10 квітня 2024 року
м. Київ
справа № 601/1623/20
провадження № 51-4752 км 23
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
захисника ОСОБА_6 ,
засудженого ОСОБА_7 (у режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_8 на вирок Кременецького районного суду Тернопільської області від 24 жовтня 2022 року й ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 25 червня 2024 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019210000000365, за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця й жителя АДРЕСА_1 , раніше неодноразово судимого, зокрема за вироком Кременецького районного суду Тернопільської області від 19 грудня 1997 року за статтями 94, 100, 42 КК України 1960 року до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років, а останній раз за вироком того ж суду від 14 квітня 2017 року за ч. 2 ст. 185, ст. 395, ч. 1 ст. 70, ч. 5 ст. 71 КК України, з урахуванням ухвали Апеляційного суду Тернопільської області від 30 серпня 2017 року, до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки 6 місяців,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Кременецького районного суду Тернопільської області від 24 жовтня 2022 року ОСОБА_7 засуджено за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України до покарання у виді довічного позбавлення волі.
Суд продовжив застосований щодо ОСОБА_7 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, зарахував у строк відбування покарання період його перебування під вартою з 02 грудня 2019 року, вирішив долю речових доказів і розподілив процесуальні витрати.
Тернопільський апеляційний суд ухвалою від 03 травня 2023 року залишив вирок місцевого суду без змін.
Касаційний кримінальний суд у складі Верховного суду постановою від 28 листопада 2023 року скасував ухвалу апеляційного суду від 03 травня 2023 року і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
За наслідками нового розгляду Хмельницький апеляційний суд ухвалою від 25 червня 2024 року залишив вирок місцевого суду без змін.
Згідно з вироком суду ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він, будучи раніше судимим за вчинення умисного вбивства, 01 грудня 2019 року близько 22:00, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння в будинку АДРЕСА_2 , під час раптово виниклого на побутовому ґрунті конфлікту із ОСОБА_9 , діючи з умислом на вбивство, завдав останньому кухонним ножем численних ударів в різні частини тіла, чим заподіяв йому смерть.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_8 просить скасувати вирок місцевого суду від 24 жовтня 2022 року й ухвалу апеляційного суду від 25 червня 2024 року на підставах істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідності призначеного ОСОБА_7 покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення і його особі внаслідок суворості та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Вважає, що судові рішення ґрунтуються на недопустимих і неналежних доказах, якими не доведено вину ОСОБА_7 поза розумним сумнівом. Твердить, що останнього затримано за відсутності передбачених ст. 208 КПК України підстав, без складання відповідного протоколу і без захисника. Під час цього затримання, як зазначає захисник, до ОСОБА_7 застосовано незаконні методи слідства, внаслідок чого він дав зізнавальні показання, які надалі були використані судом. Захисник наголошує, що проведене за цим фактом розслідування є неефективним і неповним, тому не спростовує аргументів сторони захисту про недопустимість доказів, які були здобуті за участю ОСОБА_7 , котрий перебував під тиском правоохоронних органів. Також захисник навела доводи про суперечливість висновків судових експертиз стосовно наявності слідів крові ОСОБА_9 на куртці (кофті) ОСОБА_7 , неузгодженість висновків молекулярних експертиз, а також невідповідність відомостей, отриманих під час слідчих дій за участю ОСОБА_7 , висновкам судово-медичних експертиз та іншим доказам. Крім того, захисник наголошує на недопустимості використання у кримінальному провадженні результатів НСРД у виді аудіокотролю щодо ОСОБА_7 як таких, що отримані з порушенням права на захист, адже, на думку захисника, його фактично допитано невстановленим агентом. Звертає увагу і на те, що слідчий експеримент проведено без дотримання вимог ст. 240 КПК України, зокрема без роз'яснення ОСОБА_7 його прав і обов'язків. Також захисник вважає, що суд порушив приписи ч. 4 ст. 67 КК України, урахувавши рецидив злочинів як обставину, що обтяжує покарання. Зазначені обставини, на думку захисника, не отримали відповідної оцінки суду апеляційної інстанції, який, порушуючи вимоги статей 404, 419, 439 КПК України, не виконав вказівок суду касаційної інстанції, не перевірив доводів, викладених у її апеляційній скарзі, не дав на них обґрунтованих відповідей, внаслідок чого невмотивовано залишив вирок місцевого суду без змін.
Позиції інших учасників судового провадження
Під час касаційного розгляду засуджений ОСОБА_7 і його захисник ОСОБА_6 просили задовольнити касаційну скаргу на викладених у ній підставах.
Прокурор ОСОБА_5 вважала, що підстави для задоволення касаційної скарги захисника відсутні, оскільки судові рішення є законними й обґрунтованими.
Мотиви Суду
Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, правової оцінки обставин, і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Частиною 2 ст. 433 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції, згідно зі ст. 438 КПК України, є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.
