18 квітня 2025 року справа №640/35699/21
Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Лиска І.Г., розглянувши у м. Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Київської обласної прокуратури про стягнення недоотриманої заробітної плати,
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулась ОСОБА_1 з позовом до Київської обласної прокуратури в якому просить суд: стягнути з відповідача на користь позивача матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, за період з 01 лютого 2018 року по 27 грудня 2018 року у сумі 176972,00 грн.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 7 грудня 2021 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №640/35699/21 в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
20 березня 2023 року від Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла адміністративна справа №640/35699/21 на виконання Закону України № 2825-IX від 13 грудня 2022 р. «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду».
20 березня 2023 року протоколом автоматизованого розподілу судових справ між суддями цю справу передано на розгляд судді Лиска І.Г.
Ухвала про прийняття справи до провадження прийнята з урахуванням Закону України № 2825-IX від 13 грудня 2022 р. «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду», який набув чинності 15 грудня 2022 р.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 24.03.2023 дану справу прийнято до свого провадження за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що діями Держави Україна було порушено право позивача на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованої ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року було визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VІІ від 14 жовтня 2014 року зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування. Позивачем у позовній заяві було наголошено на тому, що Конституційний Суд України не робить закон неконституційним, а тільки виявляє цей факт, тож говорити про ретроактивну дію рішення Конституційного Суду України некоректно, оскільки рішення Конституційного Суду України не є нормативними актами, а самі акти, які визнані неконституційними, втратили чинність одночасно з винесенням рішенням Конституційного Суду України, але факт неконституційності був і раніше. Виправлення помилок, допущених при ухваленні законів, передбачено ст. 152 Конституції України, а право на захист прав та інтересів осіб, яким внаслідок дії законів, що не відповідали Конституції України, завдано матеріальної чи моральної шкоди, визначено нормою прямої дії - ч. 3 ст. 152 Конституції України. Крім того, у позовній заяві зазначено, що до спірних правовідносин не може застосовуватись ст. 1175 Цивільного кодексу України, оскільки вона регулює правовідносини виключно в частині відшкодування шкоди, завданої в результаті прийняття органом влади нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, в той час, як Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України, та у передбачених Конституцією України випадках, інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України, проте, повноважень на визнання незаконним чи скасування нормативно-правового акта не має.
До суду надійшов відзив у справі, відповідно до якого відповідач заперечував проти задоволення позовних вимог. В обґрунтування заперечень у відзиві зазначено, що функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України. Згідно з вимогами статті 48 Бюджетного кодексу України та розміру загальної суми, передбаченої в Законах України «Про Державний бюджет України» на 2015-2020 роки на утримання органів прокуратури, Офісом Генерального прокурора проводились розрахунки сум на оплату праці у розрізі прокуратур усіх рівнів для затвердження їх у відповідних кошторисах видатків на кожен рік відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури», у зв'язку з чим прокуратура не мала правових підстав для нарахування та виплати позивачу заробітної плати поза межами видатків Державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України. Крім того, відповідачем у відзиві наголошено, що за змістом ст. 152 Конституції України рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, а у разі встановлення порушеного права ОСОБА_1 на отримання заробітної плати у розмірах, встановленими ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завдану їй матеріальну шкоду повинна відшкодовувати саме держава, а не конкретний державний орган в межах власних бюджетних асигнувань.
Позивачем подано до суду додаткові пояснення та відповідь на відзив в яких останній підтримав позовні вимоги викладені в позовній заяві.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 17.06.2024 відмовлено в задоволенні заяви представника Київської обласної прокуратури про залишення позову без розгляду.
Позивачем 04.09.2024 подано до суду клопотання в якому останній просив розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження, без його участі.
Протокольною ухвалою суду 04.09.2024 суд вирішив подальший розгляд справи здійснювати в порядку письмового провадження.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення позову по суті, проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, встановив наступне.
У період з 01.06.2012 по 27.12.2018 ОСОБА_1 працювала в органах прокуратури та займала посади стажиста на посаді прокурора, прокурора в місцевих (міських) прокуратурах Київської області, що підтверджується записами в трудовій книжці та довідками Пенсійного фонду.
27.12.2018 позивача звільнено з органів прокуратури за власним бажанням на підставі п. 7 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру», що підтверджується записами у трудовій книжці.
В період з 26 жовтня 2014 року по 31 грудня 2016 року посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно:
з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат;
з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат;
з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.
З 1 січня 2017 року посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури становить 12 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» було встановлено у 2015 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі:
з 1 січня - 1 218 гривень, з 1 вересня - 1 378 гривень.
Статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» було встановлено у 2016 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі:
з 1 січня - 1 378 гривень, з 1 травня - 1 450 гривень, з 1 грудня - 1600 гривень.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» було встановлено у 2017 році прожитковий мінімум для працездатних осіб:
з 1 січня 2017 року - 1 600 гривень.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» було встановлено у 2018 році прожитковий мінімум для працездатних осіб:
з 1 січня 2018 року - 1 762 гривні, з 1 липня - 1841 гривня, з 1 грудня - 1921 гривня.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» було встановлено у 2019 році прожитковий мінімум для працездатних осіб:
з 1 січня 2019 року - 1 921 гривня.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» було встановлено у 2020 році прожитковий мінімум для працездатних осіб:
з 1 січня 2020 року - 2 102 гривні.
Декретна відпустка позивача закінчилася 1 лютого 2018 року, а звільнилася остання - 27.12.2018. Отже, у 2018 році позивач пропрацювала 11 місяців.
Позивач в позовній заяві стверджує, що посадовий оклад, що мав би нараховуватись Позивачу, повинен становити: за період з 1 лютого 2018 року по 27 грудня 2018 року - 239232 грн.
Відповідно до листа Київської обласної прокуратури від 12.11.2021 №27-384 вих-21 Позивачу за час перебування на посадах у органах прокуратури за період з 1 липня 2015 року по 27 грудня 2018 року нараховувався посадовий оклад у наступному розмірі:
з 1 липня 2015 року по 12 жовтня 2015 року щомісяця по 1 379,00 грн.;
з 13 жовтня 2015 року по 30 листопада 2015 року щомісяця по 1460,00 грн.;
з 1 грудня 2015 року по 14 грудня 2015 року щомісяця по 1825,00 грн.;
з 15 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року щомісяця по 2048, 00 грн.;
з 06 вересня 2017 року по 27 грудня 2018 року щомісяця по 5660, 00 грн.
Таким чином, позивач стверджує, що нею недоотримано посадовий оклад за період з 1 лютого 2018 року по 27 грудня 2018 року - 62 260 грн., що має бути нарахований на загальну суму 239 232 грн., а фактично нараховано 176972,00 грн.
Не погоджуючись з такими діями відповідача, позивачка звернулась до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, зокрема, чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення.
Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
15.07.2015 набрав чинності Закон України “Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII (далі також - Закон № 1697-VII), який визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України.
Відповідно до частин першої-четвертої статті 81 Закону № 1697-VII (у редакції на момент виникнення спірних правовідносин) заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) виконання обов'язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством.
Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.
Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом:
1) прокурора регіональної прокуратури - 1,2;
2) прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3.
Відповідно до частини дев'ятої статті 81 Закону № 1697-VII фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.
Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 1774-VIII частину третю статті 81 Закону № 1697-VII викладено в такій редакції: “Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури з 1 січня 2017 року становить 12 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року».
Статтею 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2018 рік» установлено у 2018 році прожитковий мінімум для працездатних осіб: з 1 січня 2018 року 1762 гривні.
Разом з цим, суд зазначає, що відповідно до частини другої статті 8 Закону України “Про оплату праці» від 24.03.1995 № 108/95-ВР умови та розміри оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.
Згідно статті 13 Закону України “Про оплату праці» оплата праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.
Згідно з частинами першою та другою статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до частини першої статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.
За приписами статті 89 Закону України “Про прокуратуру» функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України.
Згідно статті 90 Закону України “Про прокуратуру» фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.
Схема посадових окладів працівників органів прокуратури затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2012 № 505 “Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Аналіз наведених правових норм та обставин справи дає підстави для висновку, що відповідач не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому розмірі, ніж це передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2012 № 505 “Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Аналогічні правові позиції викладені в постановах Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 825/575/16, від 19.03.2020 у справі № 806/3314/17, від 09.09.2020 у справі №807/1171/16, від 03.04.2021 у справі №120/14973/21-а.
Як встановлено судом та підтверджується відповідачем, у спірний період посадовий оклад позивача нараховувався не у відповідності до положень частини третьої статті 81 Закону України “Про прокуратуру», а у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.
Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020 у справі № 1-223/2018(2840/18) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окреме положення пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України “Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Пунктом 2 резолютивної частини вказаного рішення Конституційного Суду України передбачено, що положення пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України “Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що положеннями пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, які були визнані неконституційними, йому було завдано матеріальної шкоди у вигляді неотриманої заробітної плати, тому належним способом захисту його прав є застосування норм прямої дії, а саме частина третя статті 152 Конституції України, якою закріплено, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку, з приводу чого суд зазначає таке.
