ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
08.04.2025Справа № 910/10271/24
За позовом Керівника Солом'янської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради;
до фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман;
про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, повернення земельної ділянки та скасування державної реєстрації.
Суддя Мандриченко О. В.
Секретар судового засідання Рябий І. П.
Представники:
Від прокуратури: Колодчина Р.В., прокурор відділу, посвідчення № 076134 від 01.03.2023;
Від позивача: Поліщук М.В., в порядку самопредставництва;
Від відповідача: Смітюх М.В., адвокат, ордер серії АА № 1490882 від 26.09.2024.
Керівник Солом'янської окружної прокуратури міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах Київської міської ради, в якому просить суд:
1) усунути перешкоди територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0324 га (кадастровий помер 8000000000:69:146:0005) по АДРЕСА_1 наступним шляхом:
- скасувати рішення державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Ботезат О.П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 11.07.2013 індексний номер 3857629 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нерухоме майно - торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв. м. за адресою: м. Київ, проспект Відрадний, будинок 1-Б, із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 102102380000;
- скасувати рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумовської М.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 03.12.2018 індексний номер 44374611 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нерухоме майно - нежитловий (громадський) будинок літ. А загальною площею 142,0 кв. м. за адресою: м. Київ, проспект Відрадний, будинок 1-Б, із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 1710033880000;
- скасувати рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумовської М.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 03.12.2018 індексний номер 44375234, та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нерухоме майно - нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв. м. за адресою: м. Київ, проспект Відрадний, будинок 1-Б, із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 1710062080000;
2) зобов'язати фізичну особу-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради земельну ділянку площею 0,0324 га з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 по АДРЕСА_1 шляхом знесення самочинно збудованих будівель і споруд, які на ній розташовані;
3) скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 площею 0,0324 га по АДРЕСА_1 у Державному земельному кадастрі.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.08.2024 вирішено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі № 910/10271/24, справу розглядати за правилами загального позовного провадження, а підготовче засідання призначити на 01.10.2024.
30.09.2024 фізична особа-підприємець Аль-Сіррі Абдурахман подав до господарського суду відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.10.2024 у задоволенні заяви керівника Солом'янської окружної прокуратури міста Києва про забезпечення позову відмовлено повністю.
07.10.2024 керівника Солом'янської окружної прокуратури міста Києва подав до господарського суду відповідь на відзив фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман на позовну заяву.
09.10.2024 фізична особа-підприємець Аль-Сіррі Абдурахман подав до господарського суду заяву про застосування строків позовної давності.
14.10.2024 до господарського суду від Київської міської ради надійшли письмові пояснення.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.01.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/10271/24 до судового розгляду по суті.
У судовому засіданні 08.04.2025 представник Солом'янської окружної прокуратури міста Києва позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити.
У судовому засіданні 08.04.2025 представник Київської міської ради позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити.
Представник фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман у судовому засіданні 08.04.2025 проти позовних вимог заперечував, у задоволенні позову просив відмовити.
08.04.2025 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
Державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Ботезат О.П. прийнято рішення від 11.07.2013 № 3857629 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) та внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про реєстрацію права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нерухоме майно, а саме торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв. м. з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв. м. по АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкту 102102380000).
Підставою для прийняття рішення та проведення державної реєстрації права власності на вказане нерухоме майно стало рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11.03.2013 у справі № 2-1969/13.
У подальшому, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Разумовською М.А. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 03.12.2018 № 44374611 та зареєстровано за АДРЕСА_1 право власності на нежитловий (громадський) будинок літ. А загальною площею 142,0 кв. м. (реєстраційний номер об'єкту 1710033880000).
Згідно відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно підставою для прийняття вказаного рішення та внесення відомостей про реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна площею 142,0 кв. м. стала довідка № 84/09-2018 та технічний паспорт № 2018-91 на нежитловий (громадський) будинок, які виготовлені 19.09.2018 Товариством з обмеженою відповідальністю "БТІ-ЄВРОФАПС" на замовлення Аль-Сіррі Абдурахман.
Також, вказаним приватним нотаріусом прийнято рішення (із відкриттям розділу) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 03.12.2018 № 44375234 та внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про реєстрацію права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. за вищевказаною адресою (реєстраційний номер об'єкту 1710062080000).
Підставою для прийняття рішення та проведення державної реєстрації права власності на вказане нерухоме майно стали таж сама довідка № 84/09-2018 та технічний паспорт № 2018-92.
З наведеного вбачається, що за Аль-Сіррі Абдурахман по АДРЕСА_1 зареєстровано право власності на три об'єкти нерухомого майна загальною площею 477 кв.м., а саме: торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м. з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв.м.; нежитловий (громадський) будинок літ. А загальною площею 142,0 кв.м та нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. (далі також - спірні об'єкти нерухомого майна, спірні об'єкти нерухомості).
Крім того, відповідно до інформації Головного управління Держгеокадастру у місті Києві та Київській області від 04.06.2024 № 10-10-0.222-5464/2-24 встановлено, що згідно з даними Державного земельного кадастру 28.06.2022 державним кадастровим реєстратором Відділу № 2 Управління надання адміністративних послуг Головного управління Держгеокадастру у Волинській області на підставі заяви Аль-Сіррі Абдурахман від 24.06.2022 № 3B-9703297462022 про державну реєстрацію земельної ділянки та на підставі технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель, розробленої Фізичною особою-підприємцем Барановим Ю.Л., зареєстровано земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 та надано витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № HB-0700441342022 від 28.06.2022.
Відповідно до вищевказаного витягу земельна ділянка площею 0,0324 га з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 розташована по АДРЕСА_1 , категорія земель: землі житлової та громадської забудови; цільове призначення - 03.08 Для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування.
Керівника Солом'янської окружної прокуратури міста Києва вказував, що будівництво об'єктів нерухомості загальною площею 477 кв.м. по АДРЕСА_1 здійснено без відповідних дозвільних документів на будівництво та за відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку, отже, за таких обставин самочинно збудоване нерухоме майно підлягає знесенню.
Крім того, за твердженнями прокуратури, проведена на підставі рішень державних реєстраторів № 3857629, 44374611 та 44375234 державна реєстрація права власності на вказані об'єкти нерухомого майна, здійснена у порушення вимог законодавства, тому вказані рішення державних реєстраторів мають бути скасовані в судовому порядку.
Також, на думку прокурора, підлягає скасуванню державна реєстрація земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 в Державному земельному кадастрі, оскільки єдиною підставою для громадян та юридичних осіб набуття права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених законодавством, однак відповідне рішення щодо фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман (далі також - відповідач) Київською міською радою (далі також - позивач) не приймалося.
Позивач у своїх письмових поясненнях вказує, що відповідач не набув права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомого майна - нежитлову будівлю загальною площею 477 кв. м. у визначеному законом порядку у зв'язку з відсутністю дозвільних документів на будівництво та відведення земельної ділянки для цієї мети. Київська міська рада, як власник земельної ділянки по АДРЕСА_1, в установленому порядку фізичним чи юридичним особам у власність чи користування, в тому числі для будівництва, земельну ділянку не передавала, правовстановлюючі документи на неї не отримувались.
Враховуючи вищезазначене, позивач зазначає, що, оскільки оскаржувані правочини були спрямовані виключно на створення позаконкурентних умов та підстав, направлених на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності, порушують права та охоронювані законом інтереси держави в особі Київської міської ради, як органу, уповноваженого розпоряджатися землями територіальної громади міста Києва, наявні усі достатні правові підстави для визнання таких правочинів недійсними у судовому порядку.
А відтак, за твердженнями позивача, спірна земельна ділянка підлягає поверненню власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради шляхом приведення її у придатний для використання стан та звільнення від нежитлової будівлі.
Відповідач, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, вказує, що він є власником нежитлового приміщення з реєстраційним номером об'єкта нерухомого майна, що знаходиться у АДРЕСА_1, первинна реєстрація права власності на яке було здійснено державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Ботезат О.П. на підставі рішення Солом'янського районного суду міста Києва у справі № 2-1969/13 (760/3601/13-ц) від 11.03.2013, яким було визнано за відповідачем право власності на вказане нерухоме майно.
