ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
21.04.2025Справа № 910/1666/25
Суддя Господарського суду міста Києва Спичак О.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Житомирський бронетанковий завод» (12441, Житомирська обл, Житомирський р-н, селище Новогуйвинське, вул. Дружби народів, буд. 1; ідентифікаційний код: 07620094)
до Державного агентства резерву України (01024, м. Київ, вул. Чикаленка Євгена, буд. 28/9; ідентифікаційний код: 37472392)
про стягнення 1170498,32 грн
Без повідомлення (виклику) учасників справи.
12.02.2025 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Житомирський бронетанковий завод» з вимогами до Державного агентства резерву України про стягнення 1170498,32 грн.
В обґрунтування позовних вимог заявник посилається на те, що відповідачем у період 01.01.2019 по 31.12.2019 не було виконано належним чином приписів Закону України «Про держаний матеріальний резерв» в частині відшкодування фактичних витрат, понесених позивачем під час здійснення відповідального зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.02.2025 відкрито провадження у справі №910/1666/25, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (без проведення судового засідання) та у закритому судовому засіданні, встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.
05.03.2025 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач повідомив, що постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2024 №1117 вирішено ліквідувати Державне агентство резерву України та встановлено строк пред'явлення кредиторів своїх вимог - до 03.12.2024. Однак, у вказаний строк позивач не пред'явив свої вимоги до ліквідаційної комісії. Крім того, як вказує відповідач, позивач не звертався до відповідача з метою погодження кошторису на 2019 рік.
10.03.2025 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив, яку суд долучив до матеріалів справи.
11.03.2025 позивачем подано клопотання про залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Акціонерного товариства «Українська оборонна промисловість».
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.03.2025 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Акціонерне товариство «Українська оборонна промисловість».
28.03.2025 до Господарського суду міста Києва від третьої особи надійшли письмові пояснення, які суд долучив до матеріалів справи.
У частині 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Основні принципи формування, розміщення, зберігання, використання, поповнення та освіження (поновлення) запасів державного матеріального резерву визначає Закон України «Про державний матеріальний резерв» із змінами та доповненнями, який регулює відносини в цій сфері.
За визначенням статті 1 вказаного Закону Державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим Законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання).
За приписами статті 11 Закону України «Про державний матеріальний резерв» запаси матеріальних цінностей державного резерву розміщуються на підприємствах, в установах і організаціях, спеціально призначених для зберігання матеріальних цінностей державного резерву. Розміщення і будівництво на території України підприємств, установ, організацій та інших об'єктів системи державного резерву здійснюються в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Частина запасів матеріальних цінностей державного резерву може зберігатися на промислових, транспортних, сільськогосподарських, постачальницько-збутових та інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах.
Як визначено статтею 7 Закону України «Про державний матеріальний резерв», фінансування витрат підприємств, установ і організацій, пов'язаних з обслуговуванням і зберіганням, списання збитків від уцінки і природних втрат матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, зокрема коштів, одержаних від позичання матеріальних цінностей державного резерву, а також коштів, держаних від реалізації розброньованих матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.
Формування і розміщення замовлень на поставку матеріальних цінностей до державного резерву регулюється статтею 8 Закону України «Про державний матеріальний резерв», згідно з якою поставка матеріальних цінностей і розміщення замовлень на їх поставку на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності здійснюється в основному на підставі замовлень на поставку продукції для державних потреб з наступним відшкодуванням усіх витрат відповідальних зберігачів.
Згідно з пунктом 5 статті 11 Закону України «Про державний матеріальний резерв» відшкодування витрат підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Так, з метою удосконалення механізму відшкодування витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву Постановою Кабінету Міністрів України № 532 від 12.04.2002 року затверджено «Порядок відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву» (далі - Порядок № 532).
Відповідно пункту 7 Порядку № 532 відшкодування витрат, пов'язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держрезервом та відповідальним зберігачем за формою згідно з додатком 1, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством.
В обґрунтування позивних вимог заявник посилається на те, що відповідачем у період 01.01.2019 по 31.12.2019 не було виконано належним чином приписів Закону України «Про держаний матеріальний резерв» в частині відшкодування фактичних витрат, понесених позивачем під час здійснення відповідального зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву України.
Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач повідомив, що постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2024 №1117 вирішено ліквідувати Державне агентство резерву України та встановлено строк пред'явлення кредиторів своїх вимог - до 03.12.2024. Однак, у вказаний строк позивач не пред'явив свої вимоги до ліквідаційної комісії. Крім того, як вказує відповідач, позивач не звертався до відповідача з метою погодження кошторису на 2019 рік.
Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частини першої статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Згідно з пунктом 3 Положення про Держрезерв, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8.10.2014 №517, основними завданнями Держрезерву є реалізація державної політики у сфері державного матеріального резерву та внесення Міністру економічного розвитку і торгівлі пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у зазначеній сфері.
Відповідно до пунктів 4 Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1129 від 08.10.1997, на підприємствах, в установах і організаціях, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву (далі - відповідальні зберігачі), розміщення матеріальних цінностей забезпечується Держрезервом виходячи з критеріїв економічної доцільності, наявності у цих зберігачів необхідних для зберігання продукції умов, доцільності територіального розташування зберігачів тощо. Договори з відповідальними зберігачами укладаються Держрезервом на період, не менший за встановлений термін зберігання продукції до її освіження або заміни.
Тобто, обов'язок укладання договору з відповідальними зберігачами покладається саме на Держрезерв, з огляду на що суд відхиляє заперечення відповідача у вказаній частині.
Водночас відповідно до частини 2 статті 11 Закону України «Про державний матеріальний резерв» частина запасів матеріальних цінностей державного резерву може зберігатися на промислових, транспортних, сільськогосподарських, постачальницько-збутових та інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах. Для підприємств, установ і організацій, заснованих повністю або частково на державній власності (державні підприємства, установи і організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, засновані на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності всіх форм власності, визнаних відповідно до законодавства України монополістами, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву є обов'язковим, якщо це не завдає їм збитків.
Тобто, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву для Товариства з обмеженою відповідальністю «Житомирський бронетанковий завод» є обов'язковим в силу вимог закону.
При цьому положення частини третьої статті 7 Закону України «Про державний матеріальний резерв» регламентують обов'язковість фінансування витрат на утримання і розвиток системи державного резерву як за рахунок коштів державного бюджету та коштів, одержаних від допоміжної фінансово-господарської діяльності підприємств, установ і організацій системи державного резерву, так і за рахунок коштів, одержаних від реалізації матеріальних цінностей державного резерву в порядку освіження, позичання та розбронювання.
Частина перша статті 8 Закону України «Про державний матеріальний резерв» передбачає, що поставка матеріальних цінностей до державного резерву і розміщення замовлень на їх поставку на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності здійснюються в основному на підставі замовлень на поставку продукції для державних потреб з наступним відшкодуванням усіх витрат відповідальних зберігачів.
Отже, на Держрезерв законом покладено обов'язок відшкодувати усі витрати відповідальних зберігачів, а особам, які здійснюють відповідальне зберігання цінностей матеріального резерву, законодавчо надано право на відшкодування понесених у зв'язку з вищезазначеною діяльністю витрат.
Відсутність відповідного договору не виключає відшкодування відповідальному зберігачу зазначених витрат, оскільки зобов'язання сторін, в даному випадку, виникають безпосередньо із Закону України «Про державний матеріальний резерв».
Слід зауважити, що відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву Товариством з обмеженою відповідальністю «Житомирський бронетанковий завод» здійснювалось не за власною ініціативою, а на виконання імперативних вказівок Закону щодо цього.
Відтак, відповідач, як уповноважений на те державою орган, в силу закону має відшкодувати понесені витрати позивачу.
Викладене вказує на те, що відсутність договору відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву не спростовує правовідносин сторін щодо закладання та зберігання матеріальних цінностей.
Судом встановлено, що під час виконання передбачених законом обов'язків зі зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву позивач за період з 01.01.2019 по 31.12.2019 поніс фактичні витрати у розмірі 1170498 грн. 32 коп., які складаються з наступного: - заробітна плата працівників з нарахуваннями - 873320,18 грн. - вартість електроенергії - 17290,21 грн. - амортизація основних виробничих фондів, задіяних у процесі зберігання - 78101,76 грн. - інші витрати - 6596,07 грн. - оплата земельного податку - 107,05 грн. - ПДВ- 195083,05 грн.
Понесені позивачем витрати підтверджуються звітом про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву на Державному підприємстві «Житомирський бронетанковий завод» за 2019 рік та додатками до нього.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Житомирський бронетанковий завод» створено наказом Державного концерну «Укроборонпром» №306 від 28.07.2022 шляхом перетворення Державного підприємства «Житомирський бронетанковий завод»; є правонаступником всіх його прав та обов'язків.
