ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
15 квітня 2025 року м. ОдесаСправа № 915/357/24
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Діброви Г.І.
суддів: Принцевської Н.М., Савицького Я.Ф.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, м. Миколаїв
на рішення Господарського суду Миколаївської області від 07.01.2025 року м. Миколаїв, суддя першої інстанції Смородінова О.Г. повний текст складено та підписано 17.01.2025 року
у справі №915/357/24
за позовом: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , м. Миколаїв
до відповідача: Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, м. Миколаїв
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Інгульський відділ державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), м. Миколаїв
про стягнення 46 870 грн 50 коп.-
Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 , м. Миколаїв звернулася до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці у Миколаївській області, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору на стороні відповідача, Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), та просила суд стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 , м. Миколаїв 46 870 грн 50 коп.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що постановою Управління з питань праці в Миколаївській області № 10 від 15.02.2021 на Фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 , м. Миколаїв було накладено штраф за порушення законодавства про працю та зайнятість населення у розмірі 50 000 грн. Вказана постанова була направлена стягувачем на примусове виконання до органу державної виконавчої служби, в результаті чого з банківського рахунку позивачки було списано грошові кошти в загальній сумі 46 870 грн 50 коп. При цьому, постанову про накладення штрафу Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 , м. Миколаїв оскаржила у судовому порядку до Миколаївського окружного адміністративного суду. За результатами розгляду справи № 400/1494/21 Миколаївським окружним адміністративним судом було прийняте рішення від 30.11.2023 про задоволення позову Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , визнано протиправною та скасовано постанову Управління Держпраці у Миколаївській області про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення від 15.02.2021 року № 10. Вказане рішення набрало законної сили 08.01.2024. З урахуванням наведеного, позивачка зазначає, що стягнуті в примусовому порядку з банківського рахунку Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 кошти є на даний час стягнутими безпідставно.
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 07.01.2025 у справі №915/357/24 (суддя Смородінова О.Г.) позовні вимоги задоволено в повному обсязі, стягнуто з Державного бюджету України на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , м.Миколаїв грошові кошти в сумі 46 870 грн 50 коп., стягнуто з Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , м. Миколаїв 3 028 грн судового збору.
Дане рішення обґрунтовано тим, що на виконання постанови Управління з питань праці в Миколаївській області № 10 від 15.02.2021 з позивачки було списано в дохід державного бюджету грошові кошти в загальній сумі 46 870 грн 50 коп., однак вищевказану постанову булу скасовано рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду. З урахуванням наведеного, стягнуті в примусовому порядку з банківського рахунку Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 кошти є на даний час такими, що стягнуті безпідставно та підлягають поверненню позивачці.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.
Південне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці, м. Миколаїв, з рішенням суду першої інстанції не погодилось, тому звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Миколаївської області від 07.01.2025 по справі № 915/357/24, і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, неповним з'ясуванням всіх обставин справи.
Апелянт зазначає, що судом першої інстанції при вирішенні справи та прийнятті оскаржуваного рішення не з'ясовано обставини, що мають значення для справи, а також не доведено обставини, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, викладені у рішенні суду першої інстанції висновки не відповідають встановленим обставинам справи, судом порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права, що є підставами згідно ст. 277 Господарського процесуального кодексу України для скасування рішення суду.
Апелянт зазначає, що суд першої інстанції безпідставно зазначив ПМУ Держпраці належним відповідачем по справі № 915/357/24, ігноруючи фактичні обставини, що ПМУ Держпраці не несе обов'язку відповідати за вимогою по поверненню коштів позивача, стягнених органом ДВС по кодам бюджетної класифікації, контроль за якими покладено на орган Мін'юсту, а не на орган Держпраці, і що законодавець визначав конкретний порядок для повернення коштів, який судом застосований не був, тому орган Держпраці є неналежним відповідачем у правовідносинах, що розглядаються по справі № 915/357/24, та в якого відсутній обов'язок відповідати за вимогою позивача.
На думку апелянта, господарський суд взагалі не встановив об'єктивні обставини, у зв'язку із чим оскаржуване рішення від 07.01.2025 не відповідає ознакам законності та обґрунтованості. Судом проігноровано, що запитувана позивачем на стягнення сума містить різні складові, по жодному з яких орган Держпраці не уповноважений відповідати.
Апелянт вважає, безпідставним незастосування судом першої інстанції, у порушення матеріального права, Порядку № 787, який прямо встановлює порядок повернення коштів і суб'єкта, за поданням якого повертаються кошти, у справі № 915/357/27 це є орган Мін'юсту, який уповноважений постановою КМУ від 16.02.2011 № 106 контролювати справляння надходжень бюджету по КБК 21081800, 22070000 за виконавчими документами, які перебувають/перебували на виконанні, саме по цим КБК було стягнуто Інгульським відділом ДВС у м. Миколаєві ПМУ Мін'юсту (м. Одеса) з позивача запрохані на повернення кошти, уповноваженості по контролю за якими у органу Держпраці немає, і який не є належним відповідачем у справі.
Враховуючи наведене, скаржник вважає, шо рішення Господарського суду Миколаївської області від 07.01.2025 по справі № 915/357/24 не ґрунтується на дотриманні норм матеріального права та не відповідає фактичним обставинам, що вказує на його протиправність та необхідність скасування, з прийняттям нового рішення по справі, яким відмовити у задоволенні позову Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 у повному обсязі.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 25.02.2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, м.Миколаїв на рішення Господарського суду Миколаївської області від 07.01.2025 року у справі №915/357/24, справу вирішено розглядати у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження.
10.03.2025 року через засоби поштового зв'язку «Укрпошта» до Південно-західного апеляційного господарського суду від Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , м. Миколаїв надійшов відзив, у якому позивач просив суд апеляційної інстанції залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
В обґрунтування даного відзиву позивач зазначає, що апелянт стверджує, що Південне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці, м.Миколаїв не несе обов'язку відповідати за вимогою по повернення коштів позивача. Такий довід, на думку позивача, є несуттєвим, адже позовні вимоги ставились про стягнення коштів з державного бюджету, а не безпосередньо з юридичної особи відповідача. Суд першої інстанції правильно зазначив в рішенні, що згідно з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16, Господарський процесуальний кодекс України не передбачає необхідності зазначення суб'єкта виконання судового рішення (органу, через який треба перераховувати кошти), номера чи виду рахунку, з якого їх слід стягнути (списати). Такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення порушеного права позивача та є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, які мають бути врегульовані у нормативних актах, а не у резолютивній частині рішення. Висновки суду відповідають судовій практиці вищих судових інстанції України, зокрема, Великої Палати Верховного Суду, на що у рішенні наведені відповідні посилання.
Позивач зазначає, що за результатами розгляду справи № 400/1494/21 Миколаївським окружним адміністративним судом було прийнято рішення від 30.11.2023, яким визнано протиправною та скасовано постанову Управління Держпраці у Миколаївській області про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення від 15.02.2021 року № 10. Рішення залишено в силі Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 13.08.2024 та остаточно набрало законної сили. Таким чином, судами встановлено очевидну безпідставність стягнення з позивача у даній справі грошей на загальну суму 47 050 грн 50 коп. Той факт, що позивач заявив позовні вимоги на суму 46870 грн 50 коп. не впливає на обґрунтованість позову, адже позивач реалізує свої права на власний розсуд. Довід апелянта з цього приводу є неспроможним.
Також, позивач стверджує, що відповідач (Держпраці) прийняв управлінське рішення про направлення своєї постанови про застосування штрафу від 15.02.2021 № 10 на примусове виконання до органу ДВС, достовірно знаючи на момент подання, що Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 оскаржила це рішення в судовому порядку. В свою чергу, органи ДВС відпрацьовували заяву про примусове виконання в звичайному порядку відповідно до закону. Таким чином, відповідати за позовом повинна саме Держпраці. Фактично Держпраці не несе ніяких негативних наслідків, окрім статистики у разі виконання рішення, і позивача дивує, яким чином державний орган намагається (нехай і реалізуючи своє законне право на апеляційне оскарження) перешкодити поверненню позивачу його грошей, очевидно безпідставно стягнутих, що встановлено судами.
05.03.2025 року через підсистему Електронного суду до Південно-західного апеляційного господарського суду від представника третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), м. Миколаїв надійшли пояснення, у яких третя особа просить суд апеляційної інстанції відмовити у задоволенні апеляційної скарги Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці по справі № 915/357/24, рішення Господарського суду Миколаївської області від 07.01.2025 року у справі № 915/357/24 залишити без змін.
В обґрунтування пояснень третя особа вказує, що кошти, стягнуті з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 у результаті примусового виконання постанови № 10, виданої 15.02.2021 Управлінням Держпраці у Миколаївській області не є коштами, які помилково або надміру зараховані до державних або місцевих бюджетів. На день стягнення та перерахування коштів по виконавчому провадженню виконавчий документ був чинний, не був скасований судом або визнаний таким, що не підлягає виконанню.
Розпорядження, на підставі яких перераховувалися кошти по виконавчому провадженню або платіжні інструкції не скасовувалися, не визнавалися помилковими, дії державного виконавця щодо перерахування стягнутих коштів противоправними не визнавалися, тому ствердження апелянта, що стягнуті кошти перераховані відділом помилково або надмірно не відповідає дійсності.
Також, в апеляційній скарзі не зазначається той факт, що Перелік кодів бюджетної класифікації в розрізі органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 16.02.2011 № 106, включає, зокрема, і Мінекономіки, до складу якого входить Державна служба України з питань праці з наступними кодами бюджетної класифікації: 13080300, 21085000, 22011900, 22090300 (у частині відповідних повноважень), 24061800, 24160300, 24160500 (у частині відповідних повноважень), 24160600 (у частині відповідних повноважень), 24160700 (у частині відповідних повноважень).
Апелянт помилково вважає відділ платником стягнутих коштів. Відділ не є стороною виконавчого провадження, не стягує з боржника кошти на свою користь та здійснює свої повноваження виключно направлені на примусове виконання рішень.
У результаті примусового виконання виконавчого документа відділ діяв в інтересах стягувача, виконуючи винесену ним постанову № 10, видану 15.02.2021. Платником стягнутих коштів по виконавчому провадженню № 73307184 є боржник Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 , і саме на підставі заяви платника коштів Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 апелянт, керуючись ч.2 ст.45 Бюджетного кодексу України Постанови Кабінету Міністрів України від 16.02.2011 № 106, п. 3 Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного або місцевих бюджетів, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України №787 від 3 вересня 2013 року мав всі правові підстави повернути стягнуті кошти по скасованій постанові. Оскільки на виконання постанови Управлінням Держпраці у Миколаївській області перераховано штраф, відповідно він є контролюючим органом, який зобов'язаний сформувати подання на повернення коштів, тим більш, що ФОП ОСОБА_1 з відповідною заявою до відділу не зверталася.
Також, відділ вважає, що повернення виконавчого збору, хоч і передбачено положеннями ч.7 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» у разі закінчення виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, натомість, враховуючи актуальну позицію Верховного Суду, у даному випадку належним способом захисту порушених прав є звернення позивача до суду із заявою про поворот виконання рішення у порядку, передбаченому статтею 333 Господарського процесуального кодексу України.
Зазначення позивачем відповідачем у справі щодо стягнення з Державного бюджету України коштів, які утримуються там без достатньої правової підстави, Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці не означає, що у спірних правовідносинах відповідальним суб'єктом не є держава, а саме цей орган.
У зв'язку з вищевикладеним, третя особа вважає, що Господарським судом Миколаївської області при розгляді справи № 915/357/24 досліджено всі докази та надана відповідна правова оцінка обставинам справи, у результаті суд визначив належним відповідачем по справі саме Південне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці та прийняв обґрунтоване рішення.
