Справа №949/1603/24
16 квітня 2025 рокуДубровицький районний суд Рівненської області у складі:
головуючого - судді ОСОБА_1 ,
за участі секретаря ОСОБА_2 ,
прокурора - ОСОБА_3 ,
обвинуваченого ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дубровиця в режимі відеоконференції кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12024181110000269 від 22 липня 2024 року по обвинуваченню
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця смт. Рафалівка, Володимирецького району, Рівненської області, зареєстрованого та фактично проживаючого по АДРЕСА_1 , з базовою загальною середньою освітою, одруженого, непрацюючого, раніше судимого вироком Франківського районного суду м. Львова від 05.10.2023 за ч. 4 ст. 407 КК України до покарання у вигляді штрафу у розмірі 6000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 289 КК України,
26 лютого 2022 року ОСОБА_4 на підставі Указу Президента України №69/2022 від 24 лютого 2022 «Про загальну мобілізацію» призваний ІНФОРМАЦІЯ_2 на військову службу до Збройних сил України.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 03 березня 2024 року №63 солдата ОСОБА_4 , який призваний ІНФОРМАЦІЯ_2 , яким укладено контракт про проходження служби у Збройних Силах України терміном до оголошення демобілізації, призначеного наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) від 02.03.2024 № 44-РС, на посаду водія 2 міномета 2 мінометного взводу мінометної батареї військової частини НОМЕР_1 , визнано таким, що справи та посаду прийняв і приступив до виконання службових обов'язків.
Під час проходження військової служби солдат ОСОБА_4 , у відповідності до вимог ст. ст. 11,16, Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 3, 4, 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, зобов'язаний свято і непорушно дотримуватися Конституції та Законів України, виконувати свої службові обов'язки, що визначаються статутами Збройних Сил України, а також відповідними посібниками, порадниками, положеннями, інструкціями, постійно підвищувати рівень військових професійних знань, вдосконалювати свою виучку і майстерність, сумлінно вивчати військову справу, знати й утримувати в готовності до застосування закріплене озброєння, бойову та іншу техніку, берегти державне майно, бути дисциплінованим, пильним, не допускати негідних вчинків і стримувати від них інших військовослужбовців.
Таким чином, ОСОБА_4 обвинувачується у тому, що він, будучи військовослужбовцем Збройних Сил України, проходячи службу на посаді водія 2 міномета 2 мінометного взводу мінометної батареї військової частини НОМЕР_1 , 17 липня 2024 року близько 13 год. (точний час досудовим розслідуванням не встановлено), перебуваючи біля парковки кафе «Смарткафе», що за адресою: м. Дубровиця, вул. Миру, 19Б, Сарненського району, Рівненської області, маючи умисел на незаконне заволодіння транспортним засобом, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій та бажаючи настання їх наслідків, умисно, протиправно, всупереч волі власника, шляхом обману та зловживання довірою ОСОБА_5 , незаконно заволодів автомобілем марки «Volkswagen Transporter», реєстраційний номер НОМЕР_3 , вартістю 194624,37 грн., який перебував у її користуванні та зареєстрований на ім'я її батька ОСОБА_6 , та в подальшому розпорядився вказаним автомобілем, шляхом продажу ОСОБА_7 .
Таким чином, ОСОБА_4 обвинувачується у незаконному заволодінні транспортним засобом, вартість якого становить від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 289 КК України.
Допитаний в суді обвинувачений ОСОБА_4 вину у скоєнні інкримінованого кримінального правопорушення визнав повністю, підтвердивши зазначені у обвинувальному акті обставини.
Встановлено, що до вчиненого обвинувачений ставиться критично, щиро кається, та просить суд його суворо не карати, визнає цивільний позов у повному обсязі, запевнивши, що такого більше не повториться.
У судове засідання потерпіла ОСОБА_5 не з'явилася, подавши заяву про розгляд кримінального провадження без її участі та зазначила, що при призначенні покарання покладається на розсуду суду. Поданий нею цивільний позов підтримує у повному обсязі.
