Справа № 420/28210/24
15 квітня 2025 року м. Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Токмілова Л.М., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивач просить суд (з урахуванням заяви про зміну предмету позову):
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25.07.2024 року № 127-24 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та її неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадянку російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та її неповнолітню дитину ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою суду від 11.09.2024 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Ухвалою суду від 06.01.2025 здійснено перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження зі стадії проведення підготовчого судового засідання.
У судовому засіданні 21.01.2025 оголошено перерву до 24.02.2025 з урахуванням необхідності запросити в судове засідання позивача.
У підготовче судове засідання 24.02.2025 oсоби, які беруть участь у справі не з'явились. Відповідно до частини 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального засобу технічного засобу не здійснювалося. Судом продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та відкладено розгляд справи на 11.03.2025.
У підготовче судове засідання, призначене на 11.03.2025 представник позивача не з'явився, однак подав клопотання про проведення розгляду справи в порядку письмового провадження.
З урахуванням заявленого клопотання, суд вирішив продовжити розгляд справи в порядку письмового провадження.
Справу розглянуто з урахуванням тимчасової непрацездатності судді Токмілової Л.М. з 13.03.2025 по 20.03.2025 та з 21.03.2025 по 14.04.2025 включно.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27.09.2023 по справі №420/13823/23, яке залишено без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 25.05.2023 №78-23 про відмову у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, громадянки російської федерації ОСОБА_1 та зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки російської федерації ОСОБА_1 , про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. Однак, 29.08.2024 засобами поштового зв'язку позивач отримала повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14.08.2024 №91. Позивач зазначає, що у країні свого походження вона стала жертвою переслідувань за політичними переконаннями, у зв'язку із чим вона не може повернутися у рф, оскільки там існує загроза її життю, безпеці чи свободі. Відтак, через побоювання застосування щодо неї моральних та фізичних тортур в ситуації міжнародного конфлікту позивач не бажає повертатися до своєї країни. Позивач зауважує, що відповідачем відмовлено в наданні їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту з формальних підстав та без врахування висновків суду по справі №420/13823/23.
23.09.2024 до Одеського окружного адміністративного суду надійшов відзив, в якому відповідач не погоджується з викладеними у позовній заяві підставами, вважає їх необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, з огляду на наступне: позивач належить до категорії звичайного населення і не належить до категорій ризику, визначених у релевантному ІКП; елемент переслідування заявниці на території рф за ознаками п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону не виявлено, що у тому числі підтверджується висновками 5 ААС від 20.12.2023 по справі №420/13823/23; елемент законного переслідування за звинувачення у скоєнні економічних злочинів не спотворює елементів, що вказують на переслідування чи застосування серйозної шкоди у контексті міжнародно-правових актів та національного Закону №3671-VI. Відповідно до правової позиції міжнародних організацій та ЄСПЛ, слід відрізняти переслідування за Конвенційними ознаками від переспідування, яке настає в силу порушення закону та належить до категорії злочинів неполітичного характеру або інформація надається задля ухилення від кримінального покарання («Nouri MAAOUIA against France» від 12.01.1999 №39652/98. «Rustam MAMATKULOV et Azkarov Z. ABDURASULOVIC contre la Turquie» від 31.08.1999 №46827/99 i 46951/99, «DVORSKI v. CROATIA» від 20.10.2015 №25703/11, «U.S. v Ukraine» від 10.06.2021 №61820/19); за матеріалами особової справи не виявлені елементи застосування серйозної шкоди, що узгоджується з п. 13 ч.1 ст. 1 Закону №3671-VI; в разі повернення до країни громадянської належності, ймовірність застосування інших норм права дискреційного характеру, відповідно до ІКП не виявлено. Підтвердженням зазначеного є дії заявниці, що спостерігаються у фактичній бездіяльності в контексті засудження російської агресії по відношенню до України. Елементи закритого характеру, а саме гуманітарна діяльність на користь звичайного населення України, а також квитанція про сплату єдиного внеску (5000 грн.) на користь ЗСУ від 2022 року, що має закритий характер - все це вказує на відсутність відповідної системності, що не може розцінюватися як стійка і природна позиція, притаманна громадянам України, що пов?язана з повномасштабним вторгненням та спричинила емоційні та патріотичну складові. Окрім того, елементи примусового видворення чи екстрадицій є неможливими на момент повномасштабного вторгнення через припинення дипломатичних та інших двосторонніх зносин із країною агресора.