В свою чергу, як вказує відповідач, у 2018 році в результаті поділу належного Аль - Сіррі Абдурахману майна було утворено два окремих об?єкти нерухомого майна, а саме: нежитловий будинок під літер А, площею 142,0 кв.м. та нежитловий будинок під літер Б, площею 149,0 кв.м. Вказані об'єкти нерухомого майна було підключено до мереж електропостачання та водопостачання, які є чинними.
Також відповідач зазначає, що 19.08.2015 позивачем надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою, а в подальшому був розроблений Проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, який наразі знаходиться на розгляді в Департаменті містобудування та архітектури Київської міської ради (КМДА) з метою отримання висновку про його погодження задля надання в оренду земельної ділянки для обслуговування та експлуатації кафе.
При цьому відповідачем зазначається, що замовлення власником нерухомого майна, Аль - Сіррі Абдурахманом, за власні кошти, з метою оформлення права користування земельною ділянкою технічної документації із землеустрою земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005, площею 0, 034 га, по проспекту Відрадному, 1-Б в місті Києві у осіб, які за законом мають право на розробку такої документації не містить в собі будь - яких порушень чинного законодавства та вчинені у передбачений законом спосіб та звертає увагу, що відповідно до інформації з Державного земельного кадастру, земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 сформована площею 0,0324 га, що майже в 2 рази менша ніж орієнтовна площе зазначена Київською міською радою в своєму дозволі на розроблення документації із землеустрою, без зміни її цільового призначення та з врахуванням вимог визначених у Дозволі на розроблення документації із землеустрою.
Також відповідач просив суд застосувати до спірних правовідносин наслідки спливу строків позовної давності у зв'язку з чим відмовити у позові.
Оскільки позов у даній справі поданий керівником Солом'янської окружної прокуратури міста Києва, суд перевіряє законність і обґрунтованість щодо підстав для представництва інтересів держави в суді прокурором та процесуальної дієздатності прокурора у даній справі.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Положення пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".
Відповідно до частини 3 статті 23 Закону "Про прокуратуру", прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Згідно з частиною 4 статті 23 Закону "Про прокуратуру", наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Тобто, одним із ключових для застосування вказаних норм статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та визначення згаданого елемента є поняття "інтерес держави".
Відповідно до частини 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (ч. 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ч. 5 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України, у разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Згідно з ч. 1 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
У ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" зазначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Відповідно до ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді.
З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора із захисту суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 19.09.2019 у справі № 815/724/15, від 28.01.2021 у справі № 380/3398/20, від 05.10.2021 у справі № 380/2266/21, від 02.12.2021 у справі № 320/10736/20 та від 23.12.2021 у справі № 0440/6596/18.
Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" від 31.03.2005, заява № 61517/00).
Водночас Європейський Суд з прав людини також звертав увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі Менчинська проти російської федерації" (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02) Європейський Суд з прав людини висловив таку думку: "сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави".
Враховуючи зазначене, можна дійти висновку, що наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.
Відповідно до ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка, проте, є неналежною.
"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійсненні процесуальних прав позивача.
У п. 76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 зазначено, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення (постанова Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18).
Згідно з постановою Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Відповідно до постанови Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
За ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно до закону.
Стаття 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначає, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на землю.
Пунктом 5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Згідно зі ст. 2 Закону України "Про охорону земель", землі в межах території України є об'єктом особливої охорони держави.
Статтею 140 Конституції України визначено, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.
Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.
За ч. 1 ст. 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.
Відповідно до ст. 6 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ", місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради (у разі їх утворення) та їх виконавчі органи.
Згідно з ч. 1 ст. 9 цього Закону, у місті Києві діють представницькі органи місцевого самоврядування - Київська міська рада, районні в місті Києві ради (у разі їх утворення), які є юридичними особами.
Частиною 1 ст. 18 вказаного Закону передбачено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування у місті Києві є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності громади міста або знаходяться в її управлінні.
За ч. 1 ст. 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.
Згідно з ч. 1 ст. 2 цього Закону, місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
За змістом ст. 4 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах, зокрема, законності, поєднання місцевих і державних інтересів, державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування.
Окрім того, відповідно до ст. ст. 16, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", відповідні ради здійснюють права суб'єкта комунальної власності від імені та виключно в інтересах територіальних громад.
З аналізу вказаних норм законодавства вбачається, що державою гарантується належне функціонування місцевого самоврядування, матеріальною основою якого є, у тому числі, земля, правомочності власника щодо якої від імені територіальної громади виконує відповідна рада.
Тобто економічні інтереси держави полягають і в законному та ефективному використанні об'єктів, що є комунальною власністю - для задоволення суспільної потреби у функціонуванні місцевого самоврядування.
А відтак, порушення прав територіальної громади, яка є невід'ємною частиною держави, беззаперечно свідчить про порушення державних інтересів.
Відповідно до п. "б" ч. 1 ст. 80 Земельного кодексу України, суб'єктами права власності на землю є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності.
Враховуючи викладене, Київська міська рада є представницьким органом територіальної громади міста, уповноваженим діяти від імені територіальної громади та в її інтересах, у тому числі, щодо захисту, охорони, збереження та раціонального використання земель комунальної власності.
На Київську міську раду, як власника, покладено обов'язок самостійно та через свій виконавчий орган контролювати збереження земельних ділянок територіальної громади міста Києва, відстежувати стан їх використання та перевіряти за допомогою доступних джерел, чи не має місце порушення прав та інтересів територіальної громади на це майно.
Саме Київська міська рада, як власник, зобов'язана вживати заходи щодо сумлінного та добросовісного управління довіреним їй комунальним майном, забезпечувати його ефективне використання, контролювати стан збереження, а у випадку порушення іншими особами права власності територіальної громади - невідкладно реагувати.
В даному випадку порушення інтересів держави полягає в тому, що всупереч встановленому законодавством порядку за відсутності правових підстав зареєстровано право власності на самочинно збудоване нерухоме майно з метою створення умов та спрямовано на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності.
Здійснення самочинного будівництва нерухомого майна на комунальній землі та проведення його державної реєстрації посягає на суспільні, економічні та соціальні інтереси держави, а також спрямовано на використання всупереч вимогам чинного законодавства земель територіальної громади міста, що порушує права та охоронювані інтереси держави в особі Київради як органу уповноваженого розпоряджатися землями міста Києва.
Внаслідок незаконної реєстрації об'єкта самочинного будівництва Київська міська рада як власник землі втратила можливість самостійно на власний розсуд раціонально використовувати та розпоряджатися земельною ділянкою, на якій він розташований.
У даному випадку, інтерес держави полягає у необхідності забезпечення прав та інтересів громади, як власника землі, що є основним національним багатством та перебуває під особливою охороною держави, забезпечення раціонального використання та охорони земель.
Зокрема, раціональне та ефективне використання земель територіальної громади беззаперечно становить державний інтерес, оскільки є одним із основних принципів розвитку територіальної громади, який полягає у виваженому, плановому, своєчасному використанні земельних ресурсів.
На території міста Києва правомочності власника нерухомого майна від імені територіальної громади здійснює Київська міська рада.
Відповідно до ст. 18-2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.
Проте, як встановлено, Київська міська рада усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, однак належний захист інтересів держави свідомо не здійснює.
Солом'янська окружна прокуратура міста Києва зверталась до Київської міської ради та Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), що є структурним підрозділом Київської міської ради з листом від 21.05.2024 № 44-5614вих-24, в якому повідомляла про незаконність реєстрації права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на земельній ділянці територіальної громади АДРЕСА_1 та необхідності вжиття заходів реагування з метою усунення вказаних порушень інтересів держави.
Крім того, у вказаному листі прокуратура просила повідомити про вжиті Київською міською радою або за її дорученням структурними підрозділами заходи, у тому числі цивільно-правового характеру.