Приписи п. 1 ч. 5 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України визначають, що малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму на 01 січня відповідного року (що станом на момент подання позову у даній справі складає 3028 грн.).
В порядку спрощеного провадження за законом підлягають розгляду малозначні справи, і в даному випадку, єдиним критерієм для такого розгляду є саме ціна позову.
Судова колегія дійшла висновку, що у даному випадку справа №915/357/24 відповідає ознакам малозначної справи за законом, оскільки ціна позову складає 46 870 грн. 50 коп.
Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Переглянувши у порядку письмового провадження оскаржуване у справі рішення суду першої інстанції, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційної скарги, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи в межах доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не потребує задоволення, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 07.01.2025 року у справі №915/357/24 є таким, що не підлягає скасуванню, виходячи з наступного.
Господарським судом Миколаївської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.
Так, 15.02.2021 Управління Держпраці у Миколаївській області, за результатами розгляду матеріалів податкової перевірки, у зв'язку з отриманням акту фактичної перевірки Головного управління ДПС у Миколаївській області від 21.12.2020 №251814/29/17/2711313769, винесло постанову № 10 про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення.
Вказаною постановою № 10 від 15.02.2021 вирішено накласти на Фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 , м. Миколаїв штраф у розмірі 50 000 грн.
Постанова набрала законної сили 15.02.2021 та була скерована Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 , м. Миколаїв листом Управління Держпраці у Миколаївській області № 16/1352 від 15.02.2021.
Водночас, Управління Держпраці у Миколаївській області направило постанову про накладення штрафу № 10 від 15.02.2021 на примусове виконання до органу державної виконавчої служби.
21.04.2021 заступником начальника відділу Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Терещенком А.Є. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 65239661 з примусового виконання постанови Управління Держпраці у Миколаївській області № 10 від 15.02.2021.
Також, 21.04.2021 державним виконавцем у виконавчому провадженні № 65239661 винесено постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження у загальній сумі 203 грн 38 коп, а також постанову про стягнення виконавчого збору у розмірі 5000 грн.
Колегією суддів встановлено, що матеріали справи свідчать, що в межах виконавчого провадження № 65239661 Інгульський відділ державної виконавчої служби здійснював примусове виконання постанови № 10 від 15.02.2021, що вбачається з платіжних доручень/інструкцій на загальну суму 46 870 грн 50 коп.:
- № 50915 від 22.10.2021 на суму 36 668,38 грн (кошти ВД, стягнуті на користь держави);
- № 50916 від 22.10.2021 на суму 3 666,84 грн (виконавчий збір);
- № 2002 від 24.01.2022 на суму 5 655,00 грн (кошти ВД, стягнуті на користь держави);
- № 2003 від 24.01.2022 на суму 565,50 грн (виконавчий збір);
- № 13139 від 20.06.2023 на суму 23,15 грн (виконавчий збір);
- № 14445 від 06.07.2023 на суму 428,76 грн (кошти ВД, стягнуті на користь держави);
- № 14446 від 06.08.2023 на суму 42,87 грн (виконавчий збір).
Фізична особа особа-підприємець ОСОБА_1 , м. Миколаїв оскаржила вищевказану постанову Управління Держпраці у Миколаївській області № 10 від 15.02.2021 до Миколаївського окружного адміністративного суду.
Ухвалою Миколаївського окружного адміністративного суду від 15.03.2021 відкрито провадження в адміністративній справі №400/1494/21 за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , м. Миколаїв до Управління Держпраці у Миколаївській області про визнання протиправною та скасування постанови від 15.02.2021 № 10.
У подальшому, за результатами розгляду справи №400/1494/21 Миколаївським окружним адміністративним судом було прийнято рішення від 30.11.2023, яким позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , м. Миколаїв до Управління Держпраці у Миколаївській області задоволено; визнано протиправною та скасовано постанову Управління Держпраці у Миколаївській області про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення від 15.02.2021 року № 10; стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача судові витрати.
Рішення суду набрало законної сили 02.01.2024.