За правилами статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Згідно із статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до частин першої та другої статті 152 Конституції України закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Частиною третьою статті 152 Конституції України передбачено, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Суд зазначає, що відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Аналогічне положення міститься у статті 91 Закону України “Про Конституційний Суд України» від 13.07.2017 № 2136-VIII.
Окрім цього у статті 97 вказаного Закону визначено, що Конституційний Суд України у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання.
Рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення КСУ, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.
Тобто, рішення Конституційного Суду України поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення.
Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням.
Подібний висновок також висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 листопада 2020 року у справі №4819/49/19.
Суд наголошує, що дія окремого положення пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18), втратила чинність 26 березня 2020 року.
Суд звертає увагу, що у рішенні Конституційного Суду України №6-р/2020 від 26.03.2020 відсутні положення, які б дозволили зробити висновок про його поширення на правовідносини, які припинилися на момент його ухвалення. Натомість, у резолютивній частині рішення чітко вказано, що положення пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України “Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Отже, з огляду на наведене, враховуючи відсутність у відповідача права на здійснення перерахунку та виплату посадового окладу позивачу самостійно без правого врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України у розмірі, іншому ніж встановлений постановою Кабінету Міністрів України № 505, суд дійшов висновку про те, що відповідачем не було допущено бездіяльності щодо неналежного розрахунку з позивачем і як наслідок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог щодо стягнення матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати за період з 01.02.2018 по 27.12.2018.
Суд також зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом стягнення коштів на відшкодування матеріальної шкоди, завданої актом, що визнаний неконституційним, у вигляді неотриманої заробітної плати не змінює суті спірних правовідносин, які виникли між сторонами у цій справі щодо оплати праці і підстави їх виникнення, а отже не робить цей спір спором про відшкодування шкоди.
Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
Тобто, поняття “збитки» передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.
Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.
На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).
На підставі статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.
Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.
Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.
Згідно зі статтею 1175 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Аналіз наведених вище норм, дає підстави для висновку, що стаття 22 ЦК України передбачає право на компенсацію збитків у результаті порушення саме цивільного права позивача, тоді як предметом даного спору є компенсація шкоди, у вигляді недоотриманої частини заробітної плати.
Відтак, недоотриманий позивачем розмір заробітної плати не може вважатись збитками у розумінні положень статті 22 Цивільного кодексу України.
Аналогічна правова позиція викладена у судових рішеннях по справі № 560/703/20, які залишені без змін постановою Верхового Суду від 28.01.2021.
Крім того, суд зазначає, що положення статті 22 Цивільного кодексу України слід застосовувати разом з правилами статті 1166 Цивільного кодексу України.
Правила статті 1175 Цивільного кодексу України передбачають певні умови для відшкодування за рахунок держави шкоди, зокрема, завдання шкоди в результаті прийняття відповідним суб'єктом влади нормативно-правового акту, та визнання його незаконним та скасування.
Так наведені позивачем у позові підстави позову не містять посилань на порушення ним питання про визнання незаконними та скасування нормативно-правового акту саме відповідача.
Відповідно до частини третьої статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Аналізуючи правила частини третьої статті152 Конституції України, суд дійшов до висновку про відсутність посилання на конкретний Закон, який би встановлював умови отримання матеріальної та моральної шкоди, завданої актами, що визнані неконституційними.
Позивачем не спростовується те, що чинне законодавство не містить такого закону.
З огляду на це, суд вважає, що обов'язковою передумовою для виникнення у позивача такого права на відшкодування шкоди є наявність про це встановленої у Законі процедури присудження та сплати такої компенсації.
Відповідно до частини другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Суд вважає можливим застосувати приписи ухвали Європейського суду з прав людини від 30.09.2014 у заяві №54904/08 у справі Петльований проти України, які кажуть, що “суд зазначає, що відповідно до Цивільного кодексу питання державної компенсації жертвам злочину врегульовано таким чином, що будь-яка вимога про таку компенсацію є умовною, і ці умови частково викладені у першому пункті статті 177, який містить слова “якщо особа, яка вчинила злочин, не ідентифікована або неплатоспроможна». Подальші умови полягають у тому, що вони мають бути встановлені окремим законом, який не було прийнято до цього часу. Той закон має також містити процедуру присудження та сплати такої компенсації. Ясно видно з цих застережень, що право на компенсацію з боку держави жертвам злочину, передбачене вищевказаною статтею кодексу, ніколи не було призначене, щоб бути безумовним. Крім того, національні суди підтвердили, що за відсутності закону, який формулює такі положення, ніяке право на компенсацію не може виникнути згідно статті 1177, взятої окремо (для порівняння Klaus та Iouri Kiladze, згадуване вище параграфи 58-60). На додаток до цього, в даному випадку, як зауважили національні суди, умови, викладені у першому абзаці статті 1177, не дотримані. Оскільки заявник не мав достатньо мірою встановлену вимогу для цілей, передбачених статтею 1 Протоколу №1, він не може стверджувати, що він мав “законне сподівання» одержання будь-яких конкретних сум».
