Справа № 713/134/25
Провадження №2/713/187/25
іменем України
09.04.2025 м. Вижниця
Вижницький районний суд Чернівецької області в складі: головуючого судді Пилип'юка І.В., з участю секретарки судових засідань Паучек Є.В., представників сторін адвокатів Матвійчука Михайла Зеноновича, Стратія Миколи Васильовича, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Вижниця в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про виселення,
Представник АТ «Сенс Банк» Матвійчук М.З. звернувся в суд з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про виселення.
У позові вказував, що 08.12.2006 року між АКБСР «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір кредиту №334, відповідно до якого банк надав позичальнику кошти в сумі 70000,00 доларів США зі сплатою 13% річних та кінцевим терміном повернення кредиту до 07.12.2021 року.
08.12.2006 року між АКБСР «Укрсоцбанк», ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено договір поруки №334, відповідно до якого ОСОБА_2 взяла на себе зобов'язання солідарно відповідати за виконання позичальником умов кредитного договору.
У якості забезпечення виконання позичальником взятих за кредитним договором зобов'язань, між сторонами 22.06.2007 року було укладено іпотечний договір №334, відповідно до п.1.1 якого іпотекодавець передав в іпотеку іпотекодержателю наступне нерухоме майно: будинок, що складається з: житлового будинку (літ. «А») дерево, загальною площею 258,40 м.кв., житловою площею 135,40 кв.м., літня кухня (літ. «Б») дерево, сарай (літ. «В») дерево, сарай (літ. «Г») дерево, сарай (літ. «Д») дерево, убиральня (літ. «Е») цегла, криниця (літ. «К») бутова, вигрібна яма («1-3) з/бетон, огорожа (№4) дер.штах./мет. труби, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та належав іпотекодавцю на підставі права власності.
Оскільки ОСОБА_1 неналежним чином виконував взяті на себе зобов'язання по кредитному договору, АТ «Укрсоцбанк» звернув стягнення на передане в іпотеку майно на підставі ст.37 ЗУ «Про іпотеку» (п.4.6.3. Іпотечного договору).
11.03.2019 року державний реєстратор Накай Ю.В. прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний №45895101, згідно якого було зареєстровано право власності АТ «Укрсоцбанк» на житловий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . На даний час власником вказаного будинку є АТ «Сенс Банк» (попередня назва АТ «Альфа-Банк», який є правонаступником АТ «Укрсоцбанк»).
Згідно відповіді ЦНАП Берегометської селищної ради від 26.07.2023 року №287, у зазначеному будинку зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
У зв'язку з набуттям банком права власності не предмет іпотеки та припиненням за попереднім власником права власності на житловий будинок, у 2019 році до Вижницького районного суду було подано позов до зареєстрованих в належному позивачу майні про зняття їх з реєстраційного обліку, визнання такими, що втратили право користування майном.
Постановою Верховного Суду від 03.05.2022 року по справі № 713/2311/19 залишено без змін рішення Вижницького районного суду від 28.01.2021 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 19.04.2021 року, якими в задоволенні позову відмовлено по тій причині, що банк не вказав у позові іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до вимог ст.109 ЖК Української РСР має бути надане особі одночасно з її виселенням.
Вважає, що на даний час існують інші підстави для звернення до суду з позовом до відповідачів про виселення, а саме, порушення ними положень ст.9 ЗУ «Про іпотеку» та умов кредитних та іпотечних договорів, що відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові №361/4481/19 від 22.03.2023 року.
Згідно паспортних даних відповідачів ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , а також кредитного, іпотечного договорів та договору поруки, на час їх укладення відповідачі проживали за адресою, відмінною від адреси знаходження предмета іпотеки, а саме: с. Долішній Шепіт, Вижницького району, Чернівецької області.
Позичальник (іпотекодавець) не звертався до банку з повідомленнями про зміну місця проживання, жодних документів про такі обставини до банку відповідачі не надавали, а про них позивач дізнався лише під час розгляду справи №713/2311/19 та з відповіді ЦНАП Берегометської селищної ради від 26.07.2023 року №287, що свідчить про зумисне зловживання відповідачами своїми правами на шкоду кредитору в порушення положень ст.13 ЦК України, ст.9 ЗУ «Про іпотеку», та умов договорів.
Такі обставини мають істотне значення у даній справі, оскільки свідчать про порушення прав кредитора, та відсутність у випадку задоволення позову порушення прав відповідачів (в тому числі і житлових прав третіх осіб), оскільки у них наявне інше житлове майно, яким вони користувались до часу зміни місця реєстрації.
Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 27.02.2019 року по справі № 357/7940/16-ц.
Фактично у даній справі між сторонами виникли цивільно-правові, а не житлові відносини, а предметом спору є належні позивачу права, передбачені главою 23, розділу 1, книги третьої ЦК України, а не правовідносини у сфері користування жилими приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду, що врегульовані главою 2 Житлового кодексу УРСР, норми якої встановлюють строки збереження житлового приміщення за тимчасово відсутніми громадянами (ст.71), та порядок визнання таких осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням (ст.72).
У даній справі спір стосується цивільних правовідносин і застосуванню підлягають саме норми ЦК України та ЗУ «Про іпотеку», а тому позивач не зобов'язаний зазначати в позові про надання відповідачам іншого житлового майна. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові №182/7347/18 від 16.12.2020 року.
У випадку, коли у справі про виселення наявні дані про реєстрацію відповідачів в іпотечному житлі після укладення іпотечного договору, Верховний Суд у постанові №442/328/19-ц від 16.09.2020 року зазначив, що дія ст.109 ЖК Української РСР спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання. Встановлення в іншій справі обставин про те, що у відповідача є інше постійне місце проживання, в якому він проживає, дає підстави для його виселення із садового будинку без надання іншого житлового приміщення, оскільки ч.2 ст.109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, що має більше одного місця проживання і не може бути підставою для звуження правомочностей власника.
Відповідач ОСОБА_3 не має майнових прав на нерухоме майно, що перебуває у власності позивача, його права у випадку задоволення позову не порушуються, оскільки він також був зареєстрований у зазначеному житловому приміщенні після укладення договору іпотеки. Тобто передача в іпотеку відбулась раніше за реєстрацію в ній особи.
Позивач звертався до відповідачів з вимогою звільнити житлове приміщення, намагався врегулювати питання в досудовому порядку, зокрема, було надіслано вимогу про добровільне виселення.
Проте, незважаючи на відсутність будь-яких правових підстав для проживання у будинку, відповідачі продовжують користуватися ним та відмовляються добровільно виселятися. Такі дії відповідачів створюють перешкоди у здійсненні законних прав власника, який не може вільно користуватись та розпоряджатися нерухомим майном.
У постанові Верховного Суду від 27.05.2020 року у справі №759/12425/18 зазначено, що враховуючи висновки про принципи застосування ст.8 Конвенції та ст.1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п.2 ст.8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Відповідно до умов договорів іпотеки, іпотекодавець гарантував, що на предмет іпотеки не існує прав та вимог інших осіб, в тому числі тих, що не зареєстровані у встановленому законом порядку (п.1.6-1.7 Іпотечного договору), а тому АТ «Сенс Банк» вправі звертатись до суду з позовом про виселення відповідачів з метою захисту своїх прав.
У постанові Великої Палати від 04.07.2018 року у справі №653/1096/16-ц викладено позицію про те, що допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення.
А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення. Згідно зі ст.8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у п.2 ст.8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
Таким чином, подальше проживання відповідачів у будинку, що належить на праві власності АТ «Сенс Банк», всупереч умовам договору та положенням закону, і відмова добровільно звільнити помешкання, перешкоджає власнику користуватися та розпоряджатися нерухомим майном на свій розсуд, внаслідок чого порушуються законні права та інтереси позивача, гарантовані умовами кредитних та іпотечних договорів, а також законом.
Посилаючись на ст.41 Конституції України, ст.ст.316, 317, 319, 321, 391 ЦК України, ст.ст.9, 37, 47 ЗУ «Про іпотеку» просив виселити відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та стягнути з відповідачів на користь АТ «Сенс Банк» витрати по сплаті судового збору.
У судовому засіданні в режимі відеоконференції представник позивача адвокат Матвійчук М.З. заявлений позов підтримав, посилаючись на викладені у позовній заяві обставини просив позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
У судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Стратій М.В. позов не визнав. Підтримав відзив на позов, у якому відповідач зазначив, що позивач діє недобросовісно, оскільки з дня введення спірного будинку в експлуатацію та до теперішнього часу сім'я відповідача проживала в ньому та проживає.
Вважають, що позивачем неправильно застосовуються правовідносини, які виникли між сторонами. Адже відповідачі проживають у спірному будинку з часу реєстрації права власності (2005 рік) за ОСОБА_1 і місце проживання до теперішнього часу не змінювали.
