04 квітня 2025 року м. Чернівці
Справа № 715/2102/22
Провадження №22-ц/822/197/25
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Литвинюк І. М.,
суддів: Лисака І. Н., Перепелюк І. Б.,
секретар - Сарган Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі - ОСОБА_2 , Тарашанська сільська рада,
треті особи - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_6 , на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 11 грудня 2024 року, головуючий у І-й інстанції - Цуркан В.В.,
ОСОБА_1 у серпні 2022 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що перебувала з ОСОБА_2 у шлюбі з 04 вересня 2004 року, зареєстрованому виконавчим комітетом Опришенської сільської ради Глибоцького району Чернівецької області, актовий запис № 09, який рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 22 квітня 2020 року розірвано.
Під час перебування у шлюбі у сторін народилося двоє дітей: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Після реєстрації шлюбу вони з відповідачем, в тому числі за кошти, подаровані їм на весілля, розпочали будівництво житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 131,6 кв.м, житловою площею 64,1 кв.м, а саме: житловий будинок літ."А"; навіс літ."Б"; сараї літ."В", "Г", "Д"; убиральня літ. "Е"; літня кухня літ. "Є"; колодязь № 1; огорожа № 2-6; вигрібна яма № 7; вимощення № І за адресою АДРЕСА_1 , який станом на кінець 2018 року -початок 2019 року був повністю готовий.
12 листопада 2019 року відповідач ОСОБА_2 на підставі технічного паспорта, серія та номер 294/19, виданого 04 вересня 2019 року ФОП ОСОБА_9 , державного акту на право власності на земельну ділянку, серія та номер ЧВ №042457, виданого 19 серпня 2003 року Глибоцьким районним відділом земельних ресурсів, та декларації про готовність об'єкта до експлуатації, серія та номер: ЧВ181193021744, виданої 29 жовтня 2019 року Управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області, зареєстрував за собою право власності на вказаний житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 294779125 від 14 січня 2022 року.
У відповідності до довідки № 52 від 19 січня 2022 року, виданої Тарашанською сільською радою, ОСОБА_2 є власником житлового будинку господарських будівель та споруд, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , земельна ділянка площе 0,25 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, належить ОСОБА_2 на підставі державного акту серії ЧВ № 042457 від 19 серпня 2003 року. Відповідно до довідки № 2298 від 28 грудня 2021 року, виданої Тарашанською сільською радою, відповідач ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з довідкою про оціночну вартість об'єкта нерухомості № 201- 20220124-0003554367 від 24 січня 2022 року ринкова вартість житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 становить 1 673 972, 88 грн.
Зазначала, що 05 вересня 2020 року між нею та ОСОБА_10 зареєстровано шлюб та після одруження її прізвище « ОСОБА_11 » змінилось на « ОСОБА_12 ».
Нерухоме майно, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , є її та відповідача спільною сумісною власністю, набуте ними за час шлюбу.
Також вказувала на те, що у лютому 2004 року відбулися заручини з відповідачем і вже навесні того ж року розпочато будівництво спірного житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами.
З урахуванням уточнених позовних вимог, просила встановити факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 07 лютого 2004 року по 04 вересня 2004 року. Визнати об'єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 131,6 кв.м, житловою площею 64.1 кв.м, а саме: житловий будинок літ."А"; навіс літ Б"; сараї літ."В", "Г", "Д"; убиральня літ. "Е"; літня кухня літ. "Є"; колодязь № 1; огорожа № 2-6; вигрібна яма № 7; вимощення № І, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 131,6 кв.м, житловою площею 64,1 кв.м, а саме: житловий будинок літ."А"; навіс літ. "Б"; сараї літ."В", "Г", "Д"; убиральня літ."Е"; літня кухня літ."Є»; колодязь № 1; огорожа № 2-6; вигрібна яма № 7; вимощення № І, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнути з ОСОБА_2 на її користь судові витрати та витрати на правничу допомогу.
У грудні 2022 року третя особа ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання права власності.
В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що з моменту одруження і до недавнього часу позивачка та відповідач проживали у с. Опришени Чернівецького (Глибоцького) району Чернівецької області, де самочинно будували будинок. У провадженні Глибоцького районного суду Чернівецької області перебуває справа про визнання спільною сумісною власністю на будівельні матеріали, що знаходяться на земельній ділянці по АДРЕСА_2 , оскільки об'єкт нерухомого майна не введено в експлуатацію.
Вказувала на те, що ОСОБА_3 успадкувала земельну ділянку від свого батька ОСОБА_13 за заповітом. Все життя прожила у господарстві, що успадкувала від батька, здійснила його поховання, до 40 днів після його смерті зробила ремонт у хаті, вела все господарство, доглядала за матір'ю, яка померла у 1994 році. Після смерті матері, до 40 днів, знову зробила ремонт у хаті. Весь цей час вона вела господарство, садила город, обробляла землю. Розміри господарства з моменту смерті батька не змінювались.
Вважала, що вона фактично вступила у спадщину у 1992 році після смерті батька та у 1994 році після смерті матері.