Водночас, на виконання доручень заступника міського голови - секретаря Київської міської ради Бондаренка В.В. Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) надано відповідь № 0570202/1-7149 від 27.05.2024, зі змісту якого вбачається, що Київська міська рада не вживала заходи цивільно-правового характеру.
За таких обставин, Солом'янською окружною прокуратурою міста Києва 28.05.2024 за № 44-5892вих-24 повторно скеровано запит до Київської міської ради з приводу вжиття заходів реагування.
Разом з тим, Київською міською радою вказаний лист окружної прокуратури передано на розгляд до Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА).
За результатами розгляду листа Солом'янської окружної прокуратури міста Києва Департамент листом від 30.05.2024 № 0570202/1-7314 повідомив, що заходи цивільно-правового характеру щодо порушених питань не вживалися.
При цьому, у разі наявності таких підстав для судового захисту органами прокуратури, Департамент будь-яким способом сприятиме у наданні наявної та необхідної інформації щодо зазначеного питання.
Таким чином, нездійснення Київською міською радою захисту порушених інтересів держави у даному спорі є очевидним.
Вказана бездіяльність Київської міської ради є підставою для звернення прокурора до суду за захистом інтересів держави, в порядку ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".
Ураховуючи обізнаність Київської міської ради про порушення прав і територіальної громади міста Києва, як власника спірної земельної ділянки, та беручи до уваги невжиття вказаним органом заходів з метою поновлення порушених інтересів держави, є визначений Конституцією України виключний випадок, який обґрунтовує представництво прокурором інтересів держави у цій справі, оскільки відповідний компетентний орган без діє протягом тривалого часу.
Необхідність пред'явлення цього позову зумовлена потребою в забезпеченні на загальнодержавному рівні охорони землі як національного багатства, зокрема спірної земельної ділянки, та захисту економічних інтересів держави, які полягають в законному та ефективному використанні об'єктів, що є комунальною власністю - для задоволення суспільної потреби у функціонуванні місцевого самоврядування.
На виконання вимог ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", Солом'янська окружна прокуратура міста Києва листом від 25.07.2024 за №44-8149вих-24 повідомила Київську міську раду про намір звернутися до суду з вказаним позовом в інтересах держави.
Зазначений лист отримано Київською міською радою 25.07.2024 та зареєстровано за вхідним № 08/29197.
Отже, прокурором була надана можливість компетентному органу відреагувати на порушення інтересів держави щодо спірної земельної ділянки, зокрема, шляхом вчинення дій для виправлення ситуації та відновлення порушених прав та інтересів держави.
Враховуючи викладені прокурором у позовній заяві обставини та беручи до уваги характер спірних правовідносин, предмет та підстави позову, суд дійшов висновку, що керівником Солом'янської окружної прокуратури міста Києва обґрунтовано та з дотриманням вимог ст. 53 Господарського процесуального кодексу України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" подано позовну заяву в інтересах держави в особі Київської міської ради до фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, повернення земельної ділянки та скасування державної реєстрації.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.
Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ст.16 Цивільного кодексу України, способами захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема, є визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Згідно з ч. 2 ст. 20 Господарського кодексу України, кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.
Відповідно до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Стаття 321 Цивільного кодексу України також передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
З аналізу вказаних норм вбачається, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, окрім випадків спеціально передбачених законом.
Щодо наявності у Аль-Сіррі Абдурахман права власності на об'єкти нерухомого майна загальною площею 477 кв.м., а саме: торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м. з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв.м.; нежитловий (громадський) будинок літ. А загальною площею 142,0 кв.м та нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв.м., суд зазначає наступне.
Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №911/3594/17 (провадження № 12-234гс18), а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 у справі №925/1121/17, від 17.04.2019 у справі №916/675/15, від 22.12.2021 у справі №917/1970/20, від 10.11.2021 у справі №911/2216/19, від 10.11.2021 у справі №916/1988/20, від 04.11.2021 у справі №725/3303/16-ц, від 04.11.2021 у справі №927/934/20, тобто є сталою правовою позицію касаційного суду.
Як зазначалось вище, первинна реєстрація права власності на майно загальною площею 1 592,5 кв. м. на спірній земельній ділянці проведена 11.07.2013 за відповідачем на підставі рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11.03.2013 у справі № 2-1969/13.
Як передбачено ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб'єктний склад спору.
Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (правовий висновок Верховного Суду викладений у постанові від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16).
Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами (подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 902/201/19).
Згідно з ч. 5 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Разом з цим, указана справа розглядалась Солом'янським районним судом міста Києва без залучення власника спірної земельної ділянки - Київської міської ради.
Ухвалене у справі судове рішення за жодних обставин не може бути протиставлене особі, яка не брала участі у цій справі. Зокрема, судове рішення про задоволення позову стосується особи, відносно якої ухвалено це рішення, і не визначає права чи обов'язки інших осіб.
Аналогічного висновку Велика Палата Верховного Суду дійшла також в ухвалі від 07.04.2020 у справі № 504/2457/15-ц та в постанові від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (п. 10.28), незалежно від того чи було таке рішення в подальшому оскаржене і скасоване.
Отже, наявність рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 09.12.2013 від 11.03.2013 у справі № 2-1969/13 не може свідчити про добросовісне набуття відповідачем права власності на спірне нерухоме майно у Солом'янському районі міста Києва.
А відтак, обставини встановлені рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 11.03.2013 у справі № 2-1969/13 (760/3601/13-ц) не є преюдиційними щодо спірних правовідносин у даному спорі і підлягають повторному встановленню та доказуванню.
Крім цього суд вказує, що відповідно до ч. 5 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства.
Згідно ст. 328 Цивільного кодексу України, набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, при застосуванні цієї норми необхідно встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому ст. 392 Цивільного кодексу України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.11.2018 у справі №920/615/16.
Відповідно до вказаного рішення суду спір у справі виник між позивачем - Аль-Сіррі Абдурахман та відповідачем - ТОВ "ДС" у зв?язку з відмовою останнього передати позивачу об'єкт інвестування.
При цьому, як вбачається з рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 09.12.2013 від 11.03.2013 у справі № 2-1969/13, суд керувався ст. 392 Цивільного кодексу України.
Як передбачено ст. 392 Цивільного кодексу України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Отже, передумовою для застосування положень ст. 392 Цивільного кодексу України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.
Наведене свідчить, що набуття права власності регулюється окремими нормами законодавства, відтак позовна заява Аль-Сіррі Абдурахман про визнання права власності заявлена з формальних підстав не для визнання, а для набуття (встановлення) права власності.
Крім того, за загальним правилом судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне право власності, набуте раніше на законних підставах, у випадках, коли це право не визнається, заперечується або оспорюється.
Аналогічний за змістом висновок викладено у постановах Верховного Суду від 22.05.2018 та від 27.06.2018 у справі № 904/8186/17.
Однак, метою звернення Аль-Сіррі Абдурахман до суду було фактично не захист порушеного права власності на майно, оскільки такого права у останнього ніколи не існувало, а визнання судом виникнення у нього права власності на збудоване майно.
Крім того, суд також зазначає, що за позовом про визнання права власності на будівлю, споруду, право на яку ні за ким не зареєстроване, належним відповідачем є власник земельної ділянки, на якій така будівля, споруда розташована, у даному випадку - територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради.
Подібна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 та Верховного Суду від 02.09.2020 у справі № 19/6 (ЄДРСРУ № 91292740).
Отже, беручи до уваги, що моментом виникнення майнових прав Аль- Сіррі Абдурахман , пов'язаних з володінням, користуванням і розпорядженням вказаним вище майном є момент набуття права власності, яке зазначеним громадянином на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку не набуте, позовні вимоги щодо визнання його власником майна у судовому порядку не ґрунтуються на законі.
Таким чином, враховуючи вищезазначене, Аль-Сіррі Абдурахман в силу положень Земельного кодексу України та Цивільного кодексу України не набув і не міг набути у встановленому законом порядку права власності на самочинно збудоване нерухоме майно - торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м. з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв.м. по АДРЕСА_1.
