Справа № 538/1772/23 Номер провадження 22-ц/814/252/25Головуючий у 1-й інстанції Цімбота Л. Г. Доповідач ап. інст. Бутенко С. Б.
14 квітня 2025 року м. Полтава
Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
Головуючого судді Бутенко С. Б.
Суддів Обідіної О. І., Пікуля В. П.,
за участю секретаря: Ракович Д. Г.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Лохвицького районного суду Полтавської області від 07 травня 2024 року у складі судді Цімботи Л. Г.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до Сенчанської сільської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, ОСОБА_3 , про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю,
У вересні 2023 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 звернулися до суду з вказаним позовом до Сенчанської сільської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
Позов мотивовано тим, що у 2005 році ОСОБА_2 придбав для своєї матері ОСОБА_1 будинок у АДРЕСА_1 . У вказаному будинку проживав ОСОБА_4 , який помер, та після смерті якого його син ОСОБА_5 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 5 000 грн і написав у Сенчанській сільській раді заяву про відмову від майнових прав на будинок та права спадкування. Після передачі ключів у 2006 році ОСОБА_1 переїхала проживати до вказаного будинку.
Вказували, що будинок не був приватизований покійним ОСОБА_4 та його сином ОСОБА_5 , на протязі тривалого часу проживання в ньому ОСОБА_1 ніхто не пред'являв майнових прав на будинок, а тому він числиться за Сенчанською сільською радою.
Вони проживають та відкрито користуються будинком з 2006 року по цей день, тобто протягом 17 років, ведуть господарство, несуть витрати по його утриманню, зробили ремонт, провели воду.
У зв'язку із значним подорожчанням комунальних послуг, ОСОБА_1 звернулася за отриманням субсидії, але їй було відмовлено, оскільки її місце проживання зареєстроване за іншою адресою, та вона не є власником будинку. Також було відмовлено у приватизації прибудинкової земельної ділянки.
Вважають, що правомірно набули право власності на вказане нерухоме майно за набувальною давністю, оскільки добросовісно, з 2005 року заволоділи чужим майном, 18 років відкрито та безперервно ним володіють, осіб, які б заявили свої права на майно не встановлено.
Посилаючись на вказані обставини, просили суд визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право спільної сумісної власності на будинок АДРЕСА_1 за набувальною давністю.
Ухвалою Лохвицького районного суду Полтавської області від 28 грудня 2023 року залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 (а. с. 119).
Рішенням Лохвицького районного суду Полтавської області від 07 травня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що позивачами не доведено умов для набуття права власності за набувальною давністю на спірний житловий будинок.
Не погодившись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що судом було достовірно встановлено та не заперечувалося сторонами факт безперервного, безперешкодного та відкритого володіння позивачами будинком більше 10 років.
Вказує, що суд на власний розсуд залучив до участі у справі третю особу ОСОБА_3 та без клопотань спадкоємців дійшов висновку, що рішення у справі може вплинути на її права, чим, на думку апелянта, перевищив свої повноваження.
Зазначає, що матеріали справи не містять свідоцтва про право власності на спірне домоволодіння за спадкоємцями або рішення про приватизацію будинку одним із спадкоємців.
Також вказує, що односторонні дії відповідача щодо вписування в погосподарську книгу власників без правовстановлюючих документів необхідно кваліфікувати як незаконні та такі записи не можуть бути прийняті судом до розгляду.
Наголошує, що померлий ОСОБА_4 був мешканцем спірного будинку та за життя ні він, ні хто небуть інший не зверталися із заявою про приватизацію будинку, а його спадкоємці протягом 20 років не виявили бажання володіти цим майном.
Вважає, що позивачі добросовісно заволоділи чужим майном, 18 років відкрито, безперервно ним володіють, а тому їх вимоги є обґрунтованими.
Крім того, на думку апелянта, своїм рішенням суд першої інстанції фактично позбавив її житла та передав його спадкоємцям, які ніколи не вимагали та не мали права вимагати це домоволодіння, так як ніхто зі спадкоємців ніколи не був власником цього житла. Доказів наявності права власності у когось зі спадкоємців на нерухоме майно матеріали справи не містять.
Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходив.
