10 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 309/2327/21
провадження № 61-10181св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: приватний нотаріус Хустського районного нотаріального округу Рошинець Наталія Павлівна, ОСОБА_3 ,
розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Іляшкович Наталія Василівна, на постанову Закарпатського апеляційного суду від 16 травня 2024 року у складі колегії суддів Джуги С. Д., Собослоя Г. Г., Мацунича М. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Хустського районного нотаріального округу Рошинець Наталія Павлівна, ОСОБА_3 , про визнання недійсною відмови від спадщини та застосування наслідків недійсності одностороннього правочину шляхом визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог та заперечень проти позову
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Хустського районного нотаріального округу Рошинець Н. П., ОСОБА_3 , у якому просив:
- визнати недійсною зареєстровану приватним нотаріусом Рошинець Н. П. у Книзі обліку та реєстрації спадкових справ за № 41 від 27 березня 2017 року (спадкова справа № 11/2017) відмову позивача від спадщини після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину від 04 вересня 2017 року, видане приватним нотаріусом Рошинець Н. П. та зареєстроване в реєстрі нотаріальних дій за № 1685 (спадкова справа № 11/2017), на ім'я ОСОБА_2 на спадщину, яка складається із 1/2 частки у праві власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину від 04 вересня 2017 року, видане приватним нотаріусом Рошинець Н. П. та зареєстроване в реєстрі нотаріальних дій за № 1686 (спадкова справа № 11/2017), на ім'я ОСОБА_2 на спадщину, яка складається із 1/2 частки у праві власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2110800000:01:028:0164, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину від 18 травня 2020 року, видане приватним нотаріусом Рошинець Н. П. та зареєстроване в реєстрі нотаріальних дій за № 770 (спадкова справа № 11/2017), на ім'я ОСОБА_2 на спадщину, яка складається із житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 .
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько сторін ОСОБА_4
08 лютого 2017 року він звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини та з цього часу вважав, що відповідно до закону володіє майном, яке входить до його частки спадщини після смерті батька.
Позивач є особою з інвалідністю І групи по зору та не може читати.
27 березня 2017 року між позивачем та його матір'ю ОСОБА_5 укладено нотаріально посвідчений договір дарування, за яким мати подарувала позивачу 1/2 частку житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Цього ж дня, 27 березня 2017 року, позивач, імовірно, підписав заяву про те, що він відкликає свою заяву про прийняття спадщини від 08 лютого 2017 року та відмовляється від обов'язкової частки у спадщині, яка залишилася після смерті батька.
Позивач стверджував, що йому не було відомо про зміст підписаного документа, він чітко та однозначно висловлював свою позицію щодо бажання прийняти спадщину після смерті батька.
На початку 2021 року сусіди, які проживають поруч із житловим будинком АДРЕСА_2 , повідомили позивачу, що у цей будинок заселилися невідомі люди. Згодом позивач дізнався, що його сестра ОСОБА_2 , імовірно, продала спадковий будинок ОСОБА_3 .
У подальшому він звернувся до приватного нотаріуса Рошинець Н. П., яка роз'яснила, що у 2017 році позивач підписав заяву про відмову від прийняття спадщини після смерті батька.
Позивач стверджував, що йому не роз'яснювали зміст заяви про відмову від спадщини, і він вважав, що підписує документи, пов'язані з реєстрацією за ним права власності на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 згідно з договором дарування від 27 березня 2017 року, який посвідчено тим самий нотаріусом, у цей же день.
Зазначені обставини підтверджуються тим, що договір дарування від 27 березня 2017 року зареєстровано в реєстрі нотаріальних дій за № 577, а заява про відмову від спадщини - за № 578.
Позивач вважав, що мати та сестра ввели його в оману, повідомивши, що він іде до нотаріуса для підписання договору дарування та реєстрації за ним права власності, дали йому підписати заяву про відмову від спадщини, текст якої йому не оголошувався.