А відтак, рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 11.03.2013 у справі №2-1969/13 (760/3601/13-ц) не могло бути підставою виникнення у Аль-Сіррі Абдурахман права власності на нерухоме майно на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді, а також не свідчить про добросовісність набуття у власність спірного майна.
Разом з тим, в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно за Аль-Сіррі Абдурахман на підставі зазначеного судового рішення зареєстровано право власності на нерухоме майно, а саме торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м. з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв.м. по АДРЕСА_1 .
У подальшому, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Разумовською М.А. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 03.12.2018 № 44374611 та зареєстровано за АДРЕСА_1 право власності на нежитловий (громадський) будинок літ. А загальною площею 142,0 кв.м. (реєстраційний номер об'єкту 1710033880000).
Згідно відомостей, що містяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно підставою для прийняття вказаного рішення та внесення відомостей про реєстрацію права власності на об'єкт нерухомого майна площею 142,0 кв.м. стала довідка № 84/09-2018 та технічний паспорт № 2018-91 на нежитловий (громадський) будинок, які виготовлені 19.09.2018 Товариством з обмеженою відповідальністю "БТІ-ЄВРОФАПС" на замовлення Аль-Сіррі Абдурахман.
Також, вказаним приватним нотаріусом прийнято рішення (із відкриттям розділу) про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 03.12.2018 № 44375234 та внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про реєстрацію права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. за вищевказаною адресою (реєстраційний номер об'єкту 1710062080000).
Підставою для прийняття рішення та проведення державної реєстрації права власності на вказане нерухоме майно стали таж сама довідка № 84/09-2018 та технічний паспорт № 2018-92.
З наведеного вбачається, що за Аль-Сіррі Абдурахман по АДРЕСА_1 зареєстровано право власності на три об'єкти нерухомого майна загальною площею 477 кв.м., а саме: торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м. з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв.м.; нежитловий (громадський) будинок літ. А загальною площею 142,0 кв.м та нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв.м.
На даний час право власності на спірне майно у Солом'янському районі міста Києва зареєстровано за відповідачем.
Як передбачено ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Частиною 1 ст. 122 Земельного кодексу України визначено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
При цьому, ч. 1 ст. 123 Земельного кодексу України передбачено, що надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.
В свою чергу ч. 1 ст. 124 Земельного кодексу України встановлено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу.
Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 Земельного кодексу України).
Пунктами а), в) абз. 1 ч. 1 ст. 9 Земельного кодексу передбачено, що до повноважень Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин належить, зокрема: розпорядження землями територіальної громади міста; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.
Тобто, єдиною підставою для громадян та юридичних осіб набуття права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності є рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним кодексом.
Визначений законодавством порядок набуття права на землю передбачає, зокрема, рішення компетентного органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність чи користування (оренду), отримання документів, що посвідчують право на визначену земельну ділянку та державну реєстрацію відповідного права.
Однак, рішень про передачу у власність чи користування будь-яким особам спірної земельної ділянки Київською міською радою не приймалось. Доказів протилежного матеріали справи не містять.
Так, зокрема, згідно листа Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 17.05.2024 № 0570202/1-6708 установлено, що у Міському земельному кадастрі зареєстровані клопотання громадянина Аль-Сіррі Абдурахман про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (код 69:146:0011) за вищевказаною адресою, зокрема, від 26.11.2013 № К-22236, від 17.12.2014 № K-23908 та від 09.07.2019 № 571401341.
За результатами розгляду клопотання від 17.12.2014 Київська міська рада 19.08.2015 надала дозвіл на розроблення документації із землеустрою, однак розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для підготовки проекту рішення Київської міської ради про передачу земельної ділянки до Департаменту не надходив.
Крім того, згідно інформації Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 28.05.2024 № 0570202/1-7230 вбачається, що у Міському земельному кадастрі відсутні відомості про реєстрацію заяв фізичних чи юридичних осіб щодо передачі земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005, документи щодо вказаної земельної ділянки у Департаменті відсутні.
Тобто, Київська міська рада за поданням Департаменту рішень про передачу земельних ділянок з обліковим кодом 69:146:0011 та з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 по АДРЕСА_1 у власність чи користування ні відповідачу, ні будь-яким іншим фізичним чи юридичним особам не приймала, інформація щодо державної реєстрації речових прав на вказані земельні ділянки у Департаменті відсутня.
А відтак, суд вказує, що з вищевикладеного вбачається, що право власності чи право користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 за відповідачем відповідно до ст. 125, 126 Земельного кодексу України не оформлялось, правовстановлюючі документи на землю не реєструвались, відповідно право на будівництво нерухомого майна (забудову) не могло виникнути ні у відповідача, ні у будь-якої іншої особи.
При цьому суд вказує, що за змістом ст. 316, 317, 319 Цивільного кодексу України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
За приписами ст. 90 Земельного кодексу України, власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину, довірчу власність; б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Як передбачено ст. 95 Земельного кодексу України, землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди; д) користуватися іншими правами, передбаченими законом або договором.
В свою чергу ч. 1 ст. 1021 Земельного кодексу передбачає, що право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.
За змістом ст. 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Частинами 1, 2 ст. 331 Цивільного кодексу встановлено, що право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Як передбачено ч. 2 ст. 375 Цивільного кодексу України, власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.
Частиною 1 ст. 376 Цивільного кодексу встановлено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
В Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містяться відомості про реєстрацію права власності за Аль-Сіррі Абдурахман лише на три об'єкти нерухомого майна по АДРЕСА_1, а саме: торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м. з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв.м.; нежитловий (громадський) будинок літ. А загальною площею 142,0 кв.м. та нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв.м., водночас речові права на земельну ділянку за вищевказаною адресою не зареєстровані.
Крім того, як вже зазначалось, Київською міською радою земельна ділянка на АДРЕСА_1 у встановленому законом порядку жодним фізичним чи юридичним особам у власність чи користування, у тому числі для будівництва чи розміщення зазначеного нерухомого майна, не передавалась, правовстановлюючі документи на земельну ділянку не отримувались, речові права на земельну ділянку не реєструвались.
Таким чином, нерухоме майно по АДРЕСА_1, збудовано на земельній ділянці, яка не була відведена будь-яким фізичним чи юридичним особам, зокрема, для будівництва нерухомого майна.
Крім того, на Порталі державної електронної системи у сфері будівництва відсутня інформація про реєстрацію дозвільних документів, що надають право на проведення будівельних (підготовчих) робіт та засвідчують прийняття збудованих об'єктів за вказаною адресою в експлуатацію.
Вказане підтверджується інформацією Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 28.05.2024 № 073-1514, згідно якої вбачається, що Департаментом не видавалися та не реєструвалися документи, які дають право на виконання підготовчих/будівельних робіт та засвідчують прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва за адресою: АДРЕСА_1.
Також, відповідно до інформації Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 29.05.2024 № 055-5199 судом встановлено, що Департаментом не видавалися містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки за вищевказаною адресою та в реєстрі адрес у місті Києві, відсутні відомості про документи щодо присвоєння об'єктам будівництва поштової адреси: проспект Відрадний, 1-5 у Солом'янському районі міста Києва.
В ході досудового розслідування у кримінальному провадженні №12023105090001027 від 24.08.2023 за участі сертифікованого інженера-землевпорядника проведено 09.05.2024 огляд земельної ділянки по АДРЕСА_1, за результатами проведення якого встановлено, що на вказаній земельній ділянці розташовано об'єкти нерухомості, які використовуються як кафе "Grand".
Згідно схеми земельної ділянки до вказаного огляду, складеної та затвердженої сертифікованим інженером-землевпорядником, вбачається, що загальна площа земельної ділянки, яка зайнята будівлями, спорудами та використовується для їх обслуговування становить 0,0422 га, з яких площею 0,0333 га - земельна ділянка, зайнята будівлями та спорудами, площею 0,0089 га - фактична прибудинкова територія.