З будь-яких інших приводів касаційний суд не вправі втручатися в рішення судів попередніх інстанцій та здійснює перегляд рішень з огляду на ті фактичні обставини кримінального провадження, які біли встановлені цими судами.
Зі змісту касаційної скарги захисника вбачається, що вона, серед іншого, посилається на те, що висновки судів не підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду, вказує на суперечності в цих доказах, просить дати їм свою оцінку, відмінну від тієї, яку дали суди першої та апеляційної інстанцій, а також зазначає про необґрунтовану відмову апеляційного суду в задоволенні клопотань сторони захисту. Перевірку цих доводів захисника, що зводяться до невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження й неповноти судового розгляду, до повноважень касаційного суду законом не віднесено.
Натомість указані обставини, на які посилалася захисник ОСОБА_8 в апеляційній скарзі, аналогічні тим, що наведені в касаційній скарзі, були ретельно перевірені судом апеляційної інстанції, який, не встановивши порушень, передбачених статтями 410, 411 КПК України, залишив вирок без змін, зазначивши мотиви ухвалення свого рішення. Колегія суддів Верховного Суду погоджується з викладеними в судовому рішенні мотивами, з яких ці доводи було відхилено.
Згідно зі ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
За вимогами ст. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.
Відповідно до положень ст. 85 КПК України належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.
Суд першої інстанції, визнавши ОСОБА_7 винуватим за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України, дійшов висновку, що досліджені докази в сукупності переконливо свідчать про те, що саме він вчинив умисне вбивство ОСОБА_9 за обставин, указаних у вироку, адже низкою як прямих, так і непрямих доказів доведено його винуватість у цьому кримінальному правопорушенні поза розумним сумнівом, а будь-яке інше пояснення встановлених обставин події відсутнє.
Апеляційний суд, переглядаючи вирок у межах доводів апеляційної скарги захисника, перевірив обставини, встановлені судом першої інстанції, проаналізував докази, надав їм оцінку за правилами ст. 94 КПК України. Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що докази, які були безпосередньо досліджені місцевим судом і покладені в основу вироку, зокрема: показання свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 про те, як вони в компанії з ОСОБА_7 із 29 листопада 2019 року вживали алкогольні напої в належній останньому квартирі, ввечері 01 грудня 2019 року лягли спати в стані алкогольного сп'яніння і не бачили, чи виходив ОСОБА_7 із житла, а потім серед ночі до них прийшли працівники поліції; показання свідка ОСОБА_13 , котрий ввечері 01 грудня 2019 року перебував на другому поверсі належного ОСОБА_9 будинку і чув, як потерпілий близько 20:00 привітався з чоловіком на ім'я ОСОБА_14 , а пізніше відчув запах диму; показання свідка ОСОБА_15 , котрий пояснив, що працює начальником караулу, та, отримавши виклик про пожежу, виїхав на місце події, де надав допомогу чоловіку, котрий перебував на другому поверсі будинку, потім виявив тіло ОСОБА_9 на місці пожежі, після чого здійснено гасіння пожежі водою; висновки судово-медичних експертиз про кількість, локалізацію, тяжкість і механізм утворення виявлених на трупі ОСОБА_9 тілесних ушкоджень, а також причин його смерті, яка настала внаслідок численних проникаючих ножових поранень правої половини грудей, із ушкодженнями правої легені, серцевої сорочки, висхідного відділу дуги аорти, правого вушка серця, діафрагми та печінки, які супроводжувалися зовнішньою і внутрішньою кровотечею, що призвело до масивної крововтрати; протоколи огляду та додаткового огляду місця події, у яких зафіксовано відомості про обстановку на місці виявлення трупа; висновок судової молекулярно-генетичної експертизи, відповідно до якого на вилученій у ОСОБА_7 куртці виявлено сліди крові, генетичні ознаки збігаються з генетичними ознаками зразка крові ОСОБА_9 ; відомості, зафіксовані в протоколі слідчого експеримента, проведеного шляхом відтворення дій, обстановки, обставин події, до участі в якому був залучений ОСОБА_7 , який у присутності захисника показав як саме завдав ОСОБА_9 ножові поранення; відомості, зафіксовані у протоколах НСРД у вигляді аудіоконтролю особи від 08 січня та 05 лютого 2020 року, відповідно до яких ОСОБА_7 у вільній розмові розказав про те, як завдав ОСОБА_9 ножові поранення, та про обставини, за яких могла виникнути пожежа; показання допитаного експерта та інші письмові докази в сукупності підтверджують винуватість ОСОБА_7 у вчиненні умисного вбивства ОСОБА_9 за встановлених місцевим судом обставин. Такий висновок ґрунтується на даних, які апеляційний суд належним чином перевірив та змістовно навів в ухвалі.