Прокурор ОСОБА_3 у судовому засіданні заявила клопотання, в якому просить розглянути кримінальне провадження не досліджуючи докази щодо тих обставин, які не оспорюються, оскільки обвинувачений ОСОБА_4 вину у вчиненому кримінальному правопорушенні визнає повністю.
Просила визнати ОСОБА_4 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 289 КК України та призначити йому покарання за сукупністю вироків у виді позбавлення волі на строк шість років з конфіскацією майна та штрафу у розмірі 102000 грн. (сто дві тисячі гривень), призначеного вироком Франківського районного суду м. Львова від 05 жовтня 2023 року, який, відповідно до положень ч. 3 ст. 72 КК України, виконувати самостійно.
Суд враховує, що відповідно до рішення Європейського Суду з прав людини від 27 лютого 1980 року (скарга № 6903/75) Девеер проти Бельгії (Deweer v. Belgium) держава та її судові органи зобов'язані забезпечити належну реалізацію права на справедливий суд під час розгляду кримінальних справ шляхом спрощеного та скороченого розгляду, і суд має перевірити, чи не був такий вибір зумовлений виключно бажанням завершити справу швидко, без участі повної судової процедури, чи бажанням бути обвинуваченим у вчиненні менш тяжких злочинів, або взагалі звільненням від покарання за окремими епізодами справи.
Проте, суд пересвідчився, що позиція учасників судового розгляду щодо розгляду справи у порядку, передбаченому ч. 3 ст .349 КПК України, є добровільною і не пов'язана з вищевказаними чинниками.
Отже, оскільки обвинувачений ОСОБА_4 повністю визнав себе винним, тому, за згодою сторін, у відповідності до вимог ч. 3 ст. 349 КПК України, судом було визнано недоцільним дослідження таких доказів по справі, як покази свідків та інші докази, що були зібрані в ході досудового розслідування стосовно фактичних обставин справи, оскільки обвинувачений правильно розуміє зміст цих обставин, немає сумнівів у добровільності та істинності позиції, а також фактичні обставини справи ніким не оспорюються, учасникам судового провадження було роз'яснено, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи у апеляційному порядку.
Таким чином, суд обмежив дослідження фактичних обставин справи допитом обвинуваченого, потерпілої та дослідженням матеріалів кримінального провадження, які характеризують особу обвинуваченого.
Враховуючи викладене, судом зроблено висновок про те, що вину обвинуваченого ОСОБА_4 доведено повністю, а тому кваліфікація його дій за ч. 2 ст. 289 КК України, як незаконне заволодіння транспортним засобом, вартість якого становить від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, є правильною.
Відповідно до ст. 65 КК України та п. 1 Постанови Пленуму Верховного суду України № 7 від 24 жовтня 2003 року "Про практику призначення судами кримінального покарання" (з наступними змінами) (далі - постанова №7), призначаючи покарання у кожному конкретному випадку суди зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом'якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 289 КК України, згідно ст. 12 КК України класифікується, як тяжкий злочин.
При призначенні покарання обвинуваченому суд враховує наступні обставини.
Характеризуючи особу обвинуваченого ОСОБА_4 , суд враховує те, що він раніше притягувався до кримінальної відповідальності (а.п. 55-56), на обліку у лікаря нарколога та у лікаря психіатра не перебуває (а.п. 59), за місцем проживання характеризується позитивно (а.п. 60).
Обставиною, яка пом'якшує покарання ОСОБА_4 , згідно зі ст. 66 КК України, суд визнає щире каяття та відшкодування завданих збитків.
При цьому, суд враховує, що щире каяття характерне тим, що воно засновано на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки через визнання вини і готовність нести кримінальну відповідальність, тобто характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.
У судовому засіданні обвинувачений свою вину визнав у повному обсязі, у вчиненому щиро розкаявся та неодноразово, в ході судового розгляду вибачався за вчинене та висловлював жаль з приводу вчиненого, критично оцінив свої дії, зауважив на тому, що готовий нести відповідальність за вчинене, що також свідчить про те, що особа розуміє тяжкість наслідків від своїх дій та щиро кається, дійсно бажає виправити ситуацію, що склалася з його вини.