Крім того, існування за вказаною адресою об'єктів нерухомого майна, підтверджується тематичними картами супутникового ретроспективного моніторингу земельної ділянки по АДРЕСА_1, наданих Національним центром управління та випробувань космічних засобів (лист від 13.05.2024 № 1577-4-24-2024).
Водночас, відсутність у Аль-Сіррі Абдурахман права користування чи права оренди на земельну ділянку по АДРЕСА_1 підтверджується інформацією Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) та вбачається з рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.05.2020 у справі № 640/11601/19, які наявні в матеріалах справи.
Крім того, суд звертає увагу, що надані відповідачем договори про постачання електричної енергії від 25.10.2013 та про надання послуг з водопостачання та приймання стічних вод через приєднані мережі від 14.11.2013, не є належними доказами законності набуття права власності на спірне майно та законності використання земельної ділянки по АДРЕСА_1, оскільки вказані документи не є правовстановлюючими в розумінні Закону України "Про державну реєстрацію речових прав" та вимог земельного законодавства.
А відтак, суд приходить до висновку, що будівництво об'єктів нерухомого майна по АДРЕСА_1 на земельній ділянці комунальної форми власності площею 0,0324 га проведено за відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку, дозвільних документів, які надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, тобто в силу положень ст. 376 Цивільного кодексу України є самочинним будівництвом.
В свою чергу суд також зазначає, що відповідно до ч. 3 ст. 376 Цивільного кодексу України, право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.
Проте, як було встановлено судом вище, спірна земельна ділянка не була надана позивачем відповідачеві у встановленому законом порядку, а відтак таке право у останнього було відсутнє.
Верховний Суд у постанові від 10.05.2018 у справі № 910/15993/16 дійшов висновку, що право на самочинно збудоване майно є неіснуючим, не породжує прав щодо розпорядження майном.
Крім того, у вказаній постанові Верховний Суд зазначив, що державна реєстрація права власності не є підставою для набуття права власності.
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно здійснюється в порядку визначеному Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі також - Закон).
Відповідно до ч. 1 ст. 2 вказаного Закону, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
При цьому, державна реєстрація прав не є підставою для набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності із фактом його державної реєстрації.
При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, першочерговим є встановлення підстави, на якій особа набула це право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Згідно з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 21.04.2021 у справі № 916/3674/19 до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, державна реєстрація речових прав на нерухоме майно не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гc18), від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 (провадження № 12-39гc23, а також у постановах Верховного Суду від 10.05.2018 у справі № 910/15993/16 та у постановах від 17.04.2019 у справі № 916/675/15 та від 08.04.2020 у справі № 910/10353/19, від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 07.10.2020 у справі № 920/728/18, від 04.11.2021 у справі № 725/3303/16-ц, від 04.11.2021 у справі № 927/934/20, від 16.01.2024 у справі № 910/78/23.
Таким чином, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів ч. 2 ст. 376 Цивільного кодексу України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного.
Аналогічні висновки зроблено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, у постановах Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 01.09.2021 у справі № 202/1254/19, від 23.11.2022 у справі № 910/1439/20 та від 31.01.2023 у справі № 913/443/20.
Викладене свідчить про те, що відповідач не міг набути право власності на самочинно збудоване нерухоме майно, а саме торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м. з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв.м. та нежитлові (громадські) будинки літ. А загальною площею 142,0 кв.м. та літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. у визначеному законодавством порядку на земельній ділянці комунальної власності по АДРЕСА_1.
Суд також зазначає, що знаходження на земельній ділянці, власником якої є Київська міська рада, самочинно збудованих об'єктів нерухомості істотно обмежує права власника землі, оскільки Київська міська рада у цьому випадку не може використовувати земельну ділянку ані для власної забудови, ані іншим чином, і не може надати цю землю в оренду будь-кому, окрім особи, за якою зареєстровано нерухоме майно, тобто на даний час Аль-Сіррі Абдурахман.
Тому державна реєстрація нерухомого майна на чужій земельній ділянці фактично обмежує права власника землі.
Вказаної правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах ст. 120 Земельного кодексу України, ст. 377 Цивільного кодексу України, інших положеннях законодавства. Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (постанови від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 03.04.2019 у справі № 921/158/18, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19, від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц).
В свою чергу, не допускається набуття права власності на об'єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на такій земельній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, право власності набуває той, хто має речове право на землю.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункти 92-94), від 20.07.2022 у справі №923/196/20.
Таким чином, оскільки речові права на земельну ділянку по АДРЕСА_1 за відповідачем не реєструвались, правовстановлюючі документи земельну ділянку не були оформлені, отже право на забудову спірної земельної ділянки у ФОП Аль-Сіррі Абдурахман, у порядку встановленому законодавством, не виникало, а тому останній не міг набути право власності на об'єкти нерухомості, що розташовані на вказаній земельній ділянці.
Пунктом 3 частини 1 статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено, що у разі подання документів для проведення державної реєстрації набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав заявником є власник, інший правонабувач, сторона правочину, у яких виникло, перейшло чи припинилося речове право, або уповноважені ним особи.
Водночас, як вже зазначалося, відповідач не був власником нерухомого майна в розумінні положень Закону, оскільки право на майно у нього не виникло та не переходило до нього, як до сторони правочину, зокрема, за договором купівлі-продажу.
Крім того, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", загальними засадами державної реєстрації прав є, серед іншого, гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження.
Відповідно до ч. 3 ст. 10 Закону, державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов'язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником; під час проведення реєстраційних дій обов'язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру дозвільних документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, а також використовує відомості, отримані у порядку інформаційної взаємодії Державного реєстру прав з Єдиним державним реєстром судових рішень.
Частиною 2 статті 12 Закону передбачено, що записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться у документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведено реєстраційні дії.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 18 Закону, одним з етапів проведення державної реєстрації прав є перевірка документів та/або відомостей Державного реєстру прав, відомостей реєстрів (кадастрів), автоматизованих інформаційних систем на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень.
За приписами ч, 1 ст. 22 Закону документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншим нормативно-правовими актами.
Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Пунктом 1 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (далі - Порядок № 1127), передбачено, що він визначає, зокрема, підстави і процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав.
Відповідно до п. 40 Порядку № 1127 (в редакції на час проведення реєстрації 03.12.2018) державна реєстрація прав проводиться на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених ст. 27 Закону та цим Порядком.
Пунктом 41 Порядку № 1127 визначено, що для державної реєстрації права власності на новозбудований об'єкт нерухомого майна подається вичерпний перелік документів, в тому числі документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта; технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна та документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси.
Документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, не вимагається у разі, коли реєстрація такого документа здійснювалась в Єдиному реєстрі документів.
Таким чином, аналізуючи вище вказані норми законодавства, державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.
Так, згідно матеріалів реєстраційних справ об'єктів нерухомого майна № 1710033880000 та № 1710062080000 вбачається, що державна реєстрація права власності на нежитлові (громадські) будинки літ. А загальною площею 142,0 кв.м. та літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. проведена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Разумовською М.А. на підставі довідки №84/09-2018 та технічних паспортів № 2018-91 та № 2018-92, які виготовлені 19.09.2018 ТОВ "БТІ-ЄВРОФАПС" на замовлення Аль-Сіррі Абдурахман та які були долучені до вказаних реєстраційних справ.
Однак, будь-які відомості, а саме: документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта та документ, що підтверджує присвоєння об'єкту нерухомого майна адреси в матеріалах вищевказаної реєстраційної справи відсутні.
Крім того, як вже зазначалося судом, вказані документи не видавалися та не реєструвалися уповноваженими органами.
Таким чином, за обставин ненадання Аль-Сіррі Абдурахманом документів, що відповідно до вимог законодавства засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів та присвоєння поштової адреси об'єктам нерухомості, реєстрацію права власності нежитлових (громадських) будинків літ. А загальною площею 142,0 кв.м. та літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. по АДРЕСА_1, яку проведено на підставі лише технічних паспортів та довідки, здійснено у порушення Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та за відсутності обов'язкових документів, визначених п. 41 Порядку № 1127.