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_8 зазначає про неналежність досліджених доказів, на підставі яких суд першої інстанції з'ясував фактичні обставини кримінального провадження, оскільки вони, на її думку, не підтверджують обставин вчинення ОСОБА_7 злочину та прямо не доводять його вини, в той час як прямі докази його винуватості, якими, на думку захисника, могли бути сліди засудженого на місці події або ж сліди епітелію ОСОБА_16 у піднігтьових зрізах засудженого, відсутні. Проте ці доводи захисника є непереконливими, оскільки кримінальний процесуальний закон не містить заборони щодо встановлення тих чи інших обставин на підставі сукупності непрямих (стосовно конкретного факту) доказів, які хоча й безпосередньо не вказують на відповідну обставину, але підтверджують її поза розумним сумнівом на основі логічного аналізу їх сукупності та взаємозв'язку. Обґрунтованих сумнівів щодо об'єктивності оцінки доказів, покладених в основу оскаржених судових рішень, і дотримання судами приписів ст. 85 КПК України немає. До того ж, як було зазначено вище, суд касаційної інстанції є судом права і не перевіряє судові рішення з підстав неправильної оцінки доказів з точки зору їх належності та достовірності, натомість аналогічні доводи захисника перевірив апеляційний суд, який з наведенням відповідного обґрунтування, виходячи з внутрішнього переконання та з точки зору взаємозв'язку сукупності доказів у справі, критично поставився до такої позиції сторони захисту, урахувавши зокрема те, що на місці події відбулася пожежа і під час її гасіння була використана вода, внаслідок чого певні сліди на місці злочину були знищені.
У касаційній скарзі захисник, обґрунтовуючи недопустимість ряду доказів, на які суди послалися у рішеннях, зазначає, що вони були здобуті внаслідок свавільного затримання і позбавлення свободи ОСОБА_7 , вчинення на нього незаконного тиску, отримання зізнавальних показань під час допиту без захисника та з порушенням його свободи від самовикриття. Втім з оскаржених судових рішень не вбачається, що суди послалися на докази, які як вважає захисник отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, зокрема передбачених ст. 87 КПК України. Також з матеріалів провадження видно, що предметом перевірки апеляційного суду були аналогічні твердження захисника.
Так, апеляційний суд під час перевірки цих доводів безпосередньо дослідив ряд доказів і установив, що після отримання Кременецьким ВП ГУНП в Тернопільській області інформації про вчинений злочин на місце події направлено оперуповноваженого для встановлення очевидців події. Свідок ОСОБА_13 повідомив йому, що перед подією ОСОБА_9 відвідав чоловік на ім'я ОСОБА_14 . Зрозумівши, що цією особою є ОСОБА_7 , для перевірки отриманих оперативних даних оперуповноважений прибув за місцем проживання останнього, де під час безпосередньої розмови побачив на його верхньому одязі явні сліди крові. З урахуванням цих обставин суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив аргументи захисника про відсутність жодних даних, які безпосередньо після вчинення злочину вказували на можливу причетність до нього ОСОБА_7 , та дійшов висновку, що подальше його затримання здійснено на законних підставах, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 208 КПК України.
Також апеляційний суд спростував твердження захисника про затримання ОСОБА_7 іншою особою раніше, ніж указано в протоколі, та незаконне позбавлення його волі до 14:30 02 грудня 2019 року, не встановивши відомостей, які б свідчили про те, що ОСОБА_7 примусово перебував з працівниками поліції та був позбавлений можливості вільно пересуватися до часу його затримання, вказаного у протоколі. До того ж під час підписання цього протоколу ані ОСОБА_7 , ані його захисник не висловили жодних зауважень з приводу зазначеного в ньому часу й місця затримання.