Відповідач зазначає, що ним було встановлено, що факти,повідомлені позивачем на підтвердження своїх тверджень про переслідування у країні громадянської належності та пов'язану з ними небезпеку у разі його повернення до країни громадянської належності не можуть бути підставою для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону. При цьому, вищевказане не позбавляє позивача права залишатися на території України.
За наведеного, при повторному розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач належним чином вивчив наведені нею обставини, дослідив інформацію по країні походження, проте з огляду на імперативні приписи, сформульовані у статті 6 Закону, суб'єкт владних повноважень правомірно відмовив у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,оскільки встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається.
22.10.2024 до суду надійшла відповідь на відзив, у якій позивач не погоджується з твердженнями та правовою оцінкою обставин викладених у відзиві.
Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд зазначає наступне.
ОСОБА_1 є громадянкою Російської Федерації, уродженкою Краснодарського краю, за національністю росіянка, за віросповіданням християнка-православна. Рідна мова російська. За сімейним станом офіційно не заміжня, має релігійний шлюб (цивільний чоловік ОСОБА_2 ) та двох дітей ІНФОРМАЦІЯ_3 та ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до Управління з питань захисту шукачів та соціальної інтеграції ГУДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
За результатом розгляду поданої позивачем заяви, Головним управлінням ДМС в Одеській області підготовлено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20.04.2023.
Рішенням Державної міграційної служби України від 25.05.2023 № 78-23 відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Разом із нею відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, її неповнолітній дитині ОСОБА_3 .
Не погоджуючись з вказаним рішенням ДМС України, позивач оскаржила його до Одеського окружного адміністративного суду. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27.09.2023 по справі №420/13823/23, яке залишено без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 25.05.2023 №78-23 про відмову у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, громадянки російської федерації ОСОБА_1 та зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки російської федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 28.12.2023 №14-23 зобов'язано ГУ ДМС в Одеській області повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки російської федерації ОСОБА_1 з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Наказом ГУ ДМС в Одеській області від 09.02.2024 №30 продовжено строк повторного розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки російської федерації.
За результатом розгляду поданої позивачем заяви, Головним управлінням ДМС в Одеській області підготовлено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12.06.2024.
Рішенням Державної міграційної служби України від 25.07.2024 №127-24 відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Разом із нею відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, її неповнолітній дитині ОСОБА_2 .
14.08.2024 ГУ ДМС України в Одеській області склало повідомлення на адресу ОСОБА_1 №91 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.
Не погоджуючись з вказаним рішенням ДМС України, позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом.
Вирішуючи даний публічно-правовий спір, суд виходить з наступного.
Згідно із частиною 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 1 статті 14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за №3671-VI від 8.07.2011 (далі - Закон №3671-VI).
Згідно пунктів 1, 4, 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті;
особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до частини 5 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 зазначеного Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Вказаний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 13 січня 2020 року у справі №806/1123/15, від 03.12.2022 року у справі 260/197/20.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
За приписами частини 1 статті 6 Закону №3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:
1) яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
2) яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
3) яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
4) стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
5) яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
6) яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Згідно із частиною першою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною 11 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - «Керівництво») передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - «УВКБ ООН») у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Так, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Отже, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.
Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
З наявних в матеріалах справи документах, зокрема тих, що містяться в особовій справі заявниці, судом встановлено, що ОСОБА_1 до прибуття в Україну, а саме, у період 2010-2017 років працювала бухгалтером у ТОВ «Транс Гарант», в 2017 році звільнилась та заснувала власну бізнес компанію « ОСОБА_1 ».