З метою відшкодування витрат, пов'язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву позивачем листом №02/84 від 09.01.2025 направлено на адресу відповідача кошториси витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву на Державному підприємстві «Житомирський бронетанковий завод» на 2019 рік та Звіт про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву на державному підприємстві «Житомирський бронетанковий завод» за 2019 рік з додатками, що підтверджують фактично понесені витрати, на суму 1170498 грн. 32 коп. для проведення оплати.
Згідно з трекінгом поштового відправлення лист №02/84 від 09.01.2025 з додатками відповідачем було отримано 17.01.2025.
Однак, відповіді на вказаний лист відповідачем не надано.
В свою чергу, пунктом 2 Порядку №532 визначені обов'язки зберігача, серед яких, зокрема: обов'язок вживати заходів для належного зберігання цінностей відповідного виду; надсилати Держрезерву акти форми Р-16 (форми № 1); проводити відпуск цінностей тільки за нарядами Держрезерву; подавати Держрезерву разом з річним звітом (форма № 12) подавати кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей на наступний рік згідно з додатком 2 тощо.
Згідно з пунктом 3 Порядку №532 сума витрат, що підлягає відшкодуванню, визначається з урахуванням вимог цього Порядку на кожен рік і сплачується пропорційними частками за узгодженням між Держрезервом та відповідальним зберігачем. Сума витрат, що підлягає відшкодуванню, визначається з урахуванням: умов зберігання матеріальних цінностей державного резерву; середнього розміру суми витрат; розміру складських приміщень, майданчиків, холодильних камер, резервуарів, підземних сховищ, де зберігаються матеріальні цінності державного резерву; обсягу додаткових витрат з обслуговування таких цінностей.
Держрезерв на підставі аналізу статей витрат відповідальних зберігачів щороку визначає середній розмір суми витрат із зберігання матеріальних цінностей виходячи з розрахунку на 1 кв. метр складського приміщення (відкритого огородженого майданчика), 1 куб. метр холодильної камери, резервуара для зберігання нафтопродуктів, підземних газових сховищ, а також зберігання 1 тонни зернових культур в зерносховищі.
Відповідно до додатку № 2 Порядку №532 до кошторису витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву віднесені основні та додаткові витрати. До основних витрат відносяться витрати по заробітній платі працівників з нарахуваннями, вартості електричної енергії, вартості паливних матеріалів (на опалення) та амортизації основних виробничих фондів, задіяних у процесі зберігання. До додаткових витрат відносяться: консерванти та лакофарбові матеріали, дороблення та консервація, навантажувально-розвантажувальні роботи.
Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач повідомив, що постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2024 №1117 вирішено ліквідувати Державне агентство резерву України та встановлено строк пред'явлення кредиторів своїх вимог - до 03.12.2024. Однак, у вказаний строк позивач не пред'явив свої вимоги до ліквідаційної комісії.
З приводу цього суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Відповідно до ч. 3 ст. 105 Цивільного кодексу України часники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється. Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) може бути покладено на орган управління юридичної особи.
Відповідно до ч. 4 ст. 105 Цивільного кодексу України до комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.
У ч. 5 ст. 105 Цивільного кодексу України визначено, що строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється, не може становити менше двох і більше шести місяців з дня оприлюднення повідомлення про рішення щодо припинення юридичної особи.
Відповідно до ч. 1 ст. 110 Цивільного кодексу України юридична особа ліквідується:
1) за рішенням її учасників, суб'єкта управління державної або комунальної власності або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;
2) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади;
3) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, - за позовом відповідного органу державної влади.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2024 №1117 вирішено ліквідувати Державне агентство резерву.
Вказаною постановою встановлено, що строк заявлення кредиторами своїх вимог до Державного агентства резерву становить два місяці з дня набрання чинності цією постановою.
Механізм здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - органи виконавчої влади) та їх територіальних органів визначається Порядком здійснення заходів, пов'язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 №1074.
Відповідно до п. 5 Порядку орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
У п. 7 Порядку визначено, що у разі ліквідації органу виконавчої влади складається ліквідаційний баланс.
Згідно з п.15 Порядку у разі припинення органу виконавчої влади Кабінет Міністрів України утворює відповідну комісію, затверджує її голову та визначає строк проведення реорганізації або ліквідації. Головою комісії з реорганізації органу виконавчої влади затверджується керівник або заступник керівника утвореного органу виконавчої влади або органу виконавчої влади, до якого перейшли права та обов'язки органу виконавчої влади, що реорганізується. Головою комісії з ліквідації органу виконавчої влади затверджується посадова особа, визначена Кабінетом Міністрів України.
