Справа № 320/4570/24
16 квітня 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Бужак Н. П.
Суддів: Вівдиченко Т.Р., Кобаля М.І.
За участю секретаря: Мірошниченко С.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2024 року, суддя Войтович І.І., у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Шевченківського відділу Державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про скасування постанови,-
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Шевченківського відділу Державної виконавчої служби у м. Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), в якому просив:
- скасувати постанову № НОМЕР_4, винесену 19 грудня 2018 року Шевченківським районним відділом Державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві, про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 23 530,80 дол. США та 173,00 грн.
В обґрунтування позову позивач вказує про наявність обставин подвійного стягнення з нього витрат виконавчого збору за виконавчим документом ВП № НОМЕР_4 від 19.12.2018, який потім було виведено державним виконавцем в окреме виконавче провадження НОМЕР_1.
Також, позивач зазначає, що з 21.12.2018 виконавчий лист Печерського районного суду м. Києва від 21.12.2015 №2-2338/09 перебував на виконанні у приватного виконавця, який виконавче провадження НОМЕР_2 завершив на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження».
При цьому, позивач вказав, що ухвалою Печерського районного суду м. Києві від 07.06.2023 було здійснено заміну стягувача у справі №757/5912/23-ц у виконавчому провадженні НОМЕР_2 з примусового виконання виконавчого листа, який в подальшому перебував на виконання у приватного виконавця у межах виконавчого провадження НОМЕР_5 та закінчено за ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження», стягувач залишив за собою нереалізоване на торгах майно, що належало боржнику. Також, виконавче провадження НОМЕР_3 постановою від 14.12.2023 було закінчено за п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку із фактичним виконанням виконавчого документа, основна винагорода приватного виконавця та витрати виконавчого провадження стягнуто в повному обсязі.
19.12.2023 позивач звернувся із заявою до відповідача щодо скасування постанови про стягнення виконавчого збору НОМЕР_4 через обставини подвійного стягнення, проте 09.01.2024 отримав відповідь від відповідача від 05.01.2024 №697/27.10-24, в якій зазначено про перебування на виконанні виконавчого провадження НОМЕР_1 з примусового виконання постанови НОМЕР_4, виданої 19.12.2018 та відмовлено у скасуванні спірної постанови, у зв'язку з чим, позивач звернувся до суду.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2024 року відмовлено у задоволенні адміністративного позову.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Заслухавши суддю-доповідача, осіб, що з'явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що заочним рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 жовтня 2009 року у цивільній справі № 2-2338/09 стягнуто з ОСОБА_1 (Боржник) на користь Відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за Кредитним договором № 014/0996/74/11915 від 21 березня 2007 року в розмірі 235 308,11 дол. США та 1730 грн у відшкодування судових витрат.
Рішення набрало законної сили 03 листопада 2009 року та Печерським районним судом м. Києва 21 грудня 2015 року видано виконавчий лист № 2-2338/09.
Постановою від 25 квітня 2018 року державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) відкрито виконавче провадження № НОМЕР_4 за виконавчим документом Печерського районного суду м. Києва № 2-2338/09, яке за відомостями АСВП завершено на підставі пункту 1 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку зі зверненням стягувача з письмовою заявою про повернення виконавчого документа.
В межах виконавчого провадження з виконання виконавчого листа також було винесено постанову про стягнення виконавчого збору № НОМЕР_4 від 19 грудня 2018 року про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 23 530,80 дол. США та 173,00 грн, яку було виведено в окреме виконавче провадження № НОМЕР_1.
З 21 грудня 2018 року виконавчий лист перебував на виконанні у приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Хоменко В.В. виконавче провадження НОМЕР_2, яке за відомостями АСВП завершено на підставі пункту 1 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку зі зверненням стягувача з письмовою заявою про повернення виконавчого документа.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 07 червня 2023 року у справі № 757/5912/23-ц замінено стягувача Акціонерне товариство «Райффайзен Банк», що є правонаступником Відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль», на його правонаступника Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «АСАП» у виконавчому провадженні № НОМЕР_2 з примусового виконання виконавчого листа (Стягувач).