У своїх поясненнях, які надавались органам ДМС при співбесіді та анкетуванні позивач зазначала, що до моменту виїзду на територію України позивач та її цивільний чоловік ОСОБА_3 піддавались переслідуванням на території рф, окрім того були поміщені у СІЗО. Заявниця зазначала, що з 2016 році співробітниками ФСБ постійно здійснювались перевірки, обшуки на підприємстві, де вона працювала, з метою, як вказує заявниця, перевірки співпраці з організацією «Русские масла» та примушування їх надати неправдиві свідчення стосовно діяльності вказаного підприємства. Також заявниця вказувала на затримання її цивільного чоловіка співробітниками ФСБ та порушення кримінальних справ проти неї та її цивільного чоловіка.
В свою чергу право на визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявниця пов'язує саме зі своєю громадянською та політичною діяльністю.
В ході розгляду поданої позивачем заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, міграційним органом було встановлено, що 07.09.2007 позивач вступила до провладної партії «Єдина Росія», в 2015 році була обрана депутатом муніципального утворення Гулькевицького району шостого скликання від правлячої партії «Єдина Росія». Зі слів заявниці, у 2019 році самостійно подала заяву про виключення з представників депутатського корпусу.
Враховувавши зазначений факт, що під час проживання в рф позивач належала до представників провладної політичної партії «Єдина Росія», протягом 2015-2019 років виконувала повноваження депутата, міграційний орган дійшов висновку про необхідність здійснення аналізу істотних елементів належності заявниці до окремої соціальної групи (цивільна дружина бізнесмена) та ймовірне переслідування через політичні переконання (партійна діяльність у провладній партії «Єдина Росія»).
З метою перевірки депутатської діяльності, здійснення заходів, пов'язаних із захистом фізичних і юридичних осіб, а також з'ясування активної громадської, громадянської чи політичної позиції, міграційним органом проведено аналіз змісту всіх наданих заявницею документальних доказів, за наслідком чого не встановлено здійснення нею будь-якої громадської, громадянської чи політичної діяльності, направленої на захист третіх осіб.
Дослідженням наданих позивачем документів встановлено, що жоден з них не підтверджує вжиття саме позивачем заходів та вчинення нею будь-яких дій, спрямованих на захист фізичних чи юридичних осіб від свавілля та корупції державних органів влади чи правоохоронних структур. При цьому, безпосередньо під час співбесіди від 14.09.2021 року позивач вказала на те, що активістською чи громадською діяльністю не займалась, а на питання чи висловлювала вона коли-небудь публічно, через ЗМІ власну думку з приводу тих чи інших питань розвитку країни, заявниця відповіла, що ні, а лише підключала ЗМІ коли незаконно арештували її чоловіка.
Під час співбесіди 14.09.2021 заявниця вказала, що вона була звичайним представником партії, від неї нічого не залежало та будь яких проблем, пов'язаних з депутатською діяльністю в неї не виникало; в жодних мітингах або інших акціях політичного чи іншого характеру не приймала, контактів з представниками опозиційних кіл чи громадськими організаціями не підтримувала; до вищих державних чи інших інстанцій вона зверталась виключно по справі її цивільного чоловіка.
Відповідач вірно зазначив, що усі надані заявницею докази пов'язані особисто із нею і сферою захисту інтересів її цивільного чоловіка по економічним злочинам через професійну діяльність останнього як приватного підприємця, і в жодному із звернень, надісланих на адреси державних органів влади чи правоохоронних структур заявниця в контексті захисту інших фізичних чи юридичних осіб не висловлювалась. Публікації у ЗМІ (інформаційні статті), в яких міститься посилання на противоправні дії правоохоронних органів та утримання цивільного чоловіка ОСОБА_3 заявниці у СІЗО фактично підготовлені для захисту саме інтересів ОСОБА_3 .