Крім того, за фактом застосування службовими особами правоохоронного органу незаконних методів стосовно ОСОБА_7 , перевищення ними влади і службових повноважень, незаконного затримання і позбавлення волі останнього проведено належне досудове розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 42023210000000193 від 14 грудня 2023 року, яке постановою слідчого Державного бюро розслідувань від 30 травня 2024 року було закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв'язку з відсутністю події кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 365, ч. 1 ст. 371 КК України. Законність цієї постанови перевірена слідчим суддею Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області за скаргою захисника ОСОБА_17 , за наслідками чого ухвалою від 24 червня 2024 року вказану постанову слідчого залишено без змін. Також у межах перевірки доводів захисника ОСОБА_8 , викладених у касаційній скарзі, Суд з'ясував, що вказана ухвала слідчого судді була переглянута в апеляційному порядку й ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 31 липня 2024 року також залишена без змін. Як зазначили суди у своїх рішеннях, наведені в постанові про закриття кримінального провадження висновки відповідають вимогам закону та ґрунтуються на зібраних доказах, які вказують на відсутність події кримінальних правопорушень. Зі змісту постанови слідчого та судових рішень видно, що орган досудового розслідування виконав необхідні слідчі (розшукові) дії та всебічно, повно і неупереджено дослідив обставини, про які зазначали ОСОБА_7 і його захисник, допитавши всіх можливих свідків і оцінивши письмові документи. Твердження захисника ОСОБА_8 про те, що під час цього розслідування не допитано самого ОСОБА_7 , суперечать установлених судами обставинам. Так, апеляційний суд, перевіривши аналогічні доводи захисника, у своєму рішенні чітко встановив, що ОСОБА_7 був допитаний як свідок з приводу подій, які є предметом розслідування, і що відповідний протокол його допиту міститься в матеріалах кримінального провадження, а в постанові детально викладено і проаналізовано надані ним показання. Спростовуючи доводи захисника про необхідність визнання ОСОБА_7 потерпілим суди зазначили про те, що останній не звертався до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення і залучення його як потерпілого, натомість кримінальне провадження було розпочате на підставі рапорту прокурора після вказівки суду касаційної інстанції про необхідність перевірки тверджень ОСОБА_7 про вчинення незаконних дій службовими особами правоохоронного органу. Оскільки такі його твердження за наслідками розслідування були спростовані, підстав для визнання його потерпілим не було, про що правильно зазначили суди у своїх рішеннях. З урахуванням наведеного доводи захисника про відсутність розслідування заяв ОСОБА_7 про неналежне поводження з ним є необґрунтованими, а сама собою незгода сторони захисту з результатами такого розслідування не свідчить про його неефективність.
Стосовно аргументів захисника про засудження ОСОБА_7 на основі його викривальних показань, здобутих з порушенням його права на мовчання та свободи від самовикриття, необхідно зазначити таке.
Недопустимими визнаються показання, отримані від підозрюваної особи під час слідчих дій у випадку порушення її права зберігати мовчання і не свідчити проти себе. Це пояснюється тим, що право особи давати показання без застосування примусу є основою кримінального процесу, тому для оцінки допустимості показань визначальним є дотримання права особи зберігати мовчання, і, відповідно, права бути поінформованим про такі права. Порушення цих прав має або може мати прямий вплив на зміст отриманих показань і, таким чином, ці порушення є релевантним фактором для оцінки допустимості показань.
Однак у цій справі відсутні показання ОСОБА_7 до його затримання, а інші відомості, отримані від нього 02 грудня 2019 року, про які зазначає захисник, зважаючи на наведені вище обставини, самі собою не були ані визначальною підставою для початку кримінального провадження щодо нього ані використані для доведення його вини.
Як з'ясував апеляційний суд, ОСОБА_7 надав показання в ході досудового розслідування саме під час допиту, який відбувся за участю захисника та з роз'ясненням прав та обов'язків. Ці показання, надані з дотриманням визначеної законом процедури, надалі він добровільно відтворив у ході проведення слідчого експерименту. Суди зі свого боку дали оцінку тільки тим показанням ОСОБА_7 , які він безпосередньо дав під час допиту в суді.
Тож, усупереч доводам захисника, суди дотрималися правил оцінки показань і жодних відомостей, отриманих від ОСОБА_7 без роз'яснення права зберігати мовчання і не свідчити проти себе, не брали до уваги в ході встановлення фактичних обставин кримінального провадження, які доведено на підставі дослідження і оцінки сукупності інших доказів, зважаючи на те, що останній заперечив свою винуватість та висловив власну версію розвитку подій, яку було переконливо спростовано під час судового розгляду належними, достовірними і допустимими доказами.
У касаційній скарзі захисник ОСОБА_8 наполягає на недопустимості результатів проведеного слідчого експерименту, в ході якого ОСОБА_7 на місці події відтворив обставини нанесення ножових поранень ОСОБА_9 . Однак наведені захисником аргументи є неприйнятними.
Так, твердження захисника про участь ОСОБА_7 у цій слідчій дії під примусом унаслідок незаконних дій працівників поліції було спростовано судами попередніх інстанцій, про що зазначено вище, а нових фактів щодо застосування на стадії досудового розслідування до нього фізичного та психологічного впливу захисник не навела.
До того ж відповідно до встановленого КПК порядку належна правова процедура проведення слідчого експерименту за участю підозрюваного містить низку процесуальних гарантій, дотримання яких виключає обґрунтовані сумніви щодо правомірного отримання відомостей від суб'єкта за відсутності протиправного тиску на підозрюваного, обвинуваченого, за його волею та вільним волевиявленням, за умов усвідомлення ним права мовчати і не свідчити проти себе, забезпечення права на захист і правову допомогу, справедливості кримінального провадження в цілому.
До системи таких гарантій належить участь понятих, здійснення безперервного відеозапису слідчої (розшукової) дії як складові судового контролю за дотриманням засад кримінального провадження, детальне і ґрунтовне роз'яснення прав і процесуальних наслідків участі особи в проведенні слідчого експерименту, забезпечення участі захисника тощо.