Представник позивача зловживає процесуальними правами, оскільки звернувся до суду з позовом до тих самих осіб з вимогами про виселення, які є похідними вимогам про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом.
У порушення вимог ст.44 ЦПК України позивач не вказує, що у даному житловому будинку зареєстрована та проживає разом з батьками та братом неповнолітня ОСОБА_4 .
Між сторонами існують правовідносини, які регулюються не тільки ЦК України, але і ст.109 ЖК Української РСР.
Вимоги до відповідачів про добровільне звільнення, після судових рішень у справі №713/2311/19, не надходило та позивач до позову доказів не надав.
Відповідач спірний житловий будинок зареєстрував у власність у 2005 році, а кредит оформив 08.12.2006 року, що підтверджує ту обставину, що будинок збудований не за кредитні кошти.
Посилаючись на правові позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 31.10.2018 року у справі №753/12729/15-ц, від 05.06.2019 року у справі №643/18788/15-ц, а також правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 06.12.2020 року у справі №640/15833/16-ц та від 22.07.2020 року у справі №219/4394/16-ц зазначив, що банк, ініціювавши питання про виселення ОСОБА_1 з членами його сім'ї, не вказав у позовній заяві іншого житлового приміщення, яке відповідно до вимог ст.109 ЖК Української РСР має бути надане одночасно з виселенням.
Просив відмовити у задоволенні позовних вимог АТ «Сенс Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про виселення за безпідставністю.
У судове засідання відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не з'явилися, належно повідомлені про дату, час та місце судового розгляду справи по суті, про що є відомості в матеріалах справи. Причини неявки суду не повідомили, відзиву на позов не надали.
Ухвалою суду від 20.01.2025 року позов залишено без руху.
Ухвалою суду від 30.01.2025 року прийнято до розгляду, відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче засідання на 11.00 год. 03.03.2025 року.
Ухвалою суду від 18.03.2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 12.00 год. 09.04.2025 року.
Також даною ухвалою відмовлено у задоволенні клопотань відповідача ОСОБА_1 , про залучення третіх осіб до участі у справі та про закриття провадження у справі.
Суд, заслухавши представника позивача адвоката Матвійчука М.З., представника відповідача адвоката Стратія М.В., вивчивши та дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення відповідача, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, дійшов висновку, що позов АТ «Сенс Банк» задоволенню не підлягає з таких підстав.
На підтвердження позовних вимог представник позивача адвокат Матвійчук М.З. надав такі докази:
копію запиту на отримання кредиту від 07.12.2006 року та анкети позичальника від 05.12.2006 року, у яких ОСОБА_1 перед отриманням кредиту зазначав адресу реєстрації та проживання: с. Долішній Шепіт Вижницького району Чернівецької області;
копію договору кредиту №334, укладеного 08.12.2006 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 , за умовами якого банк надав позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти в сумі 70000,00 доларів США зі сплатою 13% та кінцевим терміном повернення кредиту до 07.12.2021 року;
копію договору поруки №334, укладеного 08.12.2006 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , за умовами якого остання зобов'язалася перед банком відповідати за виконання ОСОБА_1 умов щодо сплати суми кредиту, відсотків за користування кредитом, а також можливих штрафних санкцій, у розмір та у випадках, передбачених договором кредиту №334 від 08.12.2006 року;
копію іпотечного договору №334, укладеного 08.12.2006 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» і ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Вижницького районного нотаріального округу Штефюк Н.В. за реєстровим №8996, за умовами якого Іпотекодавець передає в іпотеку Іпотекодержателю у якості забезпечення виконання Іпотекодавцем зобов'язань за договором кредиту №334 від 08.12.2006 року, укладеного між Іпотекодержателем та Іпотекодавцем наступне нерухоме майно: житловий будинок (літ. «А») дерево, загальною площею 258,40 кв.м, житловою площею 135,40 кв.м, літню кухню (літ. «Б») дерево, сарай (літ. «В») дерево, сарай (літ. «Г») дерево, сарай (літ. «Д») дерево, убиральня (літ. «Е») цегла, криниця (літ. «К») бутова, вигрібна яма (№1-3) з/бетон, огорожа (№4) дер.штах./мет. труби, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить Іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого виконавчим комітетом Берегометської селищної ради Вижницького району Чернівецької області 02.11.2005 року;
копію паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 від 13.08.1996 року, згідно якого - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 був зареєстрований в с. Долішній Шепіт Вижницького району Чернівецької області;
копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера від 03.10.1997 року, згідно якої - ОСОБА_1 одержав ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ;
копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера від 03.10.1997 року, згідно якої - ОСОБА_2 одержала ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ;
копію паспорта громадянина України серії НОМЕР_4 від 13.08.1996 року, згідно якого - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 була зареєстрована в с. Долішній Шепіт Вижницького району Чернівецької області;
копію витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності індексний №159073219 від 11.03.2019 року, згідно якого - 11.03.2019 року КП «Кельменецьке РБТІ» на підставі договору кредиту №334 від 08.12.2006 року, повідомлення №1400041556538 від 19.11.2018 року, повідомлення №4471 від 02.11.2018 року, іпотечного договору №334 від 08.12.2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Вижницького районного нотаріального округу Штефюк Н.В., провело державну реєстрацію права приватної власності АТ «Укрсоцбанк» на житловий будинок літ. «А» загальною площею 258,4 кв.м, житловою площею 135,4 кв.м, літню кухню літ. «Б», сарай літ. «В», сарай літ. «Г», сарай літ. «Д», вбиральня літ. «Е», криниця літ. «К», вигрібна яма №1-3, огорожа №4, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , номер запису про право власності 30637356;
копію вимоги АТ «Укрсоцбанк» про добровільне виселення №2475 від 07.08.2019 року, згідно якої - АТ «Укрсоцбанк» повідомляє ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та всіх зареєстрованих в житловому приміщені, що відповідно до ст.37 ЗУ «Про іпотеку» банк 11.03.2019 року задовольнив забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки (згідно Витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, було зареєстровано право власності за АТ «Укрсоцбанк» на підставі рішення державного реєстратора, а саме на: будинок, загальною площею 258,40 кв.м, житловою площею 135,40 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - предмет іпотеки), яка знаходилась в іпотеці банку відповідно до умов Іпотечного договору №334 від 08.12.2006 року.
Таким чином, законним власником будинку, загальною площею 258,40 кв.м, житловою площею 135,40 кв.м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на даний час є АТ «Укрсоцбанк».
Керуючись ст.391 ЦК України, АТ «Укрсоцбанк» вимагає добровільно звільнити всіма мешканцями вказане житлове приміщення, зі зняттям всіх мешканців житла з реєстраційного обліку у Відділі у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб відповідного РВ УМВС України, а також необхідно звільнити вищезазначене приміщення від особистих речей.
У випадку невиконання даної вимоги добровільно, АТ «Укрсоцбанк» звернеться до суду та органів державної виконавчої служби для здійснення примусового виселення, з покладенням на нього витрат при проведенні виконавчих дій (за необхідності - примусове входження, зберігання майна тощо);
копію списку відправки кореспонденції №489 від 07.08.2019 року, списку згрупованих поштових відправлень листів рекомендованих №23537 та квитанції АТ «Укрпошта» від 07.08.2019 року, згідно яких - на ім'я ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 , було надіслано рекомендований лист з №1400045203478 (докази отриманні відсутні);
копію рішення Вижницького районного суду від 28.01.2021 року по цивільній справі №713/2311/19 (провадження №2/713/6/21), яким відмовлено у позові Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Служба у справах дітей Вижницької районної державної адміністрації, про зняття з реєстраційного обліку, визнання такими, що втратили право користування майном.
Даним рішенням встановлено, що рішенням Вижницького районного суду від 25.09.2018 року задоволено позов Акціонерного товариства «Укрсоцбанк», про звернення стягнення на предмет іпотеки. У рахунок погашення заборгованості за договором кредиту №334 від 08.12.2006 року в розмірі 976050,00 грн станом на 05.02.2018 року звернуто стягнення на предмет іпотеки згідно іпотечного договору №334 від 08.12.2006 року, а саме на: житловий будинок загальною площею 258,40 кв.м, житловою площею 135,40 кв.м, літню кухню літ. «Б» дерево, сарай літ. «В» дерево, сарай літ. «Г» дерево, сарай літ. «Д» дерево, убиральню літ. «Е» цегла, криницю літ. «К» бутову, вигрібну яму №1-2 з/бетон, огорожу №4 дер.штах./мет.труби, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 02.11.2005 року, зареєстрованого у Вижницькому РБТІ 10.11.2005 року за реєстровим №2691, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 12639049, шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації не нижчу, ніж узгоджена у п.1.2 договору іпотеки від 08.12.2006 року в сумі 92000,00 доларів США, що згідно службового розпорядження НБУ від 25.09.2018 року становить 2586120,00 грн. Відстрочено виконання рішення суду на час дії ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпеченням кредитів в іноземній валюті». У задоволенні позову Акціонерного товариства «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Служба у справах дітей Вижницької районної державної адміністрації, про виселення з житлового приміщення відмовлено.