Зазначала, що з вересня 2002 року по даний час вона постійно працює за кордоном, висилає гроші для закупівлі будівельних матеріалів та проведення будівельних робіт. Свої кошти вкладає брат відповідача ОСОБА_4 , який теж за кордоном.
Оскільки з вересня 2002 року вона перебувала на роботі в Італії і додому не приїздила, тільки у 2021 році їй стало відомо, що у 2003 році ОСОБА_2 приватизував земельну ділянку, яку вона успадкувала від батьків.
Просила визнати за нею право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 131.6 кв.м, а саме: житловий будинок лі г. А, навіс літ. Б, сараї літ В ,Г, Д; убиральня літ. Е, літня кухня літ. Є, колодязь № 1; огорожа 2-6, вигрібна яма № 7; вимощення № 1 за адресою: АДРЕСА_1 .
У вересні 2023 року ОСОБА_4 та ОСОБА_14 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Тарашанської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області, третя особа: ОСОБА_3 , про визнання права власності.
В обґрунтування позовних вимог посилалися на те, що реєстрація права власності на домогосподарство за адресою: АДРЕСА_1 на ОСОБА_2 є незаконною, оскільки станом на 15 квітня 1991 року господарство належало ОСОБА_3 , ОСОБА_15 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , як членам колгоспного двору.
Вказували на те, що всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору. Відтак, реєстрацією права власності на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 та на земельну ділянку, цільове призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, на ім'я ОСОБА_2 порушено право власності інших співвласників колгоспного двору.
Просили визнати право власності за ОСОБА_4 та ОСОБА_5 по 1/5 житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 131,6 кв.м, а саме: житловий будинок літ. А, навіс літ. Б, сараї літ.?Г, Д; убиральня літ. Е, літня кухня літ. Є, колодязь № 1; огорожа 2-6, вигрібна яма № 7; мощення № 1 за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 11 грудня 2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмету спору, ОСОБА_3 , а також ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, при цьому надані фотографії підтверджують факт проведення дозвілля разом, проте самі по собі без інших доказів не можуть бути підставою для встановлення цього факту.
Спірне нерухоме майно побудовано у 2004 році, тому не може вважатись спільно сумісною власністю подружжя.
Третя особа ОСОБА_16 у своїй позовній заяві не зазначає яке з успадкованого майна зберіглося на даний час, чи була проведена його реконструкція тощо. Крім цього, ОСОБА_16 вказує, що частина спірного нерухомого майна будувалась за її кошти, разом з тим, на підтвердження цих обставин, не надано належних та допустимих доказів (документів на підтвердження придбання будівельних матеріалів, оплату за виконану роботу тощо). Надані суду зведення про заробітну плату ОСОБА_16 можуть свідчити лише про те, що остання працювала за кордоном та отримувала за це оплату. Звертаючись до суду, ОСОБА_16 не оспорює державну реєстрацію спірного майна за ОСОБА_17 та не просить її скасувати.
Суспільна група господарства двору, в якому станом на 1991 рік проживали ОСОБА_3 , ОСОБА_15 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , відносилось до категорії робочих дворів, а тому доводи позовних вимог третіх осіб є необґрунтованими та не підлягають до задоволення.
На зазначене рішення суду представник позивача ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги.
Посилається на те, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині є незаконним та необґрунтованим. При ухваленні рішення судом неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, допущено невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушено норми процесуального права, неправильно застосовано норми матеріального права. Судом надано перевагу неналежним доказам відповідача, докази позивача не взято до уваги, судом безпідставно не надано оцінку показам свідків.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд порушив засади презумпції спільності права власності подружжя та фактично оскаржуваним рішенням зазначив, що саме позивачка зобов'язана була довести, що спірне майно є спільним майном подружжя.
Зазначає, що з моменту заручин 07 лютого 2004 року позивачка з відповідачем проживали однією сім'єю. В лютому 2004 року вони купили перше спільне майно - меблевий набір у спальню. Весною 2004 року за спільні кошти купили автомобіль за 1 800 дол. США. Також до реєстрації шлюбу 04 вересня 2004 року було розпочато будівництво житлового будинку на земельній ділянці, яка належала її чоловікові на праві приватної власності відповідно до державного акту від 19 серпня 2003 року. Урочисте святкування їх весілля відбулося 29 серпня 2004 року.
