ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
16.04.2025Справа № 910/1709/25
Суддя Господарського суду міста Києва Спичак О.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження матеріали справи
За позовом Фермерського господарства «Агро-Віва» (66112, Одеська обл, Балтинський р-н, с. Пужайкове; ідентифікаційний код: 42028421)
до Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1-Д; ідентифікаційний код: 14360570)
про визнання права власності на транспортний засіб
Без повідомлення (виклику) учасників справи.
13.02.2025 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Фермерського господарства «Агро-Віва» з вимогами до Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» про визнання права власності на автомобіль «Nissan Qashqai», номер кузова/шасі НОМЕР_1 , 2021 року випуску.
Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що він належним чином виконав умови Договору фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021, однак через те, що банк перебуває в Єдиному реєстрі боржників позивач позбавлений можливості перереєструвати за собою право власності на предмет лізингу.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.02.2025 відкрито провадження у справі №910/1709/25, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (без проведення судового засідання), встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.
21.02.2025 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач повідомив, що позивач набув право власності на предмет лізингу в дату складання між сторонами акту приймання-передачі, а отже позивачем обрано неефективний спосіб захисту. При цьому, на думку відповідача, відповідачем у даній справі повинен бути саме Територіальний сервісний центр МВС, який протиправно відмовив позивачу у перереєстрації ТЗ, тоді як відповідачем жодним чином не порушені права позивача.
25.02.2025 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив, яку суд долучив до матеріалів справи.
У частині 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
29.09.2021 між Фермерським господарством «Агро-Віва» (лізингоодержувач) та Акціонерним товариством Комерційним банком «Приватбанк» (банк) укладено Договір фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1, відповідно до умов якого банк зобов'язується набути у власність предмет лізингу відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій (далі - Додаток №1), та передати його в користування лізингоодержувачу на строк, що зазначений в цьому договорі, а лізингоодержувач зобов'язується сплатити банку лізингові платежі в розмірі та порядку, визначеними цим договором.
Розділами 2-12 Договору фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021 сторони погодили окремі умови придбання та користування предмета лізингу, вартість предмета лізингу, лізингові платежі та порядок розрахунків, відповідальність сторін, дострокове розірвання, форс-мажорні обставини, порядок вирішення спорів та строк дії договору тощо.
За умовами п. 2.1 Договору фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021 загальна вартість майна за Договором становить 659680,00 грн.
Як визначено сторонами в п.2.2 Договору фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021 розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються цим договором та Додатком №2 до нього.
Згідно п. 3.3 Договору фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021 майно повинно бути передане лізингоодержувачу згідно з Актом прийому-передачі майна протягом 5 календарних днів після сплати авансового платежу відповідно до умов цього Договору, але не раніше дати підписання Акту приймання-передачі майна. Допускається поставка майна угодженими сторонами партіями. Строк передачі майна може змінюватись в залежності від дотриманням продавцем строку постачання майна за договором купівлі-продажу, укладеного між банком та продавцем, про що банк попередньо повідомляє лізингоодержувача. У такому випадку вважатиметься, що сторони підписанням відповідного Акту приймання - передачі погодили новий строк поставки майна, що відповідає даті складання Акту приймання - передачі майна, якщо інше не буде встановлено домовленістю сторін.
Згідно з п. 4.1 Договору фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021 протягом усього строку договору майно є власністю банка. Майно переходить у власність лізингоодержувача після сплати банку всієї суми лізингових та інших платежів за договором, але не раніше одного року з моменту передачі майна лізингоодержувачу.
Згідно умов п.п. 6.2.1 п. 6.2 Договору фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021 банк зобов'язався придбати у зазначеного лізингоодержувачем в заявці у власність майно, передати його в платне користування лізингоодержувачу на умовах договору відповідно до Додатку № 1, в обумовлені договорами строки, а також після сплати всієї суми лізингових та інших платежів, передбачених цим Договором, передати у власність лізингоодержувача з урахуванням умов, передбачених п. 4.1 договору.
Згідно п. 11.1 Договору фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021 договір набуває чинності з моменту підписання сторонами і діє до повного виконання сторонами всіх зобов'язань за ним.
За умовами п. 11.4 Договору фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021 сторони засвідчили свою згоду про те, що в порядку ч. 3 ст. 207 Цивільного кодексу ведення документообігу, в тому числі підписання угод, договорів, додаткових договорів до них, договорів про несення змін до них та інших документів, сторонами може здійснюватись як шляхом власноручного підписання, так і шляхом накладання кваліфікованого електронного підпису.