Водночас, обставин, які обтяжують покарання ОСОБА_4 , що передбачені ст. 67 КК України, судом не встановлено.
До того ж, прокурор у судовому засіданні просить суд зважати на наявність в обвинуваченого непогашеної судимості по вироку Франківського районного суду м. Львова від 05 жовтня 2023 року, яким за ч. 4 ст. 407 КК України обвинуваченому призначено покарання у виді штрафу у розмірі 6000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Про те, що даний штраф не сплачено обвинуваченим, свідчить також лист Вараського районного відділу філії ДУ "Центр пробації" у Рівненській області №812/40/2/1-25 від 27 березня 2025 року, де обвинувачений ОСОБА_4 перебуває на обліку по виконанню вказаного вище вироку суду (а.с.88).
Так, як встановлено судом, обвинувачений був засуджений вироком Франківського районного суду м. Львова від 05 жовтня 2023 року за ч. 4 ст. 407 КК України до покарання у виді штрафу у розмірі 6000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 102000 грн.
Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 89 КК України, особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за тяжкий злочин, якщо вони протягом шести років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення.
Частиною 1 ст. 90 КК України визначено, що строки погашення судимості обчислюються з дня відбуття основного і додаткового покарання.
Таким чином, з урахуванням вказаних норм КК України, на день ухвалення даного вироку в обвинуваченого наявна непогашена судимість.
У п. 2 постанови №7 зазначено, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 65 КК України суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин.
У п. 4 вказаної постанови №7, Верховний Суд України зазначив, що виходячи з того, що встановлення пом'якшувальних та обтяжуючих покарання обставин має значення для правильного його призначення, судам необхідно всебічно досліджувати матеріали справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви прийнятого рішення. При цьому таке рішення має бути повністю самостійним і не ставитись у залежність від наведених в обвинувальному висновку обставин, які пом'якшують чи обтяжують покарання. Суди, зокрема, можуть не визнати окремі з них такими, що пом'якшують чи обтяжують покарання, а також визнати такими обставинами ті, які не зазначено в обвинувальному висновку.
Разом з тим, наведений у ч. 1 ст. 67 КК України перелік обставин, що обтяжують покарання, є вичерпним, тому суд не вправі посилатись у вироку як на обтяжуючі і враховувати при призначенні покарання інші обставини, не передбачені цією статтею (п. 6 постанови №7).
Відповідно до п. 1 постанови №7, суди при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержувати вимог ст. 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.
Вказані роз'яснення узгоджуються і з положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою встановлено, що кожен при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
У п. 113 рішення ЄСПЛ в справі "Коваль проти України" від 19 жовтня 2006 року суд наголосив, що "основна мета статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у рамках кримінального провадження забезпечити справедливий розгляд справи судом, який встановить обґрунтованість будь - якого кримінального обвинувачення".
У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року у справі "Христов проти України" суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
Одним з проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. Справедливість - одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.
Тому, вирішуючи питання про призначення обвинуваченому ОСОБА_4 покарання, суд виходить із встановленої ст. 50 КК України його мети: кари, виправлення винної особи і запобігання вчиненню винним нових кримінальних правопорушень, заснованої на вимогах виваженості та справедливості, з урахуванням позиції Європейського суду з прав людини, відповідно до якої покарання як втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи) (справи "Бакланов проти росії" від 09 червня 2005 року, "Фрізен проти росії" від 24 березня 2005 року, "Ісмайлова проти росії" від 29 листопада 2007 року).
Тобто, суд має призначити покарання конкретній особі за конкретне кримінальне правопорушення, максимально індивідуалізуючи покарання з урахуванням справедливості відносно конкретної особи, яке має бути необхідним і достатнім для виправлення засуджених, а також для запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень (ч. 2 ст. 50 КК України).