Тобто, у 2004 році за спільні кошти ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розпочато будівництво житлового будинку з господарськими спорудами загальною площею 131.6 кв.м, а саме: житловий будинок літ. «А», навіс літ. «Б», сараї літ «В», «Г», «Д»; убиральня літ. «Е», літня кухня літ. «Є», колодязь № 1; огорожа 2-6, вигрібна яма № 7; вимощення № 1 за адресою: АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції не дав оцінку тому, що технічний паспорт, виготовлений 23 жовтня 2024 року КП «Бюро технічної інвентаризації» Чернівецької міської ради, та довідка-характеристика № 2408 від 31 жовтня 2024 року протирічать виготовленому тією ж установою КП «Бюро технічної інвентаризації» Чернівецької міської ради звіту про незалежну оцінку визначення ринкової вартості житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 від 22 грудня 2022 року, з якого вбачається, що власником всього нерухомого майна є ОСОБА_2 , а роки побудови є наступними: житловий будинок літ."А-2" - 2004 року побудови; навіс літ."Б" - 2008 року; сараї літ."В","Г","Д" - 2005 року; убиральня літ."Е" - 2005 року; літня кухня літ."Є" - 2007 року; колодязь № 1 - 2004 року; огорожа № 2-6; вигрібна яма № 7 - 2009 року; вимощення № І - 2009 року.
Також суд безпідставно не взяв до уваги показання свідків, з огляду на те, що судом повторно відновлювалося підготовче засідання у зв'язку із заявленими третіми особами позовами.
Крім того, суд не надав оцінки наявним у справі доказам, зокрема, Інформаційній довідці з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державному реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна № 294779125 від 14 січня 2022 року, довідці № 52 від 19 січня 2022 року, виданої Тарашанською сільською радою тощо.
Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 25 лютого 2025 року поданий представником відповідача Крамар І. І. відзив повернутий без розгляду.
Від інших учасників справи відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви, доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, виходячи з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Апеляційна скарга подана в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , в іншій частині рішення суду першої інстанції не оскаржується, а тому не переглядається.
За вимогами частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині не відповідає зазначеним вимогам закону, виходячи з наступного.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання права та зміна правовідношення (пункти 1 і 6 частини другої статті 16 ЦК України).
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21).
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).
Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19).
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).
З матеріалів справи вбачається, що позивачка ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 04 вересня 2004 року по 22 квітня 2020 року, що підтверджується рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 22 квітня 2020 року та сторонами не заперечується (т. 1, а.с. 13-15).
З свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 05 вересня 2020 року вбачається, що 05 вересня 2020 року був зареєстрований шлюб між ОСОБА_18 та ОСОБА_10 , актовий запис № 38. Прізвище позивачки після укладення шлюбу - ОСОБА_1 (т. 1, а.с. 30).
Відповідно до інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 січня 2022 року за №294779125, 12 листопада 2019 року ОСОБА_2 на підставі технічного паспорта серія та № 294/19, виданого 04 вересня 2019 року ФОП ОСОБА_9 ; державного акту на право власності на земельну ділянку, серія та номер ЧВ №042457, виданого 19 серпня 2003 року Глибоцьким районним відділом земельних ресурсів, та декларації про готовність об'єкта до експлуатації, серія та номер ЧВ181193021744, виданої 29 жовтня 2019 року Управлінням Державної архітектурно - будівельної інспекції у Чернівецькій області, зареєстрував за собою право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 131,6 кв.м, житловою площею 64,1 кв.м, а саме: житловий будинок літ. «А»; навіс літ. «Б»; сараї літ. «В», «Г», «Д»; убиральня літ. «Е»; літня кухня літ. «Є»; колодязь № 1; огорожа № 2-6; вигрібна яма № 7; вимощення № І, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а.с. 18-19).
З декларації про готовність об'єкта до експлуатації ЧВ181193021744, виданої 29 жовтня 2019 року управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Чернівецькій області, вбачається, що житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 131,6 кв.м, житловою площею 64,1 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 є новим будівництвом та готовий до експлуатації (т. 1, а.с. 20-25).
Відповідно до довідки про оціночну вартість об'єкта нерухомості № 201- 20220124-0003554367 від 24 січня 2022 року ринкова вартість житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 становить 1 673 972, 88 грн, введено в експлуатацію у 2019 році (т. 1, а.с. 27-29).
З довідки № 52 від 19 січня 2022 року, виданої Тарашанською сільською радою, вбачається, що ОСОБА_2 є власником житлового будинку, господарських будівель та споруд, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Земельна ділянка площею 0,25 га, цільове призначення - для будівництва та обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд, належить ОСОБА_2 на підставі державного акту серії ЧВ № 042457 від 19 серпня 2003 року (т. 1, а.с. 31).
Згідно з технічним паспортом, виготовленим 04 вересня 2019 року ФОП ОСОБА_9 на будинок з господарськими будівлями та спорудами, за адресою: АДРЕСА_1 розміщено житловий будинок літ. "А- 2", загальна площа - 131,6 кв.м, житлова площа - 64,1 кв.м, який складається з двох поверхів - 2004 року спорудження; навіс літ."Б" - 2008 рік; сараї літ."В", "Г", "Д" - 2005 рік; убиральня літ."Е" - 2005 рік; літня кухня літ. "Є" - 2007 рік; колодязь № 1 - 2004 рік; огорожа № 2-6; вигрібна яма № 7 - 2009 рік; вимощення № І - 2009 рік (т. 1, а.с. 165-170).
Вищевказаний технічний паспорт був підставою для реєстрації права власності на вищевказане нерухоме майно за відповідачем ОСОБА_2 .