Не зважаючи на те, що слідчий експеримент проведено після затримання ОСОБА_7 , у добровільності його участі в цій слідчій дії сумнівів не виникає. У матеріалах кримінального провадження відсутні відомості, які б свідчили про те, що під час слідчого експерименту слідчий вчинив дії, які порушували права чи свободи ОСОБА_7 , або в будь-якій формі протиправно здійснював вплив на останнього. Суди попередніх інстанцій, оцінивши зміст протоколу та відеозапису цієї слідчої дії, дійшли обґрунтованого висновку, що слідчий експеримент був проведений у формі, що відповідає його легітимній меті (відтворення дій, обстановки, обставин події), а ОСОБА_7 належним чином роз'яснювалися його права, в тому числі право не давати показань стосовно себе, тож у Суду відсутні підстави вважати, що відомості, здобуті під час цієї слідчої дії, були отримані внаслідок вчинення слідчим діянь, які би мали ознаки істотного порушення права особи на мовчання та свободи від самовикриття. Крім того, інтереси ОСОБА_7 були представлені професійним захисником, який уповноважений вживати усіх передбачених законом заходів для захисту інтересів свого підзахисного. Достовірність отриманих під час проведення слідчого експерименту відомостей, які оспорює захисник у касаційній скарзі, була оцінена судами попередніх інстанцій за правилами ст. 94 КПК України і не підлягає переоцінці на стадії перегляду рішень у касаційному порядку.
Апеляційний суд також перевірив версії сторони захисту, які зводяться до непричетності ОСОБА_7 до інкримінованого злочину, однак визнав їх неспроможними як такі, що спростовані належними та допустимими доказами. Зокрема, ретельно проаналізувавши висновки проведених у кримінальному провадженні експертиз, цей суд переконався в безпідставності твердження засудженого про те, що виявлені на його одязі сліди крові могли потрапити не від ОСОБА_9 , а від іншої особи, з якою він вступив у бійку ще до інкримінованої події. Водночас апеляційний суд спростував доводи захисника про суперечності у висновках експертиз стосовно наявності на куртці ОСОБА_7 слідів крові саме ОСОБА_9 унаслідок фальсифікації.
Так, суд апеляційної інстанції з'ясував, що для проведення судово-медичної експертизи № 12 від 23 січня 2020 року і судової молекулярно-генетичної експертизи № 14/183 від 10 липня 2020 року експертам надіслано речовий доказ - вилучену в ОСОБА_7 куртку, яка була належним чином упакована в сейфпакет. Під час судово-медичної експертизи було проведено візуальний огляд куртки і виявлено схожі на кров сліди, далі експерт-імунолог установив, що це кров людини, і на двох слідах за своїми властивостями не виключено її походження від ОСОБА_9 , ОСОБА_7 , ОСОБА_10 та ОСОБА_12 . Після цього належну ОСОБА_7 куртку надіслано на молекулярно-генетичну експертизу, в ході якої виявлено й інші сліди крові людини, виділено ДНК для визначення генетичних ознак її приналежності та встановлено, що серед них наявна кров, яка збігається з генетичними ознаками крові ОСОБА_7 , у двох слідах є кров, яка збігається з генетичними ознаками крові ОСОБА_9 , а також є слід змішаної крові кількох осіб, у якій домінують генетичні ознаки крові ОСОБА_9 . Експерт ОСОБА_18 під час допиту в суді пояснила, що додаткове нанесення крові ОСОБА_9 на вказану куртку іншою особою після проведення 17 січня 2020 року судово-медичної експертизи виключено, адже кров останнього була досліджена ще 06 грудня 2019 року, після чого висушена і передана в архів, тож ця кров не зберігалася в рідкому вигляді, що б дозволило нанести її на вказаний речовий доказ, як про це твердить сторона захисту.
Тому апеляційний суд, відхиливши доводи захисника про можливу фальсифікацію речових доказів, зазначив, що виявлення більшої кількості слідів крові на куртці під час молекулярно-генетичної експертизи пов'язано із застосуванням ширшого спектру спеціальних експертних методів порівняно із судово-медичною експертизою, зокрема візуального огляду в умовах природного освітлення, в косопадаючих променях штучного джерела освітлення і в УФ-променях у затемненому приміщенні. Також апеляційний суд наголосив, що вказані експертизи є різними за своєю природою і проводяться за різними методиками, експерти є самостійним під час визначення способу дослідження об'єкта експертизи, попереджені про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку.
Крім того, суд апеляційної інстанції з'ясував, що належні ОСОБА_7 речі, серед яких його верхній одяг зі слідами крові, який надалі надіслано для проведення експертиз, було вилучено під час його затримання та особистого обшуку, про що чітко зазначено у відповідному протоколі від 02 грудня 2019 року. Тому немає підстав вважати, що ці речові докази та за доктриною «плодів отруйного дерева» похідні від них докази є недопустимими внаслідок отримання їх з порушенням установленої процедури, як про це вказує захисник.