Батько позивача мав намір, щоб спадщина перейшла саме сину, а заповіт, який складено на користь відповідача, про наявність якого позивач не знав, спадкодавець ОСОБА_4 , на думку позивача, склав під тиском та, ймовірно, під дією сильнодіючих ліків.
Відповідач одноосібно прийняла спадщину після смерті батька, яка складається із: 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки з кадастровим номером 2110800000:01:028:0164, призначеної для його обслуговування, а також житлового будинку АДРЕСА_2 .
Позивач стверджував, що не усвідомлював значення своїх дій через фізичні вади та відсутність у нього можливості прочитати текст підписаної заяви без допомоги сторонніх осіб.
Заперечуючи проти позову, відповідач ОСОБА_2 пояснила, що за життя її батько ОСОБА_4 склав заповіт від 28 листопада 2016 року, за яким усе своє майно,де б воно не було та з чого воно б не складалося, і взагалі все те, що належатиме йому на день смерті і на що за законом він буде мати право, заповів відповідачу.
Після смерті батька вона звернулася до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини та вступила у володіння спадковим майном. 08 лютого 2017 року позивач також подав заяву про прийняття спадщини після смерті батька.
27 березня 2017 року сторони та їх мати ОСОБА_5 домовилися між собою про те, що ОСОБА_5 подарує позивачу 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 , а останній, у свою чергу, відмовиться від своєї обов'язкової частки у спадщині після смерті батька.
Цього ж дня, 27 березня 2017 року, ОСОБА_5 подарувала належну їй частку у згаданому житловому будинку позивачу, а останній, на виконання попередніх домовленостей, подав приватному нотаріусу заяву про відкликання своєї заяви про прийняття спадщини від 08 лютого 2017 року та відмовився від прийняття обов'язкової частки у спадщині після смерті батька.
Відповідач вважала, що жодних правових підстав для задоволення позову немає, оскільки відмова позивача від прийняття спадщини на користь рідної сестри є одностороннім правочином, який не допускає можливості врахування самообману як підстави для визнання його недійсним.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Хустський районний суд Закарпатської області у складі судді Волощук О. Я. рішенням від 18 вересня 2023 рокупозов задовольнив.
Визнав недійсною зареєстровану приватним нотаріусом Хустського районного нотаріального округу Рошинець Н. П. у Книзі обліку та реєстрації спадкових справ за № 41 від 27 березня 2017 року (спадкова справа № 11/2017) відмову ОСОБА_1 від спадщини після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Визнав недійсним свідоцтво про право на спадщину від 04 вересня 2017 року, видане приватним нотаріусом Хустського районного нотаріального округу Рошинець Н. П. та зареєстроване в реєстрі нотаріальних дій за № 1685 (спадкова справа № 11/2017), на ім'я ОСОБА_2 на спадщину, яка складається із 1/2 частки у праві власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнав недійсним свідоцтво про право на спадщину від 04 вересня 2017 року, видане приватним нотаріусом Хустського районного нотаріального округу Рошинець Н. П. та зареєстроване в реєстрі нотаріальних дій за № 1686 (спадкова справа № 11/2017), на ім'я ОСОБА_2 на спадщину, яка складається із 1/2 частки у праві власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2110800000:01:028:0164, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнав недійсним свідоцтво про право на спадщину від 18 травня 2020 року, видане приватним нотаріусом Хустського районного нотаріального округу Рошинець Н. П. та зареєстроване в реєстрі нотаріальних дій за № 770 (спадкова справа № 11/2017), на ім'я ОСОБА_2 на спадщину, яка складається із житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 .
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що доведеним у судовому засіданні є той факт, що позивач ОСОБА_1 , який є особою з інвалідністю І групи через вади зору, під час підписання заяви від 27 березня 2017 року про відмову від прийняття спадщини після смерті батька, не усвідомлював значення своїх дій через фізичні вади, був позбавлений можливості прочитати текст підписаної заяви. Зазначена обставина виникла через дії сторонніх осіб, оскільки позивач, будучи дієздатним, не міг без сторонньої допомоги зрозуміти, який текст він підписує.