Судом встановлено, що міграційним органом також були проаналізовані наступні інформаційні матеріали: відомості міжнародної організації «Human Rights Watch», журналіста Дмитра Волчек від 18.07.2015, журналіста центру «Досьє» від 13.06.2020 року, «Радіо Свобода», «Бізнес» від 13.07.2020, видавництва «ОВД-інфо» від 26.10.2021, видавництва «Мій край» від 19.05.2016, за наслідком чого міграційний орган дійшов висновку, що вказані матеріали надані як альтернатива доказу існування протиправної діяльності державних органів влади чи правоохоронних структур на території рф, разом з тим ані ОСОБА_3 , ані ОСОБА_1 не були суб'єктами чи об'єктами подібних подій, справ чи фактів.
Міграційний орган зазначив, що діяльність заявниці, як партійного діяча, не була пов'язана з елементами переслідування, дискримінації, виникнення побоювань. При цьому встановлено, що будь-яких претензій з боку ФСБ чи інших правоохоронних структур в контексті депутатської діяльності заявниці не надходило, а у наданих матеріальних доказах відповідні дії чи спрямування також не спостерігаються.
Також не встановлено того факту, що заявниця отримувала будь-які погрози, зазнавала переслідування, дискримінації саме через політичні переконання.
Заявниця не перебувала у складі опозиційних структур, а навпаки - була депутатом провладної партії.
Слід звернути увагу на те, що у поданій до міграційного органу заяві про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, заявниця також вказувала на те, що їй загрожує небезпека також у зв'язку із діяльністю, пов'язаною із захистом потерпілих від дій влади, сприяння правам підприємців та суб'єктів зовнішньо-економічної діяльності, яких переслідують правоохоронні органи рф за проукраїнську політичну позицію, а також їх співпрацю з бізнесом в України.
При цьому, аналіз матеріалів справи цивільного чоловіка заявниці - ОСОБА_3 (ОС № 20210D0136) дозволив міграційному органу дійти висновку про відсутність підтримки ОСОБА_3 українських підприємств. Також міграційним органом було проаналізовано суб'єкта підприємницької діяльності, з яким фірмою «Транс Гарант» здійснювалась господарська діяльність - ТОВ «Російські олії», та встановлено, що керівники вказаного ТОВ не мали належності до держави Україна або українського бізнесу, ТОВ не мали іноземних партнерів, зокрема, з числа українського бізнесу, компанія «Російські олії» продовжує діяльність на території РФ навіть у 2023 році.
Таким чином, було встановлено, що ОСОБА_3 або ОСОБА_1 не здійснювали будь-яку підтримку українського бізнесу.
При цьому, з урахуванням того, що міграційним органом не проаналізовано інформації по країні походження заявника, не було проведено аналізу ризиків повернення позивача до країни походження, в той час, як надані позивачем відомості з різних джерел інформації свідчать про необхідність ретельного вивчення інформації щодо країни походження позивача та аналізування щодо суб'єктивних та об'єктивних причин побоювання позивачем переслідування, затримання або арешту за його позицію, в т.ч. вже на території України, рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27.09.2023 по справі №420/13823/23, яке залишено без змін постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 25.05.2023 №78-23 про відмову у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, громадянки російської федерації ОСОБА_1 та зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки російської федерації ОСОБА_1 , про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 28.12.2023 №14-23 зобов'язано ГУ ДМС в Одеській області повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки російської федерації ОСОБА_1 з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.
За результатом розгляду поданої позивачем заяви, Головним управлінням ДМС в Одеській області підготовлено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 12.06.2024.
Згідно статті 4(3) (а) Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» (зі змінами), оцінка клопотання про надання міжнародного захисту повинна проводитися на індивідуальній основі, при цьому необхідно враховувати всі істотні факти стосовно країни походження, які є дійсними на момент прийняття рішення по справі, в тому числі закони і норми країни походження та способи їх застосування.