У п. 20 Порядку зазначено, що комісія: - складає перелік підприємств, установ та організацій, які належать до сфери управління органу виконавчої влади, що припиняється, звертається у разі відсутності правонаступника до Кабінету Міністрів України щодо необхідності визначення суб'єкта управління зазначеними підприємствами, установами та організаціями; - здійснює заходи, пов'язані з: виявленням кредиторів та задоволенням відповідно до законодавства їх вимог; одержанням дебіторської заборгованості; закриттям рахунків в органах Казначейства та переведенням залишків коштів правонаступникові або до державного бюджету в установленому законодавством порядку; - здійснює інші повноваження відповідно до законодавства.
Суд зазначає, що вимоги кредиторів юридичної особи, яка ліквідується, поділяються на конкурсні (ті, які виникли до початку процедури ліквідації) та поточні (які виникли після початку процедури ліквідації).
Вочевидь, що встановлений строк для пред'явлення вимог (ч. 5 ст. 105 Цивільного кодексу України, Постанова Кабінету Міністрів України від 26.09.2024 №1117) не може стосуватися тих вимог, які виникають після прийняття рішення про ліквідацію юридичної особи, оскільки процедура ліквідації може тривати значний час (навіть роками), протягом якого юридична особа, яка перебуває в стані припинення, може виступати учасником цивільних/господарських правовідносин та набувати права та обов'язки (наприклад, споживання теплової енергії, водопостачання, орендна плата, телекомунікаційні послуги, тощо).
У постанові Верховного Суду від 08.08.2023 у справі №908/1954/21 викладено висновок про те, що при визначенні статусу кредиторських вимог має враховуватися насамперед момент виникнення вимоги, а не строк її виконання, відтак вимоги кредиторів, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство, є конкурсними незалежно від строку виконання грошових зобов'язань боржника.
Аналогічно суд зазначає, що вимоги кредиторів, які виникли до початку ліквідації юридичної особи (в даному випадку Державного агентства резерву України), є конкурсними незалежно від строку виконання грошових зобов'язань боржника.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач надавав послуги із зберігання матрезерву протягом 2019 року. Наведене свідчить про те, що вимоги про відшкодування понесених позивачем витрат протягом 2019 року виникли до запровадження ліквідації Державного агентства резерву України та є конкурсними вимогами кредиторів, які повинні заявлятися у строки, встановлені ч. 5 ст. 105 Цивільного кодексу України та постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2024 №1117.
Однак, як вбачається з матеріалів справи, позивач з пропущенням строку для заявлення вимог кредиторів (конкурсних) надіслав відповідачу кошториси витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву на Державному підприємстві «Житомирський бронетанковий завод» на 2019 рік та Звіт про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву на державному підприємстві «Житомирський бронетанковий завод» за 2019 рік з додатками.
Відповідно до ч. 4 ст. 112 Цивільного кодексу України вимоги кредитора, заявлені після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення, задовольняються з майна юридичної особи, яку ліквідовують, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.
Отже, з приписів ст. 112 Цивільного кодексу України випливає, що кредиторські вимоги можуть бути заявлені і після спливу строку, встановленого ліквідаційною комісією для їх пред'явлення.
Суд зазначає, що з огляду на положення ст. 112 Цивільного кодексу України, несвоєчасне заявлення кредитором грошових вимог у процедурі ліквідації боржника не має наслідком їх погашення, а впливає лише на порядок задоволення таких вимог.