Виконавчий лист перебував на примусовому виконанні у приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Варави Р.С. у межах виконавчого провадження № НОМЕР_5 щодо виконавчого листа №2-2338/09 виданого 21.12.2015 Печерським районним судом міста Києва за яким Стягувач ТОВ «ФК «АСАП», яке за відомостями АСВП закінчено за заявою Стягувача на підставі частини 1 статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» залишити за собою нереалізоване на торгах майно, що належало Боржнику, про що зафіксовано в наданому до позову Акті про проведення електронного аукціону від 28.09.2023 за виконавчим провадженням НОМЕР_5.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Варави Р.С. від 14 грудня 2023 року ВП № НОМЕР_3 щодо виконання виконавчого листа №2-2338/09 виданого 21.12.2015 Печерським районним судом міста Києва за яким Стягувач ТОВ «ФК «АСАП» закінчено на підставі пункту 9 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» внаслідок фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом, основна винагорода приватного виконавця та витрати виконавчого провадження сплачено у повному обсязі, про що зазначено в постанові.
19 грудня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) із заявою про скасування постанови про стягнення виконавчого збору № НОМЕР_4, оскільки її примусове виконання має наслідком подвійне стягнення з нього, як Боржника, і виконавчого збору, і основної винагороди за виконання одного й того ж виконавчого документа, просив винести постанову якою закінчити виконавче провадження НОМЕР_1 з примусового виконання постанови про стягнення виконавчого збору НОМЕР_4.
Шевченківським відділом державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) надано відповідь від 05 січня 2024 року № 697/27.10-24, у якій позивача проінформовано про перебування на виконанні у відділі виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання постанови № НОМЕР_4, виданої 19 грудня 2018 року Шевченківським районним відділом державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві, про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 23 530,80 дол. США та 173,00 грн, та відмовлено у скасуванні постанови про стягнення виконавчого збору № НОМЕР_4, аргументуючи останню посилаючись на пункт 8 частини 5 статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» вказуючи на те, що передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю відділом не проводились.
Вважаючи постанову від 19.12.2018 про стягнення виконачого збору протиправною, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне.
В силу вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом України від 02 червня 2016 року № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (стаття 3 Закону № 1403-VIII).
Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Пунктом 1 та пунктом 5 частини 1 статті 3 Закону № 1404-VIII відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів - виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України та постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону № 1404-VІІІ під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
За порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавці несуть відповідальність в порядку, встановленому законом. Порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавцями не є підставою для скасування такого рішення чи виконавчої дії, крім випадків, коли вони були прийняті або вчинені з порушенням процедури, передбаченої цим Законом (абз. 2 та 3 ч. 5 ст. 13 Закону № 1404-VІІІ).
Відповідно до частини першої статті 18 Закону № 1404-VІІІ виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно приписів частини п'ятої статті 26 Закону Закон № 1404-VІІІ виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов'язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.
У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.
Відповідно до частини першої статті 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів (частина друга).
Частиною восьмою статті 27 Закон № 1404-VІІІ встановлено, що під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі.
У разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає.
Згідно з ст. 39 Закону № 1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі, зокрема, фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.
У відповідності до частин першої, четвертої статті 42 Закону № 1404-VІІІ кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
На стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
Статтею 45 Закону № 1404-VІІІ визначено, що розподіл стягнутих виконавцем з боржника за виконавчим провадженням грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) здійснюється у такій черговості: 1) у першу чергу повертається авансовий внесок стягувача на організацію та проведення виконавчих дій; 2) у другу чергу компенсуються витрати виконавчого провадження, не покриті авансовим внеском стягувача; 3) у третю чергу задовольняються вимоги стягувача та стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків фактично стягнутої суми або основна винагорода приватного виконавця пропорційно до фактично стягнутої з боржника суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів); 4) у четверту чергу стягуються штрафи, накладені виконавцем відповідно до вимог цього Закону, та виконавчий збір або основна винагорода за виконавчими документами про стягнення аліментів.
Розподіл грошових сум у черговості, зазначеній у частині першій цієї статті, здійснюється в міру їх стягнення.
Основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.
Так, стаття 5 Закону № 1404-VIII визначає, що приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 цього Закону.
Згідно з приписами частин першої - п'ятої статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 02 червня 2016 року № 1403-VIII за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода.
Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової.
Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: 1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру; 2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Основна винагорода приватного виконавця, що встановлюється у відсотках, стягується з боржника разом із сумою, що підлягає стягненню за виконавчим документом (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Якщо суму, передбачену в частині четвертій цієї статті, стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
За частиною шостою цієї статті основна винагорода, що встановлюється у вигляді фіксованої суми, стягується після повного виконання рішення.
Згідно з частиною сьомою статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
На виконання приписів статті 31 цього Закону постановою Кабінету Міністрів України від 8 вересня 2016 року № 643 затверджено Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця.