Постановою Чернівецького апеляційного суду від 11.03.2019 року рішення суду від 25.09.2018 року скасовано. У задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - Служба у справах дітей Вижницької РДА, про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовлено;
копію постанови Чернівецького апеляційного суду від 19.04.2021 року по цивільній справі №713/2311/19 (провадження №22-ц/822/463/21), якою апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк» залишено без задоволення, рішення Вижницького районного суду від 28.01.2021 року залишено без змін;
копію постанови Верховного Суду від 21.12.2021 року по цивільній справі №713/2311/19 (провадження №61-9320св21), якою касаційну скаргу АТ «Альфа-Банк» залишено без задоволення, рішення Вижницького районного суду від 28.01.2021 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 19.04.2021 року залишено без змін;
копію довідки ЦНАП Берегометської селищної ради №287 від 26.07.2023 року, згідно якої - в АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , чоловік, з 25.12.2008 року; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , дружина, з 25.12.2001 року; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , син, з 08.12.2010 року.
На підтвердження заперечень проти позовних вимог відповідач ОСОБА_1 надав такі докази:
копію довідки виконавчого комітету Берегометської селищної ради №680 від 26.02.2025 року, згідно якої - в АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , власник; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , дружина; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , син; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , донька;
копію акту обстеження матеріально-побутових умов проживання №140, складеного 26.02.2025 року виконавчим комітетом Берегометської селищної ради, згідно якого - в АДРЕСА_1 проживають: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , власник; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , дружина; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , син; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , донька. ОСОБА_1 не працює, є особою з інвалідністю ІІ групи та потребує стороннього догляду. Дружина ОСОБА_2 не працює. Займається ІТД. Син ОСОБА_3 мобілізований до ЗСУ. Донька ОСОБА_4 навчається у 11 класі Берегометського ліцею №1;
інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта №416829688 від 07.03.2025 року, згідно якої за параметрами запиту - ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 наявні відомості про те, що 08.12.2006 року КП «Кельменецьке РБТІ» на підставі договору іпотеки №8996 від 08.12.2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Вижницького районного нотаріального округу Штефюк Н.В., зареєстровано іпотеку, заборону на нерухоме майно - житловий будинок літ. «А» загальною площею 258,4 кв.м, житловою площею 135,4 кв.м, літню кухню літ. «Б», сарай літ. «В», сарай літ. «Г», сарай літ. «Д», вбиральня літ. «Е», криниця літ. «К», вигрібна яма №1-3, огорожа №4, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , Іпотекодавець - ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , Іпотекодержатель - АКБ «Укрсоцбанк», розмір основного зобов'язання - 70000,00 доларів США, строк виконання - 07.12.2021 року. Інші відомості відсутні;
інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта №416829105 від 07.03.2025 року, згідно якої за параметрами запиту - ОСОБА_3 , РНОКПП: НОМЕР_5 наявні відомості про те, що 04.08.2020 року приватним нотаріусом Вижницького районного нотаріального округу Штефюком О.О. зареєстровано право власності на нежитлову будівлю магазину літ. «А», загальною площею 192 кв.м, сараї літ. «Б» та «В», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Інші відомості відсутні;
інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта №416829381 від 07.03.2025 року, згідно якої за параметрами запиту - ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 наявні відомості про те, що 08.12.2016 року Вижницькою РДА зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим №7320555300:01:001:0970, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Інші відомості відсутні.
Вирішуючи позовні вимоги АТ «Сенс Банк», про виселення Суд застосовує такі норми права.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно зі ст.2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ст.5 ЦПК України).
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до ч.1 ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (ч.1 ст.129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у ч.1 ст.10 ЦПК України.
Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (п.39 рішення у справі «C. G. та інші проти Болгарії», заява №1365/07; п.170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява №21722/11).
Відповідно до ст.1 ЗУ «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Частиною 1 ст.3 ЗУ «Про іпотеку» визначено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.