Окремо суд зауважує на тому, що до ухвалення рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020, але після внесення конституційного подання щодо визнання неконституційними окремих положень пункту 26 розділу VI “Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, набрав чинності Закон № 113-IX.
Цим Законом внесено низку змін до законів України, зокрема й до Закону № 1697-VII (щодо назв органів прокуратури, їх структури, чисельності, заробітної плати та інші). Тим самим Законом - у розділі II “Прикінцеві і перехідні положення» - започатковано реформу органів прокуратури, втілення якої опосередковано атестуванням усіх чинних прокурорів України на відповідність вимогам професійної компетентності, етики і доброчесності. Успішне проходження цієї атестації визначено умовою для переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі та, опосередковано, для виплати заробітної плати у розмірі, визначеному у статті 81 Закону № 1697-VII (у редакції згідно із Законом № 113-IX).
Статтею 14 Закону № 1697-VII, у зв'язку із внесенням до неї змін Законом N 113-IX, передбачено скорочення кількості прокурорів органів прокуратури. Зокрема, змінами, унесеними законодавцем, установлено, що загальна чисельність прокурорів органів прокуратури становить не більше 10 000 осіб. Приведення у відповідність із вимогами статті 14 Закону N 1697-VII кількісного складу органів прокуратури здійснюється, крім іншого, шляхом проведення атестації на виконання вимог Закону N 113-IX.
Відповідно до пункту 3 розділу II “Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.
Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.
За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
Дія цього пункту не поширюється на випадок, передбачений підпунктом 4 пункту 21 цього розділу.
Згідно з пунктами 6, 7 розділу II “Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України “Про прокуратуру». Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
У даному випадку, відповідач вважає, що Закон № 1697-VII, зокрема статтю 81, треба застосовувати з урахуванням вимог Прикінцевих і перехідних положень Закону № 113-IX.
При цьому, позиція позивача виходить з того, що рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020 нівелює приписи абзацу третього цього пункту, а натомість встановлює, по суті, нове правило, за яким з 26 березня 2020 року заробітна плата прокурорів визначається тільки статтею 81 Закону № 1697-VII.
Суд звертає увагу, що в межах розгляду цієї справи суд не може оцінювати Закон №113-IX в аспекті його відповідності Конституції України, бо це компетенція суду конституційного контролю.
Під час розгляду цієї справи суд виходить з того, що відповідно до частини другої статті 131-1 Конституції України організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом. Закон № 113-IX, окремі положення якого наведено вище, теж визначає, цю організацію. Виходячи з презумпції конституційності цього Закону і за відсутності явної суперечності (невідповідності) його положень Конституції України, цей Закон, в тому числі його Прикінцеві і перехідні положення, підлягає застосуванню.
При цьому, Закон № 113-IX встановив, що оплата праці працівників органів прокуратури під час “перехідного» періоду (який для цих правовідносин означений процесом атестування прокурорів і триває до юридичного її завершення “звільненням» чи “переведенням» прокурора) має здійснюватися відповідно до Постанови № 505 (яка, зважаючи на предмет її регулювання, і є тією постановою, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури у значенні абзацу третього пункту 3 розділу II “Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX).
Рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020, як випливає з його змісту, ухвалювалося безвідносно до приписів Закону № 113-IX, які вже діяли на той час (зокрема щодо оплати праці працівників органів прокуратури під час “перехідного» періоду).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.07.2022 по справі № 600/3960/21-а.
Зважаючи на правову природу рішень Конституційного Суду України (якими правовий акт чи його окремі положення визнані неконституційними), є підстави погодитися з доводами відповідача про те, що рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 № 6-р/2020 не може впливати на застосування положень Закону № 113-IX, а тому відповідач, нараховуючи заробітну плату позивачу у вказаний період із застосуванням Постанови № 505, діяв правомірно, з огляду на що позовні вимоги у цій частині також не підлягає задоволенню.
Відповідно до частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до положень статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до вимог частин першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Підсумовуючи викладене, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані сторонами, зважаючи на встановлені судом під час розгляду адміністративної справи обставини, суд дійшов висновку про необґрунтованість доводів позивача, а відтак, в задоволенні адміністративного позову слід відмовити повністю.
З урахуванням положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України підстави для відшкодування витрат зі сплати судового збору відсутні.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд,-
У задоволенні адміністративного позову - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лиска І.Г.