Як зазначено в п. 11.5 Договору фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021 правочини підписано із використанням кваліфікованого електронного підпису в порядку, передбаченому Законами України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронні довірчі послуги».
Відповідно до Специфікації майна (Додаток №1 до Договору фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021), банк зобов'язується передати лізингоодержувачу у лізинг автомобіль «Nissan Qashqai», номер кузова/шасі НОМЕР_1 , 2021 року випуску.
Додатком №2 до Договору фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021 є Графік лізингових платежів.
Звертаючись з даним позовом, позивач вказує на те, що він належним чином виконав умови Договору фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021, однак через те, що банк перебуває в Єдиному реєстрі боржників позивач позбавлений можливості перереєструвати за собою право власності на предмет лізингу.
Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач повідомив, що позивач набув право власності на предмет лізингу в дату складання між сторонами акту приймання-передачі, а отже позивачем обрано неефективний спосіб захисту. При цьому, на думку відповідача, відповідачем у даній справі повинен бути саме Територіальний сервісний центр МВС, який протиправно відмовив позивачу у перереєстрації ТЗ, тоді як відповідачем жодним чином не порушені права позивача.
Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача підлягають задоволенню у повному обсязі з наступних підстав.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до частини 1, 2 статті 292 Господарського кодексу України лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майно, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів; залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів - фінансовий чи оперативний.
Згідно з частиною 1, частиною 2 статті 806 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі); до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням встановлених параграфом 6 цього Кодексу та законом; до відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Аналогічне визначення поняття договору фінансового лізингу міститься в ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг».
Суд зазначає, що за договором лізингу майновий інтерес лізингодавця полягає у розміщенні та майбутньому поверненні з прибутком грошових коштів, а майновий інтерес лізингоодержувача - в можливості користуватися та придбати предмет лізингу у власність.
Отже, договір фінансового лізингу поєднує в собі, зокрема, елементи договорів оренди та купівлі-продажу.
Відповідно до частини 2 статті 10 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингодавець зобов'язаний, зокрема, у передбачені договором строки надати лізингоодержувачу предмет лізингу у стані, що відповідає його призначенню та умовам договору.
Об'єктом фінансового лізингу може бути майно, визначене індивідуальними ознаками, що відповідає критеріям основних засобів відповідно до законодавства, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо передачі якого в лізинг законом не встановлено обмежень (частина 3 статті 292 Господарського кодексу, частина 1 статті 807 Цивільного кодексу України та стаття 6 Закону України «Про фінансовий лізинг»).
Згідно зі ст. 21 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингоодержувач зобов'язаний своєчасно сплачувати передбачені договором фінансового лізингу лізингові та інші платежі.
Статтею 762 Цивільного кодексу України визначено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором. Наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.
За приписами ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингові платежі, належні до сплати за договором фінансового лізингу, здійснюються в порядку, встановленому договором фінансового лізингу. До складу лізингових платежів включаються: 1) сума, що відшкодовує частину вартості об'єкта фінансового лізингу; 2) винагорода лізингодавцю за отриманий у фінансовий лізинг об'єкт фінансового лізингу; 3) інші складові, зокрема платежі та/або витрати, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору фінансового лізингу та передбачені таким договором. Протягом строку дії договору фінансового лізингу розмір лізингових платежів може бути змінено у випадках та порядку, передбачених таким договором.
Згідно із статтею 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частин 1, 2 статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Згідно із частинами 1, 2 статті 20 Господарського кодексу України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються, зокрема, шляхом визнання наявності або відсутності прав; іншими способами, передбаченими законом.
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про фінансовий лізинг» протягом строку дії договору фінансового лізингу лізингоодержувачу забезпечується захист належних йому відповідно до закону та/або договору фінансового лізингу прав щодо об'єкта фінансового лізингу з дотриманням при цьому захисту встановлених законом та/або договором фінансового лізингу прав лізингодавця.
Протягом строку дії договору фінансового лізингу лізингоодержувач має право вимагати від осіб, які порушують його права як лізингоодержувача, у тому числі від лізингодавця, усунення будь-яких порушень його прав на об'єкт фінансового лізингу.
Отже, позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом щодо визнання права власності на предмет лізингу.
Як зазначено позивачем в позовній заяві, підставою звернення з даним позовом до суду є відсутність у позивача як лізингоодержувача можливості розпоряджатися придбаними автомобілями за наслідками виконання умов договорів фінансового лізингу та купівлі - продажу.
Статтею 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
За приписами статті 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
За приписами частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.
Відповідно до ст. 598 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).
