;
2) довіреність, видану позивачем 13.02.2025 адвокату Спиридонову Олегу Володимировичу на представництво інтересів у Господарському суді Миколаївської області;
3) опис б/н від 13.02.2025 наданих за договором №10/02/2025-1ПД від 10.02.2025 послуг правничого характеру;
4) платіжна інструкція №2212 від 13.02.2025, що підтверджує сплату позивачем адвокату вартості наданої правової допомоги у розмірі 14000,0 грн.
Суд, розподіляючи витрати на правничу допомогу адвоката, приходить до висновку про те, що наявні в матеріалах справи договір про надання правової (правничої) допомоги, опис наданих послуг правничого характеру з зазначенням в ньому конкретного переліку послуг адвоката, які надано, із зазначенням вартості кожної з них, не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на послуги адвоката у заявленому розмірі 14000,0 грн, адже розмір таких витрат має бути не тільки доведений та документально обґрунтований, а й відповідати критеріям реальності та розумної необхідності таких витрат, а також співмірності зі складністю справи.
При визначенні обсягу витрат на адвоката судом взято до уваги рівень складності справи, а саме те, що позивачем заявлено позовні вимоги лише щодо стягнення суми основного боргу за однією видатковою накладною по одному договору поставки товару, у зв'язку з чим судом даний позов було визнано малозначним в розумінні п.1 ч.5 ст.12 ГПК України, а тому справа розглядалась за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін та без жодного судового засідання.
При цьому, судом також прийнято до уваги, що адвокатом невірно виконано розрахунки пені, річних та інфляційних втрат, у зв'язку з чим позовні вимоги задоволено частково.
За вказаних обставин, суд вважає, що обсяг витрат на адвоката в розмірі 14000,0 грн, є непропорційним до предмету спору, ціни позову у розмірі 24570,12 грн та обсягу наданих адвокатом послуг правничого характеру.
Тому, суд вважає за необхідне обмежити обсяг витрат на правничу допомогу сумою у розмірі 4000,0 грн, з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
У відшкодуванні витрат на правничу допомогу в решті заявленої позивачем суми слід відмовити.
Керуючись ст.ст.73, 74, 76-79, 91, 129, 210, 220, 232, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд,-
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з Приватного підприємства “Фортуна Світ» (54031, Миколаївська обл., м.Миколаїв, вул.Троїцька (вул.Кірова), буд.238; ідент.код 38525188) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Автодистриб'юшн Карго Партс» (02232, м.Київ, вул.Закревського Миколи, буд.16; ідент.код 37141112) 19280,22 грн основного боргу, 2481,34 грн пені, 1119,64 грн - 12% річних, 1551,18 грн інфляційних втрат, 2408,82 грн судового збору та 4000,0 грн витрат на правничу допомогу.
3. В решті вимог відмовити.
Рішення суду, у відповідності до ст.241 ГПК України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно ч.1 ст.254 ГПК України, учасники справи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
Згідно ч.ч.1, 2 ст.256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Згідно ст.257 ГПК України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Суддя М.В.Мавродієва