Виходячи із засади співмірності, призначене покарання за своїм видом і розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують і обтяжують. Без урахування й належної оцінки всіх цих обставин у своїй сукупності обрана міра покарання не може вважатися справедливою.
Таким чином, визначаючи міру і вид покарання обвинуваченому ОСОБА_4 , суд враховує наявність обставин, що пом'якшують покарання та відсутність обтяжуючих обставин, дані про особу обвинуваченого, а також те, що він повністю визнавши свою вину, щиро розкаявся, відшкодував завдану шкоду, є військовослужбовцем Збройних Сил України, тому вважає доцільним призначити обвинуваченому покарання в межах санкції статті інкримінованої за вказане кримінальне правопорушення, у виді позбавлення волі з конфіскацією майна, оскільки таке покарання є необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, що повністю узгоджується із принципами законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.
Крім того, таке покарання обвинуваченому, на думку суду, буде відповідати принципу пропорційності обмеження прав та легітимної мети покарання, який передбачений Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та відповідатиме особі ОСОБА_4 .
При цьому, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду від 27 листопада 2018 року міститься висновок про те, що, якщо особа після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинила новий злочин, то під час призначення покарання необхідно застосовувати ст. 71 КК.
Згідно ч. 1 ст. 71 КК України, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив нове кримінальне правопорушення, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
Так, за матеріалами кримінального провадження, вироком Франківського районного суду м. Львова від 05 жовтня 2023 року обвинуваченого було засуджено за ч. 4 ст. 407 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 102000 грн.
На момент вчинення обвинуваченим нового злочину (17 липня 2024 року), передбаченого ч. 2 ст. 289 КК України, останній вказаний штраф не сплатив.
У спільній окремій думці суддів до постанови об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 06 грудня 2021 року у справі № 243/7758/20 зазначається, що особлива ситуація виникає у разі коли невідбута частина покарання за попереднім вироком є основним покаранням у виді штрафу чи позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. В такому випадку відповідно до ч. 3 ст. 72 КК таке основне покарання складанню за сукупністю вироків з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно. У зв'язку з чим, суд спочатку повинен застосувати положення ст. 71 КК, визначивши остаточне покарання за сукупністю вироків, а потім на підставі ч. 3 ст. 72 КК ухвалити рішення про самостійне виконання такого покарання.
Тому, при призначенні обвинуваченому остаточного покарання варто застосувати положення ст. 71 КК України та ч. 3 ст. 72 КК України.
Запобіжний захід обвинуваченому ОСОБА_4 як під час досудового розслідування, так і в ході судового розгляду кримінального провадження не застосовувався, клопотання про обрання запобіжного заходу від сторони обвинувачення на розгляд суду не надходили.
Тому, підстав для обрання запобіжного заходу до набрання вироком законної сили у відношенні обвинуваченого ОСОБА_4 суд не вбачає.
Питання про речові докази та розподіл процесуальних витрат суд вирішує відповідно до вимог ст.ст. 100, 124 КПК України.
Щодо вирішення цивільного позову у кримінальному провадженні варто зазначити наступне.
Потерпіла в рамках даного кримінального провадження подала цивільний позов про відшкодування моральної шкоди, в якому просить стягнути з обвинуваченого на її користь моральну шкоду в розмірі 15000 гривень.
Вказує, що їй завдано моральної шкоди, яка виразилася у емоційних та душевних стражданнях та хвилюваннях, які вона пережила. Крім того, внаслідок протиправних дій обвинуваченого, понесені нею моральні втрати призвели до позбавлення можливостей реалізації своїх звичок, бажань та планів на життя, які вона могла на той час реалізувати, якби обвинувачений не позбавив її можливості користуватись транспортним засобом.
Потерпіла - цивільна позивачка у поданій ній заяві позов підтримала, просила його задоволити.
Як встановлено в ході розгляду кримінального провадження, обвинувачений - цивільний відповідач, цивільний позов визнав у повному обсязі.
Дослідивши матеріали цивільного позову, заслухавши доводи сторін, суд прийшов до наступного висновку.
Статтею 1177 ЦК України визначено, що шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону.
