09 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 463/5736/23
провадження № 61-2587св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Комунальне некомерційне підприємство Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи»,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 08 листопада 2023 року у складі Яворського С. Й. та постанову Львівського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» (далі - Львівський обласний госпіталь) про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позов мотивований тим, що з 01 липня 1989 року він працював на посаді лікаря стоматолога-хірурга Львівського обласного госпіталю. Загальний стаж його роботи у госпіталі становить майже 34 роки.
Наказом Львівського обласного госпіталю № 65-к від 03 травня 2023 року його звільнено на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, підстава звільнення: наказ № 109 від 27 лютого 2023 року. Наказом № 71-к від 09 травня 2023 року в наказ про звільнення внесено зміни в частині дати звільнення, а саме - 09 травня 2023 року. Наказом № 75-к від 12 травня 2023 року повторно внесено зміни в наказ про звільнення від 03 травня 2023 року в частині дати звільнення, ? перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність.
Звільнення з роботи вважає незаконним, оскільки таке здійснено без наявності для цього відповідної правової підстави (змін в організації виробництва і праці), а також без дотримання передбаченої законом процедури для звільнення працівника з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Йому не було запропоновано іншої наявної та вакантної на момент його звільнення з посади, яка б відповідала його спеціальності та кваліфікації, а документ Львівського обласного госпіталю з назвою «Кількість вакантних посад станом на 02.05.2023 року» не є належним доказом на підтвердження виконання відповідачем свого обов'язку щодо пропозиції вакантних на момент звільнення посад.
На момент його звільнення згідно з штатним розписом відповідача вакантними були посади лікаря-стоматолога вищої категорії в консультативній поліклініці та лікаря стоматолога ІІ категорії у відділенні відновного лікування смт Дубляни, які йому не було запропоновано.
Крім того, він є членом первинної профспілкової організації Львівського обласного госпіталю, тоді як відповідач не звертався до первинної профспілкової організації за згодою про його звільнення, і відповідно такої згоди на його звільнення профспілка не надала.
Уточнивши позовні вимоги ОСОБА_1 просив суд:
визнати незаконним його звільнення та скасувати наказ про його звільнення з роботи № 65-к від 03 травня 2023 року;
поновити його на роботі в Львівський обласний госпіталь;
стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу;
стягнути з відповідача на його користь 15 000 грн судових витрат на оплату професійної правничої допомоги.
Короткий зміст судових рішень у справі
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 08 листопада 2023 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року, у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що зі змісту оскаржуваного наказу №65-к від 03 травня 2023 року вбачається, що зміни в організації виробництва і праці Львівського обласного госпіталю мали місце у формі скорочення чисельності і штату працівників, що також підтверджується копією долученого до матеріалів справи наказу № 109 від 27 лютого 2023 року. Оцінюючи доводи відповідача про наявність змін в організації виробництва і праці, суд, з урахуванням наданих представником відповідача в судовому засіданні пояснень, а також долучених до матеріалів справи документів, вважає, що вказані обставини, свідчать про те, що в даному випадку мали місце зміни в організації виробництва і праці у формі скорочення чисельності та штату працівників. Поряд з цим, суд не надає оцінки мотивам та необхідності вказаних змін, оскільки такі належать до виключної компетенції роботодавця, а тому в цій частині відповідні доводи позивача є необґрунтованими.
Так як сторона позивача не оспорює факту своєчасного попередження про наступне вивільнення, суд вказані обставини не досліджує.
Згідно з долученою позивачем до матеріалів справи копією попередження, датованого 02 березня 2023 року, (а. с. 8), попереджено ОСОБА_1 про майбутнє звільнення із займаної посади відповідно до статті 49-2 КЗпП України та пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України з 05 травня 2023 року, на час повідомлення вакантних посад немає. Згідно з долученою представником відповідача до відзиву на позов копією документа, який має назву «Кількість вакантних посад станом на 02.05.2023 року», встановлено, що 03 травня 2023 року відповідачем було ознайомлено позивача з переліком запропонованих вакантних посад, про що позивач зробив відповідну відмітку із зазначенням, що надає згоду на переведення його на 0,5 ставки лікаря стоматолога-хірурга. Тобто, позивач зазначив, що погоджується на посаду, яка не була передбачена в переліку штатному розписі госпіталя, а вакантної ставки лікаря стоматолога-хірурга не було. Вказане свідчить про те, що відповідачем було виконано обов'язок щодо повідомлення ОСОБА_1 про наявність усіх вакантних посад, які можуть бути запропоновані позивачу з урахуванням його спеціальності та кваліфікації на момент звільнення позивача згідно з наказу № 65-к від 03 травня 2023 року в первісній редакції.