При цьому суд зазначає, що технічний паспорт є лише документом, яким оформлюється технічна інвентаризація об'єкта, та який свідчить про фактичний стан нерухомості (площу, поверховість тощо) та не є правовстановлюючим документом, а відтак і не може бути самостійною підставою для здійснення державної реєстрації права власності.
Крім того суд вказує, що і довідка, складена на підставі проведеної технічної інвентаризації, також не є правовстановлюючим документом чи будь-яким іншим документом, який надає підстави для проведення реєстраційних дій щодо об'єкта нерухомості.
Згідно інформації Комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації", яке до 2013 року здійснювало реєстрацію права власності, за даними реєстрових книг по нежитловому фонду за адресою: АДРЕСА_1 нерухоме майно на праві власності не реєструвалось (лист від 07.05.2024 № 062/14-4953).
Таким чином, державна реєстрація права власності за відповідачем на самочинно збудоване майно в обхід закону та за відсутності документів, необхідних для такої реєстрації, не може свідчити про правомірне набуття особою майна у власність.
Також судом встановлено, що згідно Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чижиковим О.О. прийнято 05.06.2024 рішення (індексні номери 73503679 та 73504186) про державну реєстрацію прав та зареєстровано право користування (найму (оренди)) на нежитлові (громадські) будинки літ. А загальною площею 142,0 кв.м. та літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. по АДРЕСА_1 за Горлач О.В .
Підставою для прийняття рішення та проведення державної реєстрації став договір оренди №05-06/24, укладений 05.06.2024 між орендодавцем - відповідачем та орендарем - фізичною особою-підприємцем Горлач О.В. та акт прийому-передачі, який є невід'ємною частиною вказаного договору.
При цьому суд вказує, що відповідно до ч. 1-5 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною 1 статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
Відповідно до ч. 1 ст. 761 Цивільного кодексу України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права.
Аналіз вищенаведених норм свідчить про те, що лише власник майна має право розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, зокрема передавати у найм (оренду) будь-яким третім особам.
Враховуючи вказане та беручи до уваги, що Аль-Сіррі Абдурахман не набув права власності на самочинно збудоване нерухоме майна, отже не був законним власником нежитлових (громадських) будинків літ. А загальною площею 142,0 кв.м. та літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. по АДРЕСА_1, а тому не міг на законних підставах розпоряджатися вказаними об'єктами нерухомості, зокрема, шляхом укладення вказаного договору оренди.
Як передбачено ч. 1, 2 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
За умовами ст. 228 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
Враховуючи обставини справи, відповідач, не будучи законним користувачем земельної ділянки по АДРЕСА_1, яка є власністю територіальної громади міста Києва та є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави та не набувши права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, що розташоване на вказаній земельній ділянці, передав в оренду спірні об'єкти нерухомості з метою отримання прибутку, що беззаперечно свідчить про порушення інтересів територіальної громади міста Києва.
З урахуванням наведеного суд констатує нікчемність договору оренди №05-06/24 від 05.06.2024.
Також судом встановлено, що в Державному земельному кадастрі при державній реєстрації земельної ділянки площею 0,0324 га з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 на по АДРЕСА_1 визначено: категорію земель - землі житлової та громадської забудови; цільове призначення - 03.08 Для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування.
Підставою для державної реєстрації вказаної земельної ділянки у Державному земельному кадастрі, в тому числі визначення категорії земельної ділянки та її цільового призначення, стала заява Аль-Сіррі Абдурахман від 24.06.2022 та технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель, розробником якої є фізична особа-підприємець Баранов Ю.Л.
Суд вказує, що формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав визначено приписами ст. 79-1 Земельного кодексу України.
Згідно з ч. 1-3 ст. 79-1 Земельного кодексу України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, шляхом інвентаризації земель державної чи комунальної власності у випадках, передбачених законом.
У відповідності з наведеним у ст. 1 Закону України "Про Державний земельний кадастр" державна реєстрація земельної ділянки - внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера.
Відповідно до ч. 1 ст. 22 Закону України "Про Державний земельний кадастр", документи, які є підставою для внесення відомостей до Державного земельного кадастру, мають відповідати законодавству.
За визначенням ст. 1 Закону України "Про землеустрій", документація із землеустрою - затверджені в установленому порядку текстові та графічні матеріали, якими регулюється використання та охорона земель державної, комунальної та приватної власності, а також матеріали обстеження і розвідування земель тощо.
Відповідно до ч. 1 ст. 35 Закону України "Про землеустрій", інвентаризація земель проводиться з метою встановлення місця розташування об'єктів землеустрою, їхніх меж, розмірів, правового статусу, виявлення земель, що не використовуються, використовуються нераціонально або не за цільовим призначенням, виявлення і консервації деградованих сільськогосподарських угідь і забруднених земель, встановлення кількісних та якісних характеристик земель, необхідних для ведення Державного земельного кадастру, виявлення та виправлення помилок у відомостях Державного земельного кадастру, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель і прийняття на їх основі відповідних рішень органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Порядок проведення інвентаризації земель затверджується Кабінетом Міністрів України.
Вимоги щодо проведення інвентаризації земель під час здійснення землеустрою та складання за її результатами технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації земель визначає Порядок проведення інвентаризації земель, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 05.06.2019 № 476.
Згідно з п. 2 Порядку (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), інвентаризація земель проводиться з метою встановлення місця розташування об'єктів землеустрою, їх меж, розмірів, правового статусу, виявлення земель, що не використовуються, використовуються нераціонально або не за цільовим призначенням, виявлення і консервації деградованих сільськогосподарських угідь і забруднених земель, встановлення кількісних та якісних характеристик земель, необхідних для ведення Державного земельного кадастру, виявлення та виправлення помилок у відомостях Державного земельного кадастру, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель і прийняття на їх основі відповідних рішень органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.
Згідно з п. 26 вказаного Порядку, за результатами проведення інвентаризації земель виконавцями розробляється технічна документація відповідно до ст. 57 Закону України "Про землеустрій".
Статтею 57 Закону України "Про землеустрій" передбачено, що технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель розробляється за рішенням власників (розпорядників) земельних ділянок або за рішенням сільських, селищних, міських рад.
При цьому, технічна документація погоджується та затверджується в порядку, встановленому статтею 186 Земельного кодексу України.
Згідно з ч. 5 ст. 186 Земельного кодексу України технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель затверджується, зокрема, органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених ст. 122 Земельного кодексу України, у разі якщо земельна ділянка перебуває у комунальній власності.
Крім того, ч. 2 ст. 20 Земельного кодексу України в редакції, чинній на дату державної реєстрації земельної ділянки, визначено, що віднесення земельних ділянок до певної категорії та виду цільового призначення земельних ділянок здійснюється щодо земельних ділянок, якими розпоряджаються Верховна Рада Автономної республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, - за рішеннями відповідного органу.
Однак, як встановлено судом, відповідно до інформації Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) від 18.07.2024 № 0570202/1-9679 документація із землеустрою, на підставі якої здійснено державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 до Департаменту не надходила.
З наведеного вбачається, що технічна документація землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки по АДРЕСА_1 розроблена з порушенням ст. 186 Земельного кодексу України.
Крім того, у порушення вимог ст. 20 Земельного кодексу України, чинній на дату державної реєстрації спірної земельної ділянки, спірна земельна ділянка віднесена до земель житлової та громадської забудови та визначено її цільове призначення без прийняття уповноваженим органом відповідного рішення.
Відповідно до ст. 21 Земельного кодексу України порушення порядку встановлення цільового призначення земель є підставою, зокрема, для відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.
Частиною 6 ст. 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" в редакції, чинній станом на 28.06.2022, передбачено, що підставою для відмови у здійсненні державної реєстрації земельної ділянки є подання заявником документів, передбачених частиною четвертою цієї статті, не в повному обсязі; невідповідність поданих документів вимогам законодавства; знаходження в межах земельної ділянки, яку передбачається зареєструвати, іншої земельної ділянки або її частини.