Згідно висновку рішення ЄСПЛ у справі «Суфі та Елмі проти Великобританії (Sufi and Elmi v. United Kingdom)», 8319/07 та 11449/07, 28 червня 2011 р., п. 215, згідно якого якщо заявник не був екстрадований або депортований на час розгляду судом справи, дійсним часом буде час розгляду справи в Суді (див. справу Сааді проти Італії). Необхідна комплексна оцінка, оскільки ситуація в країні призначення може змінитися протягом часу. Навіть при тому, що історичні обставини становлять інтерес в тій мірі, і якій вони можуть пролити світло на поточну ситуацію та її можливий розвиток, саме теперішні умови є вирішальними.
Також, у рішенні ЄСПЛ у справі Салах Шеех проти Нідерландів (Salah Sheekh v. The Netherlands), 1948/04, 11 січня 2007 року, п. 135-137, зазначено наступне ...Перш за все, Суд, як і раніше, заявляє, що Держави-учасниці мають право, згідно з загальновизнаними нормами міжнародного права і з урахуванням їх договірних зобов'язань, включаючи Конвенцію, контролювати в'їзд, проживання та висилку іноземців. Право на політичний притулок не міститься ні в Конвенції, ні в протоколах до неї. Проте, при здійсненні свого права висилати таких іноземців, Держави-учасниці повинні враховувати статтю 3 Конвенції, яка закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства і в абсолютних виразах забороняє тортури або нелюдське чи принижуюче гідність поводження або покарання, незалежно від проводження жертви, яким би небажаним чи небезпечним воно не було. Висилка іноземця може призвести до проблеми відповідно до цього положення, і, отже, відповідальності держави, що висилає, відповідно до Конвенції, де описані серйозні аргументи, які дають підстави вважати, що даній особі, у разі висилки, загрожуватиме реальна небезпека стати в приймаючій країні жертвою поводження, яке суперечить статті 3. За таких обставин стаття 3 має на увазі зобов'язання не висилати особу в таку країну (див., наприклад, Хілал проти Великобританії, № 45276/99, § 59, ЄСПЛ 2001-II, і Ахмед проти Австрії, рішення від 17 грудня 1996 року, Звіти щодо постанов і рішень 1996 VI, стор. 2206, §§ 38-41). Встановлення відповідальності держави, що висилає, відповідно до статті 3, неминуче вимагає оцінки умов в приймаючій країні у співставленні з критеріями статті 3 Конвенції (див. Маматкулов і Аскаров проти Туреччини [GC], №№ 46827/99 і 46951/99, ЄСПЛ 2005-I, § 67). При визначенні того, чи було надано достатньо доказів, що заявник зазнає реальної небезпеки, у разі видворення, стати жертвою поводження, забороненого статтею 3, Суд при розгляді питання повинен спиратися на всі матеріали, подані йому, або, при необхідності, матеріали, отримані за власною ініціативою, зокрема, коли заявник або третя сторона в розумінні статті 36 Конвенції надає вмотивовані аргументи, які змушують засумніватися в точності інформації, на яку посилається країна-відповідач. Відносно матеріалів, отриманих за власною ініціативою, Суд вважає, що, враховуючи абсолютний характер захисту, що надається статтею 3, він повинен бути задоволений тим, що оцінка, проведена владними органами Держави-учасниці, є адекватною і достатньою підтверджується вітчизняними матеріалами, а також матеріалами, що надійшли з інших надійних і об'єктивних джерел, таких як, наприклад, інших Держав-учасниць або не учасниць, установ Організації Об'єднаних Націй та авторитетних неурядових організацій. Виконуючи завдання щодо нагляду відповідно до статті 19 Конвенції, було б занадто вузьким підходом відповідно до статті 3 у випадках, що стосуються іноземців, яким загрожує висилка або екстрадиція, якби