Колегія суддів Полтавського апеляційного суду, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої статті 374 ЦПК України за результатами розгляду апеляційної скарги апеляційний суд має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Згідно вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення згідно пункту 4 частини першої статті 376 ЦПК України є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
По справі встановлено, що позивач ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 та користується присадибною земельною ділянкою загальною площею 0,20 га (для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,06 га) по АДРЕСА_1 , проте за вказаною адресою не зареєстрована, що вбачається з довідок виконавчого комітету Сенчанської сільської ради Полтавської області від 03.12.2021 за № 02-24/208 та № 02-24/209 (а. с. 13, 104, 105).
На замовлення ОСОБА_1 на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 ТОВ «Миргородське БТІ» 30.08.2023 виготовлено технічний паспорт з характеристикою житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, з якого вбачається, що їх побудовано у 1960 році (а. с. 8-12).
Згідно записів у погосподарській книзі № 4 Шеківської сільської ради Лубенського району за 2001-2005 роки за особовим рахунком № НОМЕР_1 домогосподарства за адресою АДРЕСА_1 головою домогосподарства був зареєстрований ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 170, 172).
Позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані у погосподарській книзі № 4 Шеківської сільської ради Лубенського району за 2001-2005 роки за особовим рахунком № НОМЕР_2 домогосподарства по АДРЕСА_2 (а. с. 169).
У погосподарській книзі № 4 за 2006-2010 роки за особовим рахунком № НОМЕР_1 домогосподарства по АДРЕСА_1 , відкритим на ОСОБА_4 , членом сім'ї домогосподарства зазначено ОСОБА_1 , яка проживає без реєстрації (а. с. 171-172).
За життя, 06.10.2004 ОСОБА_4 склав заповіт, посвідчений секретарем виконкому Шеківської сільської ради Лубенського району Полтавської області та зареєстрований у реєстрі за № 134, за яким на випадок своєї смерті все своє майно заповідав у рівних частках своїм синам: ОСОБА_6 та ОСОБА_5 (а. с. 84).
ІНФОРМАЦІЯ_3 у віці 100 років с. Хитці ОСОБА_4 помер, про що вчинено актовий запис № 5 від 07.03.2005 (а. с. 87).
Спадщину після померлого ОСОБА_4 в установленому законом порядку прийняв його син ОСОБА_6 , який 30.05.2005 звернувся з відповідною заявою до Першої Лубенської державної нотаріальної контори та за його заявою 15.06.2005 було заведено спадкову справу № 287 за номером у Спадковому реєстрі 367963790 (а. с. 83, 85).
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 19 грудня 2007 року у справі № 2-1938 надано ОСОБА_5 додатковий строк у три місяці для подачі заяви про прийняття спадщини за заповітом на земельну ділянку площею 2,86 га після смерті батька ОСОБА_4 (а. с. 89).
За заявою ОСОБА_5 була заведена спадкова справа № 43/2008.
ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_6 помер, спадщину після його смерті прийняла його дочка ОСОБА_3 , яка є спадкоємцем померлого за заповітом, посвідченим секретарем Сенчанської сільської ради Лохвицького району Полтавської області Савенко Н. М. 14.04.2005, зареєстрованого у реєстрі за № 97.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 2 листопада 2022 року у справі № 539/4177/19, яке залишено без змін постановою Верховного Суду від 06 вересня 2023 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_7 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину у зв'язку із пропуском строку позовної давності.
Вказаними судовими рішеннями, як набрали законної сили, встановлено, що державний нотаріус Першої лубенської нотаріальної контори 04.03.2008 видав ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 2,86 га, розташовану на території Шеківської сільської ради Лубенського району Полтавської області, передану для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка належала спадкодавцю на підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії ІІІ-ПЛ № 026374, виданого Шеківською сільською радою Лубенського району Полтавської області 11.03.2002. На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом ОСОБА_5 набув право власності на земельну ділянку, про що видано державний акт від 19.05.2009 серії ЯЗ № 178066 та 04.03.2016 у Державному реєстрі речових прав зареєстровано право власності ОСОБА_5 на земельну ділянку площею 2,86 га, розташовану на території Шеківської сільської ради Лубенського району Полтавської області.
ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Після його смерті заяву про прийняття спадщини подали ОСОБА_3 (племінниця) та ОСОБА_7 (дружина).