Усі наступні накази в частині зміни дати звільнення очевидно були пов'язані із дотриманням відповідачем вимог частини першої статті 5 Закону України від 15 березня 2022 року № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» щодо коректності та належності зазначення дати звільнення позивача. Тобто, перебування позивача ОСОБА_1 на лікарняному не впливає на процедуру його звільнення, яка була завершена відповідачем ще 03 травня 2023 року, однак через тимчасову непрацездатність позивача була документально оформлена лише 05 червня 2023 року. У випадку, якби позивач не перебував станом на 05 травня 2023 року на лікарняному, то очевидно, з урахуванням положень наказу №65-к від 03 травня 2023 року в первісній редакції, був би звільнений ще 05 травня 2023 року.
Щодо доводів позивача про те, що відповідачем не було позивачу запропоновано вакантних посад лікаря-стоматолога вищої категорії в консультативній поліклініці та лікаря стоматолога ІІ категорії у відділенні відновного лікування смт Дубляни, то суд вважає їх необґрунтованими з урахуванням наведених вище обставин. Крім того, враховує в цій частині відповідні пояснення представника відповідача, які позивачем не спростовані, а саме про те, що дійсно штатний розпис госпіталю станом на 01 липня 2023 року, на який посилається представник позивача, містить дві посади: лікаря стоматолога вищої категорії та лікаря стоматолога другої категорії. Дійсно жодна з них не пропонувалася позивачу, оскільки ні на момент попередження про звільнення, ні на момент звільнення не були і не є вакантними зараз. Водночас, що найважливіше, у позивача немає правових підстав на них претендувати, оскільки в нього інша лікарська спеціальність: лікаря-стоматолога-хірурга, а не лікаря-стоматолога. Щодо права переважного залишення на роботі, то такий відбір застосовується лише серед працівників, які скорочуються, тоді як у цьому випадку скорочувались усі посади лікарів-стоматологів-хірургів поліклініки, в тому числі й посада, яку займав позивач.
Також встановлено, що на момент звільнення ОСОБА_1 дійсно був членом первинної профспілкової організації госпіталю, однак щодо застосування положень статті 43 КЗпП України у період дії воєнного стану, то такі не діють та підлягають до застосування положення статті 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», відповідно до якого у період дії воєнного стану норми статті 43 КЗпП України не застосовуються, крім випадків звільнення працівників підприємств, установ або організацій, обраних до профспілкових органів. Оскільки позивач не належить до категорії працівників, обраних до профспілкових органів, відповідач правомірно та за наявності для цього законних підстав не звертався за згодою на звільнення працівника до профспілкової організації госпіталю у зв'язку зі скороченням посади, яку він обіймав.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції та вказав, що є надуманими доводи апеляційної скарги про те, що у матеріалах справи відсутні докази того, що роботодавець пропонував йому зайняття конкретної посади. За наведених обставин правильним є висновок про те, що станом на 03 травня 2023 року позивач відмовився розглядати будь-яку посаду із наявних у списку вакантних посад, як своє подальше місце роботи у госпіталі. Тому відповідач вправі був в цей же день ? 03 травня 2023 року видати наказ № 65-к про звільнення позивача з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України з 05 травня 2023 року, зробивши про це відповідний запис у трудову книжку позивача.
Додатковою постаново Львівського апеляційного суду від 11 березня 2024 року заяву Львівського обласного госпіталю про стягнення судових витрат задоволено частково.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь Львівського обласного госпіталю 3 000 грн витрат на професійну правничу допомогу на стадії апеляційного розгляду справи.
Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що на стадії апеляційного розгляду справи участь представника відповідача у професійній правничій допомозі полягала лише у підготовці відзиву відповідача на апеляційну скаргу та участі в одному судовому засіданні, що представником відповідача оцінено в 15 000 грн. Водночас у матеріалах справи є штатний розпис відповідача станом на 01 липня 2023 року (тобто був чинним на час звернення ОСОБА_1 з позовом до суду), з якого вбачається, що в штаті відповідача є наявною посада юрисконсульта, місячний фонд заробітної плати якого становить 6 700 грн, однак відповідач вважав за можливе укладення договору про надання йому правничої допомоги з оплатою цих послуг у розмірі 1 500 грн за одну годину. Цей спір випливає з трудових правовідносин, позивач вже є особою пенсійного віку, єдиним доходом якого є пенсія за віком, а також особою з інвалідністю 3 групи загального захворювання, має на утриманні двох неповнолітніх дітей. З урахуванням всіх наведених обставин, заявленого відповідача заперечення про стягнення судових витрат, колегія суддів вважає, що до стягнення з позивача на користь відповідача підлягає 3 000 грн судових витрат на професійну правничу допомогу на стадії апеляційного розгляду справи, оскільки саме такий розмір (з урахуванням критеріїв складності цієї справи та обсягу наданих адвокатом послуг) буде відповідати засадам розумності, виваженості та справедливості.