У касаційній скарзі захисник, зазначаючи про недопустимість інших експертиз, якими суди попередніх інстанцій обґрунтували свої рішення, посилається на їх недостовірність і неналежність, тоді як суд касаційної інстанції не досліджує і не дає оцінки доказам у контексті відповідності висновків судів попередніх інстанцій фактичним обставинам кримінального провадження. Суд апеляційної інстанції перевірив аналогічні доводи сторони захисту і мотивовано визнав їх неспроможними.
Твердження захисника про недопустимість використання у кримінальному провадженні результатів негласних слідчих (розшукових) дій (далі - НСРД) у вигляді аудіоконтролю особи є безпідставними.
Так, апеляційний суд, перевіряючи аналогічні доводи сторони захисту про те, що вказані докази здобуті з порушенням права ОСОБА_7 на захист, оскільки він фактично був допитаний без повідомлення про право відмовитися давати показання і не відповідати на запитання, оцінив як законність проведення відповідних НСРД, так і зміст отриманих результатів.
Суди правильно виходили з того, що за змістом п. 11 ч. 1 ст. 7, ст. 18 КПК України жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення. Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права. Тобто, під самовикриттям розуміються дії особи, яка самостійно надає відповідним органам пояснення щодо скоєного нею протиправного діяння.
У той же час негласні слідчі (розшукові) дії - це сукупність організаційних, практичних прийомів, у тому числі із застосуванням технічних засобів, які дозволяють у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством України, отримати інформацію про злочин або особу, яка його вчинила, без її відома.
Відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 258, ч. 1 ст. 260 КПК України аудіо- відеоконтроль особи є різновидом втручання у приватне спілкування, тобто доступом до змісту спілкування за умови, що його учасники мають достатні підстави вважати таке спілкування приватним. Означене втручання проводиться без відома особи, якщо є достатні підстави вважати, що її розмова або інші звуки, рухи, дії, пов'язані з її діяльністю або місцем перебування тощо, можуть містити відомості, які мають значення для досудового розслідування. Метою аудіоконтролю є спостереження за діями та розмовами особи (шляхом прослуховування та фіксації розмов) у будь-якому місці перебування, незважаючи на те, що це місце є його власністю чи він там тимчасово перебуває, для отримання інформації, яка має значення для досудового розслідування. У межах строку дії ухвали про надання дозволу на проведення аудіо-, відеоконтролю особи ця негласна слідча (розшукова) дія може проводитися як безперервно, так і епізодично. Такі НСРД можуть бути здійснені у кримінальному провадженні після внесення відомостей до ЄРДР, обмежень щодо їх застосування до осіб, затриманих за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, немає.
Натомість допит - це слідча (розшукова) дія, що проводиться із заздалегідь визначеною метою, для одержання певної, а не будь-якої інформації, тобто її змістом є одержання показань від особи, яка володіє відомостями, що мають значення для розслідуваного кримінального правопорушення. Допит проводиться за місцем проведення досудового розслідування або в іншому місці за погодженням із особою, яку мають намір допитати, і, як правило, складається з вільної розповіді про обставини, що стосуються предмета допиту, та відповідей на запитання, а особа, яка проводить допит, тримає ініціативу в своїх руках.
У цьому кримінальному провадженні НСРД (аудіо-, відеоконтроль особи) проводились на підставі ухвал слідчого судді в приміщеннях ізоляторів тимчасового тримання, а зафіксоване спілкування ОСОБА_7 із особою що також там перебувала мало ознаки приватного в розумінні статей 258, 260 КПК України.
Жодних відомостей, які б свідчили, що під час цих НСРД ОСОБА_7 , було допитано щодо обставин, за якими надалі йому було висунуто обвинувачення, немає. Зафіксовані у протоколах проведення НСРД розмови відбувались між ОСОБА_7 і невстановленими чоловіком, який також перебував у камері ІТТ.
Оцінивши зміст розмов ОСОБА_7 , зафіксованих під час проведення НСРД, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що ці розмови були вільними, без примусу або обману з боку будь-яких осіб, ОСОБА_7 на власний розсуд спілкувався зі співрозмовниками на різні теми, зокрема добровільно розповів про події, які мали місце 01 грудня 2019 року, тому повідомлені ним відомості не є показаннями, які він давав без роз'яснення прав та за відсутності захисника. Водночас апеляційний суд урахував, що перед цими НСРД з ОСОБА_7 уже було проведено слідчий експеримент, під час якого він повідомляв та показував, як завдав тілесні ушкодження ОСОБА_9 , тобто озвучена ним в камері ІТТ інформація не є новою, а лише підтверджує дані, які містяться в раніше зібраних доказах. Тобто результати аудіоконтролю не є єдиним або ключовим доказом проти ОСОБА_7 , який використав суд в обґрунтування судового рішення. Також суд урахував, що ОСОБА_7 не заперечував факту та змісту цих розмов, а описані ним деталі вбивства не могли бути відомі особам, які не були присутні на місці і під час вчинення злочину.