Відповідач посилався на те, що будівництво, реконструкція у спірному господарстві здійснювалась його батьками - ОСОБА_3 та ОСОБА_15 , а також братом - ОСОБА_4 , а також на те, що нерухоме майно за вищевказаною адресою, яке є предметом спору, успадкувала його мати після смерті батька ОСОБА_13 .
Однак такі його твердження спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, які підтверджують той факт, що батько ОСОБА_3 - ОСОБА_13 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , на день смерті був зареєстрований в с. Привороки та за життя склав заповіт на ОСОБА_3 на все належне йому на день смерті майно.
Відповідно до свідоцтва про право власності за законом від 07 лютого 1995 року у спадковій справі за №11-7-64/94, яка була надана суду Чернівецьким КОБТІ, ОСОБА_3 успадкувала після смерті своїх батьків один житловий будинок 1985 року забудови (адреса не зазначена), цегляний, житловою площею 42,30 кв.м, зазначений у плані під літ. «А», два сараї літ. «Б» та «В», убиральня літ. «Г», огорожа 1-2, колодязь № 4 (т.2, а.с. 255-256).
Згідно з технічним паспортом, виготовленим 23 жовтня 2024 року КП «Бюро технічної інвентаризації» Чернівецької міської ради за замовленням ОСОБА_3 на житловий будинок з господарськими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , літня кухня літ. «А» побудована у 1985 році, а житловий будинок літ. «Д» загальною площею 131,6 кв.м побудований у 2004 році (т. 3, а.с. 36-45).
Відповідно до довідки-характеристики від 31 жовтня 2024 року № 2408, виданої КП «БТІ» Чернівецької міської ради, ОСОБА_3 згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за законом від 07 лютого 1995 року є власником житлового будинку літ. А (саман) загальною площею 80,9 кв.м; сарай літ. Б (дерево); сарай літ. В (цегла); вбиральня літ. Г; криниця №1; огорожа №5-6; відповідач ОСОБА_2 згідно з декларацією про готовність об'єкта до експлуатації від 29 жовтня 2019 року є власником житлового будинку літ. «Д» загальною площею 131,6 кв.м, житловою площею 64,1 кв.м, а також господарських споруд: навіс літ. «Е»; сарай літ. «Ж», літня кухня літ. «З»; огорожа № 2-4; вигрібна яма № 7; вимощення № І, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Крім того, в довідці зазначено про зміну літер будівель згідно з вимогами порядку проведення технічної інвентаризації, затвердженого Постановою КМУ від 12 травня 2023 року № 488.
Однак зазначені у вказаній довідці-характеристиці дані суперечать даним, які містяться в декларації про готовність об'єкта до експлуатації від 29 жовтня 2019 року, та інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Так, колегія суддів погоджується з доводами апелянта про те, що технічний паспорт, виготовлений 23 жовтня 2024 року КП «Бюро технічної інвентаризації» Чернівецької міської ради, та довідка-характеристика № 2408 від 31 жовтня 2024 року протирічать виготовленому тією ж установою КП «Бюро технічної інвентаризації» Чернівецької міської ради звіту про незалежну оцінку визначення ринкової вартості житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 від 22 грудня 2022 року, з якого вбачається, що власником всього нерухомого майна є ОСОБА_2 , а роки побудови є наступними: житловий будинок літ."А-2" - 2004 року побудови; навіс літ."Б" - 2008 року; сараї літ."В","Г","Д" - 2005 року; убиральня літ."Е" - 2005 року; літня кухня літ."Є" - 2007 року; колодязь № 1 - 2004 року; огорожа № 2-6; вигрібна яма № 7 - 2009 року; вимощення № І - 2009 року.
У цих документах немає інформації про те, що будинок, який міг знаходитися на земельній ділянці до 2004 року, є саме тим будинком площею 131,6 кв. м, який збудували сторони під час шлюбу та в подальшому зареєстровано за відповідачем.
З огляду на викладене, наявними в матеріалах справи доказами не доведено, що успадковане ОСОБА_3 майно зберіглося на даний час, а враховуючи роки будівництва спірного житлового будинку з господарськими спорудами, вказане нерухоме майно не може бути спадковим. Державна реєстрація на нього за ОСОБА_2 не оспорювалась та не скасована.
Так, позивачка ОСОБА_1 ініціювала вирішення спору стосовно житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, право власності на який зареєстроване за відповідачем 12 листопада 2019 року. Наявність на земельній ділянці будинку 1985 року забудови не впливає на правове регулювання відносин сторін справи, оскільки об'єкт нерухомості, який побудований у 1985 році, не є предметом спору.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачка звернулася до суду з позовними вимогами про встановлення факту проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна об'єктом права спільної сумісної власності подружжя та визнання за нею права на частку цього майна. Відомості про наявність у сторін на даний час інших спорів щодо поділу набутого у шлюбі спільного сумісного майна відсутні.
За змістом частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п'ятої статті 319 ЦК України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України (стаття 68 СК України).