Щодо питання захисту у судовому порядку права кредитора з підстав ухилення ліквідаційної комісії (ліквідатора) від розгляду його вимог, заявлених до юридичної особи, що ліквідується в добровільному порядку (за рішенням її учасників/засновників):
- ухилення ліквідатора від розгляду кредиторських вимог та ліквідація юридичної особи за наявності незадоволених вимог кредитора є порушенням процедури припинення такої особи, передбаченої статтями 110 та 111 Цивільного кодексу України, що має наслідком порушення прав та законних інтересів кредитора, які мають бути захищені судом;
- у спірних правовідносинах варто розмежовувати юридичний факт ухилення ліквідаційною комісією (ліквідатором) від розгляду кредиторських вимог від факту відмови у їх визнанні, оскільки вони мають різні правові наслідки щодо можливості звернення кредитором до суду за захистом своїх прав;
- якщо вимоги кредитора не визнані ліквідаційною комісією (ліквідатором), а кредитор у місячний строк після одержання повідомлення про повну або часткову відмову у визнанні його вимог не звертався до суду з позовом, такі вимоги вважаються погашеними в силу положень частини п'ятої статті 112 Цивільного кодексу України. При чому такі наслідки стосуються випадків як своєчасного (в межах строку, визначеного учасниками юридичної особи, що прийняли рішення про її припинення), так і несвоєчасного звернення з кредиторськими вимогами;
- у випадку ж ухилення ліквідаційною комісією (ліквідатором) від розгляду кредиторських вимог, частина третя статті 112 Цивільного кодексу України не виключає можливості розгляду судом таких вимог навіть у разі, якщо звернення кредитором до суду відбулось поза межами місячного строку, встановленого цією нормою (схожої позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 10.05.2018 у справі № 910/28502/14);
- якщо звернення з кредиторськими вимогами відбулось в межах строку, визначеного учасниками юридичної особи, що прийняли рішення про її припинення, однак ліквідаційна комісія (ліквідатор) ухилилася від розгляду цих вимог, то кредитор може захистити своє право шляхом звернення до суду з відповідним позовом до ліквідаційної комісії (ліквідатора) про зобов'язання визнання та включення до проміжного ліквідаційного балансу боржника кредиторських вимог. За тих же обставин щодо своєчасного звернення, однак у випадку відмови ліквідаційною комісією (ліквідатором) у задоволенні кредиторських вимог, кредитор має право звернутись із зазначеним позовом до суду протягом місяця з дати, коли він дізнався або мав дізнатися про таку відмову (частина п'ята статті 105, частина восьма статті 111, частина третя статті 112 Цивільного кодексу України);
- якщо звернення з кредиторськими вимогами відбулось поза межами строку, визначеного учасниками юридичної особи, що прийняли рішення про її припинення, то ліквідаційна комісія (ліквідатор) у випадку обґрунтованості таких вимог зобов'язана в силу частини четвертої статті 112 Цивільного кодексу України їх погасити (задовольнити) з майна боржника, що залишилось після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно. У разі ухилення ліквідаційною комісією (ліквідатором) від розгляду таких вимог (поданих з пропуском вищезазначеного строку) кредитор може захистити своє право шляхом звернення до суду з відповідним позовом про зобов'язання ліквідаційної комісії (ліквідатора) визнати кредиторські вимоги та задовольнити їх з майна боржника, що залишилось після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно. За тих же обставин щодо пропуску строку звернення, однак у випадку відмови ліквідаційною комісією (ліквідатор) у задоволенні таких кредиторських вимог, кредитор має право звернутись із зазначеним позовом до суду протягом місяця з дати, коли він дізнався або мав дізнатися про таку відмову (частина п'ята статті 105, частина восьма статті 111, частина четверта статті 112 Цивільного кодексу України);
- якщо звернення з кредиторськими вимогами відбулось поза межами строку, визначеного учасниками юридичної особи, що прийняли рішення про її припинення (у зв'язку з чим відбулось затвердження проміжного ліквідаційного балансу та задоволення своєчасно заявлених вимог кредиторів, після чого складення та затвердження ліквідаційного балансу), а майна боржника виявилось недостатньо для повного чи часткового задоволення вимог цього кредитора, то такі вимоги вважаються погашеними в силу положень частини п'ятої статті 112 Цивільного кодексу України;
- у обох випадках (звернення з кредиторськими вимогами в межах та поза межами строку, визначеного учасниками юридичної особи, що прийняли рішення про її припинення), якщо у задоволенні кредиторських вимог за рішенням суду кредиторові відмовлено, такі вимоги вважаються погашеними в силу положень частини п'ятої статті 112 Цивільного кодексу України.
Оскільки в даному випадку позивачем було пропущено строк, встановлений ліквідаційною комісією відповідача для пред'явлення кредиторських вимог, та ліквідаційна комісія не надала будь-якої відповіді на надіслані позивачем документи про підтвердження витрат за 2019 рік (що вказує на ухилення ліквідаційної комісії від розгляду пред'явлених вимог позивача), то належним способом захисту позивача є подання позову про зобов'язання ліквідаційної комісії (ліквідатора) визнати кредиторські вимоги та задовольнити їх з майна боржника, що залишиться після задоволення вимог кредиторів, заявлених своєчасно.
Отже, так як обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №925/642/19, пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі №910/10011/19), суд дійшов висновку відмовити у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Житомирський бронетанковий завод» у даній справі.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Судовий збір покладається на позивача у зв'язку з відмовою у задоволенні позову (відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,
1. Відмовити у задоволенні позову.
2. Судові витрати покласти на позивача.
Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя О.М. Спичак