Справа № 120/17582/24
Головуючий у 1-й інстанції: Комар П.А.
Суддя-доповідач: Граб Л.С.
17 квітня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Граб Л.С.
суддів: Матохнюка Д.Б. Сторчака В. Ю.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 17 лютого 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Пенсійного фонду України, в якому просив:
-визнати протиправною бездіяльність Голови Пенсійного фонду України, яка полягає у нерозгляді скарги від 27.08.2024.
-зобов'язати Голову Пенсійного фонду України розглянути скаргу, датовану 27.08.2024.
Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 07 січня 2025 року позовну заяву залишено без руху. Встановлено позивачу 7-денний строк з дня отримання копії ухвали про залишення позовної заяви без руху усунути недоліки позовної заяви, зазначені в мотивувальній частині ухвали суду.
Як слідує з мотивувальної частини вказаної ухвали, у позовній заяві не зазначено повне найменування відповідача, а лише посаду особи, ідентифікаційний код відповідача в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України); а також не зазначено адреси електронної пошти та засобів зв'язку відповідача чи відомостей щодо їх відсутності.
При цьому, в ухвалі вказано, що позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази - позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів). (ч. 4 ст. 161 КАС України). Однак, ОСОБА_1 посилаючись у позовній заяві на те, що 27.02.2024 звернувся із скаргою на ім'я Голови Пенсійного фонду України, на яку отримав відповідь від 15.05.2024, не погодившись з якою, 27.08.2024 звернувся із скаргою до відповідача щодо розгляду скарги від 27.02.2024, на яку 06.12.2024 отримав відповідь за підписом ОСОБА_2 , не долучив жодного доказу, що свідчить про порушення вимог ст. 161 КАС України.
Ухвалою від 17 лютого 2025 року позовну заяву повернуто позивачу, відповідно до п.1 ч.4 ст.169 КАС України.
Не погодившись із вказаною ухвалою, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду по суті.
В обгрунтуванні апеляційної скарги зазначено, що висновки суду першої інстанції, які стали підставою для прийняття оскаржуваного судового рішення є такими, що не відповідають нормам процесуального закону.
За правилами п.3 ч.1 ст.294 та ч.2 ст.312 КАС України, розгляд справи колегією суддів здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи із наступного.
Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для повернення позовної заяви, оскільки ОСОБА_1 не вчинив жодних дій, спрямованих на усунення зазначених у ухвалі недоліків. Натомість вирішив отриману ухвалу залишити без виконання, не скориставшись наданою можливістю для приведення позовної заяви у відповідність до вимог закону. Таким чином, констатовано, що ОСОБА_1 фактично відмовився від реалізації свого права на виправлення недоліків позовної заяви у межах передбаченого строку та від виконання ухвали суду від 07.01.2025.
Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи дотримання судом першої інстанції норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі, колегія суддів виходить із наступного.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси і просити про їх захист.
Право звернення до суду є невід'ємним особистим правом, яке реалізовується особою в порядку, встановленому КАС України. Способом реалізації цього права є звернення зацікавленої особи з позовом до суду.
У свою чергу, звернення до суду з позовом є підставою для виникнення процесуальних відносин, пов'язаних з вирішенням спору по суті. Звернення до суду і судове провадження повинно здійснюватись у відповідності до вимог чинного законодавства, зокрема, процесуальних норм щодо порядку провадження в адміністративних справах.
Крім цього, законодавець встановлює певні обмеження такого права, зокрема, шляхом встановлення вимог щодо форми та змісту позовної заяви, а також обсягу документів, які слід долучати до позовної заяви.
Законодавчі вимоги щодо форми і змісту позовної заяви визначені статтею 160 КАС України, а статтею 161 КАС України визначено документи, що додаються до позовної заяви.
Як передбачено пунктами 2,11 частини п'ятої статті 160 КАС України, в позовній заяві зазначаються: повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по батькові-для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб); поштовий індекс; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України); реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості відомі позивачу), відомі номери засобів зв'язку, офіційна електронна адреса або адреса електронної пошти; власне письмове підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.
В той же час, як слідує зі змісту ухвали від 07 січня 2025 року у позовній заяві, в тому числі, не зазначено повне найменування відповідача, а лише посаду особи, ідентифікаційний код відповідача в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України); а також не зазначено адреси електронної пошти та засобів зв'язку відповідача чи відомостей щодо їх відсутності.
Ухвалою від 17 лютого 2025 року позовна заява повернута позивачу в зв'язку з неусуненням недоліків позовної заяви.