Ураховуючи, що державна реєстрація земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 відбулася з порушенням вимог земельного законодавства, на підставі технічної документації, яка не затверджена уповноваженим органом та розроблена під експлуатацію самочинно збудованого нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано з порушенням законодавства України про державну реєстрацію, а також з урахуванням того, що Київська міська рада рішення про передачу зазначеної земельної ділянки у власність або у користування (оренду) будь-яким фізичним або юридичним особам не приймала, є необхідність у скасуванні державної реєстрації земельної ділянки.
Щодо обраного способу захисту суд вказує наступне.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений ст. 16 Цивільного кодексу України.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
При цьому, ефективність обраного позивачем способу захисту означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та Характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Таким чином, ефективний засіб (спосіб) захисту призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Вказані висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, Верховного Суду від 03.03.2021 у справі № 915/161/20, від 21.01.2021 у справі № 921/266/18.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
Стаття 13 Конституції України визначає, що земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (ст. 319 Цивільного кодексу України).
Статтею 321 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 391 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Способи захисту прав на землю передбачені ст. 152 Земельного кодексу України, згідно якої власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
Відповідно до ст. 212 Земельного кодексу України, самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.
В той же час, приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.
Як вже зазначалося, відповідачем без оформлення у законному порядку правовстановлюючих документів використовується земельна ділянка площею 0,0324 га по АДРЕСА_1.
Вказане підтверджується, зокрема, актом прийому-передачі межових знаків земельної ділянки на зберігання, який підписаний Аль-Сіррі Абдурахман та міститься у матеріалах технічної документації із землеустрою щодо проведення інвентаризації вищевказаної земельної ділянки.
Відповідно до ч. 4 ст. 376 Цивільного кодексу України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.
Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (КМДА), за дорученням заступника голови Київської міської державної адміністрації з питань здійснення самоврядних повноважень Оленича П.С., листом від 12.08.2024 № 057-10930 повідомив Солом'янську окружну прокуратуру міста Києва, що саме знесення самочинно збудованого майна по АДРЕСА_1 буде ефективним способом захисту порушеного права.
Таким чином, враховуючи вищевказане та з огляду на приписи ст. 376 Цивільного кодексу України захист інтересів держави потребує покладення судом на відповідача обов'язку усунути перешкоди власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою загальною площею 0,0324 ra (кадастровий номер 8000000000:69:146:0005) на АДРЕСА_1 та повернути вказану земельну ділянку шляхом знесення самочинно збудованих будівель і споруд за вищевказаною адресою.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 19.03.2024 у справі № 915/1439/21, від 15.03.2023 у справі № 205/213/22, від 05.04.2023 у справі № 199/6251/18, від 31.05.2023 у справі № 201/4483/20 від 30.09.2022 у справі № 201/2471/20.
Відповідно до ч. 3 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.
Отже, законодавством визначено, що скасування державної реєстрації права власності можливе лише у випадку скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності, а отже реальне поновлення права власності територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради та відновлення становища, яке існувало до порушення, можливо лише шляхом скасування рішень державного реєстратора про реєстрацію права власності як такого, що суперечить вимогам чинного законодавства та порушує право власності територіальної громади міста Києва на використання земельної ділянки.
Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (такі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20).
Позов у даній справі пред'явлено прокурором на захист та відновлення порушених прав Київської міської ради на самостійне користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, оскільки проведена державна реєстрація права власності на самочинно збудовані об'єкти нерухомого майна на вказаній земельні ділянці за відповідачем надає йому привілейованого права користування землею та виключає можливість розпорядження позивачем земельною ділянкою на власний розсуд, у тому числі на конкурентних засадах відповідно до положень ст. 134 Земельного кодексу України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц зазначено, що відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).
Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (buchbesitz (нім. - книжкове володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).
Таким чином, у даному випадку вимога про скасування рішень державних реєстраторів про реєстрацію права власності за відповідачем на об'єкти нерухомого майна по АДРЕСА_1
Києва спрямована на усунення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно видимості існування майна як об'єкта саме нерухомого майна, оскільки спірне майно є рухомим.
Отже, враховуючи вищевказане, для забезпечення територіальній громаді міста Києва реальної та безперешкодної можливості реалізувати усі правомочності власника щодо комунальної земельної ділянки належним способом захисту порушених прав є усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою загальною площею 0,0324 га (кадастровий номер 8000000000:69:146:0005) на АДРЕСА_1 шляхом скасування рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, яке на ній розміщене.
У даному спорі обраний прокурором спосіб захисту порушеного права позивача є ефективним з огляду на те, що в разі задоволення позову буде відновлено порушене право Київської міської ради на користування та розпорядження земельною ділянкою комунальної власності відповідно до вимог земельного законодавства.
Така позиція відповідає висновкам Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 23.12.2020 у справі № 923/236/19 та від 05.08.2020 у справі №Nє766/46/19.
Крім того, згідно з ч. 10 ст. 24 Закону України "Про державний земельний кадастр" та п. 114 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2012 № 1051 (далі - Порядок № 1051), державна реєстрація земельної ділянки скасовується державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі поділу чи об'єднання земельних ділянок; коли протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстровано з вини заявника; ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки, яке набрало законної сили в установленому законодавством порядку.
Відповідно до ч. 13 ст. 79-1 Земельного кодексу України, земельна ділянка припиняє існування як об'єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі поділу або об'єднання земельних ділянок; скасування державної реєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення внаслідок визнання незаконною такої державної реєстрації; якщо речове право на земельну ділянку, зареєстровану в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", не було зареєстровано протягом року з вини заявника.
При цьому, ч. 4 ст. 25 Закону України "Про Державний земельний кадастр" та п. 57 Порядку № 1051 передбачено, що Поземельна книга, яка є документом Державного земельного кадастру, відкривається одночасно з державною реєстрацією земельної ділянки та містить передбачену законом інформацію про земельну ділянку, закривається у разі скасування державної реєстрації такої земельної ділянки.
За таких обставин, належним способом захисту порушених прав та охоронюваних законом інтересів держави є усунення перешкод власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у розпорядженні та користуванні земельною ділянкою площею 0,0324 га (кадастровий номер 8000000000:69:146:0005) шляхом скасування у судовому порядку рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 01.06.2021 індексний номер 3857629, від 03.12.2018 індексний номер 44374611 та від 03.12.2018 індексний номер 44375234 та здійсненої на їх підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Аль-Сіррі Абдурахман на нерухоме майно: торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м. з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв.м.; нежитловий (громадський) будинок літ. А загальною площею 142,0 кв.м. та нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. по АДРЕСА_1; повернення земельної ділянки шляхом знесення самочинно збудованого нерухомого майна, що розташоване на ній, а також скасування у судовому порядку державної реєстрації земельної ділянки площею 0,0324 га з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 у Державному земельному кадастрі.
Такий спосіб захисту повністю відповідає критерію ефективності, адже співвідноситься зі змістом права, за захистом якого звертається позивач, характером порушення цього права та спричиненими цим порушенням наслідками.
Щодо заяви про застосування строків позовної давності у вказаній справі суд зазначає наступне.
Згідно з ст. 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Частиною 1 ст. 216 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Статтею 257 Цивільного кодексу України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Набуття права на захист, для здійснення якого встановлено позовну давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права.
Негаторний позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.
Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод.
Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.
Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (ч. 2 ст. 152 Земельного кодексу України).
Статтею 391 Цивільного кодексу України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
З наведеного випливає, що звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження.
Велика Палата Верховного Суду послідовно дотримується позиції, що у випадках, коли на певний об'єкт нерухомого майна за жодних умов не може виникнути право приватної власності, державна реєстрація цього права не змінює володільця відповідного об'єкта, а тому порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади слід розглядати як таке, що не пов'язане з позбавленням власника володіння.
Належним способом захисту прав власника у цих випадках є негаторний позов (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі №910/8413/21).
При цьому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо позовної давності, оскільки з таким позовом можна звернутися в будь-який час, поки існують правовідносини та правопорушення.