Суд критично оцінив показання свідка ОСОБА_5 (матері сторін) про те, що позивач добровільно відкликав заяву про прийняття спадщини, оскільки саме підпис свідка стверджував, що заява була відібрана у її присутності.
Закарпатський апеляційний суд постановою від 16 травня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Кричфалушій І. І., задовольнив.
Рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 18 вересня 2023 року скасував та ухвалив нове рішення про відмову у позові.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що зміст заяви ОСОБА_1 про відкликання заяви від 08 лютого 2017 року про прийняття спадщини та відмову від прийняття обов'язкової частки у спадщині після смерті батька, свідчить, що позивач усвідомлював значення своїх дій та мав можливість ними керувати, його воля є справжньою, зміст правових наслідків відмови від прийняття спадщини йому роз'яснено. Нотаріус засвідчила справжність підпису ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , яка також підписала заяву за дорученням позивача; текст цієї заяви до підписання прочитано нотаріусом уголос і схвалено ОСОБА_1 .
Позивач не надав жодних належних, допустимих та достовірних доказів на спростування обставин, які викладені у заяві про відмову від спадщини, а також не довів, що під час подання цієї заяви його мати та сестра ввели його в оману.
З часу подання заяви (березень 2017 року) позивач не звертався до правоохоронних органів щодо вчинення стосовно нього будь-яких неправомірних дій, пов'язаних зі здійсненням ним своїх спадкових прав.
Матеріалами справи доведено, що мати позивача ОСОБА_5 ще до подання позивачем заяви від 27 березня 2017 року про відмову від спадщини, подала приватному нотаріусу заяву про відмову та небажання оформляти своє право на обов'язкову частку у спадщині після смерті чоловіка, а належну їй на праві особистої приватної власності 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 27 березня 2017 року подарувала позивачу, який прийняв цей дар і до виїзду за кордон проживав у будинку та дотепер зареєстрований у ньому.
Зі змісту договору дарування відомо, що сторони, укладаючи цей правочин, діяли добровільно, розуміли значення своїх дій та правові наслідки його укладення. Через вади зору за дорученням ОСОБА_1 договір підписала відповідач ОСОБА_2 , текст договору до підписання прочитано нотаріусом уголос і схвалено позивачем.
Проте, отримавши у дар від матері частку у домоволодінні, позивач не заперечує правомірність договору дарування та не оспорює його на предмет того, що нотаріус не оголошував та не роз'яснював йому текст і зміст договору, а також, що він під час вчинення правочину не усвідомлював значення своїх дій через фізичні вади. Така поведінка позивача є суперечливою та не відповідає принципу добросовісності.
З урахуванням наведеного колегія суддів дійшла висновку, що позивач не довів наявність умислу у діях відповідача ОСОБА_6 , істотність значення обставин, щодо яких його введено в оману, і сам факт обману, а тому відсутні правові підстави для задоволення позову.
Крім того, звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 зазначав, що під час подання заяви про відмову від прийняття спадщини його ввели в оману мати ОСОБА_5 та сестра ОСОБА_6 .
Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість, саме сторони є суб'єктами правовідношення, з приводу якого виник спір. Відповідач є тією особою, на яку вказує позивач як на порушника свого права.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Разом із тим, установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. У разі пред'явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов'язується вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені в ньому.
Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин, суд повинен відмовляти у задоволенні позову.
Одним із належних відповідачів у спірних правовідносинах є мати позивача ОСОБА_5 , яка, за твердженням позивача, також ввела його в оману. Клопотання про залучення до участі у справі ОСОБА_5 як співвідповідача позивач не заявляв, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Суд першої інстанції, не врахувавши наведені фактичні обставини справи та вимоги закону, дійшов помилкових висновків про порушення законних прав та інтересів позивача і наявність підстав для задоволення заявленого позову.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У липні 2024 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_7 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням уточнень просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 16 травня 2024 року, а рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 18 вересня 2023 року залишити в силі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 273/175/16-ц та від 14 грудня 2023 року у справі № 520/9340/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що він є особою з інвалідністю І групи по зору та потребує стороннього догляду і допомоги в повсякденному житті.
Як у позовній заяві, так і в судових засіданнях він заперечував факт написання ним заяви про відмову від прийняття обов'язкової частки спадкового майна.
Позивачу не роз'яснювали зміст заяви про відмову від спадщини, і він вважав, що підписує документи, пов'язані з реєстрацією за ним права власності на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 згідно з договором дарування від 27 березня 2017 року, який посвідчено тим самий нотаріусом, у цей же день. Він не усвідомлював значення своїх дій через свої фізичні вади, був позбавлений можливості прочитати текст підписаної заяви.
Відповідач ОСОБА_2 одноосібно прийняла спадщину після смерті батька та після спливу трьох років здійснила продаж спадкового майна третій особі ОСОБА_3 . Договір купівлі-продажу житлового будинку АДРЕСА_2 посвідчено все тим же приватним нотаріусом Рошинець Н. П.
Мати позивача повідомила про намір подарувати йому частину належного їй житлового будинку. Саме з метою укладення договору дарування позивач, його мати та сестра звернулися до приватного нотаріуса. Про відмову від обов'язкової частки у спадковому майні мова не йшла. Обман якраз і полягає у тому, що разом із підписанням договору дарування він, імовірно, підписав заяву про відкликання заяви про прийняття обов'язкової частки у спадщині після смерті батька, хоча такого наміру, як і жодних домовленостей з родичами про це, не мав.
Суд першої інстанції об'єктивно встановив дійсні обставини справи та правильно застосовував норми матеріального права до спірних правовідносин.
Вважає необґрунтованими посилання апеляційного суду на те, що незалучення до участі у справі ОСОБА_5 (матері сторін) як співвідповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки він пред'явив позов до рідної сестри ОСОБА_2 , яка одноособово набула право на спадкове майно після смерті батька внаслідок відмови позивача від спадщини, що і є предметом оспорювання у суді. Мати сторін ОСОБА_5 не набула за спірним правочином ані прав, ані обов'язків, тому вона не може бути належним відповідачем за цим позовом.
Крім того, у разі пред'явлення позову до частини відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі та зобов'язується вирішити справу за тим позовом, що пред'явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені в ньому.
ОСОБА_2 є належним відповідачем у спірних правовідносинах, тому суд першої інстанції правомірно ухвалив рішення по суті заявлених вимог до цього відповідача. Рішення судів обох інстанцій не впливають на права чи обов'язки матері сторін, що виключає її участь у справі як сторони.
Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 28 серпня 2024 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Хустського районного суду Закарпатської області.
27 вересня 2024 року справу № 309/2327/21 передано до Верховного Суду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
Позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 є дітьми ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (том 1, а. с. 11, 12, 100, 106).
За життя, 28 листопада 2016 року, ОСОБА_4 склав заповіт, за яким усе своє майно,де б воно не було та з чого воно б не складалося, і взагалі все те, що належатиме йому на день смерті і на що за законом він буде мати право, заповів своїй дочці ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Його заповіт посвідчено приватним нотаріусом Хустського районного нотаріального округу Рошинець Н. П. та зареєстровано у реєстрі за № 2282 (том 1, а. с. 99).
Відповідач ОСОБА_2 прийняла спадщину після смерті свого батька ОСОБА_4 шляхом спільного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 108-111).
08 лютого 2017 року позивач ОСОБА_1 звернувся до приватного нотаріуса Хустського районного нотаріального округу Рошинець Н. П.із заявою про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_4 , у якій зазначив про те, що він приймає всю спадщину після смерті свого батька, а у разі наявності заповіту на користь інших осіб приймає обов'язкову частку у спадщині згідно з вимогами статті 1241 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), так як на день смерті батька мав і має інвалідність І групи. Заяву власноручно підписано ОСОБА_1 , посвідчено приватним нотаріусом Рошинець Н. П. та зареєстровано в реєстрі за № 261 (том 1, а. с. 89).
10 лютого 2017 року дружина спадкодавця ОСОБА_5 звернулася до приватного нотаріуса Хустського районного нотаріального округу Рошинець Н. А. із заявою про відмову та небажання оформляти своє право на обов'язкову частку у спадщині після смерті чоловіка ОСОБА_4 . У заяві ОСОБА_5 додатково повідомила, що їй відомо про зміст заповіту, складеного померлим ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Рошинець Н. П. від 28 листопада 2016 року за реєстровим номером № 2282, згідно з яким спадкоємицею всього майна ОСОБА_4 призначив свою дочку ОСОБА_2 (том 1, а. с. 90).
27 березня 2017 року між позивачем ОСОБА_1 та його матір'ю ОСОБА_5 укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Хустського районного нотаріального округу Рошинець Н. А. та зареєстрований у реєстрі за № 577, згідно з яким ОСОБА_5 подарувала належну їй на праві особистої приватної власності 1/2 частку житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , своєму сину ОСОБА_1 . У зв'язку з вадами зору у ОСОБА_1 за його дорученням у присутності нотаріуса договір підписала ОСОБА_2 . Текст договору до підписання прочитано нотаріусом уголос і схвалено ОСОБА_1 (том 1, а. с. 20, 21).
З матеріалів спадкової справи № 11/2017, заведеної приватним нотаріусом Хустського районного нотаріального округу Рошинець Н. А. після смерті ОСОБА_4 (том 1, а. с. 88-137) відомо, що 27 березня 2017 року позивач ОСОБА_1 подав приватному нотаріусу Рошинець Н. А. заяву, зареєстровану в реєстрі за № № 578, 579, у якій зазначено, що: заявник усвідомлює значення своїх дій та має можливість керувати ними, розуміючи обставини, які мають істотне значення, без застосування до нього фізичного чи психічного тиску з боку інших осіб, за своєю справжньою волею цією заявою відкликає заяву від 08 лютого 2017 року про прийняття обов'язкової частки у спадщині після смерті свого батька ОСОБА_4 , а також відмовляється від прийняття обов'язкової частки у спадщині після смерті батька; на прохання заявника ОСОБА_1 , у його та в присутності нотаріуса, заяву також підписала ОСОБА_5 ; приватний нотаріус Рошинець Н. П. засвідчила справжність підпису ОСОБА_1 , зробленого у її присутності, та ОСОБА_5 , яка підписала заяву за дорученням ОСОБА_1 , який не може власноручно підписатися у зв'язку із вадами зору у її присутності; текст заяви до підписання прочитано нотаріусом уголос і схвалено ОСОБА_1 (том 1, а. с. 89).
04 вересня 2017 року приватний нотаріус Рошинець Н. П. видала ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/2 частку житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що належала померлому ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на жилий будинок, виданого Хустською міської радою 07 березня 2001 року згідно з рішення виконавчого комітету цієї ради від 22 лютого 2001 року № 62 (том 1, а. с. 123).
Цього ж дня, 04 вересня 2017 року, приватний нотаріус Рошинець Н. П. видала ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/2 частку земельної ділянки з кадастровим номером 2110800000:01:028:0164, площею 0,0512 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка належала померлому ОСОБА_4 на підставі Державного акта на право приватної власності на землю серії І-ЗК № 008614, виданого Хустською міською радою 15 лютого 2002 року згідно з рішення виконавчого комітету цієї ради від 30 січня 2002 року № 4 (том 1, а. с. 124).
18 травня 2020 року приватний нотаріус Рошинець Н. П. видала ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на цілий житловий будинок загальною площею 31,2 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_2 , який належав померлому ОСОБА_4 на підставі рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 16 січня 2013 року у справі № 713/4622/12, згідно з яким за спадкодавцем визнано право власності за згаданий будинок за набувальною давністю (том 1, а. с. 135).