Суд, як міжнародний суд з прав людини, враховував тільки матеріали, надані внутрішніми органами Держави-учасниці, не порівнюючи їх з матеріалами з інших надійних і об'єктивних джерел. Це також дає підстави вважати, що для оцінки можливого ризику поводження, що суперечить статті 3, стосовно іноземців, яким загрожує висилка або екстрадиція, необхідно проводити комплексну оцінку, починаючи з поточного моменту, оскільки ситуація в країні призначення може з часом змінитися. Так-як в подібних випадках природа відповідальності Держав-учасниць відповідно до статті 3 полягає в можливості наразити особу на ризик жорстокого поводження, існування ризику слід оцінювати, перш за все, з урахуванням тих фактів, які були відомі або повинні були бути відомі Державі-учасниці на момент видворення (див. Вілвараджа та інші, згадане вище, стор. 36, § 107). В даному випадку, враховуючи, що заявник не був видворений, часом, що має суттєве значення, є час розгляду Судом справи. Навіть при тому, що історична позиція становить інтерес в тій мірі, в якій вона може пролити світло на поточну ситуацію та її можливий розвиток, вирішальними є теперішні умови і, отже, необхідно брати до уваги ту інформацію, яка стала відомою після прийняття остаточного рішення вітчизняними органами державної влади (див. Чахал проти Сполученого Королівства, постанова від 15 листопада 1996 року, стор. 1856 і 1859, §§ 86 і 97, Звіти 1996-V; H.L.R. проти Франції, 9 квітня 1997 року, Звіти 1997-III, стор 758, § 37; та Маматкулов і Аскаров, згадане вище, § 69).
Згідно рішення ЄСПЛ у справі Венкадаяласарма проти Нідерландів (Venkadajalasarma v. The Netherlands), 58510/00, 17 лютого 2004 р., п. 67, Суд повинен оцінити, чи існує в даний час і в нинішній ситуації реальний ризик для заявника стати жертвою поводження, зазначеного у Статті 3, якщо він буде повернутий до країни свого походження.
При цьому, згідно рішення ЄСПЛ у справі Суфі та Елмі проти Великобританії (Sufi and Elmi v. United Kingdom), 8319/07 та 11449/07, 28 червня 2011 року, п. 230-233, при оцінці достовірності матеріалу країни, необхідно брати до уваги його джерело, зокрема, ступінь його незалежності, достовірності та об'єктивності. Щодо повідомлень необхідно зважати на авторитет і репутацію автора, серйозність досліджень, за допомогою яких вони були складені, узгодженість їх висновків та їх підтвердження іншими джерелами.
Так, міграційним органом було опрацьовано релевантне ІКП за 2022-2023 роки, зокрема звіти Агенства Європейського Союзу з питань притулку (EUAA) від грудня 2022 року, звіт Агенства Європейського Союзу з питань притулку (EUAA) від 03.10.2023, звіт Human Rights Watch від 2024 року по рф станом на жовтень 2023 року та встановлено наступне.
Відповідно до звіту Агентства Європейського Союзу з питань притулку (ЕЦАА) від грудня 2022 року по рф, не відзначається належність ОСОБА_1 до груп ризику, до яких відносять:
- високопоставлених осіб, які є чинними посадовцями державних або правоохоронних органів влади;
- активістів опозиційних структур (дисиденти);
- правозахисників та адвокатів;
- представників ЗМІ, журналістів та блогерів;
- вчителів, архітекторів, вчених, священиків.
Крім того, міграційним органом зазначено, що на підставі аналізу у 2022 році в РФ посилено криміналізацію Законів проти юридичних і фізичних осіб за поширення постів, скріншотів та блогерських матеріалів через Інтернет, надавали агентурне чи інформаційне сприяння спецструктурам України при висвітленні антиросійської позиції, підозрюються у передачі відомостей про владу або розташування збройних сил рф.