Згідно з частиною першою статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Частиною другою статті 331 ЦК України встановлено, що право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Аналіз положень статті 331 ЦК України у системному зв'язку з нормами статей 177-179, 182 ЦК України, частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» дає підстави для висновку про те, що право власності на новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільних прав виникає з моменту його державної реєстрації.
Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.
Відповідно до пункту 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз'яснено, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу відповідно до частин другої та третьої статті 325 ЦК України, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Наведеною постановою Пленуму Верховного Суду України судам роз'яснено, що сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Поділу підлягає усе майно, що є у спільній сумісній власності подружжя. Також колегія суддів звертає увагу на те, що якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Частиною 1 статті 12 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
За змістом частини 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з положеннями частини першої, п'ятої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Суд зобов'язаний забезпечити (організувати) дійсно змагальний процес, тобто створити особам, які беруть участь у справі, всі умови для реалізації ними своїх процесуальних прав і виконання покладених на них процесуальних обов'язків (постанова Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 404/6483/17).
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що станом на 04 вересня 2004 року будівництво житлового будинку, позначеного у технічному паспорті в інвентаризаційній справі №294/19 від 04 вересня 2019 року під літ. «А-2», а в технічному паспорті, виготовленому 23 жовтня 2024 року КП «Бюро технічної інвентаризації» Чернівецької міської ради, позначений літ. «Д», було розпочато, змуровані стіни; рік побудови вказаного будинку зазначено 2004 рік, а тому воно не може вважатись спільною сумісною власністю подружжя.
Однак колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції.
Так, суд не звернув увагу на те, що відповідно до пункту 14 Порядку проведення технічної інвентаризації, затвердженого постановою КМУ від 12 травня 2023 року № 488, замовник забезпечує надання документів (у паперовій або електронній формі), що посвідчують право власності або користування земельною ділянкою, документів, що посвідчують право власності на об'єкт нерухомого майна (у разі здійснення реконструкції, реставрації, капітального ремонту); документів, які надають замовнику право на виконання будівельних робіт; запиту нотаріуса (у разі оформлення спадщини на об'єкт нерухомого майна); документів, що підтверджують право підприємства, установи, організації управляти відповідним об'єктом нерухомого майна, а також установчих документів житлово-будівельних, дачних, садових, гаражних кооперативів / товариств тощо; надання інших документів (в електронній формі), якщо їх немає у Реєстрі будівельної діяльності, які характеризують об'єкт нерухомого майна та земельну ділянку (у разі їх наявності у замовника), а саме: документи про присвоєння адреси; документи про зміну функціонального призначення об'єкта; документи про прийняття об'єкта в експлуатацію; інформацію про рік будівництва; результати експертиз, висновки; наявна проектна документація, будівельний паспорт, містобудівні умови та обмеження тощо.
Зазначення в будівельному паспорті року спорудження, без надання інших належних та допустимих доказів, не може вважатись доведеною обставиною.
З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 20 січня 2020 року за № 196916783, Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 10 січня 2020 року за № НВ-7305213202020, земельна ділянка площею 0,25 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, кадастровий номер 7321086700:02:002:0665, у с. Привороки Глибоцького району Чернівецької області, належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку, серія та номер: ЧВ042457, виданого 19 серпня 2003 року Глибоцьким районним відділом земельних ресурсів (т. 1, а.с. 171-174).
Отже, станом на дату початку будівництва спірного будинку земельна ділянка перебувала у власності відповідача ОСОБА_2 .
З довідки Тарашанської сільської ради Чернівецького району Чернівецької області від 28 грудня 2021 року № 2298 вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрований в АДРЕСА_1 ; в селі Тарашани ОСОБА_2 ніколи не був зареєстрований і в період з 04 вересня 2002 по 22 квітня 2020 року у його власності ні земельної ділянки, ні житлового будинку не перебувало.
Згідно зі статтею 95 ЦПК України письмові докази є джерелом доказів у цивільному процесі.
З наданих в суді першої інстанції фотознімків, на яких зображені сторони, вбачається, що під час проведення весілля у 2004 році були змуровані лише стіни першого поверху житлового будинку літ. А, який на момент реєстрації права власності складається з двох поверхів.
Щодо встановлення судами факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, слід зазначити наступне.
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (частина друга статті 3 СК України).
Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу щодо права спільної сумісної власності подружжя (стаття 74 СК України).
Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, суд має установити такі факти: спільне проживання однією сім'єю; спільний побут; взаємні права та обов'язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року № 554/8023/15-ц).
Судом встановлено, що 07 лютого 2004 року у сторін відбулося обрядове закріплення згоди на шлюб (заручини). Дана обставина сторонами не заперечувалася.
З копії трудової книжки НОМЕР_2 від 06 березня 2004 року, виданої на ім'я позивачки ОСОБА_19 , вбачається, що 11 березня 2004 року вона прийнята на роботу в Глибоцьку ЦРЛ на посаду акушерки ФАП у с. Опришени, та 16 липня 2012 року звільнена із займаної посади за ст. 38 КЗпП України (за власним бажанням).