До того ж ОСОБА_7 у присутності його захисника під час слідчих дій, проведених перед поміщенням в ІТТ і проведення НСРД було роз'яснено всі права, зокрема право не свідчити проти себе. Суть зазначеної НСРД дії полягає саме у прихованому втручанні у особисте життя особи без повідомлення їй про це, тому посилання захисника на порушення права ОСОБА_7 на захист у цьому випадку є безпідставними.
Апеляційний суд, проаналізувавши письмові докази та показання допитаних як свідків осіб, які складали протоколи аудіоконтролю ОСОБА_7 , не встановив підстав, що під час проведення цих НСРД у розмові з ОСОБА_7 брав участь працівник правоохоронного органу під прикриттям або ж була залучена інша особа в порядку ст. 275 КПК України. Обставини, які б свідчили про те, що до цієї слідчої дії залучений агент без дотримання вимог ч. 6 ст. 246 КПК України, під час судового розгляду, не підтвердилися. Апеляційний суд, відхиляючи аргументи захисника щодо відсутності процесуального документу про залучення до проведення вказаних НСРД особи, яка була співрозмовником ОСОБА_7 у камері ІТТ, правильно зазначив, що аудіоконтроль, що здійснюється стосовно певної особи, передбачає можливість фіксування її дій та розмов з іншими людьми, що є метою цієї НСРД, та не потребує окремої ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення аудіоконтролю стосовно іншої особи.
Неповідомлення ОСОБА_7 у порядку ч. 2 ст. 253 КПК України про тимчасове обмеження його конституційних прав, на чому наголошує захисник, з урахуванням конкретних обставин цього кримінального провадження, не може бути підставою для визнання недопустимими здобутих під час НСРД доказів, адже факт проведення стосовно нього аудіоконтролю став йому відомим під час ознайомлення з відповідними матеріалами досудового розслідування в порядку ст. 290 КПК України, що з огляду на наявність достатнього часу та можливостей для підготовки лінії захисту не дає підстав для твердження про порушення права обвинуваченого на захист.
Оскільки НСРД у вигляді аудіоконтролю реалізовано у визначений процесуальним законом спосіб, у діях органу досудового розслідування не вбачається порушення прав ОСОБА_7 від самовикриття, немає підстав визнавати відомості, зафіксовані у відповідних протоколах, недопустимими доказами згідно зі статтями 86, 87 КПК України як такі, що отримані з істотним порушенням прав і свобод людини та вимог кримінального процесуального закону.
Усупереч твердженням захисника, суд апеляційної інстанції дотримався вимог ст. 439 КПК України і під час нового розгляду в повному обсязі виконав вказівки суду касаційної інстанції, викладені в постанові від 28 листопада 2023 року, а саме: на підставі додатково отриманих результатів розслідування заяв ОСОБА_7 про застосування щодо нього недозволених методів слідства та відомостей, зафіксованих у доказах, спростував версію сторони захисту про отримання доказів внаслідок істотного порушення прав останнього, а також дав оцінку протоколу проведення слідчого експерименту та висновкам судово-медичної та молекулярно-генетичної експертиз у частині дослідження слідів крові. За наслідками повторного перегляду вироку місцевого суду стосовно ОСОБА_7 апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про правильність встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи та здійсненої цим судом оцінки доказів, належним чином умотивувавши свої висновки.
Також твердження захисника про те, що апеляційний суд, порушивши приписи ст. 404 КПК України, за клопотанням сторони захисту повторно не дослідив доказів, тоді як повинен був це зробити з огляду на доводи в апеляційній скарзі захисника про їхню недопустимість і неповноту судового розгляду, є неприйнятними.
Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Тобто сама собою наявність клопотання про повторне дослідження того чи іншого доказу не зобов'язує апеляційний суд досліджувати всю сукупність доказів, оцінених у місцевому суді. У разі коли суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з їх оцінкою, останній не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в місцевому суді.
Крім того, обґрунтована відмова в задоволенні клопотання за відсутності, на переконання апеляційного суду, аргументованих доводів щодо необхідності дослідження доказів, які, на думку учасника судового провадження, були досліджені неповністю або з порушеннями, не свідчить про недотримання судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону або неповноту судового розгляду та не може бути безумовною підставою для скасування судового рішення, лише якщо з такими висновками суду не погоджується учасник судового провадження.
Апеляційний суд у межах касаційної скарги сторони захисту повторно дослідив ряд доказів з метою перевірки доводів про застосування стосовно ОСОБА_7 недозволених методів під час досудового розслідування, а також дослідив висновки судових експертиз з огляду на позицію сторони захисту про наявні в них суперечності. Для повторного дослідження решти доказів апеляційний суд не знайшов передбачених ч. 3 ст. 404 КПК України підстав, які б свідчили про неповноту або наявність порушень під час їх дослідження та оцінки місцевим судом, а сторона захисту таких підстав також не навела. Тому суд апеляційної інстанції обмежився аналізом цих доказів, безпосередньо сприйнятих місцевим судом, і за результатами перегляду вироку погодився з їх оцінкою, даною судом першої інстанції.
Отже, застосована апеляційним судом процедура не суперечила встановленій у ст. 23 КПК України засаді безпосередності дослідження доказів. Розглянувши кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника в межах, установлених ст. 404 КПК України, та у визначеному ст. 405 цього Кодексу порядку, апеляційний суд в ухвалі навів мотиви прийнятого рішення, спростувавши доводи сторони захисту, які є аналогічними наведеним у касаційній скарзі. Ухвала апеляційного суду належним чином вмотивована та відповідає приписам статей 370, 419, 439 КПК України.
Водночас Верховний Суд не вбачає жодних підстав вважати порушеними вимоги статей 10, 22 КПК України щодо створення необхідних умов для виконання учасниками процесу своїх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав. Сторони користувалися рівними правами та свободою у наданні доказів, дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Клопотання всіх учасників процесу розглянуто відповідно до вимог КПК України.
Мотиви незгоди із судовими рішеннями, які зазначила сторона захисту в касаційній скарзі, не спростовують правильності висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не містять переконливих доводів, які б дозволили Верховному Суду дійти висновку, що рішення були постановлені з істотними порушеннями норм права, які можуть поставити під сумнів їх законність.
Незгода сторони захисту з оцінкою наданих суду доказів не може свідчити про те, що їх було досліджено з порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Вирішуючи порушене захисником питання про невідповідність призначеного ОСОБА_7 покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення і його особі внаслідок суворості, колегія суддів Верховного Суду зважає на таке.
Відповідно до вимог ст. 65 КК України, суд призначає покарання в межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, згідно з положеннями ст. 414 КПК України, визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Як передбачено положеннями ст. 64 КК України, довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що місцевий суд під час призначення ОСОБА_7 покарання у виді довічного позбавлення дотримався наведених вище положень закону України про кримінальну відповідальність.
Апеляційний суд, залишаючи вирок місцевого суду без змін, урахував, що ОСОБА_7 вчинив умисний особливо тяжкий злочин, що призвів до непоправних наслідків у вигляді позбавлення життя людини. Водночас цей суд правильно врахував наявність в діях ОСОБА_7 кваліфікуючої ознаки умисного вбивства, що впливає на ступінь тяжкості вчиненого злочину.
Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що висловлене ОСОБА_7 ставлення до вчиненого злочину і його наслідків, відсутність проявів співчуття, жалю до потерпілого, особливо цинічне ставлення до життя людини, нехтування ним як найвищою цінністю свідчить про відсутність критичної оцінки вчиненого та відповідно щирого каяття.
Цілком обґрунтовано апеляційний суд погодився з визнанням обставиною, що обтяжує покарання, вчинення злочину засудженим у стані алкогольного сп'яніння. Що стосується попередніх судимостей ОСОБА_7 за умисні злочини, крім умисного вбивства, то суди попередніх інстанцій, урахувавши ці відомості, не порушили законодавчих вимог. Усупереч твердженням захисника, апеляційний суд не враховував рецидив злочинів як обставину, що обтяжує покарання, натомість правильно зважив на попередню поведінку ОСОБА_7 як важливу характеристику його особи. Апеляційний суд послався і на те, що ОСОБА_7 зловживає алкогольними напоями, не має міцних соціальних зв'язків.
Отже, з огляду на конкретні особливості вчинення злочину, а саме те, що ОСОБА_7 , нехтуючи загальнолюдськими цінностями, безжально, шляхом нанесення численних ножових поранень, через малозначний привід холоднокровно вбив свого знайомого, у сукупності з наведеними даними про особу засудженого, ці обставини безумовно свідчать про те, що він є виключно небезпечним для суспільства. Тому колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про неможливість призначення засудженому покарання у виді позбавлення волі на певний строк і вважає справедливим застосування щодо нього виняткової міри покарання - довічного позбавлення волі.
Оскільки закон України про кримінальну відповідальність застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, а призначене ОСОБА_7 покарання відповідає тяжкості вчиненого злочину і його особі, відсутні підстави для задоволення касаційної скарги захисника.
Керуючись статтями 433, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд
Вирок Кременецького районного суду Тернопільської області від 24 жовтня 2022 року й ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 25 червня 2024 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_8 - без задоволення.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді
ОСОБА_19 ОСОБА_2 ОСОБА_3