15 грудня 2020 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Хустського районного нотаріального округу Рошинець Н. П. та зареєстрований у реєстрі за № 2650, за яким продавець продав, а покупець купив житловий будинок загальною площею 31,2 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 149, 150).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).
За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).
Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка) (частина перша статті 1241 ЦК України).
Відповідно до частин першої-третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Спадкоємець зобов'язаний з'явитися до нотаріуса особисто. Він повинен пред'явити документ, що підтверджує його особу, а також свідоцтво про смерть спадкодавця, щоб нотаріус зміг встановити час відкриття спадщини. Також спадкоємець повинен повідомити нотаріуса про місце відкриття спадщини та про наявність інших спадкоємців (якщо йому про це відомо) незалежно від того, прийняли вони спадщину фактично або зобов'язані для її прийняття подати заяву про прийняття спадщини до нотаріуса.
Згідно зі статтею 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Для прийняття спадщини встановлено строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
Відповідно до частин першої, п'ятої та шостої статті 1273 ЦК України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною. Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.
Прийняття і відмова від спадщини можуть мати місце щодо всього спадкового майна (постанова Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 523/5571/16 (провадження № 61-16933св19)).
Верховний Суд у постанові від 24 листопада 2021 року у справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21) зазначив: «До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб'єкта; вчиняються суб'єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов'язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків). Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини, відповідно, поділяються на: суворо односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особами. До них відноситься, зокрема, відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору».
Згідно з частиною п'ятою статті 1274 ЦК України відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтями 225, 229-231 і 233 цього Кодексу.
Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Аналіз статті 1301 ЦК України дозволяє стверджувати, що до інших випадків, які встановлені законом, відноситься, зокрема, визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб.
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що він є особою з інвалідністю І групи по зору та не може читати. Мати та сестра ввели його в оману, оскільки, повідомивши, що він іде до нотаріуса для підписання договору дарування та реєстрації за ним права власності на частку в домоволодінні, дали йому підписати заяву про відмову від спадщини, текст якої йому не оголошувався.
У частині першій статті 229 ЦК України визначено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з частиною першою статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
З матеріалів спадкової справи № 11/2017 відомо, що 27 березня 2017 року ОСОБА_1 подав приватному нотаріусу Хустського районного нотаріального округу Рошинець Н. А. заяву, якою він відкликав свою заяву від 08 лютого 2017 року про прийняття обов'язкової частки у спадщині після смерті свого батька ОСОБА_4 , а також відмовився від прийняття обов'язкової частки у спадщині після смерті батька; на прохання заявника ОСОБА_1 , у його та в присутності нотаріуса, заяву також підписала ОСОБА_5 (мати позивача); приватний нотаріус Рошинець Н. П. засвідчила справжність підпису ОСОБА_1 , зробленого у її присутності, та ОСОБА_5 , яка підписала заяву за дорученням ОСОБА_1 , який не може власноручно підписатися у зв'язку із вадами зору у її присутності; текст заяви до підписання прочитано нотаріусом уголос і схвалено ОСОБА_1.
Встановивши, що до підписання заяви про відмову від прийняття обов'язкової частки у спадщині приватний нотаріус роз'яснив ОСОБА_1 юридичні наслідки такої відмови та зміст статей 1274, 1275 ЦК України, та з урахуванням того, що позивач, відмовляючись від прийняття спадщини, не довів, що текст заяви йому не оголошувався і він підписав цей односторонній правочин під впливом обману з боку відповідача, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову.
Таким чином, апеляційний суд у цій справі дійшов правильних висновків про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 за недоведеністю заявлених ним вимог, а саме ненадання належних та достатніх доказів для визнання недійсною відмови від спадщини з посиланням на підстави, визначені у статті 1274 ЦК України.