Згідно із ч.1 ст.12 ЗУ «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до ч.1 ст.33 ЗУ «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Згідно із ч.1 ст.35 ЗУ «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом установленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (ч.2 ст.35 зазначеного Закону).
У частині 3 ст.33 ЗУ «Про іпотеку» визначено, що існують такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки:
- судовий (на підставі рішення суду);
- позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).
Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (ч.1 ст.36 ЗУ «Про іпотеку»).
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (ч.2 ст.36 ЗУ «Про іпотеку»).
Згідно із ч.3 ст.36 ЗУ «Про іпотеку» договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:
- передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього ж Закону;
- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього ж Закону.
Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання (ч.1 ст.37 ЗУ «Про іпотеку»).
Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (ч.1 ст.40 ЗУ «Про іпотеку»).
Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (ч.2 ст.40 ЗУ «Про іпотеку»).
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13.05.2008 року, п.50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02.12.2010 року).
Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11.01.1995 року, п.63).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23.09.1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
У рішенні від 07.07.2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява №39766/05), яке набуло статусу остаточного 07.10.2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Таким законом є ст.109 ЖК України, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.
Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (ч.2 ст.109 ЖК України).
Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (ч.3 ст.109 ЖК України). Тобто починає діяти ч.2 ст.109 ЖК України щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22.06.2016 року у справі №6-197цс16, від 21.12.2016 року у справі №6-1731цс16, було роз'яснено порядок застосування ст.40 ЗУ «Про іпотеку» та ст.109 ЖК України. Зазначено, що ч.2 ст.109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення ст.40 ЗУ «Про іпотеку», так і норма ст.109 ЖК України. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31.10.2018 року у справі №753/12729/15-ц погодилася з такими висновками.
У постановах від 13.03.2019 року у справі №520/7281/15-ц та від 12.06.2019 року у справі №205/578/14-ц Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об'єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у ч.2 ст.40 ЗУ «Про іпотеку» та у ч.3 ст.109 ЖК України процедури.
Разом з тим у вказаних справах звернення стягнення на нерухоме майно здійснювалося на підставі рішення суду, а не в порядку позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Тому Велика Палата Верховного Суду не конкретизувала порядок виселення з іпотечного майна при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, оскільки це не було предметом розгляду суду.
Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.
Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
У цьому випадку ч.3 ст.109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.
Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені ч.2 ст.109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.
Отже, загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене ч.2 ст.109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.
Це передбачено і в ч.1 ст.109 ЖК України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Так званого адміністративного виселення на вимогу будь-яких осіб чи органів, наділених владними повноваженнями, ЖК України не містить, що відображає ті зміни у законодавстві, які запроваджені в Україні у зв'язку з рухом держави до Європейського Союзу та необхідністю захисту основоположних прав людини.
А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку ст.40 ЗУ «Про іпотеку» та ч.ч.1-3 ст.109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому ч.4 ст.109 ЖК України, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до ст.132-2 цього Кодексу.
Така позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 року у справі №361/4481/19 та з нею узгоджуються правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 року у справі №643/18788/15-ц та у постановах Верховного Суду від 23.01.2023 року у справі №199/8873/21 та від 22.03.2023 року у справі №335/5647/21.
У постанові Верховного Суду від 15.06.2020 року у справі №344/5278/13 викладено висновок про те, що саме позивач повинен довести наявність умов, за яких закон передбачає можливість виселення осіб із іпотечного майна, зазначивши житло, в яке відповідачі можуть бути переселені.
А у постанові Верховного Суду від 22.07.2020 року у справі №219/4394/16-ц викладено правовий висновок про те, що підставою для відмови в позові про виселення є відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, оскільки суд не має повноважень визначати на власний розсуд до якого іншого житлового приміщення має бути виселений мешканець квартири, що є предметом іпотеки, на який звернуто стягнення.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Відповідно до положень ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За змістом ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. mutatis mutandis висновки у пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 року у справі №488/5027/14-ц).
Вирішуючи цивільний спір, суд з'ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.
Саме на позивача покладений обов'язок обґрунтувати свої вимоги поданими до суду доказами, тобто довести, що його права та інтереси порушуються, а тому потребують захисту.
Судочинство у цивільних судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.1 ст.12 ЦПК України).
Відповідно до аналогічних положень ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
У постанові від 18.03.2020 року у справі №129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 року у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 року у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 року у справі №902/761/18 та від 04.12.2019 року у справі №917/2101/17.
Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (постанова ВС від 21.09.2022 року у справі №645/5557/16-ц).
Згідно ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
У статті 78 ЦПК України закріплено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно статті 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
А згідно зі ст.80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У статті 89 ЦПК України закріплено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З наданих представниками сторін та безпосередньо досліджених у судовому засіданні належних, достатніх та допустимих доказів судом установлено, що:
право власності відповідача ОСОБА_1 на предмет іпотеки за іпотечним договором №334 від 08.12.2006 року - житловий будинок, що розташований по АДРЕСА_1 було зареєстроване 02.11.2005 року, тобто він придбаний не за кредитні кошти;
відповідачі зареєстровані та проживають у предметі іпотеки - житловому будинку, що розташований по АДРЕСА_1 , який є їх єдиним житлом та постійним місцем проживання;
у відповідачів відсутнє інше житло, яке належить їм на праві власності, і позивачем у позові не зазначено житла, в яке вони можуть бути переселені;
відповідачі зареєстровані у предметі іпотеки - ОСОБА_1 з 25.12.2008 року; ОСОБА_2 з 25.12.2001 року; ОСОБА_3 з 08.12.2010 року, про що повинен був знати банк при набутті права власності на іпотечне майно;
також у спірному житловому будинку станом на 26.02.2025 року разом із відповідачами зареєстрована та проживає їх неповнолітня дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , про виселення якої позовних вимог не заявлено;
у зв'язку із наявністю заборгованості у відповідача ОСОБА_1 за договором кредиту №334 від 08.12.2006 року, позивачем прийнято рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором №334 від 08.12.2006 року - житловий будинок, що розташований по АДРЕСА_1 у позасудовому порядку згідно зі ст.ст.36, 37 ЗУ «Про іпотеку» шляхом набуття його у власність на підставі іпотечного застереження;
11.03.2019 року проведено державну реєстрацію права приватної власності АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Сенс Банк», на предмет іпотеки - житловий будинок, що розташований по АДРЕСА_1 ;
07.08.2019 року АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Сенс Банк», надіслало на адресу відповідача ОСОБА_1 вимогу про добровільне виселення, проте відомостей про отримання даної вимоги суду не надано.
Аналіз встановлених судом обставин у сукупності з наведеними нормами матеріального права та правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду щодо їх застосування дає підстави для висновку про відсутність правових підстав для втручання у право відповідачів на повагу до житла шляхом їх виселення без надання іншого житла з предмету іпотеки, право власності на який перейшло у позасудовому порядку до іпотекодержателя, оскільки останнім не доведено придбання предмету іпотеки відповідачами за кредитні кошти, наявності у них іншого житла, яке належить їм на праві власності і не зазначено житла, в яке вони можуть бути переселені.
Крім того, Суд враховує, що Законом України від 15.03.2022 року №2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» доповнено розділ VI «Прикінцеві положення» ЗУ «Про іпотеку» пунктом 5-2, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія ст.37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), ст.38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), ст.40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об'єкти), ст.ст.41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.
Законом України від 24.02.2022 року №2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» затверджено відповідний Указ Президента України від 24.02.2022 року №64/2022, яким у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24.02.2022 року строком на 30 діб.
У подальшому законами України строк дії воєнного стану в Україні продовжувався, він діє і дотепер.
Оскільки на сьогодні в Україні триває воєнний стан, то Суд вважає, що положення п.5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» ЗУ «Про іпотеку» повинні бути застосовані у даній справі.
За встановлених обставин позов АТ «Сенс Банк» про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 і ОСОБА_3 необґрунтований та безпідставний і задоволенню не підлягає.
Представник позивача посилається на те, що у даній справі спір стосується цивільних правовідносин і застосуванню підлягають саме норми ЦК України та ЗУ «Про іпотеку», а тому позивач не зобов'язаний зазначати в позові про надання відповідачам іншого житлового майна. Зазначає, що подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові №182/7347/18 від 16.12.2020 року.
Однак такі доводи безпідставні та суперечать висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 05.06.2019 року у справі №643/18788/15-ц та від 22.03.2023 року у справі №361/4481/19, за якими до спірних правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню норми ст.40 ЗУ «Про іпотеку» та ст.109 ЖК України.
Посилання на постанову Верховного Суду від 16.12.2020 року у справі №182/7347/18 недоречне, оскільки у ній викладені висновки щодо застосування відповідних норм права у правовідносинах (спір про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення, який виник між власником та особами, які не зареєстровані у будинку), які є відмінними від спірних правовідносин у даній справі (спір виник між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки та користувачами, які зареєстровані у будинку) і за суб'єктним, і за об'єктним критеріями.
