17 квітня 2025 року справа №320/58450/24
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лапій С.М., розглянувши в м. Києві у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянки ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення,
До Київського окружного адміністративного суду звернулась громадянка ОСОБА_1 з позовом, в якому просить визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 08.10.2024 №8010.4.2-43355/80.3-24 про відміну рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 06.03.2024 про оформлення набуття громадянства України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , рнокпп: НОМЕР_1 .
Позовні вимоги обґрунтовані протиправністю прийняття оскаржуваного рішення, яким відмінено рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 06.03.2024 про оформлення набуття позивачем громадянства України.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 16.12.2024 відкрито провадження у справі та призначено розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 06.03.2024 Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області оформлено набуття громадянства України згідно з пунктом 10 статті 6 Закону України «Про громадянство України».
Позивачем отримано лист ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 08.10.2024 №8010.4.2-43355/80.3-24, яким повідомлено, що відповідачем 08.10.2024 прийнято рішення про відміну рішення ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 06.03.2024 про оформлення набуття громадянства України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв'язку з невиконанням таджицькою стороною вимог пункту 4 статті 2 Угоди між Україною та Республікою Таджикистан про спрощений порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно проживають у Республіці Таджикистан, та громадянами Республіки Таджикистан, які постійно проживають в Україні від 06.07.2001, ратифікованої Законом України від 11.07.2002 №115-ІV.
Листом від 12.11.2024 №8010.4.2-49366/80.3-24 відповідач повідомив представника позивача, що підставою прийняття оскаржуваного рішення стало те, що за обліками інтегрованої міжвідомчої автоматизованої системи обміну інформацією з питань контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон «АРКАН», 15.01.2024 ОСОБА_1 , будучи громадянкою Республіки Таджикистан, виїхала з території України до Республіки Молдова через пункт пропуску «Могилів-Подільський» ДПС України з використанням паспорта громадянки Республіки Таджикистан № НОМЕР_2 , а 10.08.2024 ОСОБА_1 в'їхала в Україну, перебуваючи у громадянстві України по паспорту громадянки Республіки Таджикистан № НОМЕР_3 .
Таким чином, факт перетину державного кордону 10.08.2024 ОСОБА_1 з використанням паспорта громадянки Республіки Таджикистан № НОМЕР_3 на анкетні дані ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є підтвердженням користування останньою правами громадянки Республіки Таджикистан.
Відповідно до частини 5 статті 2 Угоди між Україною та Республікою Таджикистан про спрощений порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно проживають у Республіці Таджикистан, та громадянами Республіки Таджикистан, які постійно проживають в Україні від 06.07.2001, ратифікованої Законом України від 11.07.2002 №115-ІV дата оформлення набуття громадянства однієї з Договірних Сторін буде датою припинення громадянства іншої Договірної Сторони.
Позивач, не погоджуючись з оскаржуваним рішенням, звернувся до суду за захистом своїх прав.
Надаючи правову оцінку обставинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Згідно зі ст. 3 Закону України від 22.09.2011 № 3773-VI "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх право суб'єктності та основних прав і свобод людини.
Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб, визначаються Законом України від 18.01.2001 № 2235-ІІІ «Про громадянство України» (далі - Закон №2235-ІІІ) та Порядком провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27.03.2001 № 215 (далі - Порядок 215).
Закон України «Про громадянство України» визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб.
Відповідно до статті 1 Закону №2235-ІІІ громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках, а громадянин України - це особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.
Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:
1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;
2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;
3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;
4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;
5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;
6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;
7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.
Відповідно до пункту 10 статті 6 Закону №2235-ІІІ громадянство України набувається: за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.
Між Україною і Республікою Таджикистан 06.07.2001 укладено Угоду про спрощений порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно проживають в Республіці Таджикистан, і громадянами Республіки Таджикистан, які постійно проживають в Україні, яка ратифікована Законом України від 11.07.2002 № 115-IV.
Наказом Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства закордонних справ України від 22.10.2014 № 1118/429 затверджено Порядок реалізації Угоди між Україною і Республікою Таджикистан про спрощений порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно проживають у Республіці Таджикистан, і громадянами Республіки Таджикистан, які постійно проживають в Україні (далі - Порядок).
Відповідно до пункту 2.1 Порядку для набуття громадянства України особи, зазначені в пункті 1.1 розділу І цього Порядку, подають до територіального підрозділу за місцем постійного проживання такі документи:
заяву-анкету, форма якої наведена у додатку 1 до цього Порядку; о три фотокартки розміром 35x45 мм, у тому числі дітей віком від 7 років; о копію документа, що підтверджує постійне на законних підставах проживання заявника в Україні відповідно до пункту 1.5 розділу І цього Порядку;
копію документа, що посвідчує особу і підтверджує її належність до громадянства Республіки Таджикистан;
копію свідоцтва про народження, якщо громадянство України одночасно з батьками (або одним з них) набуває неповнолітня дитина;
документ, що підтверджує наявність однієї з умов, зазначених у пункті 1.1 розділу І цього Порядку;
документ про виконання військового обов'язку або про звільнення від військового обов'язку (щодо осіб призовного віку).