Згідно з умовами Договору фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021 предмет лізингу (автомобілі) протягом усього строку цих договорів майно є власністю банка. Майно переходить у власність лізингоодержувача після сплати банку всієї суми лізингових та інших платежів за цим договором, але не раніше одного року з моменту передачі майна лізингоодержувачу (п.п .4.1. п.4 Договору фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021).
Як встановлено судом (відповідно до Актів звірки взаєморозрахунків та переходу права власності по фінансовому лізингу від 09.07.2024) та сторонами не заперечувалось, позивач належним чином виконав свої зобов'язання за ДоговорОМ фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021 та сплатив на користь відповідача передбачені договором платежі, в тому числі шляхом виплати всієї вартості предметів лізингу.
При цьому, обставини фактичної передачі предметів лізингу та права власності від банку до позивача належним чином підтверджуються підписаними без зауважень Актом приймання-передачі транспортних засобів №ODP0FLOWWBFCE-1 ВІД 09.07.2024.
Частиною першою статті 182 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.
Засади організації та діяльності автомобільного транспорту визначає Закону України від 05.04.2001 року № 2344-III «Про автомобільний транспорт».
Закон України «Про дорожній рух» регулює суспільні відносини у сфері дорожнього руху та його безпеки, визначає права, обов'язки і відповідальність суб'єктів - учасників дорожнього руху, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, об'єднань, підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та господарювання (далі - міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та об'єднань).
Відповідно до частини одинадцятої статті 34 Закону України «Про дорожній рух» власники транспортних засобів та особи, які використовують їх на законних підставах, зобов'язані зареєструвати (перереєструвати) належні їм транспортні засоби протягом десяти діб після придбання, митною оформлення, одержання транспортних засобів або виникнення обставин, що потребують внесення змін до реєстраційних документів. У разі наявності обтяжень реєстрація (перереєстрація) транспортних засобів здійснюється за наявності згоди обтяжувача (обтяжувачів), справжність підпису (підписів) якого (яких) засвідчено нотаріусом.
Порядок державної реєстрації транспортних засобів визначає Кабінет Міністрів України (частина 6 статті 19 Закону України «Про автомобільний транспорт»).
Єдина на території України процедура державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів (далі - транспортні засоби), присвоєння буквено-цифрової комбінації номерних знаків з їх видачею або без такої, оформлення і видачі реєстраційних документів та/або їх формування в електронній формі встановлюється Порядком державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 07.09.1998 № 1388 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23.12.2009 № 1371) (далі - Порядок № 1388).
Пунктом 6 Порядку №1388, зокрема, визначено, що транспортні засоби реєструються за юридичними та фізичними особами в сервісних центрах МВС або через центри надання адміністративних послуг. Державна реєстрація нових транспортних засобів може проводитися сервісними центрами МВС за участю суб'єктів господарювання, які стоять на обліку в Головному сервісному центрі МВС, здійснюють продаж таких транспортних засобів та уклали з Головним сервісним центром МВС відповідний договір.
Відповідно до абзацу 1 пункту 8 Порядку №1388 державна реєстрація (перереєстрація) транспортних засобів проводиться на підставі заяв власників, поданих особисто або уповноваженим представником, і документів, що посвідчують їх особу, підтверджують повноваження представника (для фізичних осіб - нотаріально посвідчена довіреність, для юридичних осіб - організаційно-розпорядчий документ про проведення державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку транспортних засобів та видана юридичною особою довіреність), а також правомірність придбання, отримання, ввезення, митного оформлення (далі - правомірність придбання) транспортних засобів, відповідність конструкції транспортних засобів установленим вимогам безпеки дорожнього руху, а також вимогам, які є підставою для внесення змін до реєстраційних документів.
Відповідно до пункту 8 Порядку №1388 одним із документів, що підтверджує придбання транспортного засобу, є договір фінансового лізингу.
Відповідно пункту 27 Порядку №1388 транспортні засоби, що придбаваються юридичною особою - лізингодавцем з метою подальшої передачі їх лізингоодержувачу на підставі договору фінансового лізингу, реєструються за лізингодавцем. Після виконання договору фінансового лізингу транспортні засоби перереєстровуються за лізингоодержувачем на підставі зазначеного договору після повного розрахунку або зазначеного в договорі фінансового лізингу окремого договору купівлі-продажу (викупу) предмета лізингу або іншого договору, визначеного договором фінансового лізингу.
Згідно з абзацом 2 пункту 7 Порядку №1388 експлуатація транспортних засобів, що не зареєстровані (не перереєстровані) в уповноважених органах МВС та без номерних знаків, що відповідають вимогам, установленим МВС, а також ідентифікаційні номери складових частин яких не відповідають записам у реєстраційних документах або знищені чи підроблені, забороняється.