Аргументи учасників справи
У лютому 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив оскаржені судові рішення скасувати, позов задовольнити, а судові витрати покласти на відповідача.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що відповідач не запропонував йому всі вакантні посади чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду. Суди залишили поза увагою та не дали оцінку документу під назвою «Перелік вакантних посад з 02.03.2023 року по 05.06.2023 року», згідно з якого в госпіталі з 02 березня 2023 року по 05 червня 2023 року (з дати попередження про скорочення до дати звільнення позивача) були вільні посади, які він міг зайняти, проте з такими його не ознайомлювали та йому не пропонувались, зокрема із посадами у відділені відновного лікування смт. Дубляни (сестра (брат) медичний), у відділені відновного лікування м. Трускавець (молодша медична сестра (брат)), клініко-діагностичній лабораторії (молодша медична сестра (брат). При цьому вказані посади відсутні були у наданому йому документі під назвою «кількість вакантних посад станом на 02.05.2023 року». Слід зазначити, що в судовому засіданні 08 листопада 2023 року представник відповідача визнала той факт, що ці посади не пропонувались позивачу.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди не зазначили з яких підстав відхилено докази про наявність вільних посад у відповідача. Його дійсно було ознайомлено з документом «Кількість вакантних посад станом на 02.05.2023 року», проте йому не пропонували обійняти одну із цих посад, в матеріалах справи немає його відмови від зайняття цих посад. Відмітку із зазначенням, що надає згоду на переведення його на 0,5 ставки лікаря стоматолога-хірурга, він зробив, оскільки хотів залишитись працювати в госпіталі.
Крім того, відповідач, у період з 03 березня 2023 року по 05 червня 2023 року (з дати попередження про скорочення до дати звільнення позивача) прийняв на роботу нових працівників, не менше 10 осіб, що не заперечувалось представником відповідача. Відповідач не обґрунтував та не довів, чому всі ці вільні посади не пропонувались йому.
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанцій в оскаржуваному судовому рішенні порушив норми процесуального права - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України та застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, від 25 травня 2016 року у справі № 6-3048цс15, від 18 жовтня 2017 у справі № 6-1723цс17, Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 210/2401/16, від 07 квітня 2021 року у справі № 946/6628/19, від 21 квітня 2021 року у справі № 723/822/20, від 28 квітня 2021 року у справі № 755/14564/18, від 20 травня 2021 року у справі № 607/25424/19.
Ухвалою Верховного Суду від 24 березня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини
Суди встановили, що з 01 липня 1989 року згідно з наказом № 120 ОСОБА_1 прийнято на роботу у Львівський обласний госпіталь для Інвалідів Великої Вітчизняної війни, який у подальшому перейменовано на Львівський обласний госпіталь, на посаду лікаря стоматолога-хірурга.
Згідно з попередженням, датованим 02 березня 2023 року, ОСОБА_1 попередженно про майбутнє звільнення із займаної посади відповідно до статті 49-2 КЗпП України та пункту 1 статті 40 КЗпП України з 05 травня 2023 року. Відповідно до змісту вказаного попередження, на час повідомлення вакантних посад немає.
Відповідно до документа, який має назву «Кількість вакантних посад станом на 02.05.2023 року» Львівський обласний госпіталь 03 травня 2023 року ознайомив ОСОБА_1 з переліком запропонованих вакантних посад, про що позивач зробив відповідну відмітку із зазначенням, що надає згоду на переведення його на 0,5 ставки лікаря стоматолога-хірурга. Водночас, у вказаному переліку та штатному розписі відсутня вакантна посада стоматолога-хірурга.
Наказом № 65-к від 03 травня 2023 року звільнено ОСОБА_1 ? лікаря-стоматолога-хірурга консультативної поліклініки 05 травня 2023 року на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України. Підстава: наказ Львівського обласного госпіталю «Про виконання заходів з організації стаціонарної медичної допомоги КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю.Липи» № 109 від 27 лютого 2023 року; попередження від 02 березня 2023 року №232 про звільнення.
Наказом № 71-к від 09 травня 2023 року внесено зміни в наказ №65-к від 03 травня 2023 року в частині дати звільнення - 09 травня 2023 року.
Наказом № 75-к від 12 травня 2023 року внесено зміни в наказ № 71-к від 09 травня 2023 року в частині дати звільнення ? перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (статті 2, 36, 40, 41 КЗпП України).
Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України).
Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган, фізична особа, яка використовує найману працю, пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, у фізичної особи. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, у фізичної особи працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно (частини перша-третя стаття 49-2 КЗпП України, тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
У статті 235 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
У постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі
№ 6-1264цс17 вказано, що «розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП, суди мають з'ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника».
У постанові Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року у справі № 577/3997/15-ц (провадження № 6-1723цс17), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату працівників є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення».
Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення (див. постанову Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року в справі № 6-40цс15).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що «оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цих висновків».
В оцінці правомірності звільнення працівника на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України Верховний Суд виходить з того, що суди зобов'язані з'ясовувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норми законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника за його згодою на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення (див. постанови Верховного Суду від 15 квітня 2019 року у справі № 443/636/18, від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17).
Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
Отже, вимогами процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.
У справі, що переглядається:
при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилався на те, що при його звільненні за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України відповідачем було порушено вимоги частини третьої статті 49-2 КЗпП України, оскільки відповідач не запропонував позивачу іншої роботи (всіх вакантних посад) на цьому ж підприємстві;
при відмові у задоволенні позову суди посилалися на те, що на виконання наказу генерального директора госпіталю № 109 від 27 лютого 2023 року позивача було попереджено про майбутнє звільнення відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Позивача було повідомлено, що на час повідомлення вакантних посад немає. У подальшому документом «Кількість вакантних посад станом на 02.05.2023р.» позивача 03 травня 2023 року ознайомлено з переліком вакантних посад, на якому позивач вчинив підпис «Ознайомлений погоджуюсь на 0,5 ставки стоматолога-хірурга». Водночас вказаним переліком не передбачено вакантної посади стоматолога-хірурга. У свою чергу фактичне звільнення позивача 05 червня 2023 року та внесення відповідних змін в первинний наказ про звільнення пов'язано з перебуванням ОСОБА_1 на лікарняному, що не впливає загалом на процедуру звільнення. Тому відповідачем було виконано умови положення частини третьої статті 49-2 КЗпП України, запропоновано відповідний перелік вакансій, однак позивач фактично відмовився від переведення на іншу роботу в госпіталі;
03 жовтня 2023 року представником ОСОБА_1 надано суду копію документа «Перелік вакантних посад з 02.03.2023 р. по 05.06.2023р.» (а. с. 88-89), копію документа «Кількість вакантних посад станом на 02.05.2023р.», з яким було ознайомлено позивача. У доповненні до позовної заяви, одержаної судом 16 жовтня 2023 року, ОСОБА_1 вказав, що у документі під назвою «Перелік вакантних посад з 02.03.2023 р. по 05.06.2023р.» наявні посади, які відсутні у документі під назвою «Кількість вакантних посад на 02.05.2023р.» та з такими позивача не було ознайомлено. При цьому його було ознайомлено виключно з кількістю вакантних посад станом на 02 травня 2023 року;
поза увагою судів залишилось те, що власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантні посади чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, а також всі інші вакантні посади (інша робота), яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо, які з'явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення;
суди не дослідили та не надали оцінки доводам позивача, що йому не пропонувались вакантні посади, які з'являлися в госпіталі протягом періоду його звільнення, тобто з 02 березня 2023 року по 05 червня 2023 року, та наданому ним документу «Перелік вакантних посад з 02.03.2023 р. по 05.06.2023р.», не встановили чи були вакантні посади протягом цього періоду, які саме та на який момент часу вони були вакантними.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що суди попередніх інстанцій передчасно відмовили у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Додаткове рішення є невід'ємною частиною рішення у справі. У разі скасування рішення у справі ухвалене додаткове рішення втрачає силу. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року (справа № 904/8884/21 (провадження № 12-39гс22) та у постановах Верховного Суду від 14 серпня 2024 року у справі № 537/3556/22, від 27 серпня 2024 року у справі № 336/907/23).
Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування постанови Львівського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року, підлягає скасуванню і додаткова постанова Львівського апеляційного суду від 11 березня 2024 року як невід'ємна частина цього судового рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення та додаткову постанову апеляційного суду скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Щодо розподілу судових витрат
Порядок розподілу судових витратвирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).
Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 08 листопада 2023, постанову Львівського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року та додаткову постанову Львівського апеляційного суду від 11 березня 2024 року скасувати.
Справу № 463/5736/23 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
З моменту ухвалення постанови суду касаційної інстанції рішення Личаківського районного суду м. Львова від 08 листопада 2023, постанова Львівського апеляційного суду від 05 лютого 2024 року та додаткова постанова Львівського апеляційного суду від 11 березня 2024 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко