м. Вінниця
16 квітня 2025 р. Справа № 120/13286/24
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Яремчука Костянтина Олександровича, розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вінницької районної військової адміністрації Вінницької області про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії,
До Вінницького окружного адміністративного суду з позовною заявою звернувся ОСОБА_1 до Вінницької районної військової адміністрації Вінницької області.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, представник позивача зазначив, що ОСОБА_1 в серпні 2024 року звернувся до відповідача із заявою про заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою, посилаючись при цьому на те, що проходження військової служби суперечить його релігійним переконанням.
За результатами розгляду такої заяви відповідач листом від 11 вересня 2024 року повідомив заявника про те, що відповідно до норм чинного законодавства альтернативна служба може запроваджуватися замість строкової військової служби у мирний час, водночас заміна військової служби альтернативною (невійськовою) під час воєнного стану не передбачена.
Позивач вважає, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо неприйняття рішення за наслідками розгляду його заяви про заміну виконання військового обов'язку альтернативною службою, а тому просить суд зобов'язати Вінницьку районну військову адміністрацію Вінницької області повторно розглянути відповідну заяву та прийняти рішення з урахуванням правової оцінки, наданої у судовому рішення.
Ухвалою від 11 жовтня 2024 року відкрито провадження у адміністративний справі та вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні). Цією ж ухвалою відповідачу встановлено строк для подання відзиву на позовну заяву.
25 жовтня 2024 року представником відповідача подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що ані Закон України "Про військовий обов'язок і військову службу", ані Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" чи інший нормативно-правовий акт не визначають способу та порядку проходження альтернативної (невійськової) служби громадянами у випадку відсутності призову на строкову (базову) військову службу. Також не передбачена можливість альтернативної служби в умовах війни замість військової служби за призовом під час мобілізації. Відтак відсутні підстави для заміни виконання позивачем військового обов'язку альтернативною службою.
Дослідивши матеріали адміністративної справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 є військовозобов'язаною особою та перебуває на обліку за місцем своєї реєстрації.
Відповідно до довідки про належність до релігійної організації від 09 липня 2024 року № 182, що видана релігійною громадою Євангельських християн-баптистів помісна церква "Віфанія" м. Вінниці, позивач є віруючим релігійної громади Євангельських Християн-Баптистів з Помісної Церкви "Віфанія" міста Вінниці, віровчення якої унеможливлює виконання позивачем військового обов'язку.
У серпні 2024 року позивач звернувся до Вінницької районної військової адміністрації Вінницької області із заявою щодо заміни виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою.
Проте, листом від 11 вересня 2024 року вих. № 27-К-437-7 Вінницька районна військова адміністрація Вінницької області повідомила позивача, що направлення на проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного стану військовозобов'язаними громадянами Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" не визначено.
Позивач вважає, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо неприйняття рішення за наслідками розгляду його заяви про заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою, що й спонукало його звернутися до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли, суд враховує наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Згідно із статтею 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до статті 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Згідно з положеннями статті 64 Конституції України в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Відповідно до статті 106 Конституції України Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
У зв'язку з військовою агресією проти України, Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/202, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який в подальшому неодноразово продовжувався та діє станом на день розгляду справи.
Водночас Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 65/2022 "Про загальну мобілізацію", затвердженим Законом України від 03 березня 2022 року № 2105-IX, оголошено проведення загальної мобілізації. Згідно з цим Указом призову на військову службу за мобілізацією підлягають військовозобов'язані та резервісти.
Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ (далі - Закон № 2232-ХІІ в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Відповідно до частини 3 статті 1 Закону № 2232-ХІІ військовий обов'язок включає проходження військової служби.
Згідно з частиною 2 статті 1 Закону № 2232-ХІІ військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Приписами статті 3 Закону № 2232-ХІІ передбачено, що правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частиною 1 статті 15 Закону № 2232-ХІІ на строкову військову службу призиваються придатні для цього за станом здоров'я громадяни України чоловічої статі, яким до дня відправлення у військові частини виповнилося 18 років, та старші особи, які не досягли 27-річного віку і не мають права на звільнення або відстрочку від призову на строкову військову службу (далі - громадяни призовного віку).
Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21 жовтня 1993 року № 3543-ХІІ (далі - Закон №3543-ХІІ в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (стаття 1 Закону № 3543-ХІІ).
Відповідно до частини 8 статті 4 Закону № 3543-ХІІ з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.
Статтею 23 Закону № 3543-ХІІ встановлено перелік військовозобов'язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов'язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.
Представник позивача, посилаючись на те, що позивач належить до релігійної організації, що унеможливлює виконання позивачем військового обов'язку, вважає, що останній має право на заміну військової служби альтернативною (невійськовою) службою.
Визначаючись із тим, чи обгрунтовані доводи представника позивача, суд зазначає, що пунктом 4 статті 1 Закону № 2232-ХІІ визначено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу".
Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов'язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" від 12 грудня 1991 року № 1975-ХІІ (далі - Закон № 1975-ХІІ).
Відповідно до статті 1 Закону № 1975-ХІІ альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов'язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно із статтею 2 Закону № 1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Частиною 1 статті 4 Закону № 1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.
Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (частина 2 статті 4 Закону № 1975-ХІІ).
Відповідно до статті 5 Закону № 1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.
Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.
10 листопада 1999 року постановою Кабінету Міністрів України №2066 затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (далі - Положення № 2066).
Згідно з пунктами 2, 3 Положення № 2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.
На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.
Із системного аналізу вказаних норм вбачається, що альтернативна служба - це служба, яка запроваджується замість проходження саме строкової військової служби.
З матеріалів справи слідує, що позивач є військовозобов'язаним та перебуває на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Тобто, у спірному випадку позивач не є особою, призваною для проходження строкової військової служби, що дає право на заміну такої служби альтернативною.
Суд звертає увагу на те, що Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" альтернативна (невійськова) служба під час військового стану не визначена.
При цьому відповідно до частини 3 статті 4 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків. Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Суд також зазначає, що Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" не передбачено можливості надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов'язаних, як і не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану.
Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" також не визначено порядок направлення та проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного або надзвичайного станів віруючих громадян.
На підставі викладеного суд дійшов висновку, що відповідач, який є суб'єктом владних повноважень, відмовляючи позивачу у заміні виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою, діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та Законами України.
Крім того, відповідно до положень частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Так, позивачем заявлено вимоги про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо неприйняття рішення за наслідком розгляду заяви про заміну виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою.
Суд звертає увагу, що протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це зовнішня форма пасивної поведінки цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у не здійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.
В даному випадку відповідач як суб'єкт владних повноважень на заяву позивача щодо заміни виконання військового обов'язку альтернативною (невійськовою) службою відреагував та вчинив певні управлінські дії, внаслідок яких скерував на адресу позивача лист від 11 вересня 2024 року вих. № 27-К-437-7.
Отже, наявність листа Вінницької районної військової адміністрації Вінницької області від 11 вересня 2024 року, яким повідомлено позивача, що направлення на проходження служби під час мобілізації в умовах воєнного стану Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" не передбачено, виключає можливість встановлення факту допущеної бездіяльності, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Відповідно до частин 1 та 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з частиною 1 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій, та докази, надані представником позивача, суд дійшов висновку, що за наведених у позовній заяві мотивів і підстав позовні вимоги задоволенню не підлягають.
З огляду на відмову в задоволенні позовних вимог відсутні й підстави для відшкодування позивачеві витрат, пов'язаних із сплатою ним судового збору.
Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України,
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 КАС України.
Відповідно до частини 1 статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 )
Відповідач: Вінницька районна військова адміністрація Вінницької області (місцезнаходження: 21036, м. Вінниця, вул. Хмельницьке шосе, буд. 17; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 04050975)
Рішення суду в повному обсязі складено 16.04.2025
Суддя Яремчук Костянтин Олександрович