Водночас, ухвалою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 29.05.2024 у справі № 400/1494/21 було поновлено Південному міжрегіональному управлінню державної служби з питань праці строк на апеляційне оскарження рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2023 року у справі №400/1494/21 та зупинено дію вказаного рішення; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Південного міжрегіонального управління державної служби з питань праці на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2023 року по справі за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Управління Держпраці у Миколаївській області про визнання протиправною та скасування постанови.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 13.08.2024 у справі №400/1494/21 апеляційну скаргу Південного міжрегіонального управління державної служби з питань праці залишено без задоволення; рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2023 року змінено з підстав задоволення позовних вимог, викладено мотивувальну частину оскаржуваного рішення в редакції даної постанови.
Колегія суддів також зазначає, що постанову про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення № 10 від 15.02.2021 було винесено Управлінням Держпраці у Миколаївській області.
Разом із тим, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 14 від 12.01.2022 «Деякі питання територіальних органів Державної служби з питань праці» було ліквідовано, зокрема, Головне управління Держпраці в Одеській області, Управління Держпраці у Миколаївській області та Головне управління Держпраці у Херсонській області та утворено як юридичну особу публічного права, зокрема, Південне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці, яке згідно пп. 3 п. 3 Постанови Кабінету Міністрів України № 14 від 12.01.2022 виконує завдання і функції Головного управління Держпраці в Одеській області, Управління Держпраці у Миколаївській області та Головного управління Держпраці у Херсонській області.
Згідно з наказом Державної служби України з питань праці № 237 від 07.12.2022 Головне управління Держпраці в Одеській області, Управління Держпраці у Миколаївській області та Головне управління Держпраці у Херсонській області з 08.12.2022 припинили здійснення повноважень та виконання функцій з реалізації політики у відповідних сферах. При цьому, вказаним наказом № 237 07.12.2022 Державна служба України з питань праці погодила можливість Південному міжрегіональному управлінню Державної служби з питань праці з 08.12.2022 забезпечення здійснення повноважень та функцій, визначених Положенням про Південне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці, затвердженим наказом Державної служби з питань праці № 168 від 23.09.2022, та іншими нормативно-правовими актами.
За змістом п. 1 Положення Південне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці є територіальним органом Державної служби України з питань праці, що їй підпорядковується. Повноваження Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці поширюються на територію Одеської, Миколаївської, Херсонської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополь.
Колегія суддів, зауважує, що у спорах, які виникають з публічних правовідносин, де оскаржуються рішення (дії, бездіяльність) державного органу, що пов'язані зі здійсненням функції від імені держави, стороною є сама держава в особі того чи іншого уповноваженого органу. Функції держави, які реалізовувалися ліквідованим органом, не можуть бути припинені та підлягають передачі іншим державним органам, за винятком того випадку, коли держава відмовляється від таких функцій взагалі. Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 07.04.2022 у справі № 910/8252/21, від 22.02.2021 у справі № 910/6336/19, від 11.10.2019 у справі № 812/1408/16, від 13.03.2019 у справі № 524/4478/17, від 20.02.2019 у справі № 826/16659/15.
Судами встановлено, що публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва. Під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов'язків одного суб'єкта права іншому. При цьому обов'язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід про перехід до правонаступника обов'язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.12.2021 у справі № 9901/348/19).
Таким чином, правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб'єкта владних повноважень (суб'єкта публічної адміністрації) іншому або внаслідок припинення первісного суб'єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції.
Фактичне (компетенційне) адміністративне (публічне) правонаступництво це врегульовані нормами адміністративного права умови та порядок передання адміністративної компетенції від одного суб'єкта владних повноважень (суб'єкта публічної адміністрації) до іншого, який набуває певні владні повноваження внаслідок ліквідації органу чи посади суб'єкта владних повноважень, припинення первісного суб'єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення компетенції органу публічної адміністрації чи припинення повноважень посадової особи.
Ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію (постанова Верховного Суду від 21.07.2022 у справі № 280/4670/20).