Крім того, з доданих до матеріалів справи фотознімків, на яких зображені разом позивачка та відповідач, вбачається, що після проведення заручин сторони придбали спільне майно - меблевий гарнітур, спільно відпочивали, проводили святкування днів народжень та проживали разом у с. Опришени Глибоцького району Чернівецької області у спірний період. На день весілля 29 серпня 2004 року у АДРЕСА_1 спірний будинок розпочато будівництвом (т. 1, а.с. 198-203).
Також сторонами не заперечувалося, що з самого початку будівництва житлового будинку по АДРЕСА_1 в ньому приймав участь батько позивачки ОСОБА_20 та двоє його синів.
Отже, колегія суддів вважає, що наявними в матеріалах справи доказами доведено, що з 07 лютого 2004 року до 04 вересня 2004 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу як чоловік та дружина, оскільки впродовж указаного періоду вели спільне господарство, мали спільний бюджет, взаємні права та обов'язки, тобто між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Відсутність у ОСОБА_1 доказів про участь у фінансуванні будівництва за спільні кошти подружжя не спростовує презумпцію спільності майна подружжя. Також ця обставина не свідчить про те, що ОСОБА_1 , проживаючи однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а з вересня 2004 року перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_2 , не брала участі у будівництві житлового будинку. Зазначена обставина не є безумовною підставою для позбавлення її права власності у спільному майні подружжя.
З огляду на викладене, посилання суду першої інстанції на недоведеність ОСОБА_1 участі у будівництві спірного будинку майна є помилковим, оскільки на підставі статті 60 СК України майно, набуте за час шлюбу, є спільним незалежно від того, що один з подружжя не мав з поважної причини самостійного заробітку або заробітки його були меншими, ніж у іншого з подружжя.
Надані третьою особою ОСОБА_16 зведення про заробітну плату не можуть свідчити про використання зазначених коштів для будівництва саме спірного житлового будинку.
Колегія суддів звертає увагу на те, що факт передачі коштів або іншого майна родичем одного із членів сім'ї на купівлю або будівництво спільного майна в інтересах сім'ї не може свідчити про те, що ці кошти передано на особисті потреби лише комусь одному конкретному з подружжя.
Враховуючи, що будівництво спірного будинку розпочалося під час спільного проживання сторін без реєстрації шлюбу, введення його в експлуатацію у 2019 році та набуття права власності відповідачем ОСОБА_2 відбулося в період перебування сторін у шлюбі, який було розірвано у квітні 2020 року, на зазначене майно розповсюджується презумпція спільності майна подружжя.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована. Один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт в судовому порядку.
Як зазначалося вище, спростовує презумпцію спільності майна подружжя той із подружжя, який заперечує, що майно, набуте у період шлюбу, є спільним сумісним майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 і Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року у справі № 595/324/17).
Належних доказів, які б підтверджували факт будівництва спірного об'єкту нерухомості відповідачем за особисті кошти, а також інших доказів на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, відповідачем не надано.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц зазначено, що Велика Палата погоджується з тим, що особа, яка вважає себе власником майна (або його частини), може здійснити захист свого цивільного права, обґрунтувавши в позові підставу позовних вимог про поділ майна тим, що воно набуте за час спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю. Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу. Заявлення у таких справах позовного провадження окремої вимоги про встановлення факту спільного проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу не здатне забезпечити захист прав власника.
У справах позовного провадження факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як і інші юридичні факти, належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення, якщо цей факт пов'язаний з будь-якими заявленими позовними вимогами. Суд зобов'язаний встановити наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ст. 76 ЦПК).
Велика Палата Верховного Суду також зазначає, що вимога про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу може бути вирішена в порядку окремого судового непозовного цивільного судочинства, що передбачено розділом IV ЦПК України, у випадку, якщо між сторонами не існує спору. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна подружжя є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.
В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. mutatis mutandis постанови від 5 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13 жовтня 2020 року в справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11 січня 2022 року у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (пункт 69)).
Звертаючись до суду, позивачка ОСОБА_1 також заявила вимогу про визнання спірного майна об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Однак такий спосіб захисту є неефективним (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц).
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України).
Так, колегія суддів у даній справі виснувала, що належними, допустимими і достатніми доказами у даній справі встановлено, що спірний житловий будинок з господарськими спорудами по АДРЕСА_1 є спільною власністю подружжя, оскільки він набутий за час перебування позивачки та її колишнього чоловіка у фактичних шлюбних відносинах, у яких вони вели спільне господарство та мали спільний бюджет, та у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі.
Колегія суддів зауважує, що у справах про поділ спільного сумісного майна подружжя суд у мотивувальній частині рішення встановлює обсяг спільно нажитого майна подружжя, вирішуючи питання щодо доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності. Відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна. Для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та зазначення про це у резолютивній частині судового рішення не є необхідними. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вимога про поділ спільного сумісного майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (пункт 70)).