Разом з тим, міграційним органом було вірно зазначено, що усі надані заявницею докази пов'язані особисто із нею і сферою захисту інтересів її цивільного чоловіка по економічним злочинам через професійну діяльність останнього як приватного підприємця, і в жодному із звернень, надісланих на адреси державних органів влади чи правоохоронних структур заявниця в контексті захисту інших фізичних чи юридичних осіб не висловлювалась. Публікації заявниці у ЗМІ (інформаційні статті), в яких міститься посилання на противоправні дії правоохоронних органів та утримання цивільного чоловіка ОСОБА_3 у СІЗО фактично підготовлені для захисту саме інтересів ОСОБА_3 .
Згідно вказаних звітів, статистичні відомості за період з березня-жовтня 2022 року на території рф порушено 4500 справ про адміністративні правопорушення, де суб'єктами впливу було цивільне населення; понад 100 кримінальних справ за фактами "дискредитації" або "неправдивої інформації" про збройні сили рф. При цьому, об'єктами кримінального переслідування стали особи, що належать до категорії ризику.
Відтак, міграційний орган зазначив, що враховуючи особисті характеристики заявниці, вона не належить до груп ризику, тому належить до категорії звичайного цивільного населення, агентурною чи інформаційною діяльністю на користь спецструктур України не займається, висвітленням громадянської позиції в мережі Інтернет не здійснює.
За наведеного, рішенням Державної міграційної служби України від 25.07.2024 №127-24 відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Разом із нею відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, її неповнолітній дитині ОСОБА_2 .
Крім того, з наданих відповідачем анкет ОСОБА_1 судом встановлено, що заявник ніколи не займалась правозахисною діяльністю на території рф; - позивач не мала відношення до державної служби або правоохоронної системи; заявник ніколи не займалась журналістською діяльністю на території рф; - позивач не брала участь в антиурядових мітингах або демонстраціях на території рф або за її межами.
Безпідставним є посилання апелянта на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у неї цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до РФ, з огляду на таке.
Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою, або для визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Вказана правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 06.08.2020 у справі №420/3327/19, від 06.03.2019 у справі №826/14576/16, від 06.03.2019 у справі №815/2505/17, від 04.03.2019 по справі №815/2505/17.
Позивач повідомив про кримінальне переслідування в РФ за статтею 159 КК рф щодо неї та її цивільного чоловіка, вважає таке переслідування сфабрикованим.
Разом з тим, суд звертає увагу, що 02.12.2019 позивача було заарештовано та поміщено до СІЗО в рамках кримінальної справи, порушеної за ч.4 статті 159 КК рф, а на прикінці травня 2020 року запобіжний захід було змінено на домашній арешт. При цьому дата перетину кордону України - 05.08.2021, підтверджені дані щодо будь-якого переслідування за період травень 2020 року по серпень 2021 року - відсутні.
Відповідно до тверджень позивача, його близькі родичі, які залишились проживати на території країни громадянської належності наразі не зазнають побоювань, переслідувань або дискримінації.
Суд бере до уваги надані позивачем платіжні квитанції АТ ПриватБанк як докази здійснення грошових внесків на потреби ЗСУ та характеристику ГО "Соціально-антикорупційний захист військовослужбовців, населення та підприємництва" від 13.10.2024, однак такі документи не спростовують встановлених судом обставин у спірних правовідносинах та викладених висновків суду.
В матеріалах особової справи позивача відсутні факти або обставини, які надають підстави вважати, що після повернення до країни громадянської належності щодо позивача можуть застосувати смертну кару, тортури, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і, що він не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Враховуючи вищезазначене, суд вважає, що в даному випадку відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 25.07.2024 року № 127-24 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та її неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2
Окрім того, суд зазначає, що позивач може скористатись іншими способами та можливостями для легалізації свого перебування на території України відповідно до чинного законодавства, а не тільки як біженець або як особа, яка потребує додаткового захисту.
Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
За правилами частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
З урахуванням висновку суду про відмову у задоволенні позову, суд зазначає про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача судового збору.
На підставі викладеного, керуючись статтями 9, 12, 139, 242-246, 255, 262, 295, 297 КАС України, суд,-
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені статтею 255 КАС України.
Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені статтями 293, 295 КАС України.
Суддя Токмілова Л.М.
.