За таких обставин колегія суддів вважає, що саме Південне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці є органом, який представляє інтереси держави у спірних правовідносинах.
З урахуванням вищевикладеного, предметом спору у даній справі виступає майнова вимога позивача щодо стягнення з держави в особі відповідача грошових коштів, як безпідставно набутих.
Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, та доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, викладеними в оскаржуваному рішенні.
Загальні підстави для виникнення зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 Цивільного кодексу України. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Так, ст. 1212 Цивільного кодексу України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав, відповідно до якої, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Застосування ст. 1212 Цивільного кодексу України має відбуватись за наявності певних умов та відповідних підстав, що мають бути встановлені судом під час розгляду справи на підставі належних та допустимих доказів у справі.
У випадку, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, ст. 1212 Цивільного кодексу України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава у встановленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі. Або ж коли набуття відбулось у зв'язку з договором, але не на виконання договірних умов. Чинний договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів).
Крім того, колегія суддів зазначає, що за змістом положень ст. 1212 Цивільного кодексу України про зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави цей вид зобов'язань породжується наявністю таких юридичних фактів: 1) особа набула або зберегла у себе майно за рахунок іншої особи; 2) правові підстави для такого набуття (збереження) відсутні або згодом відпали.
Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 30.11.2023 у справі № 400/1494/21, зміненим з підстав задоволення позовних вимог постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 13.08.2024 у справі № 400/1494/21, було, зокрема, визнано протиправною та скасовано постанову Управління Держпраці у Миколаївській області про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення № 10 від 15.02.2021.
У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади (частини перша та друга статті 326 Цивільного кодексу України).
Кошти Державного бюджету України належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 Цивільного кодексу України), яка діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 Цивільного кодексу України).
Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (частина перша статті 170 Цивільного кодексу України).
Держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення (стаття 174 Цивільного кодексу України).
З огляду на наведені приписи, а також ураховуючи те, що поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних правовідносинах, у спорі щодо стягнення суми адміністративно-господарського штрафу, яка утримується на казначейському рахунку органу державної влади без достатньої правової підстави, держава бере участь у матеріальних і процесуальних правовідносинах в особі її органу, який контролює справляння надходжень бюджету за відповідним кодом класифікації доходів бюджету.
За змістом абз. 1 ч. 3 ст. 17 Цивільного кодексу України орган державної влади здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 08.08.2023 у справі № 910/5880/21, сплачену до Державного бюджету України суму штрафу після того, як підстава такого перерахування відпала (зокрема, у разі скасування адміністративним судом постанови про застосування такого штрафу), господарський суд може стягнути на користь платника згідно зі статтею 1212 Цивільного кодексу України як таку, що утримується у бюджеті без достатньої правової підстави.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає правомірним висновок суду першої інстанції про те, що Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 , м. Миколаїв має право на повернення сплачених на підставі вказаної постанови про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, якому кореспондує відповідний обов'язок відповідача вчинити дії, спрямовані на повернення грошових коштів.
При цьому, колегією суддів також враховано, що на момент стягнення з позивача штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення юридична підстава для такого платежу існувала - була чинною постанова про застосування штрафу та відкрите виконавче провадження. Тому не можна вважати, що позивач сплатив кошти помилково. Так само з огляду на обставини справи немає підстав вважати, що він сплатив штраф надміру, тобто у розмірі більшому, ніж визначений у зазначеній постанові. Надалі з огляду на набрання законної сили судовим рішенням адміністративного суду про визнання протиправною та скасування такої постанови відповідна юридична підстава відпала.
Колегія суддів наголошує, що стягнуті з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , м. Миколаїв у рамках виконавчого провадження кошти не були надміру сплаченими, тобто, у розмірі, більшому, ніж визначений у наведених вище постановах. Вказане унеможливлює застосування до спірних правовідносин норм Порядку повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 787 від 03 вересня 2013 року, оскільки, сума штрафу, яку стягнуто до бюджету з позивача, не є помилково чи надміру зарахованою.
Проте, з моменту скасування адміністративним судом постанови Управління Держпраці у Миколаївській області про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення № 10 від 15.02.2021 про накладення штрафу, як вже зазначалося вище за текстом постанови, правова підстава сплати такого штрафу відпала.
Після визнання протиправною та скасування адміністративним судом постанови про застосування штрафу платник згідно зі статтею 1212 Цивільного кодексу України має право на позов про стягнення суми перерахованих ним коштів як таких, які утримуються у бюджеті без достатньої правової підстави. Це узгоджується із практикою Великої Палати Верховного Суду про те, що рішення органу влади за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (див., наприклад, постанови від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 35), від 1 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 52), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109)).
Колегією суддів також враховано, що відповідно до ч.1 ст.42 Закону України «Про виконавче провадження» кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
Витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті (ч.ч.2,3 ст.42 Закону України «Про виконавче провадження»).
Відповідно до ч.4 ст.42 Закону України «Про виконавче провадження» на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
В силу вимог ч.ч.1, 2 ст.27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Стягнутий виконавчий збір перераховується до Державного бюджету України протягом трьох робочих днів з дня надходження на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби (ч. 4 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження»).
Згідно з ч.7 ст.27 Закону України «Про виконавче провадження» у разі закінчення виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню.
Отже, скасування рішення, у зв'язку з виконанням якого стягнутий виконавчий збір та витрати виконавчого провадження, є підставою для повернення відповідних коштів, адже правова підстава для їх стягнення є такою, що відпала.
Оскільки відповідно до наведених норм набувачем сплаченого боржником у виконавчому провадженні збору є Державний бюджет України, суми такого сплаченого виконавчого збору підлягають стягненню саме з Державного бюджету України.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 551/1099/21.
У матеріалах справи відсутні докази повернення позивачу з Державного бюджету України грошових коштів у розмірі 46 870 грн 50 коп., правова підстава зарахування яких до бюджету, як в частині штрафу, так і в частині виконавчого збору та витрат виконавчого провадження, відпала.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що позовні вимоги є підставними та обґрунтованими.
Колегією суддів також враховано, що відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, грошові кошти слід стягувати на користь позивача саме з Державного бюджету України, а не з конкретного органу за рахунок його бюджетних асигнувань (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/5880/21).
В силу ч. 2 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
При визначенні складу учасників справи та формулювання резолютивної частини судових рішень у справах за вказаними позовами про повернення помилково або надміру сплачених сум виконавчого збору необхідно звернутися до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16, згідно з якою спірні суми мають стягуватись з Державного бюджету України. До того ж, Господарський процесуальний кодекс України не передбачає необхідності зазначення суб'єкта виконання судового рішення (органу, через який треба перераховувати кошти), номера чи виду рахунку, з якого їх слід стягнути (списати). Такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення порушеного права позивача та є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, які мають бути врегульовані у нормативних актах, а не у резолютивній частині рішення.
Велика Палата Верховного Суду зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні, у тому числі господарські, правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у конкретних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах. Інакше кажучи, органи державної влади, насправді, не діють як юридичні особи, навіть якщо вони формально наділені таким статусом, а діють від імені держави, що відповідає за своїми зобов'язаннями державним майном, яким наділяє її органи.
В судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах.
Це випливає, зокрема, з частини четвертої статті 56 Господарського процесуального кодексу України. Під час провадження у справі стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц, від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц, від 05.10.2022 у справі №923/199/21 і №922/1830/19, від 14.12.2022 у справі №2-3887/2009, від 12.07.2023 у справі №757/31372/18-ц).
Зазначення Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 , м. Миколаїв відповідачем у справі щодо стягнення з Державного бюджету України коштів, які утримуються там без достатньої правової підстави, відповідачем Південне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці не означає, що у спірних правовідносинах відповідальним суб'єктом не є держава, а саме цей орган.
У кондикційних правовідносинах орган держави є представником її інтересів, а не суб'єктом владних повноважень, який здійснює щодо позивача публічно-владні управлінські функції. Останні він реалізував тоді, коли виніс постанову про застосування штрафу та забезпечив стягнення останнього до бюджету. Подальше намагання позивача повернути з Державного бюджету України відповідну суму, заявивши вимогу про її стягнення, не пов'язане з виконанням органами державної влади публічно-владних управлінських функцій щодо позивача.
Колегія суддів вважає безпідставним посилання апелянта на те, що він є не належним відповідачем у даному випадку та відповідачем у даному випадку має виступати орган Державної виконавчої служби, адже Державна виконавча служба у даному випадку не є стороною виконавчого провадження, не стягує з боржника кошти на свою користь та здійснює свої повноваження виключно направлені на примусове виконання рішень. У результаті примусового виконання виконавчого документа служба діяла в інтересах стягувача (відповідача), виконуючи винесену ним постанову № 10 від 15.02.2021.
Визначення Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, яке є правонаступником Управління Держпраці у Миколаївській області, відповідачем у даній справі пов'язано з тим, що на підставі скасованої постанови Управління Держпраці у Миколаївській області в дохід державного бюджету було безпідставно стягнуті грошові кошти позивачки. Однак, рішення в даній справі фактично не несе негативних наслідків для відповідача, адже грошові кошти стягуються саме з державного бюджету, а не з відповідача.
Колегія суддів також зазначає, що за приписами частини першої статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 09.12.1994).
Колегією суддів були досліджені всі документи, які надані сторонами по справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка. Решта доводів та заперечень сторін судом до уваги не береться, оскільки не спростовують наведених вище висновків.
Враховуючи вищенаведені норми та обставини, розглянувши даний спір із застосуванням норм матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, згідно з наявними в матеріалах справи доказами, колегія суддів вважає що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позову в повному обсязі.
Отже, судова колегія вважає, що доводи скаржника, викладені ним в апеляційній скарзі, є необґрунтованими та такими, що не знайшли свого відображення під час апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Змагальність сторін є одним із основних принципів господарського судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, зобов'язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Тлумачення змісту ст.79 Господарського процесуального кодексу України свідчить про те, що ця стаття покладає на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Аналогічний висновок Верховного Суду викладений у постанові від 16.02.2021 у справі №927/645/19.
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови ВС від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосований Великою Палатою ВС у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Зазначений підхід узгоджується і з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п.1 ст.32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Як вже зазначалося раніше за текстом постанови, надаючи оцінку всім доказам та доводам Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , м. Миколаїв у їх сукупності із застосуванням стандарту доказування «вірогідності доказів», судова колегія доходить висновку про те, що докази, надані позивачем в обґрунтування позовних вимог про стягнення з відповідача грошових коштів, як безпідставно набутих є такими, що відповідають таким стандартам.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку суд першої інстанції ухвалюючи рішення, вірно застосував положення національного законодавства, надав вірну оцінку спірним правовідносинам у контексті зазначених норм, у зв'язку із чим висновок, викладений місцевим господарським судом у рішенні, яке переглядається в апеляційному порядку, є правомірним, а доводи апелянта, зазначені ним в апеляційній скарзі, є такими, що фактично зводяться лише до незгоди з судовим рішенням, що не може бути обґрунтованою підставою для його скасування або зміни.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, м. Миколаїв на рішення Господарського суду Миколаївської області від 07.01.2025 року у справі №915/357/24 не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 07.01.2025 року у справі №915/357/24 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
Керуючись ст. 129, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд,-
Апеляційну скаргу Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, м. Миколаїв на рішення Господарського суду Миколаївської області від 07.01.2025 року у справі №915/357/24 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Миколаївської області від 07.01.2025 року у справі №915/357/24 залишити без змін.
Постанова суду є остаточною і не підлягає оскарженню, крім випадків, передбачених у п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано 15.04.2025 року.
Головуючий суддя Г.І. Діброва
Судді Н.М. Принцевська
Я.Ф. Савицький