Доводи заявника про те, що йому не роз'яснювали зміст заяви про відмову від спадщини, аобман якраз і полягає у тому, що разом із підписанням договору дарування він, імовірно, підписав заяву про відкликання заяви про прийняття обов'язкової частки у спадщині після смерті батька, хоча не мав такого наміру, як і жодних домовленостей з родичами про це, не заслуговують на увагу, оскільки з урахуванням принципу диспозитивності, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, обов'язок доказування наявності умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману процесуальний закон покладає на особу, яка діяла під впливом обману, однак позивач на підтвердження своїх вимог про визнання недійсною відмови від спадщини не довівна підставі належних і допустимих доказів, що такий обман дійсно мав місце, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
При цьому необхідно приймати до уваги, що подання до нотаріальної контори заяви про відмову від прийняття спадщини передбачає певні активні дії особи, пов'язані із настанням для неї відповідних наслідків, що зазвичай впливають на її майнові права. Крім того, підписання особою в нотаріальній конторі будь-яких документів повинно сприйматись як настання юридичного факту, з яким пов'язано виникнення або припинення прав та обов'язків, а тому особа повинна належним чином цікавитися про зміст таких документів у поєднанні із можливими юридичними наслідками (такий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах висловлений у постанові Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі № 727/7658/15-ц (провадження № 61-10888св18)).
У справі, яка переглядається, Верховний Суд керується тим, що суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку наявним у справі доказам та взаємовідносинам сторін, за сукупності яких дійшов обґрунтованого і справедливого висновку про відсутність підстав для визнання недійсною відмови позивача від спадщини та застосування наслідків недійсності одностороннього правочину шляхом визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину, виданих спадкоємцю за заповітом, через недоведеність позову.
Водночас Верховний Суд визнає слушними аргументи касаційної скарги про те, що судові рішення у цій справі не впливають на права чи обов'язки матері сторін ОСОБА_5 , що виключає її участь у справі як співвідповідача, і що саме ОСОБА_2 , яка одноособово набула право на спадкування після смерті батька у зв'язку із вчинення позивачем оспорюваного одностороннього правочину у вигляді відмови від спадщини, внаслідок чого у подальшому змогла отримати свідоцтва про право на спадщину за заповітом на все спадкове майно, є належним відповідачем у спірних правовідносинах.
Також Верховний Суд визнає помилковим посилання апеляційного суду на те, що норми статті 230 ЦК України не застосовуються до односторонніх правочинів, адже, за своєю сутністю, відмова від прийняття спадщини є одностороннім правочином, а згідно з частиною п'ятою статті 1274 ЦК України відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною у тому числі з підстав, встановлених статтею 230 цього Кодексу.
Однак Верховний Суд враховує, що помилкове посилання апеляційного суду на необхідність залучення до участі у справі ОСОБА_5 як співвідповідача та неможливість оспорювання односторонніх правочинів з підстав, передбачених статтею 230 ЦК України, не привело до неправильного вирішення спору по суті, а тому не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення (суд апеляційної інстанції фактично відмовив у задоволенні позову у зв'язку з недоведеністю заявлених позовних вимог, а не через незалучення до участі у справі іншого співвідповідача).
У свою чергу доводи заявника про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 273/175/16-ц та від 14 грудня 2023 року у справі № 520/9340/17(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.
Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.
Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права чи порушив норми процесуального права під час ухвалення оскаржуваного рішення, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року в справі № 154/3029/14 (провадження № 14-43цс22)).
На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається у касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що апеляційний суд ухвалив рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. У контексті спірних правовідносин та з урахуванням встановлених обставин справи суд апеляційної інстанції правильно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Верховний Суд враховує, що, як неодноразово зазначав Європейський суд з прав людини,право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»(«Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).
У цілому доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення по суті спору, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду апеляційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Іляшкович Наталія Василівна, залишити без задоволення.
Постанову Закарпатського апеляційного суду від 16 травня 2024 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:Є. В. Петров
А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко