14 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 756/5818/23
провадження № 61-12982св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
відповідачі: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Відкрите акціонерне товариство «БГ БАНК», Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредит-Фінанс»,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, ? приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова Лідія Миколаївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 19 вересня 2023 року у складі судді Ткач М. М. та постанову Київського апеляційного суду від 19 липня 2024 року у складі колегії суддів Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Ящук Т. І.,
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2023 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом
до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Відкритого акціонерного товариства «БГ БАНК»
(далі - ВАТ «БГ БАНК»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Кредит Фінанс» (далі - ТОВ «Кредит Фінанс»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова Л. М., про усунення перешкод у здійсненні права власності.
Позов мотивовано тим, що у лютому 2017 року позивачі зверталися до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ВАТ «БГ Банк», треті особи: ТОВ «Кредит-Фінанс», служба у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу
Іванова Л. М., про визнання договору іпотеки недійсним та скасування рішення державного реєстратора.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року (справа № 756/2911/17) в задоволенні вказаного позову відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 18 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року змінено та викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Постанову апеляційного суду мотивовано, зокрема, тим, що позов пред'явлено до неналежного відповідача, оскільки на підставі договору про відступлення прав вимоги від 04 серпня 2010 року ВАТ «Універсал банк розвитку та партнерства», правонаступником якого є ВАТ «БГ Банк», відступило ТОВ «Вердикт Фінанс», назву якого змінено на ТОВ «Кредит-Фінанс», свої права і обов'язки за оспорюваним договором іпотеки. Встановивши, що позов пред'явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд першої інстанції повинен був відмовити у позові до такого відповідача саме з таких мотивів.
Постановою Верховного Суду від 18 квітня 2023 року рішення Оболонського районного суду міста Києва від 22 вересня 2020 року в його незміненій частині та постанову Київського апеляційного суду від 18 травня 2022 року залишено без змін.
Позивачі зазначали, що враховуючи, що підставою для відмови у задоволенні позовних вимог стало пред'явлення позову до неналежного відповідача, це не є перешкодою для повторного звернення до суду до належного відповідача для відновлення порушених конституційних прав щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло.
На підставі викладеного позивачі просили суд усунути перешкоди ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у здійсненні права власністю щодо квартири АДРЕСА_1 шляхом визнання недійсним договору іпотеки від 26 листопада 2007 року, укладеного між ВАТ «БГ Банк» та ОСОБА_3 , ОСОБА_5 .
Короткий зміст ухвали суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 19 вересня 2023 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 19 липня
2024 року, цивільну справу № 756/5818/23 за позовом ОСОБА_6 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ВАТ «БГ БАНК», ТОВ «Кредит-Фінанс», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова Л. М., про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання недійсним договору іпотеки передано на розгляд до Господарського суду м. Києва для розгляду судом, у провадженні якого перебуває справа № 910/12956/22 про банкрутство ТОВ «Кредит-Фінанс».
Вирішуючи питання про направлення справи на розгляд до господарського суду, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, керувався тим, що ухвалою Господарського суду м. Києва від 08 березня 2023 року відкрито провадження у справі № 910/12956/22 про банкрутство ТОВ «Кредит-Фінанс», а тому вирішення цього спору повинно здійснюватися господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
16 вересня 2024 року ОСОБА_1 , засобами поштового зв'язку, звернулася
до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 19 вересня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду
від 19 липня 2024 року у цій справі, у якій заявниця, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, просить скасувати ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 19 вересня 2023 року
та постанову Київського апеляційного суду від 19 липня 2024 року, а справу направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, зокрема вказує, що суди під час ухвалення рішень порушили правило інстанційної юрисдикції (пункт 6 частини першої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що предметом позову є визнання недійсним договору іпотеки від 26 листопада 2007 року, укладеним між ВАТ «БГ Банк» та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою Л. М.
Таким чином, позивачі звернулися з позовом про визнання недійсним договору іпотеки, частина друга статті 7 Кодексу України з питань банкрутства передбачає, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник, оскільки позов про визнання договору іпотеки недійсним відноситься до позову немайнового характеру, тому у судів попередніх інстанцій були відсутні підстави для передачі справи до Господарського суду міста Києва.
Зазначає, що укладення договору поза межами «підозрілого періоду» (одного року, що передував порушенню справи про банкрутство), визначеного статтею 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон про банкрутство), та відсутність підстав для застосування статті 42 Кодексу України з процедур банкрутства з огляду на непоширення її дії на правовідносини, що склалися до вступу в дію Кодексу України з процедур банкрутства, не виключає можливості визнання недійсним правочину боржника, спрямованого на уникнення звернення стягнення на його майно, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом, а відповідний спосіб захисту гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав, у зв'язку з чим, суд апеляційної інстанції застосував норму права без врахування висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16.
Вказує, що суд першої інстанції не дослідив питання щодо можливого виникнення правової проблеми у застосуванні спеціальних підстав для визнання недійсними правочинів у провадженні у справі про банкрутство таким чином, щоб вони
не вступили у конфлікт із доктринальними положеннями цивільного законодавства про заставу (поруку), що може негативно вплинути на права та інтереси позивачів, які не є сторонами іпотечного договору, не несуть жодних зобов'язань за основними зобов'язаннями тощо.
Провадження у суді касаційної інстанції
08 січня 2025 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У березні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Суду у лютому 2025 року, ТОВ «Кредит-Фінанс» просить залишити касаційну скаргу без задоволення,
а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність та обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що предметом позову є визнання недійсним договору іпотеки, укладеного 26 листопада 2007 року між ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (іпотекодавці) та ВАТ «Універсал банк розвитку та партнерства» (іпотекодержатель), правонаступником якого є ВАТ «БГ Банк», яке в свою чергу відступило право вимоги за оспорюваним договором іпотеки ТОВ «Вердикт-Фінанс», назву якого змінено на ТОВ «Кредит-Фінанс».
Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 15 травня 2023 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ВАТ «БГ БАНК», ТОВ «Кредит-Фінанс», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іванова Л. М., про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання недійсним договору іпотеки. Розгляд справи постановлено здійснювати у порядку загального позовного провадження, з повідомленням (викликом) сторін.
18 вересня 2023 року на адресу Оболонського районного суду міста Києва
від представника ТОВ «Кредит Фінанс» надійшло клопотання про передачу справи № 756/5818/23 на розгляд Господарського суду м. Києва, у провадженні якого знаходиться справа № 910/12956/22 про банкрутство ТОВ «Кредит-Фінанс».
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08 березня 2023 року відкрито провадження у справі № 910/12956/22 про банкрутство ТОВ «Кредит-Фінанс» та призначено арбітражного керуючого Шевчука В. В. розпорядником майна ТОВ «Кредит-Фінанс».
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання
про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити
у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених
у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду
за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав
та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним критеріям оскаржувана ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційної інстанції відповідає в повній мірі з огляду на таке.
У справі, яка переглядається, Верховний Суд має з'ясувати, до якої юрисдикції відноситься ця справа, в якій позивач заявив вимоги матеріального характеру та щодо якого розглядається справа про банкрутство в господарському суді.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи,
у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено
до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
Критеріями розмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (провадження № 12-143гс19) за позовом ПАТ «Київський завод гумових та латексних виробів» в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Кіцула С. Б. звернула увагу, що «після ухвалення оскаржуваних судових рішень законодавство було змінено, зокрема 21 жовтня 2019 року набрав чинності Кодекс України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII. […]
51. У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу України з процедур банкрутства встановлено, що з дня введення в дію цього Кодексу подальший розгляд справ про банкрутство здійснюється відповідно до положень цього Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі про банкрутство, крім справ про банкрутство, які на день введення в дію цього Кодексу перебувають на стадії санації, провадження в яких продовжується відповідно до Закону про банкрутство.
52. Відповідно до частини першої статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом
за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України,
з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
53. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство,
в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори
з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення. У разі якщо відповідачем у такому спорі
є суб'єкт владних повноважень, суд керується принципом офіційного з'ясування всіх обставин у справі та вживає визначених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів, з власної ініціативи (частина друга статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства).
54. Згідно з частинами першою-третьою статті 3 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час касаційного перегляду) судочинство
в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
55. Тобто законодавець указав, що у Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» містяться процесуальні норми, які передбачають особливості розгляду справ указаної категорії.
56. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» втратив чинність з 21 жовтня 2019 року, з набранням чинності Кодексом України з процедур банкрутства.
57. Відтак можна зробити висновок, що вказаний Кодекс України з процедур банкрутства передбачає також особливості розгляду справ про банкрутство,
що і підтверджено у статті 7 цього Кодексу.
58. Відповідно до частини третьої статті 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Водночас Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що в разі скасування судових рішень із закриттям провадження у цій справі позивач буде змушений знову звернутися до суду тієї ж самої юрисдикції. Тому, виходячи з принципу процесуальної економії Велика Палата Верховного Суду вважає можливим визначити юрисдикцію у цій справі виходячи з процесуального законодавства, чинного на час касаційного розгляду, тобто застосувати норми Кодексу України з процедур банкрутства.
59. Частина друга статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства визначає підсудність спорів одному господарському суду, який акумулює усі майнові вимоги за участю боржника.
60. Таким чином, з огляду на положення законодавства України, чинного
на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.»
Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду
у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц (провадження
№ 14-404цс19), розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом,
у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 916/585/18 (916/1051/20) (провадження № 12-14гс21) вказано, що:
«03.05.2018 відкрито провадження у справі про банкрутство Позивача і на час розгляду цієї справи ліквідаційна процедура триває. Відповідно до частини першої, абзацу 1 частини другої статті 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України,
з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд,
у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника
або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника».
Отже, законодавець підкреслив, що розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і лише господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про
банкрутство, в межах цієї справи. Аналогічний висновок викладений
у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі
№ 607/6254/15-ц (провадження № 14-404цс19), від 18 лютого 2020 року у справі № 918/335/17 (провадження № 12-160гс19), постановах Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 921/557/15-г/10, від 06 лютого 2020 року у справі № 910/1116/18.
У постановах від 15 травня 2019 року у справі № 289/2217/17 (провадження № 14-178цс19), від 12 червня 2019 року у справі № 289/233/18 (провадження № 14-171цс19), від 19 червня 2019 року у справах № 289/718/18 (провадження № 14-126цс19) та від 19 червня 2019 року № 289/2210/17 (провадження № 14-129цс19) Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що
визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може за умови своєчасного звернення реалізувати свої права й отримати задоволення своїх вимог.
Таким чином, розгляд усіх майнових спорів, стороною в яких є боржник,
з дня введення в дію вказаного Кодексу має відбуватися господарським судом
у межах справи про банкрутство, яку такий суд розглядає.
Крім того, вирішуючи питання про необхідність розгляду спору, стороною якого
є особа, щодо якої відкрито провадження у справі про банкрутство, суди мають виходити не тільки з того, чи підлягають такі вимоги вартісній оцінці з урахуванням положень статті 163 Господарського процесуального кодексу України, а також надати оцінку змісту заявлених вимог та порушеного права або інтересу, на захист якого такий позов подано.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року у справі № 756/3328/20 (провадження № 61-14576сво23) викладено висновок про те, що «юрисдикція спору визначається на час відкриття провадження у справі в суді першої інстанції, тому і застосуванню підлягає процесуальне законодавство, що було чинним саме на час відкриття провадження.
Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.
Норми статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства регулюють питання передачі справи господарському суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, ще на стадії розгляду справи у суді першої інстанції та до ухвалення рішення суду по суті заявлених вимог.
Передача справи до господарського суду на підставі частини третьої статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства можлива лише на стадії розгляду справи в суді першої інстанції та до ухвалення рішення судом першої інстанції по суті заявлених вимог. Неможливо передати матеріали справи до суду іншої юрисдикції з ухваленим у ній рішенням по суті заявлених вимог.
Не є підставою для скасування рішень при апеляційному/касаційному перегляді
з передачею справи до господарського суду відкриття провадження у справі
про банкрутство, яке відбулося після ухвалення судового рішення судом першої інстанції, за винятком якщо судове рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.»
У справі, яка переглядається:
? ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 08 березня 2023 року порушено провадження у справі про банкрутство ТОВ «Кредит-Фінанс»;
? ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 15 травня
2023 року у цій справі відкрито провадження;
? 18 вересня 2023 року представник ТОВ «Кредит-Фінанс» звернулася до Оболонського районного суду міста Києва з клопотанням про передачу цієї справи до Господарського суду міста Києва.
За інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень, яка є у вільному доступі, 15 грудня 2023 року до Господарського суду міста Києва надійшла справа № 756/5818/23 та 18 грудня 2023 року провадження у справі відкрито на підставі ухвали Господарського суду міста Києва.
Таким чином, позовні вимоги безпосередньо стосуються майна ТОВ «Кредит-Фінанс», щодо якого розглядається справа про банкрутство.
З огляду на викладене, враховуючи наведені вище норми процесуального права, висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року у справі № 756/3328/20 (провадження № 61-14576сво23), суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, правомірно передав справу на розгляд до Господарського суду міста Києва (до відкриття провадження у справі, що переглядається), у провадженні якого перебувала справа про банкрутство ТОВ «Кредит-Фінанс», до якого заявлено вимогу про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом визнання договору іпотеки недійсним.
Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі № 187/442/15-ц (провадження № 61-10026св23), від 10 квітня 2024 року у справі № 187/1079/15 (провадження № 61-6125св23), від 11 грудня 2024 року у справі № 495/5193/18 (провадження № 61-6417св24), 29 січня
2025 року у справі № 740/4733/23 (провадження № 61-11118св24).
Відповідно до частини першої статті 42 Кодексу України з питань банкрутства господарський суд у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, поданою в порядку, визначеному статтею 7 цього Кодексу, може визнати недійсними правочини або спростувати майнові дії, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, якщо вони порушили права боржника або кредиторів, з таких підстав: ? боржник виконав майнові зобов'язання раніше встановленого строку;
? боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим;
? боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів;
? боржник оплатив іншій особі або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна;
? боржник узяв на себе заставні зобов'язання для забезпечення виконання грошових вимог.
Згідно з частиною другою статті 42 Кодексу України з питань банкрутства правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав: боржник безоплатно здійснив відчуження майна; взяв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони; відмовився від власних майнових вимог.
Таким чином, законодавство у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами ЦК України, підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, і такі підстави застосовуються тоді, коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство.
На відміну від вимог ЦК України та Господарського кодексу України, законодавство про банкрутство (стаття 42 Кодексу України з питань банкрутства) не визначає вимоги до укладеного правочину, а врегульовує спеціальні правила та процедуру визнання недійсними правочинів (договорів), укладених боржником, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, та містить спеціальні положення щодо строків (сумнівного періоду протягом якого боржник вчиняє правочини), суб'єктів (осіб, які мають ініціювати право визнання договорів недійсними) і переліку підстав, за наявності яких можна визнавати правочини недійсними.
За таких обставин доводи касаційної скарги заявника про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував статтю 42 Кодексу України з питань банкрутства без врахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16, є необґрунтованими, оскільки у позовній заяві позивачі посилалися на загальні норми ЦК України, які регулюють спірні правовідносини, а не на спеціальні правила та процедуру визнання недійсними правочинів (договорів), укладених боржником, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство, що визначені статтею 42 Кодексу України з питань банкрутства.
Доводи заявника про те, що предметом позову є визнання недійсним договору іпотеки від 26 листопада 2007 року, укладеного між ВАТ «БГ Банк» та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою Л. М., а тому позов про визнання договору іпотеки недійсним належить до позовів немайнового характеру, не спростовують того висновку, що відповідно до статті 7 Кодексу України з питань банкрутства ця справа має розглядатися в порядку господарського судочинства у суді, в якому порушено (відкрито) справу про банкрутство боржника, оскільки позовна заява стосується майна боржника, яке включене до ліквідаційної маси.
Інші доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги
і апеляційний суд їм надав належну правову оцінку.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (Levages Prestations Services v. France, заява № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; Brualla Gomez de la Torre v. Spain, заява № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли
під час кваліфікації спірних відносин. Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятого апеляційним судом рішення та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.
Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов'язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Toriya v. Spaine», заява № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, § 2).
Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.
Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», заява № 19164/04, пункт 47).
Виходячи з наведеного, касаційна скарга задоволенню не підлягає, а ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають залишенню без змін.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено
з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних підстав (частина друга статті 410 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними,
не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав для скасування оскарженого судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для її скасування відсутні.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої
та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку
з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 19 вересня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 липня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді В. В. Сердюк
С. О. Карпенко
І. М. Фаловська