Справа № 560/19282/24
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Шевчук О.П.
Суддя-доповідач - Шидловський В.Б.
16 квітня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Шидловського В.Б.
суддів: Боровицького О. А. Курка О. П. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Хмельницького окружного адміністративного суду від 14 січня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Хмельницькій області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Хмельницькій області, у якому просив зобов'язати відповідача виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні період з 13.06.2019 по 31.10.2024 (дата остаточного розрахунку).
Ухвалою Хмельницького окружного адміністративного суду від 14 січня 2025 року позовну заяву ОСОБА_1 повернуто на підставі приписів ч.2 ст.123, п.1 ч.4 ст.169 КАС України.
Не погодившись з прийнятою ухвалою, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати її та ухвалити постанову, якою направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що на його думку, призвело до неправильного вирішення процесуального питання.
Із урахуванням вимог ст.311, ч.2 ст.312 КАС України, апеляційний суд вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги законність та обґрунтованість судового рішення, повноту встановлення обставин справи, застосування норм матеріального і процесуального права, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення з наступних мотивів.
Як убачається з матеріалів справи при вирішенні питання про відкриття провадження у цій справі Хмельницький окружний адміністративний суд установив, що позов ОСОБА_1 подано з порушенням місячного строку, передбаченого частиною п'ятою статті 122 КАС України. Зважаючи на це, ухвалою від 27 грудня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху з наданням десятиденного строку з дня отримання копії цієї ухвали для усунення недоліків шляхом подання до суду заяви про поновлення строку звернення до суду з позовною заявою та доказів поважності причин його пропуску.
На виконання вказаної ухвали позивач подав до суду заяву на усунення недоліків в якій вказав, що оскільки позивача було звільнено 19.07.2022, а тому на позивача не поширюються будь які строки звернення до суду.
Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що після фактичного розрахунку за зобов'язаннями з виплати грошового забезпечення позивач мав право звернутися до суду з вимогами про стягнення середнього грошового забезпечення на підставі ст.117 КЗпП України, але реалізувати це право він міг протягом одного місяця, з дня фактичного розрахунку. Враховуючи наведене, станом на 14.01.2025 позивач не усунув недоліків позовної заяви, а також не надав належних доказів пропущення строку звернення до суду з цим позовом, а тому наведені в заяві позивача підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду визнані судом неповажними.
Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи дотримання судом першої інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі, колегія суддів виходить із наступного.
Приписами статті 233 КЗпП України встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Водночас структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Аналіз норм чинного законодавства свідчить, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16.
Отже, законодавством встановлено обмеження певним строком права особи на звернення до суду з адміністративним позовом про зобов'язання нарахувати і виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною другою цієї статті передбачено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Поруч із цим, згідно з частиною третьою статті 122 КАС України, для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Аналізуючи наведені положення законодавства, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 11 лютого 2021 року в справі № 240/532/20 за схожих фактичних обставин сформував висновок, який полягає у тому, що встановлений у частині першій статті 233 КЗпП України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору. Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у статті 122 КАС України і частина п'ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців. Усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин щодо яких виник спір. Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, як і в розглядуваному випадку, охоплюється спеціальною нормою частини п'ятої статті 122 КАС України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини першої статті 233 КЗпП України.
Ухвалюючи згадану постанову, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду одночасно відступив від висновку щодо застосування частини першої статті 233 КЗпП України для обчислення строку звернення до адміністративного суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладеному в його постановах, а також погодився з висновком щодо застосування частини п'ятої статті 122 КАС України у подібних правовідносинах, викладеному в інших його постановах, зокрема, від 4 грудня 2019 року (справа №815/2681/17) та від 22 січня 2020 року (справа № 620/1982/19).
У підсумку Верховний Суд резюмує, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, а відтак, погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення зазначеного заробітку обмежується місячним строком (частина п'ята статті 122 КАС України).
Як установлено судом першої інстанції, остаточний розрахунок з позивачем проведений 31.10.2024 року, отже місячний строк звернення до суду з цим позовом обраховується саме з цієї дати. Водночас до суду позивач звернувся 23 грудня 2024 року, тобто з пропуском місячного строку, визначеного частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Колегія суддів зауважує, що законодавче закріплення строків звернення з адміністративним позовом до суду є гарантією стабільності публічно правових відносин, призначенням якої є забезпечення своєчасної реалізації права на звернення до суду, забезпечення стабільної діяльності суб'єктів владних повноважень при здійсненні управлінських функцій, дисциплінування учасників адміністративного судочинства.
Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого публічно-правові відносини можуть вважатися спірними. Тому, якщо протягом законодавчо встановленого строку особа не звернулася до суду за вирішенням спору, відповідні відносини набувають ознаки стабільності.
До того ж, строк в один місяць визнано законодавцем достатнім для того, щоб у справах про проходження публічної служби особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Вирішуючи питання про дотримання строку звернення до суду у кожному конкретному випадку, необхідно виходити не лише з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, але й з об'єктивної можливості особи знати про такі факти.
Слід зазначити, що день, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли їй стало відомо про прийняття певного рішення, вчинення дії чи допущення бездіяльності, внаслідок чого відбулося порушення прав, свобод чи інтересів особи. Якщо цей день встановити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дії, і у неї не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Судом першої інстанції було надано оцінку доводам позивача про те, що оскільки його було звільнено 19.07.2022, то на нього не поширюються будь які строки звернення до суду та обґрунтовано помилковість даної позиції.
Крім того, колегія суддів також вказує на те, що апеляційна скарга загалом базується на помилковій позиції апелянта щодо ототожнення поняття "середнього заробітку" та "грошового забезпечення/заробітної плати", оскільки, як зазначалося вище, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.
Також суд апеляційної інстанції вважає, що звернення позивача до відповідача із заявою про виплату середнього заробітку та отримання листа-відмови не змінює початку перебігу процесуального строку, який розпочинається саме з наступного дня, що настає за днем остаточного розрахунку.
Аналогічний висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі №240/12017/19 та від 12 квітня 2023 року у справі №380/14933/22.
Отримання позивачем листа від відповідача від 04 грудня 2024 року не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли він почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов'язується та не змінює початок перебігу строку звернення до адміністративного суду.
Оцінюючи обставини звернення позивача з позовом до суду в розрізі встановлених обставин та наведених висновків суду першої інстанції, а також положень частини п'ятої статті 122 КАС України, колегія суддів зазначає, що вказаною нормою статті 122 КАС України встановлено скорочені строки звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, які не ставлять під сумнів саму суть права доступу до суду, а переслідують легітимну мету як найскорішого поновлення порушених прав добросовісного позивача. При цьому не порушується пропорційність між застосованими законодавцем засобами (строком звернення до суду за захистом порушеного права протягом одного місяця з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів) та метою звернення до суду.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 30 січня 2025 року у справі № 320/26833/23
Інші доводи та міркування, викладені в апеляційній скарзі не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваної ухвали.
Враховуючи встановлені обставини, а також ту обставину, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження об'єктивних перешкод для своєчасного звернення до суду з позовом у даній справі, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про неповажність наведених позивачем підстав для поновлення строку звернення до суду.
Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, обґрунтовано зазначивши про неповажність наведених позивачем підстав для поновлення строку звернення до суду, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Хмельницького окружного адміністративного суду від 14 січня 2025 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Головуючий Шидловський В.Б.
Судді Боровицький О. А. Курко О. П.