Житомирський апеляційний суд
Справа №296/9836/24 Головуючий у 1-й інст. Пилипюк Л. М.
Категорія 68 Доповідач Григорусь Н. Й.
16 квітня 2025 року м. Житомир
Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Григорусь Н.Й.,
суддів Коломієць О.С., Талько О.Б.
секретаря судового засідання Антоневської В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Житомирі цивільну справу № 296/9836/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог - Орган опіки та піклування Житомирської міської ради, ІНФОРМАЦІЯ_1 про встановлення факту самостійного виховання батьком дитини,
за апеляційною скаргою адвоката Козуба Олександра Миколайовича, в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 28 січня 2025 року, яке ухвалене суддею Пилипюк Л.М. у м. Житомирі (повний текст складено 03 лютого 2024 року),
У жовтні 2024 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, в якому після уточнень просив встановити юридичний факт самостійного виховання та утримання ним свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Свою заяву обґрунтував тим, що після розірвання шлюбу з відповідачкою ОСОБА_2 самостійно одноособово виховує сина, забезпечує його. Мати дитини ОСОБА_2 проживає закордоном, участі у вихованні дитини не бере. З метою отримання можливості одноосібного звернення до державних, медичних та освітніх закладів від імені та в інтересах дитини, вирішення питання про переміщення з дитиною для оздоровлення та духовного і морального розвитку, та отримання позивачем відстрочки від мобілізації, просив позовну заяву задовольнити.
Заочним рішенням Корольовського районного суду міста Житомира від 28 січня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Козуба О.М. подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність, необґрунтованість та неврахування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм процесуального права, просив рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення про задоволення його позовної заяви.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що предметом розгляду у даній справі є встановлення наявності або відсутності факту самостійного виховання та утримання позивачем свого сина, виховання дитини не обмежується фактом проживання батьків разом з дитиною і не залежить від такого проживання. Вважає, що наданих письмових доказів на підтвердження процесу виховання та утримання дитини позивачем достатньо для задоволення позову, а відповідач у такому процесі виховання участі не бере. Зауважив, що на питання встановлення факту самостійного виховання дитини не може впливати провина відповідача, яка виражається в невиконанні нею батьківських обов'язків. Вважає помилковим посилання суду на ст. 26 ЗУ «Про військовий обов'язок і військову службу», адже позивач не є військовослужбовцем. Рішення суду про встановлення вказаного факту зумовлене інтересами дитини з метою отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Правом подати відзив на апеляційну скаргу відповідач не скористалася.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та адвокат Козуб О.М. апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити на викладених підставах.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, хоча про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Представник ІНФОРМАЦІЯ_3 направив заяву, в якій рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 28 січня 2025 року підтримав, просив розглядати справу у його відсутності.
За приписами ст. 372 ЦПК України, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явилися в судове засідання.
Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 25 вересня 2009 року.
Рішенням Богунського районного суду міста Житомира від 08 лютого 2016 року шлюб між ними розірвано (а. с. 8-9).
Сторони є батьками неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , згідно копії свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого 10 травня 2011 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Житомирського міського управління юстиції (а. с. 7).
До справи долучене рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради від № 484 від 06 липня 2022 року, яким затверджено висновок щодо визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з батьком ОСОБА_1 (а. с. 12-13).
За змістом акту обстеження умов проживання Служби (управління) у справах дітей Житомирської міської ради про обстеження умов проживання від 20 травня 2024 року дитина ОСОБА_3 проживає за адресою: АДРЕСА_1 разом з батьком ОСОБА_1 та мачухою ОСОБА_1 . У вказаному житлі ОСОБА_3 забезпечено належні умови для його виховання та навчання. У бесіді ОСОБА_4 повідомив, що мама участі в його вихованні не бере, матеріальної допомоги не надає (а. с. 15-16).