Так, статтею 160 КАС України визначено вимоги до позовної заяви, до яких зокрема входить зазначення позивачем ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України) та реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості відомі позивачу).
Поряд з цим, ідентифікаційний код юридичної особи-суб'єкта владних повноважень, номери засобів зв'язку та його юридична адреса є загальнодоступними відомостями та можуть безперешкодно бути здобуті судом, а відтак незазначення таких в позовній заяві не може бути єдиною та беззаперечною підставою для повернення позовної заяви.
Стосовно посилання суду першої інстанції на те, що позивачем в порушення ч. 4 ст. 161 КАС України, не долучено жодного доказу, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, колегія суддів зазначає таке.
Положення частини четвертої статті 161 КАС України встановлюють імперативний припис щодо поведінки заявника позову, а саме-норма цієї статті зобов'язує позивача додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в той же час інша частина цієї статті надає право позивачу у разі подання письмових чи електронних доказів додати до позовної заяви копії відповідних доказів.
Тобто, процесуальний закон зобов'язує позивача надати до позовної заяви лише наявні в нього докази.
В той же час, колегія суддів зазначає, що питання про достатність, належність та допустимість таких доказів вирішується судом вже на стадії розгляду справи по суті. І тоді суд, який окрім іншого, відповідно до ч.3 ст.77 КАС України наділений повноваженнями збирати докази з власної ініціативи, має можливість під час розгляду справи за необхідності звернутись до відповідача чи інших осіб, які володіють необхідною для встановлення обставин справи інформацією, щодо витребування оригіналів документів, або належним чином завірених копій останніх.
Верховний Суд у постанові від 18 лютого 2020 року у справі №320/3053/19 звернув увагу, що положення частини третьої статті 77 КАС України надають суду право пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи. Суд не повинен позбавляти особу права доступу до суду у зв'язку з відсутністю у неї певних документів, які можуть слугувати доказами у справі. Тим більше, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, що визначено частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
У статтях 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Так, у рішенні від 4 грудня 1995 року у справі «Bellet v. France» («Беллет проти Франції», Серії A №333B, пункт 36) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - «Конвенція») містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
У рішенні від 25 січня 2000 року у справі «Miragall Escolano and Othersv. Spain» («Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії», заяви №38366/97, №38688/97, №40777/98, №40843/98, №41015/98, №41400/98, №41446/98, №41484/98, №41487/98, №41509/98) і у рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі «Pйrez de Rada Cavaniles v. Spain» («Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії», заява №3256-57) Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції.
Отже, суд не повинен тлумачити положення статті 169 КАС України у такий спосіб, щоб створювати штучні перешкоди для доступу до правосуддя в адміністративній справі, а також, застосовуючи положення статей 160,161 КАС України формально підходити до цих правових норм.
Вказане узгоджується з правовою позицією Верховного Суду висловленою у справах №420/45/20, №215/4776/18 та №215/5994/18.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає передчасним висновок суду першої інстанції про наявність підстав для повернення позовної заяви.
При цьому, надаючи оцінку клопотанню відповідача про те, що суд першої інстанції мав би відмовити у відкритті провадженні у цій справі відповідно до п.2 ч.1 ст.170 та п.6 ч.1 ст.171 КАС України, колегія суддів звертає увагу останнього, що у разі незгоди з ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 17 лютого 2025 року, він був вправі оскаржити її шляхом подання апеляційної скарги, а не клопотання. В даному ж випадку, в межах розгляду апеляційної скарги позивача, суд апеляційної інстанції досліджує питання правомірності повернення судом позовної заяви в зв'язку з неусуненням виявлених в останній недоліків. Варто звернути увагу і на те, що відповідачем не надано жодного доказу на підтвердження доводів, викладених в клопотанні, тоді як колегія суддів позбавлена можливості у рамках розгляду справи № 120/17582/24, дослідити матеріали справи №120/5270/24, яка згідно тверджень відповідача тотожна цій справі.
З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не дослідивши всіх обставин, дійшов передчасного висновку про наявність підстав для повернення позовної заяви, відповідно до п.1 ч.4 ст.169 КАС України.
За правилами частини першої статті 320 КАС України підставою для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку про необхідність скасування оскаржуваної ухвали суду та направлення справи для продовження розгляду справи.
Керуючись ст.ст.160, 161, 169, 243, 250, 308, 310, 315, 320, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 17 лютого 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії скасувати.
Справу направити до Вінницького окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий Граб Л.С.
Судді Матохнюк Д.Б. Сторчак В. Ю.