Отже, приписами статті 34 Закону України «Про дорожній рух» та Порядку №1388 регулюються та встановлюються обов'язки продавців та покупців транспортних засобів, зокрема, щодо зняття з реєстраційного обліку транспортного засобу (в разі його відчуження попереднім власником), щодо реєстрації транспортного засобу (в разі його придбання новим власником), тощо.
Відповідно до статті 210 Цивільного кодексу України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Згідно з частиною першою статті 334 Цивільного кодексу України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Правом власності є право особи на річ, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч.1 статті 316, ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України).
Положеннями статей 328, 329 Цивільного кодексу України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Отже, за загальним правилом право власності на рухому річ, яким є автомобіль, виникає з моменту передання майна. Винятком із загального правила про те, що право власності на рухому річ виникає з моменту передання майна, є вказівка в нормі закону чи в положеннях договору. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин, як договір, його сторони можуть у договорі самі визначити момент виникнення права власності на рухому річ (аналогічні висновки наведено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суд від 26.04.2023 року у справі 569/20334/21).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.04.2023 у справі №911/1278/20 дійшла висновку про те, що правове регулювання відносин, пов'язаних з купівлею-продажем ТЗ, здійснюється на підставі загальних положень Цивільного кодексу України про перехід права власності за договором, спеціальних правил, закріплених у відповідних положеннях Закону України «Про дорожній рух» та прийнятих на його виконання нормативних актів відповідних органів, що регламентують порядок державної реєстрації окремих видів транспортних засобів; як положеннями ч. 1 ст. 334 Цивільного кодексу України щодо переходу права власності на рухоме майно, так і спеціальним законодавством, що регулює порядок обліку та реєстрації ТЗ, не передбачено в імперативному порядку, що право власності на таке рухоме майно переходить до набувача ТЗ з моменту здійснення його державної реєстрації; порушення приписів про державну реєстрацію транспортного засобу має наслідком заборону його експлуатації (користування рухомим майном); право власності на рухоме майно переходить до набувача відповідно до умов укладеного договору, що узгоджується з принципом свободи договору відповідно до ст. ст. 6, 627, 628 Цивільного кодексу України; якщо договором не передбачено особливостей переходу права власності у конкретному випадку шляхом вчинення певних дій, воно переходить з моменту передання транспортного засобу.
З матеріалів справи вбачається та сторонами не заперечується, що транспортні засоби були передані позивачу, проте за наслідками звернення до територіального сервісного центру було отримано інформацію щодо неможливості проведення перереєстрації, оскільки власник транспортних засобів - Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» знаходиться в Єдиному реєстрі боржників.
Відповідач у відзиві на позовну заяву повідомив суд, що у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відсутні будь - які обтяження спірних транспортних засобів.
За приписами цивільного законодавства позивач є новим власником транспортних засобів, ідентифікаційні ознаки яких вказані у наданих ним документах, що підтверджують правові підстави набуття права власності.
Згідно зі статтею 34 Закону України «Про дорожній рух» у разі звернення особи, яка внесена до Єдиного реєстру боржників, для здійснення перереєстрації, зняття з обліку транспортного засобу з метою його відчуження територіальні органи Міністерства внутрішніх справ України зобов'язані відмовити у вчиненні реєстраційної дії, про що не пізніше наступного робочого дня повідомити зазначений у Єдиному реєстрі боржників орган державної виконавчої служби або приватного виконавця із зазначенням відомостей про такий транспортний засіб.
Також відповідно до абзацу дев'ятого пункту 15 Порядку у разі надходження до сервісного центру МВС звернення щодо транспортного засобу, відомості про власника якого містяться в Єдиному реєстрі боржників, перереєстрація транспортного засобу не здійснюється, крім випадків, коли: - перереєстрація транспортного засобу не пов'язана з його відчуженням; - транспортний засіб придбано на електронному аукціоні в порядку, установленому статтею 61 Закону України «Про виконавче провадження»; - транспортний засіб отримано в рахунок погашення боргу в порядку, установленому статтею 61 Закону України «Про виконавче провадження»; - транспортний засіб придбано в порядку, установленому статтею 30 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»; - транспортний засіб безоплатно отримано відповідно до пункту 14 Порядку розпорядження майном, конфіскованим за рішенням суду і переданим органам державної виконавчої служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2002 №985.
З наведеного слідує, що перебування Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» в Реєстрі боржників є підставою для відмови в реєстрації права власності на автомобілі за позивачем, відтак, Фермерське господарство «Агро-Віва» як новий власник позбавлено можливості зареєструвати право власності на транспортний засіб, що є предметом даного позову.
Відповідно до пункту 6 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.