Такий підхід у судовій практиці є усталеним (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, від 12.09.2019 у справі № 487/10128/14- ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц та від 12.09.2023 у справі №910/8413/21.
Вказане спростовує аргументи відповідача щодо пропуску позивачем позовної давності.
Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 вказано, що оскарження незаконного рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування спрямоване не на втрату ним юридичної сили, а на захист інтересу в юридичній визначеності на майбутнє. Такий інтерес порушується, допоки існує незаконне рішення (триваюче порушення). Тому це рішення можна оскаржити впродовж усього часу тривання порушення зазначеного інтересу.
З урахуванням наведеного можна дійти висновку, що оскарження будь-яких рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договорів або інших правочинів на підставі яких відбулось порушення прав законного власника майна, можливе протягом усього часу тривання відповідного порушення прав законного власника майна, оскільки їх чинність порушує інтерес у юридичній визначеності. У вказаній справі рішення про реєстрацію права власності на об'єкти самочинного будівництва фактично є інструментом, за допомогою якого відповідач продовжує перешкоджати територіальній громаді реалізовувати всі правомочності власника земельної ділянки.
Таким чином, враховуючи правову природу спірних правовідносин, які за своїм характером є негаторними, та наведені вище правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо правильного застосування матеріального права у справах відповідної категорії, земельна ділянка зайнята самочинно збудованим нерухомим майном фактично продовжує перебувати у користуванні відповідача, а тому порушення прав їх законного володільця - територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради на реалізацію усіх правомочностей власника триває, отже зазначений позов заявлено в межах позовної давності.
А відтак, доводи відповідача про необхідність застосування наслідків спливу позовної давності у вказаній справі є законодавчо необґрунтованими та безпідставними.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що прокурором не пропущено строк позовної давності для звернення з даним позовом до суду.
Крім того, відповідач у відзиві на позовну заяву зазначає, що оскільки власником нерухомого майна по АДРЕСА_1 згідно Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є фізична особа Аль-Сіррі Абдурахман, а не фізична особа-підприємець, як зазначає прокурор, тому, на думку відповідача, з огляду на суб'єктний склад сторін, спір у вказаній справі має вирішуватися за правилами цивільного судочинства.
З даними твердженнями суд категорично не погоджується з огляду на наступне.
Частиною 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що вирішуючи питання про те, чи можна вважати правовідносини та відповідний спір господарським, слід керуватися ознаками, наведеними у статті 3 Господарського процесуального кодексу України.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 910/8729/18 та від 25.06.2019 у справі № 904/1083/18 визначено ознаки спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, а саме: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Таким чином, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
При визначенні предметної та/або суб'єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Такі висновки викладені в постановах Верховного Суду від 10.05.2023 у справі № 920/343/22, від 05.06.2024 у справі № 920/1191/24. Спір у вказаній справі, виник між позивачем та ФОП Аль-Сіррі Абдурахман з приводу, зокрема, законності рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію права власності (з відкриттям розділу) за Аль-Сіррі Абдурахман на нежитлові приміщення по АДРЕСА_1.
У ч. 2 ст. 3 Господарського кодексу України зазначено, що господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватися і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
Згідно зі ст. 42 Господарського кодексу України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Відповідно до ст. 55 Господарського кодексу України, суб'єктами господарювання визнаються, зокрема, громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які зареєстровані відповідно до закону як підприємці, та здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законом.
Звідси підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів отримання прибутку. Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 15.05.2024 у справі № 925/1043/22.
Варто зазначити, що чинне законодавство не виділяє такого суб'єкта права власності як фізична особа-підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи-підприємця.
Отже, суб'єктом права власності визнається саме фізична особа, яка може бути власником будь-якого майна, крім майна, що не може перебувати у власності фізичної особи.
При цьому, правовий статус фізичної особи-підприємця не впливає на правовий режим майна, що перебуває у його власності (такі висновки викладено у постановах Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 920/1275/16, від 12.03.2024 у справі № 925/989/22).
Як встановлено судом, згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що 10.05.2024 до вказаного реєстру внесено відомості про реєстрацію ФОП Аль-Сіррі Абдурахман (ІПН НОМЕР_1 ), основним видом діяльності якого є КВЕД 68.20 Надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що самочинно збудоване нерухоме майно по АДРЕСА_1, на яке за відповідачем зареєстровано право власності, використовується як кафе "Grand", тобто для здійснення підприємницької діяльності.
Також, матеріалами справи підтверджується, що спірна земельна ділянка, відомості про яку внесено за заявою відповідача до Державного земельного кадастру, сформована для будівництва та обслуговування об'єктів туристичної інфраструктури та закладів громадського харчування.
Вказане, дає підстави вважати, що самочинно збудоване нерухоме майно по АДРЕСА_1 використовувалось та використовуються відповідачем виключно для здійснення господарської діяльності, що виключає використання вказаного майна для особистих та/ або побутових потреб.
Крім того, слід звернути увагу, що нежитлові (громадські) будинки, які були предметом договору оренди № 05-06/24 від 05.06.2024, який укладено між відповідачем та фізичною особою-підприємцем Горлач О.В., передавалися саме для здійснення господарської діяльності.
Разом з тим, заперечуючи проти позову, зокрема щодо визначеної прокурором юрисдикції спору, відповідач не спростовує той факт, що спірні приміщення використовується ним як суб'єктом господарювання для здійснення підприємницької діяльності.
Отже, враховуючи викладене, а також зважаючи на склад учасників справи, предмет позову та характер спірних правовідносин, вирішення цього спору підлягає здійсненню у порядку господарського судочинства.
Згідно із ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Частиною 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За таких підстав, суд, оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин в їх сукупності, приходить до висновку, що позовні вимоги керівника Солом'янської окружної прокуратури міста Києва підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України, у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99 від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як законодавчо необґрунтовані та безпідставні.
Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити повністю.
2. Усунути перешкоди територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36, ідентифікаційний код 22883141) у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,0324 гa (кадастровий номер 8000000000:69:146:0005) по АДРЕСА_1 наступним шляхом:
- скасування рішення державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Ботезат О.П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 11.07.2013 індексний номер 3857629 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Аль-Сіррі Абдурахман ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , паспорт НОМЕР_2 , виданий 8024, ІНФОРМАЦІЯ_1 , дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_2 ) на нерухоме майно - торгівельний павільйон загальною площею 119,00 кв.м. з критим сезонним майданчиком загальною площею 67,00 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 102102380000;
- скасування рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумовської М.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 03.12.2018 індексний номер 44374611 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Аль-Сіррі Абдурахман ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , паспорт НОМЕР_2 , виданий 8024, 06.07.2018, дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_2 ) на нерухоме майно - нежитловий (громадський) будинок літ. А загальною площею 142,0 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 1710033880000;
- скасування рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Разумовської М.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 03.12.2018 індексний номер 44375234 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності за Аль-Сіррі Абдурахман ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , паспорт НОМЕР_2 , виданий 8024, 06.07.2018, дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_2 ) на нерухоме майно - нежитловий (громадський) будинок літ. Б загальною площею 149,0 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 , із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 1710062080000.
3. Зобов'язати фізичну особу-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , паспорт НОМЕР_2 , виданий 8024, 06.07.2018, дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_2 ) повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36, ідентифікаційний код 22883141) земельну ділянку площею 0,0324 га з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 по АДРЕСА_1 шляхом знесення самочинно збудованих будівель і споруд, які на ній розташовані.
4. Скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:69:146:0005 площею 0,0324 га по АДРЕСА_1 у Державному земельному кадастрі.
5. Стягнути з фізичної особи-підприємця Аль-Сіррі Абдурахман ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , паспорт НОМЕР_2 , виданий 8024, 06.07.2018, дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_2 ) на користь Київської міської прокуратури (03150, м. Київ, вул. Предславинська, 45/9, ідентифікаційний код 02910019) 15 140 (п'ятнадцять тисяч сто сорок) грн 00 коп. судового збору.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено 17.04.2025.
Суддя О.В. Мандриченко