На підтвердження доводів позовної заяви позивачем надані копії характеристик ОСОБА_3 з недільної школи РО «Релігійна Громада Християнська церква «Перемога» та з ліцею №17 міста Житомира про те, що дитина слухняна, ввічлива, сумлінний у навчанні, уважний, працелюбний та ін. Сином опікується батько ОСОБА_1 , мати у житті ОСОБА_4 участі не бере, навчанням сина не цікавиться (а.с. 10-11).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав жодного доказу на підтвердження того, що відповідач в питанні виховання чи утримання неповнолітнього сина умисно ухиляється від виконання цих обов'язків чи реалізації прав з виховання дитини, зазначивши, що законом не передбачено обов'язку підтверджувати факт відсутності участі батьків у вихованні дитини або підтверджувати його безумовну та одноосібну участь у вихованні та піклуванні шляхом встановлення юридичного факту в судовому порядку. Відповідач ОСОБА_2 не позбавлена батьківських прав щодо свого сина ОСОБА_3 , зобов'язана виконувати обов'язки, які покладаються на неї, як на матір, вимогами законодавства України, тому за вказаних обставин не можна вважати, що позивач ОСОБА_1 є таким, що самостійно виховує сина.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
У справі, яка є предметом перегляду, позивач просить встановити факт самостійного виховання дитини. Заявлені вимоги, пов'язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу - батька, який самостійно виховує дитину з метою в подальшому отримати відстрочку від мобілізації на підставі ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно із ч. 6 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за порушення прав і обмеження законних інтересів дитини на охорону здоров'я, фізичний і духовний розвиток, навчання, невиконання та ухилення від виконання батьківських обов'язків відповідно до закону.
Згідно з частин 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
У відповідності до вимог ст. 18 Конвенції про права дитини, батьки несуть основну відповідальність за виховання дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Конвенція про права дитини в п. 3 ст. 9 закріпила принцип, за яким держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один із батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов'язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.
При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб'єктів, об'єктів і змісту (прав та обов'язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).
Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов'язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України).
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.
Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Спір щодо участі у вихованні дитини тим з батьків, який проживає окремо від неї, відповідно до ст. 158 СК України вирішується органом опіки та піклування за заявою матері, батька дитини. Тоді орган опіки та піклування визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї. Рішення про це орган опіки та піклування постановляє на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших обставин, що мають істотне значення. Це рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до виконання.
І лише у тому випадку, коли той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод. Тоді суд визначає способи участі одного з батьків у вихованні дитини (періодичні чи систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо), місце та час їхнього спілкування, що встановлено у ст.159 СК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті, в якій зазначено, що той із батьків, з яким за рішенням суду визначено або висновком органів опіки та піклування підтверджено місце проживання дитини, крім того з батьків, до якого застосовуються заходи примусового виконання рішення про встановлення побачення з дитиною та про усунення перешкод у побаченні з дитиною, самостійно вирішує питання тимчасового виїзду за межі України на строк, що не перевищує одного місяця.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
У справі, яка переглядається, позивач просить установити факт самостійного виховання ним дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року по справі № 201/5972/22.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Посилання позивача на той факт, що відповідачка постійно проживає закордоном не підтверджені будь якими доказами, а документи, долучені до матеріалів справи свідчать лише про проживання дитини разом з батьком, проте не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини.
Враховуючи вищевикладене, встановлення факту перебування на утриманні ОСОБА_1 неповнолітнього сина впливає на права та законні інтереси ОСОБА_2 , як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов'язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше.
Крім того звернення із позовною заявою про встановлення факту перебування на утриманні ОСОБА_1 неповнолітнього сина в цій справі необхідне заявнику для створення преюдиційного рішення для вирішення питання щодо можливості відстрочки від призову, що є неприпустимим з огляду на характер спірних правовідносин.
Статусу «одинокий батько» позивач може набути в разі позбавлення матері батьківських прав чи у разі її смерті.
Утримання та виховання дітей батьком є законним його обов'язком та не потребує встановлення факту судом з тією метою, про яку зазначив позивач.
Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з обґрунтованим висновком суду першої інстанції про відсутність необхідних та достатніх умов для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, у зв'язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі і незгоди позивача з висновками суду щодо їх оцінки.
Докази та обставини, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції і при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне та обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Інші доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону та не спростовують правильність висновків суду першої інстанції.
Разом з тим, апеляційний суд враховує, що Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Апеляційним судом не встановлено порушення або неправильне застосування судом першої інстанції при розгляді цієї справи норм матеріального чи процесуального права та невідповідності висновків суду обставинами справи, тому підстав для задоволення апеляційної скарги і скасування судового рішення з ухваленням нового немає.
З огляду на те, що апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін, підстав для відшкодування, зміни або перерозподілу судових витрат у відповідності до ст. 141 ЦПК України не має.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу адвоката Козуба Олександра Миколайовича, в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення, а рішення Корольовського районного суду міста Житомира від 28 січня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Судді
Повний текст постанови складено 16 квітня 2025 року.