Представник позивача посилається на порушення відповідачами положень ст.9 ЗУ «Про іпотеку» та умов кредитного та іпотечного договорів, яке полягає у вселенні в іпотечне житло після їх укладення, за наявності іншого житла, розташованого в с. Долішній Шепіт Вижницького району Чернівецької області та без згоди іпотекодержателя, а тому їх виселення відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові №361/4481/19 від 22.03.2023 року.
Представником позивача доведено належними, достатніми та допустимими доказами, що відповідачі зареєстровані та постійно проживають у предметі іпотеки, а саме: ОСОБА_1 з 25.12.2008 року і ОСОБА_3 з 08.12.2010 року, тобто після укладення кредитного та іпотечного договорів, а ОСОБА_2 зареєстрована у ньому з 25.12.2001 року, тобто задовго до укладення зазначених договорів.
Водночас, у порушення вимог ст.ст.12, 81 ЦПК України представник позивача не надав суду жодного належного, допустимого і достатнього доказу, який би з достовірністю підтверджував, що:
відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , який на час реєстрацій був неповнолітнім, були зареєстровані у предметі іпотеки без відома та згоди іпотекодержателя;
у відповідачів є інше, відмінне від предмету іпотеки житло, придатне для проживання у ньому, яке належить їм на праві власності, наявність якого є обов'язковою умовою для виселення з іпотечного житла;
на виконання вимог ст.40 ЗУ «Про іпотеку» та ст.109 ЖК України відповідачам було надіслано і ними було отримано письмову вимогу нового власника предмету іпотеки добровільно звільнити житловий будинок протягом одного місяця з дня її отримання.
Відсутність доказів на підтвердження існування сукупності зазначених обставин позбавляє суд можливості достовірно встановити факт умисного порушення відповідачами положень ст.9 ЗУ «Про іпотеку» та умов кредитного та іпотечного договорів, а отже і наявності підстав для їх виселення без надання іншого житла.
Представник позивача посилається на висновки, викладені у постанові Верховного Суду №442/328/19-ц від 16.09.2020 року, у якій суд зазначив, що дія ст.109 ЖК України спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання. Встановлення в іншій справі обставин про те, що у відповідача є інше постійне місце проживання, в якому він проживає, дає підстави для його виселення із садового будинку без надання іншого житлового приміщення, оскільки ч.2 ст.109 ЖК України не може бути підставою для відмови у виселенні особи, що має більше одного місця проживання і не може бути підставою для звуження правомочностей власника.
Однак дані висновки застосуванню не підлягають, оскільки у порушення вимог ст.ст.12, 81 ЦПК України представник позивача не надав суду жодного належного, допустимого і достатнього доказу, який би з достовірністю підтверджував, що у відповідачів є інше, відмінне від предмету іпотеки житло, яке належить їм на праві власності.
Ці обставини спростував належними, допустимими, достатніми і достовірними доказами представник відповідача.
Посилання на висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 27.02.2019 року по справі №357/7940/16-ц безпідставні, оскільки у ній викладені висновки щодо застосування відповідних норм права у правовідносинах, які є відмінними від спірних правовідносин у даній справі і за суб'єктним, і за об'єктним критеріями.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення.
На підставі ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст.41, 47, 55 Конституції України, ст.ст.15, 16, 575, 589, 590 ЦК України, ст.109 ЖК України, ст.ст.1, 9, 33, 36, 37, 40, п.5-2 розділу VI «Прикінцеві положення» ЗУ «Про іпотеку», керуючись ст.ст.4, 10, 12, 13, 76-81, 258-259, 263-265, 268, 272, 273, 354 ЦПК України, Суд,
У задоволенні позову Акціонерного товариства «Сенс Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про виселення - відмовити повністю.
Складання повного тексту рішення відкладено на строк десять днів з дня оголошення вступної та резолютивної частин рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.
Апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Чернівецького апеляційного суду. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду
Позивач - Акціонерне товариство «Сенс Банк», юридична адреса: вул. Є. Коновальця, 120/18, м. Івано-Франківськ, код ЄДРПОУ: 23494714.
Відповідач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 .
Відповідачка - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 .
Відповідач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 .
Повний текст рішення виготовлений 18.04.2025 року.
Суддя Іван ПИЛИП'ЮК