За п. 19 Порядку №643 приватний виконавець, який забезпечив повне або часткове виконання виконавчого документа майнового характеру в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження", одержує основну винагороду у розмірі 10 відсотків стягнутої ним суми або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом.
Таким чином, виконавчий збір є видом збору, що справляється боржником на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби та стягується з боржника до Державного бюджету України, його розмір визначається з урахуванням ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження». Такий збір, його розмір зазначається державним виконавцем у постанові про відкриття виконавчого провадження та за умов, визначених чинним законом № 1404-VІІІ, в разі не стягнення виконавчого збору, таке стягнення здійснюється виконавцем в окремому порядку за наслідками виведення виконавчого документа про таке стягнення у окреме провадження. Та, за ч. 8 ст. 27 Закону № 1404-VІІІ вбачається, що під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі, а у разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає.
При цьому, законодавство також виділяє та розрізняє органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом № 1403-VIII, які уповноважені вчиняти дії по виконанню виконавчого документа на користь Стягувача, та наділені правом зокрема, державним виконавцем на стягнення виконавчого збору та основної винагороди приватним виконавцем.
Отже, основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору та за своїм призначенням основана винагорода приватного виконавця є винагородою приватному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення, за умови що такі заходи призвели до повного або часткового виконання рішення та стягується з боржника в пропорційному до фактично стягнутої суми розмірі.
При цьому розмір основної винагороди приватного виконавця залежить від фактичної стягнутої ним суми, а не від суми зазначеної у виконавчому документі, що узгоджуються із правовою позицією викладено Верховним Судом, зокрема, у своїй постанові від 03 березня 2020 у справі № 260/801/19.
Як вірно зазначено судом першої інстанції, основна винагорода приватного виконавця і виконавчий збір у виконавчому провадженні, що здійснює державний виконавець, хоча й виступають формами винагороди виконавців, проте не є однаковими поняттями. Згідно з приписами статті 45 Закону № 1404-VIII спільним для цих форм винагороди є лише порядок стягнення.
Так, ч. 8 ст. 27 Закону № 1404-VIII встановлено, що під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі та у разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає.
Водночас, положення ч. 8 ст. 27 Закону № 1404-VIII містить правило стосовно неможливості подальшого стягнення виконавчого збору, якщо надалі виконавчий документ буде виконувати не державний, а приватний виконавець, відповідно її приписи мають імперативний характер і встановлюють пряму заборону стягувати або продовжувати стягнення виконавчого збору державним виконавцем в разі передачі виконавчого документа до приватного виконавця.
Окрім того, як вірно зауважено судом першої інстанції, дана норма ч. 8 ст. 27 Закону № 1404-VIII передбачає не допущення одночасного стягнення з боржника виконавчого збору і основної винагород, покликана уникнути подвійної плати боржником зазначених коштів, та її застосування дозволяє розв'язати спір стосовно справедливості подвійного стягнення плати державному і приватному виконавцям за виконання одного й того ж виконавчого документа.
Правовою основою для закінчення виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору у подібному випадку слід розглядати як загальні підстави, перелік яких наведений у ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-VIII, так і ч. 8 ст. 27 цього Закону, яка у таких обставинах має характер спеціальної підстави для закінчення виконавчого провадження.
Відповідно, зважаючи на вжиті у ч. 8 ст. 27 Закону № 1404-VIII часові маркери для її застосування: , , то застосування аналогії закону до правовідносин дозволяє виснувати, що право на захист виникає з дня відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження з виконання того самого документа, який раніше був на виконанні у державного виконавця та водночас строк на оскарження у такому випадку пов'язується не з винесенням постанови про стягнення виконавчого збору, а з діями державного виконавця щодо стягнення виконавчого збору, вчиненими після відкриття приватним виконавцем виконавчого провадження з виконання того ж самого виконавчого листа.
Як висновок, до способів судового захисту у подібних ситуаціях можна віднести, серед іншого, визнання дій, бездіяльності протиправними; зобов'язання закінчити виконавче провадження зі стягнення виконавчого збору. Способи такого роду не суперечать закону, є адекватними обставинам і здатні забезпечити ефективний захист права боржника на припинення стягнення з нього виконавчого збору.
Водночас, подвійна плата боржника коштів виконавчого збору та основної винагороди боржника має бути наявна та підтверджуватись належними діями державного та приватного виконавця, або в разі звернення до виконавця про закінчення виконавчого провадження з вказаних вище підстав, протиправна бездіяльність останнього.
Отже, у разі коли державний виконавець повернув виконавчий лист за заявою стягувача і розпочав стягнення виконавчого збору, а після цього стягувач пред'явив цей лист до виконання приватному виконавцю, який у свою чергу відкрив виконавче провадження й виніс постанову про стягнення основної винагороди у відповідному розмірі, то надалі виконавчий збір не стягується, та, задля уникнення подвійного стягнення з боржника сум виконавчого збору, у такому випадку належний та ефективний спосіб захисту, здатний відновити й захистити права боржника, гарантовані ст. 41 Конституції України і статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист людських прав і основоположних свобод, полягає у закінченні виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 21 липня 2022 року у справі № 320/6215/19.
У відповідності до п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.
Разом з тим, згідно з частини другої статті 74 Закону № 1404-VIIІ рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Як убачається із матеріалів справи, спірна постанова НОМЕР_4 від 19.12.2018 відповідача винесена щодо стягнення з Боржника виконавчого збору у розмірі 23 530,80 дол. США та 173,00 грн., в межах виконання виконавчого листа Печерського районного суду міста Києва №2-2338/09 виданого 21.12.2015, яка потім була виділена в окреме виконавче провадження як виконавчий документ - ВП НОМЕР_1. Інформації з АСВП щодо закінчення виконавчого провадження НОМЕР_1 судом не встановлено.
Виконавче провадження НОМЕР_4 за відомостями з АСВП має стан завершено, відомості щодо стягнутих сум виконавчого збору державним виконавцем відсутні.
При цьому, як вірно зауважено судом першої інстанції, позивачем не оскаржує у справі дії державного виконавця в межах виконавчого провадження ВП НОМЕР_1.
Також відомостей щодо стягнутих сум виконавчого збору державним виконавцем за виконавчим провадженням НОМЕР_1, судом не встановлено та позивачем не надано таких доказів.
Так, постановою приватного виконавця від 14.12.2023 закінчено виконавче провадження НОМЕР_5 з виконання виконавчого листа суду №2-2338/09 виданого 21.12.2015 на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження», Боржником сплачено повністю основну винагороду приватного виконавця та витрати виконавчого провадження.
Окрім того, з відповіді відповідача від 05.01.2024 (на заяву позивача) слідує, що Закон № 1404-VIII не пов'язує факт передачі виконавчого документа від державного виконавця до приватного виконавця саме такі, що мають бути вчинені державним виконавцем, враховуючи, що такий порядок передбачено чинним законодавством але останнє не позбавляє такого права Стягувача.
Отже, як вірно зазначено судом першої інстанції, у даній справі на час звернення позивача до суду з даним позовом існує факт передачі Стягувачем виконавчого документу №2-2338/09 виданого 21.12.2015 Печерським районним судом міста Києва до виконання приватному виконавцю (ВП НОМЕР_2, ВП НОМЕР_5, ВП НОМЕР_3) але враховує, що в даній справі позивач просить скасувати постанову державного виконавця НОМЕР_4 від 19 грудня 2018 року про стягнення виконавчого збору винесену за наслідками відкриття виконавчого провадження НОМЕР_4 з виконання зазначеного виконавчого документу суду №2-2338/09, яка як виконавчий документ в силу положень Закону № 1404-VIII була відповідно виділена в окреме виконавче провадження НОМЕР_1.
Разом з тим, у даній справі позивач не оскаржує дії чи бездіяльність державного виконавця в межах виконавчого провадження НОМЕР_1 та не просить закінчити виконавче провадження НОМЕР_1 в силу п.9 ч. 1 ст. 39 Закону №1404-VIII та положень ч. 8 ст. 27 даного Закону.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При цьому, ч. 2 ст. 9 КАС України визначає, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи вищезазначені положення КАС України, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вийти за межі заявлених позовних вимог у даній справі не має підстав.
Отже, враховуючи вищезазначене, положення Закону № 1404-VIII, відсутні підстави для визнання протиправною та скасування спірної постанови державного виконавця НОМЕР_4 від 19 грудня 2018 року.
Щодо посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі №160/26568/21, то колегія суддів зазначає, що правовідносини у цій справі та у справі, що розглядається є різними.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновом суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 .
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2024 року, оскільки рішення суду є законним і обґрунтованим, ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 287, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2024 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у строк, визначений ст. 329 КАС України.
Суддя-доповідач: Бужак Н.П.
Судді: Вівдиченко Т.Р.
Кобаль М.І.
Постанову виготовлено: 16 квітня 2025 року.