Згідно з вимогами ст. 127 КПК України, шкода, завдана кримінальним правопорушенням, або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 129 КПК України, ухвалюючи обвинувальний вирок, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє у ньому.
У п. 7 ч. 1 ст. 368 КПК України зазначено, що, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити питання про те, чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов і, якщо так, на чию користь, в якому розмірі та в якому порядку.
Частинами 1 та 2 ст. 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Згідно із частинами третьою-п'ятою статті 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", судам слід звернути увагу на те, що встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб. Тому суди повинні забезпечити своєчасне, у повній відповідності із законом, вирішення справ, пов'язаних з відшкодуванням такої шкоди.
Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
У п. 9 Постанови роз'яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Як зазначається у Рішеннях Європейського суду з прав людини від 25 липня 2001 року у справі "Перна проти Італії" (п. 53), від 09 лютого 2007 року у справі «Білуха проти України» (п. 79), які є остаточними, в окремих випадках визнання судом порушення саме по собі становить достатньо справедливу сатисфакцію за моральну шкоду, завдану особі.
Вирішуючи позовні вимоги потерпілої про відшкодування моральної шкоди, суд приходить до висновку про те, що неправомірними діями обвинуваченого дійсно була така завдана потерпілій.
Визначаючи розмір морального відшкодування, суд приймає до уваги фактичні обставини справи, враховує характер, тривалість і глибину душевних страждань потерпілої, ступінь вини обвинуваченого, його ставлення до вчиненого, його повне визнання позовних вимог, виходячи з вимог розумності, справедливості та вищеописаних обставин, вважає, що позовна вимога про стягнення моральної шкоди є підставною та підлягає до задоволення в розмірі визначеному потерпілою. Такий розмір не буде надмірним для обвинуваченого, відповідатиме його поведінці, та кореспондуватиме глибині та силі страждань, які мала потерпіла у зв'язку з порушенням її прав.
Керуючись ст.ст. 100, 124 127, 129, 174, 368, 370, 371, 373, 374, 394, 395 КПК України, суд -
ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 289 КК України, призначивши покарання у виді позбавлення волі на строк 6 (шість) років з конфіскацією всього майна.
На підставі ч. 1 ст. 71 КК України, з урахуванням ч. 3 ст. 72 КК України, покарання, призначене за вироком Франківського районного суду м. Львова від 05 жовтня 2023 року у виді штрафу в розмірі 6000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 102000 грн. (сто дві тисячі гривень) - виконувати самостійно.
Стягнути з ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь держави документально підтверджені витрати на проведення судової транспортно-товарознавчої експертизи, за експертною спеціальністю №12.2 «Визначення вартості колісних транспортних засобів та розміру збитку, завданого власнику транспортного засобу» у розмірі 3029,12 грн. (три тисячі двадцять дев'ять гривень дванадцять копійок) (висновок експерта СЕ-19/118-24/8771-AB від 06.08.2024 року).
Речовий доказ:
- автомобіль марки автомобіль марки «Volkswagen Transporter», реєстраційний номер НОМЕР_3 , та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_4 , що передані на відповідальне зберігання ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , жительці АДРЕСА_2 - повернути власнику ОСОБА_5 .
Цивільний позов потерпілої - цивільної позивачки ОСОБА_5 до обвинуваченого - цивільного відповідача ОСОБА_4 про відшкодування моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням задоволити.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 15000 грн. (п'ятнадцять тисяч гривень) моральної шкоди.
Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Рівненського апеляційного суду через Дубровицький районний суд Рівненської області.
Вирок суду першої інстанції не може бути оскаржений в апеляційному порядку з підстав заперечення обставин, які ніким не оспорювалися під час судового розгляду і дослідження яких було визнано судом недоцільним відповідно до положень частини третьої статті 349 КПК України.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.
Обвинуваченому та прокурору копію вироку вручити негайно після його проголошення.
Суддя: підпис.
Згідно з оригіналом.
Суддя Дубровицького
районного суду: ОСОБА_1