Перша лохвицька нотаріальна контора листом від 15.01.2019 повідомила ОСОБА_3 , що вона не є спадкоємцем першої черги за законом після смерті ОСОБА_5 .
Таким чином, ОСОБА_6 та ОСОБА_5 після смерті свого батька ОСОБА_4 в установленому законом порядку прийняли спадщину, обидва мали право на спадкування за заповітом № 134 у рівних частках, після смерті ОСОБА_6 його спадщину прийняла дочка - ОСОБА_3 , а після смерті ОСОБА_5 - його дружина - ОСОБА_7 .
Згідно частини п'ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).
Відповідно до абзацу 3 частини другої статті 331 ЦК України, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Згідно з частиною п'ятою статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року № 1952-IV, у редакції, що діяла на час відкриття спадщини ОСОБА_4 , право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою. Відповідно до цього Закону реєстрація речових прав на нерухомість, їх обмежень здійснюється лише в разі вчинення правочинів щодо нерухомого майна, а також за заявою власника (володільця) нерухомого майна.
Державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди регулювалася підзаконними нормативними актами, зокрема, Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженою заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56, Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року № 7/5, зареєстроване в Міністерстві Юстиції України від 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (з подальшими змінами).
Зазначені нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК України та Законом України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР передбачала обов'язкову реєстрацію усіх будинків і домоволодінь в межах міст і селищ міського типу УРСР бюро технічної інвентаризації виконкомів місцевих Рад депутатів трудящих (пункти 1, 4 Інструкції), в тому числі у випадках включення в міську (селищну) смугу сільських населених пунктів або у випадках їх перетворення в міста або селища міського типу - на підставі записів погосподарських книг сільської ради (пункт 20 Інструкції). Не підлягали реєстрації будинки і домоволодіння, що розташовані в сільських населених пунктах, які адміністративно підпорядковані містам або селищам міського типу, але до них не приєднані (пункт 6 Інструкції).
Тобто записи у погосподарських книгах визнавались в якості актів органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності.
Заявляючи про своє право власності за давністю володіння на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , який згідно записів погосподарської книги № 4 Шеківської сільської ради на 2001-2005 роки по особовому рахунку № НОМЕР_1 належав на праві приватної власності ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , позивачі не залучили до участі у справі в якості відповідачів спадкоємців ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , які прийняли спадщину після смерті батька ОСОБА_4 , до складу якої увійшли усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України), у тому числі право власності на будинок, що належав спадкодавцю відповідно до законодавства, яке діяло на час набуття таких прав, незалежно від їх державної реєстрації.
Статті 15, 16 ЦК України передбачають право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Отже, об'єктом судового захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і чи були вони порушені, не визнані або оспорені особою, до якої пред'явлено позов, залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Згідно усталеної практики Верховного Суду пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Стаття 48 ЦПК України визначає сторонами у цивільному процесі позивача та відповідача. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Результат аналізу статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом.
Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зроблено правовий висновок, від якого Верховний Суд не відступав, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
По справі встановлено, що клопотання про заміну сторони відповідача по справі позивачі не заявляли, а за наявності спадкоємців померлого власника будинку - ОСОБА_4 , які в установленому законом порядку прийняли спадщину та протягом строку, встановленого частиною першою статті 1270 ЦК України - шести місяців з часу відкриття спадщини (смерті спадкодавця) від спадщини не відмовилися, у свою чергу спадщину після їх смерті прийняли ОСОБА_3 - спадкоємець ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - спадкоємець ОСОБА_5 , тому залучення позивачами у якості відповідача Сенчанської сільської ради не відповідає змісту права та характеру порушення, а пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у позові.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачами категорично заперечувалась доцільність залучення до участі у справі спадкоємців ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , а також з того, що позивачі не довели сукупності обов'язкових умов, за наявності яких суд може визнати право власності на набувальною давністю згідно вимог статті 344 ЦК України.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову не спростовують.
Посилання в апеляційній скарзі на відсутність доказів приватизації будинку спадкодавцем ОСОБА_4 є безпідставним, оскільки такий порядок набуття права власності стосується лише об'єктів державної або комунальної власності, що стосовно спірного будинку не встановлено і суду таких обставин не доведено.