Відповідно до частин першої, п'ятої та сьомої статті 9 Закону України «Про виконавче провадження» єдиний реєстр боржників - це систематизована база даних про боржників, що є складовою автоматизованої системи виконавчого провадження та ведеться з метою оприлюднення в режимі реального часу інформації про невиконані майнові зобов'язання боржників та запобігання відчуженню боржниками майна.
Відомості про боржника вносяться до Єдиного реєстру боржників (крім відомостей щодо боржників, якими є державні органи, органи місцевого самоврядування, а також боржників, які не мають заборгованості за виконавчим документом про стягнення періодичних платежів більше трьох місяців, та боржників за рішенням немайнового характеру) одночасно з винесенням постанови про відкриття виконавчого провадження.
Відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників одночасно з винесенням постанови про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 11 частини першої статті 37 цього Закону або постанови, передбаченої частиною четвертою статті 40 цього Закону, чи в день встановлення виконавцем факту відсутності заборгованості за виконавчими документами про стягнення періодичних платежів.
Відповідно до статті 386 Цивільного кодексу України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.
Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно із статтею 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
За змістом наведеної норми позов про визнання права власності може бути пред'явлено особою, яка вже є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою чи якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.
Позов про визнання права власності у порядку, передбаченому статтею 392 Цивільного кодексу України, пред'являється на захист уже існуючого, наявного права, що виникло у позивача з підстав, передбачених законом, і підтверджується належними та допустимими доказами, а не з наміром набути таке право за рішенням суду.
Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що за змістом статті 392 Цивільного кодексу України судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його (постанови від 19.05.2020 року у справі №916/1608/18 (пункт 76) та від 23.06.2020 року у справі №909/337/19 (пункт 78).
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Крім того, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому як ефективний спосіб слід розуміти такий, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Відповідно до частин 1, 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 року у справі №338/180/17, від 11.09.2018 року у справі №905/1926/16 та від 30.01.2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постановах від 22.09.2020 року у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 року у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 року у справі № 910/2861/18).
Велика Палата Верховного суду у постанові від 12.03.2019 року у справі №911/3594/17 зробила висновок, що за наявності державної реєстрації права власності за певною особою державна реєстрація права власності на це ж майно за іншою особою може бути здійснена за згодою цієї особи або за судовим рішенням, що набрало законної сили, щодо права власності на нерухоме майно.
У постановах від 04.02.2021 року у справі №910/1744/19, від 05.06.2024 року у справі №909/142/23 Верховний Суд зауважив, що умовами задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів на підтвердження у судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. Такими доказами можуть бути правовстановлюючі документи, а також будь-які інші докази, що підтверджують приналежність позивачу спірного майна.
Зважаючи на викладені обставини, суд відхиляє як необгрунтовані доводи відповідача про обрання позивачем неефективного способу захисту.
При цьому, зважаючи на характер спірних правовідносин та предмет позову, саме Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», а не Територіальний сервісний центр МВС, повинно бути відповідачем у даній справі як особа, за якою зареєстровані спірні транспортні засоби.
З урахуванням вищевикладеного, зважаючи на встановлені судом обставини порушення наявних у позивача речових прав - права власності на транспортні засоби та враховуючи, що позивач виконав умови Договору фінансового лізингу №ODP0FLOWWBFCE-1 від 29.09.2021, проте позбавлений можливості реалізації належного йому права власності та здійснення перереєстрації транспортних засобів за собою у зв'язку з перебуванням юридичної особи - лізингодавця в Єдиному реєстрі боржників суд зазначає, що поданий позов направлений на усунення невизначеності відносин права власності Фермерського господарства «Агро-Віва» на вказані транспортні засоби та підтвердження такого права, відтак, дійшовши висновку про наявність передбачених законом підстав для визнання за позивачем права власності на вказані транспортні засоби, суд визнає вказаний позов обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.
Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Судовий збір покладається на відповідача у зв'язку з задоволенням позову у повному обсязі (відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,
1. Позов задовольнити повністю.
2. Визнати за Фермерським господарством «Агро-Віва» (66112, Одеська обл, Балтинський р-н, с. Пужайкове; ідентифікаційний код: 42028421) право власності на автомобіль «Nissan Qashqai», номер кузова/шасі НОМЕР_1 , 2021 року випуску.
3. Стягнути з Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д; ідентифікаційний код: 14360570) на користь Фермерського господарства «Агро-Віва» (66112, Одеська обл, Балтинський р-н, с. Пужайкове; ідентифікаційний код: 42028421) судовий збір у розмірі 7916 (сім тисяч дев'ятсот шістнадцять) грн 16 коп.
4. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя О.М. Спичак