Під час подання заяви та інших документів з питань громадянства пред'являються оригінали зазначених документів. Ксерокопії цих документів засвідчуються посадовою особою, яка прийняла до розгляду заяву з питань громадянства, та долучаються до матеріалів.
Документи про оформлення набуття громадянами Республіки Таджикистан громадянства України відповідно до Угоди розглядаються в порядку, передбаченому підрозділом «Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України, рішення за якими приймаються органами міграційної служби» розділу IV Порядку № 215.
Згідно з пунктом 2.3 Порядку якщо подані заявником документи оформлені належним чином і підтверджують наявність умов, зазначених у пункті 1.1 розділу І цього Порядку, а також відсутні підстави, за наявності яких дія Угоди не поширюється на особу, начальник головного управління (управління) міграційної служби в Автономній Республіці Крим, області, містах Києві та Севастополі (далі - головне управління (управління) міграційної служби) або його заступник приймає рішення про оформлення набуття громадянства України, форма якого наведена в додатку 2 до цього Порядку.
Відповідно до пункту 2.6 Порядку територіальний орган Державної міграційної служби України (далі - територіальний орган) через територіальний підрозділ протягом десяти днів з дня прийняття рішення про оформлення набуття особою громадянства України вилучає документ на право постійного проживання в Україні, документ, що підтверджує належність до громадянства Республіки Таджикистан, видає паспорт громадянина України та надсилає до Департаменту консульської служби Міністерства закордонних справ України (далі - ДКС МЗС України) повідомлення про факт і дату оформлення набуття громадянином Республіки Таджикистан громадянства України, форма якого наведена у додатку 4 до цього Порядку (із зазначенням неповнолітніх дітей, які одночасно набули громадянства України). Разом з цим повідомленням надсилається вилучений документ, що підтверджує належність особи до громадянства Республіки Таджикистан, або заява про втрату такого документа.
Абзацом 5 пункту 94 підрозділу Порядку № 215 провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України, рішення за якими приймаються територіальними органами Державної міграційної служби України встановлено, якщо документи оформлені належним чином і підтверджують наявність фактів, з якими Закон пов'язує набуття особою громадянства України, а стосовно поновлення особи у громадянстві України також відсутні передбачені Законом підстави, за наявності яких поновлення у громадянстві України не допускається, керівник територіального органу Державної міграційної служби України або його заступник приймає рішення про оформлення набуття особою громадянства України.
Пунктом 96 підрозділу Порядку № 215 провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України, рішення за якими приймаються територіальними органами Державної міграційної служби України встановлено, подання про скасування рішення про оформлення набуття громадянства України у випадках, передбачених статтею 21 Закону, стосовно особи, яка проживає в Україні, готується територіальним підрозділом Державної міграційної служби України, до якого цією особою подавалися документи щодо оформлення набуття громадянства України.
Статтею 21 Закону № 2235-ІІІ встановлено, що рішення про оформлення набуття громадянства України скасовується, якщо особа набула громадянство України відповідно до статей 7, 8, 10-13, 15 цього Закону внаслідок подання неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування особою будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянство України, у тому числі невиконання зобов'язання, взятого особою у зобов'язанні припинити іноземне громадянство (підданство), в декларації про відмову від іноземного громадянства або в декларації про відсутність іноземного громадянства.
Інших підстав скасування рішення про оформлення набуття громадянства України Законом № 2235-ІІІ та Порядком № 215 не передбачено.
Як встановлено судом, у листі ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області від 08.10.2024 №8010.4.2-43355/80.3-24 повідомило, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області оформлено набуття громадянства України згідно з пунктом 10 статті 6 Закону України «Про громадянство України».
Таким чином, до позивача не можуть бути застосовані положення ст. 21 Закону №2235-ІІІ, а мають бути застосовані норми Угоди між Україною і Республікою Таджикистан про спрощений порядок зміни громадянства громадянами України, які постійно проживають в Республіці Таджикистан, і громадянами Республіки Таджикистан, які постійно проживають в Україні та Порядку №215.
Отже, чинне законодавство станом на момент прийняття оскаржуваного рішення встановлює обов'язок для територіального органу Державної міграційної служби України через територіальний підрозділ протягом десяти днів з дня прийняття рішення про оформлення набуття особою громадянства України вилучити документ, що підтверджує належність до громадянства Республіки Таджикистан і видати паспорт громадянина України.
Однак, з наявних у справі доказів вбачається, що відповідачем не було виконано вимог пункту 2.6 Порядку.
У той же час, Угода та Порядок не передбачають підстави скасування рішення про оформлення набуття громадянства України - використання паспорту Республіки Таджикистан для виїзду за кордон чи в'їзду в Україну.
Крім того, з матеріалів справи судом встановлено, що ОСОБА_1 є дружиною громадянина України ОСОБА_4 (паспорт громадянина України № НОМЕР_4 ), що підтверджується Свідоцтвом про шлюб серії від 15.07.2010 НОМЕР_5 про що складено актовий запис № 220 відділом РАЦС м. Канібадам, Республіки Таджикистан.
Також, у позивача є діти: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , які є громадянами України, що підтверджується копіями Свідоцтва про народження.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
За змістом положень частин 7, 8 статті 7 Сімейного кодексу України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Відповідно до статті 3, статті 18 Конвенції про права дитини, прийнятої 44-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 року (набрала чинності для України 02 вересня 1991 року) в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Стаття 141 СК України визначає, що мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою, чи розірвано шлюб і чи проживають вони разом чи окремо.
Згідно із статтею 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Конвенція про права дитини, виходячи із рівності прав матері та батька, у пункті 1 статті 9 проголосила правило, за яким дитина не повинна розлучатися з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини.
Частиною 2 статті 150 СК України передбачено, що батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до статті 153 Сімейного Кодексу України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ССПЛ) від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по- друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.
Згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" №3477-1V від 23.02.2006 року суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до приватного та сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Словосполучення "згідно з законом" не просто відсилає до національного законодавства, а й пов'язане з вимогою якості "закону", вимогою принципу верховенства права, про що прямо йдеться у преамбулі Конвенції. Отже цей вислів означає, - і це випливає з предмету і мети статті 8, - що в національному законодавстві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання державних органів у права, гарантовані п.1.
Крім того, ЄСПЛ зазначає, що втручання має бути не лише здійснене згідно із законом, але й вважатися необхідним у демократичному суспільстві. Поняття необхідності передбачає, що для такого втручання є нагальна суспільна потреба і що втручання пропорційне законній меті його здійснення (рішення у справі Кембел проти Сполученого Королівства" від 25.03.1992 року п.44).
Суд повинен перевірити, чи було втручання виправданим та необхідним у демократичному суспільстві, та, зокрема, чи було воно пропорційним, і чи були причини, наданими національними органами влади на його виправдання, важливими та достатніми.
Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 20.01.2012 року Рисовський проти України зазначив, що ризик будь - якої помилки державного органу, у тому числі тої, причиною якої є їх власна недбалість, повинен покладатись на саму державу та її органи.
Розглядаючи зазначену справу, Європейський суд зазначив, що принцип належного урядування, як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. З іншого боку, потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Це є гарантією стабільності суспільних відносин, яка породжує у громадян впевненість у тому, що їх існуюче правове становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, тому саме на державний орган покладається обов'язок виправити свої помилки.
У цій справі держава Україна непропорційно втрутилася в права на приватне життя, що гарантовано статтею 8 Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Враховуючи сталу практику Європейського суду за прав людини, суд зазначає, що втручання в конвенційне право не тільки повинно мати підстави в національному законодавстві, але й стосується якості цього законодавства, вимагаючи, щоб воно було сумісним з принципом верховенства права. Таким чином, ця фраза означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто достатньо чітким у своїх термінах, щоб дати особам адекватне уявлення про обставини, за яких і на яких умовах органи влади мають право вдаватися до заходів, що зачіпають їхні права, передбачені Конвенцією. Крім цього, закон повинен забезпечувати певний рівень правового захисту від свавільного втручання з боку органів влади. У питаннях, що зачіпають основоположні права, суперечило б принципу верховенства права, якби правовий розсуд, наданий суб'єкту публічної адміністрації, виражався у вигляді необмеженої влади. Отже, закон повинен з достатньою чіткістю визначати обсяг будь- якого такого розсуду, наданого компетентним органам, і спосіб його здійснення, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання.
Відсутність виконання своїх функцій відповідачем не може лягати тягарем на позивача, оскільки такий тягар має нести держава Україна.
Слід зазначити, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія А, N 303-А, п.29).
У пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бендерський проти України" від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.
Правомірність обмеження прав (законних очікувань) фізичних осіб з боку держави неодноразово була предметом розгляду Європейського суду з прав людини, внаслідок чого Суд сформував уніфіковану позицію, за якою обмеження у реалізації будь-якого права може бути визнане правомірним за дотримання таких умов, як законність, легітимна мета та необхідність у демократичному суспільстві.
Таким чином, з підстав викладеного, суд приходить до висновку, що рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 08.10.2024 №8010.4.2-43355/80.3-24 про відміну рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 06.03.2024 про оформлення набуття громадянства України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не відповідає вимогам частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому воно є протиправним та підлягає скасуванню.
За таких обставин суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона. Тобто, обов'язок доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень одночасно покладено на усіх учасників процесу.
Згідно з ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно із ч. 1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Під час розгляду справи відповідач як суб'єкт владних повноважень не надав до суду належних доказів на обґрунтованість прийняття ним оскаржуваного рішення, а відтак, не довів його правомірності.
Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивач сплатив судовий збір у розмірі 1211,20грн. (квитанція від 09.12.2024 №8QU4-Y47K-M5KE), тому ці витрати слід присудити на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст. ст. 241-246, 255, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, Київський окружний адміністративний суд, -
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 08.10.2024 №8010.4.2-43355/80.3-24 про відміну рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 06.03.2024 про оформлення набуття громадянства України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , рнокпп: НОМЕР_1 .
Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 1211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн. 20 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лапій С.М.