Натомість погосподарська книга містить записи, що житловий будинок 1961 року побудови та земельна ділянка для будівництва, обслуговування житлового будинку і господарських будівель площею 0,04 га станом на 01.01.2005 перебуває у приватній власності ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що не спростовано позивачем.
Погосподарська книга - це документ, який містить записи про власника житла і відомості про членів його сім'ї, характеристику будинку з елементами експлікацій, його адресу, дані про земельну ділянку і її відведення.
У разі відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно, створене та оформлене в передбаченому законом порядку до набрання чинності Законом України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», спадкоємці, які прийняли спадщину, мають право на оформлення спадкових прав шляхом звернення до нотаріальної контори за видачею свідоцтва про право на спадщину.
Таким чином, при вирішенні спорів про визнання права власності на спадкове майно слід керуватися законодавством, яке регулювало виникнення права власності у самих спадкодавців на момент закінчення будівництва будинків.
Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року у справі № 6-137цс13.
Записи у погосподарських книгах відповідно до Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР визнавались в якості актів органів влади (публічних актів), що підтверджують право приватної власності.
Порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна, на які відсутні акти прийняття їх в експлуатацію, наведено в Державних будівельних нормах А.3.1-3-94 «Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів» та в листі Державного комітету України з будівництва та архітектури від 23 березня 1999 року № 12/5-126, в якому, зокрема, роз'яснюється, що по об'єктах, які збудовані до 05 серпня 1992 року, тобто до прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 05 серпня 1992 року № 449, якою встановлено порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, при їх реєстрації для оформлення права власності одним із документів є висновок про технічний стан будинку (будівлі), що складається Бюро технічної інвентаризації.
Виходячи зі змісту наведених нормативних актів, громадяни, які збудували житлові будинки до 05 серпня 1992 року, могли за умови прийняття їх до експлуатації відповідними комісіями отримати правовстановлюючі документи на будинок, навіть якщо його споруджено самовільно (самочинно) на земельній ділянці, яка перебуває в їх законному користуванні або у приватній власності. За наявності відповідних доказів судами може визнаватися право власності в порядку спадкування на спірні будинки, збудовані до 05 серпня 1992 року, на які спадкодавцем не було отримано правовстановлюючих документів (див. постанови Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 559/375/16-ц (провадження № 61-31049 св 18), від 05 червня 2024 року у справі № 678/1418/17 (провадження № 61-16687 св 23)).
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Вказане спростовує доводи апеляційної скарги позивача щодо безпідставного залучення судом до участі у справі ОСОБА_3 , оскільки, відповідно до частини третьої статті 53 ЦПК України, встановивши, що рішення суду може вплинути на права та обов'язки осіб, що не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
Таким чином, установивши, що позов пред'явлено до неналежного відповідача, суд першої інстанцій дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, з чим погоджується і колегія суддів апеляційного суду.
Разом з тим, виходячи з принципів диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України) та змагальності сторін (стаття 12 ЦПК України), які покладають на суд обов'язок розглянути справу лише у межах заявлених позовних вимог та на підставі доказів, наданих учасниками справи, які розпоряджаються своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, пред'явлення позову до неналежного відповідача, позбавляє суд можливості вирішувати питання обґрунтованості позовних вимог по суті спору без залучення до розгляду справи належного відповідача.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно приписів частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
З аналізу наведених норм слід дійти висновку, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.
Оскільки відповідачами у цій справі мали бути ОСОБА_3 та ОСОБА_7 , без залучення яких не можна вирішити спір по суті, висновки суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог є передчасними, тому колегія суддів дійшла висновку про зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції з виключенням з неї посилання на необґрунтованість позову та неефективність обраного позивачем способу захисту.
Суд не може оцінювати докази та обставини справи, встановлені відносно неналежного відповідача, тому доводи апеляційної скарги стосовно обґрунтованості позовних вимог не беруться до уваги та не перевіряються апеляційним судом.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Лохвицького районного суду Полтавської області від 07 травня 2024 року змінити у мотивувальній частині, виключивши з мотивувальної частини підстави відмови у задоволені позову по суті заявлених позовних вимог.
В іншій частині рішення Лохвицького районного суду Полтавської області від 07 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя С. Б. Бутенко
Судді О. І. Обідіна
В. П. Пікуль