Отже, позовна вимога про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності не є ефективним способом захисту права позивачки на такий поділ. З огляду на це, у задоволенні вимоги про визнання спірного майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя слід відмовити.
У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, і на який мають право дружина і чоловік незалежно від розірвання шлюбу, їх частки у цьому майні є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ч. 1 ст. 69, ч. 1 ст. 70 СК України).
Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (ч. 1 ст. 71 СК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (ст. 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (ст. 71 СК України). При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі (постанова Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 211/5539/17, від 20 березня 2024 року у справі № 569/4484/22).
Відповідач належними та допустимими доказами не довів, а суд апеляційної інстанції не встановив підстав для відступу від рівності часток подружжя у праві спільної власності.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 в частині визнання за нею права на 1/2 частку в праві спільної власності на спірне майно, а тому рішення в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про задоволення позову.
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 з мотивів, викладених у даній постанові, слід відмовити.
В апеляційній скарзі позивачка посилається на те, що суд безпідставно не взяв до уваги показання допитаних в судовому засіданні свідків, оскільки після залучення до участі у справі третіх осіб і згідно з ухвалою від 07 березня 2024 року справа розглядалася спочатку.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Дослідження доказів - це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення в судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення. Вона провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів усності, безпосередності та безперервності. Зокрема, під час судового розгляду справи суд, заслухавши вступне слово учасників справи, з'ясовує обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та досліджує в порядку, визначеному в підготовчому засіданні у справі, докази, якими вони обґрунтовуються. З урахуванням змісту спірних правовідносин, обставин справи та зібраних у справі доказів суд під час розгляду справи по суті може змінити порядок з'ясування обставин справи та порядок дослідження доказів, про що зазначається у протоколі судового засідання (стаття 228 ЦПК України).
Оцінка доказів завершує весь процес доказування. Результати оцінки доказів знаходять відображення в мотивувальній частині судового рішення, в якому суд зобов'язаний вказати, які факти судом встановлені, на основі яких доказів, які докази були відкинуті судом і з яких мотивів. Оцінка зібраних доказів здійснюється з точки зору їх достовірності, повноти, несуперечності, достатності на основі внутрішніх переконань.
Як вбачається з матеріалів справи, розпочинаючи розгляд справи спочатку (т. т. 2, а.с. 154), враховуючи наявність в матеріалах справи, а саме, в заяві про збільшення позовних вимог, клопотання про допит в судовому засіданні свідків ( т. 1, а.с. 189), суд першої інстанції, при визначенні порядку розгляду справи, ні в підготовчому судовому засіданні, ні під час розгляду справи по суті, вказане клопотання не вирішив (п. 10 ч. 2 ст. 197, ст. 222 ЦПК України).
Колегія суддів зазначає, що висновки суду апеляційної інстанції щодо віднесення житлового будинку до спільної сумісної власності подружжя ґрунтуються на оцінці наявних в матеріалах справи доказів у їх сукупності, а тому вказане порушення судом першої інстанції норм процесуального права не вплинуло на встановлення фактичних обставин у справі та вирішення справи по суті.
Суд першої інстанції не навів вмотивованих обґрунтувань на спростування вищезазначених обставин та досліджених доказів, не врахував указані вище норми матеріального права та дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права на частку спірного майна.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 слід скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення, яким частково задовольнити її позов та визнати за позивачкою ОСОБА_1 право на частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 131,6 кв.м, житловою площею 64,1 кв.м, а саме: житловий будинок літ. "А"; навіс літ. "Б"; сараї літ."В", "Г", "Д"; убиральня літ."Е"; літня кухня літ."Є»; колодязь № 1; огорожа № 2-6; вигрібна яма № 7; вимощення № І, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 з підстав, викладених у цій постанові, слід відмовити.
Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до підпункту 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позову фізичною особою або фізичною особою - підприємцем, ставка судового збору становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» установлено у 2022 році прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць для працездатних осіб з 1 січня 2022 року - 2 102 грн.
Позивач за вимогу майнового характеру при подачі позовної заяви мав сплатити 8 369,86 грн, однак ОСОБА_1 за подачу позовної заяви в частині вимоги майнового характеру сплатила 7 444 грн, за подачу позовної заяви в частині встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу - 1 073,60 грн.
Згідно з пунктом 6 частини 2 статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду апеляційної скарги на рішення суду; заяви про приєднання до апеляційної скарги на рішення суду; апеляційної скарги на судовий наказ, заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами сплачується судовий збір у розмірі 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.
Отже, за подання апеляційної скарги позивач мала сплатити судовий збір у розмірі 14 165, 19 грн. Однак ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 05 лютого 2025 року зменшено розмір судового збору, що підлягає сплаті за подання апеляційної скарги, до 10 000 гривень, у зв'язку з чим ОСОБА_1 сплатила судовий збір за подачу апеляційної скарги у розмірі 10 000 грн.
Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково в частині визнання за нею права на 1/2 частку житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, в іншій частині позовних вимог про визнання житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами об'єктом спільної сумісної власності та встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу відмовлено.
Тому розподіл судових витрат слід здійснити пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Отже, за немайновою вимогою про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу витрати залишаються за позивачем.
З урахуванням наведеного, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання позовної заяви та апеляційної скарги у сумі 17 444 грн (7 444 + 10 000) пропорційно до задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що позивач за подання позовної вимоги майнового характеру в суді першої інстанції мала доплатити 925,86 грн, а в суді апеляційної інстанції - 2 554,79 грн (без урахування ухвали Чернівецького апеляційного суду від 05 лютого 2025 року про зменшення розміру сплати судового збору за подачу апеляційної скарги), різницю недоплаченого судового збору за подачу позовної заяви та апеляційної скарги в загальному розмірі 3 480,65 грн слід стягнути з ОСОБА_2 на користь держави.
Щодо витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_1 у суді першої та апеляційної інстанції, слід зазначити наступне.
Частини 1 статті 133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
Статтею 134 ЦПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору. Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. Суд може попередньо визначити суму судових витрат (крім витрат на професійну правничу допомогу), пов'язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією. Така попередньо визначена судом сума не обмежує суд при остаточному визначенні суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи.
Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами (частини перша, друга статті 137 ЦПК України).
Частиною 8 статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Тлумачення наведеної норми права дає підстави для висновку, що можливість подання сторонами доказів в підтвердження понесених судових витрат, в тому числі і витрат на професійну правничу допомогу у відповідній інстанції, процесуальний закон ставить у залежність від процесуальної стадії розгляду справи у конкретній інстанції.
З матеріалів справи вбачається, що представник позивача Якобишена Т. Д. 07 червня 2023 року подала до Глибоцького районного суду Чернівецької області заяву про стягнення судових витрат у суді першої інстанції. До заяви долучено копію договору «Про представництво інтересів в цивільному процесі та надання правової допомоги» № 82 від 29 грудня 2021 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , на підставі якого було видано ордер серії СЕ №1047121 від 04 серпня 2022 року; копію акту прийняття-передачі наданих послуг від 07 червня 2023 року, відповідного до якого вартість послуг становить 27 750 грн; копії квитанції до прибуткового касового ордера від 12 грудня 2021 року та від 07 червня 2023 року на загальну суму 27 750 грн (т. 2, а.с. 21-25)
Представник позивача Якобишена Т. Д. разом з апеляційною скарги подала докази понесення судових витрат на правничу допомогу у суді апеляційної інстанції, а саме: додаткову угоду № 2 від 27 грудня 2024 до договору «Про представництво інтересів в цивільному процесі та надання правової допомоги» № 82 від 29 грудня 2021 року, укладену між Кардаш В. М. та ОСОБА_6 , якою визначено розмір гонорару в Чернівецькому апеляційному суді - 10 000 грн; квитанцію до прибуткового касового ордеру від 27 грудня 2024 року на суму 10 000 грн; ордер на надання правничої (правової) допомоги від 17 січня 2024 року, серії СЕ1102803.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 211/1674/19 вказала на те, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правничу допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.
Витрати на професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137, частина 8 статті 141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у додатковій постанові від 17 січня 2022 року у справі № 756/8241/20).
У разі недотримання вимог частини 4 статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Отже, процесуальним законодавством передбачено механізм зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката шляхом подання відповідного клопотання.
У питанні зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу варто враховувати висновки Об'єднаної палати Верховного Суду у справі №922/445/19, де серед іншого наголошено, що: зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт; суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду у справах № 922/3436/20, № 910/7586/19 та № 910/16803/19.
Заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. У випадках, коли цим Кодексом такий порядок не встановлено, він встановлюється судом (частина третя статті 182 ЦПК України).
Оскільки відповідного клопотання про зменшення витрат, понесених позивачкою ОСОБА_1 на правничу допомогу, ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній інстанції від відповідача не надходило, такі витрати слід задовольнити.
Отже, за відсутності заперечень з боку відповідача щодо розміру витрат на правничу допомогу, колегія суддів вважає, що з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 слід стягнути судові витрати, понесені позивачкою за представництво її інтересів у судах першої та апеляційної інстанцій у розмірі 27 750 грн.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_6 , задовольнити частково.
Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 11 грудня 2024 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 скасувати та ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити частково.
Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , право власності на 1/2 частку в праві спільної сумісної власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 131,6 кв.м, житловою площею 64,1 кв.м, а саме: житловий будинок літ. "А"; навіс літ. "Б"; сараї літ."В", "Г", "Д"; убиральня літ."Е"; літня кухня літ."Є»; колодязь № 1; огорожа № 2-6; вигрібна яма № 7; вимощення № І, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.
Здійснити розподіл судових витрат.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_3 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_4 , витрати зі сплати судового збору за подачу позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 17 444 (сімнадцять тисяч чотириста сорок чотири) гривні.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_3 , на користь держави різницю недоплаченого позивачкою судового збору за подачу позовної заяви та апеляційної скарги в загальному розмірі 3 480 (три тисячі чотириста вісімдесят) гривень 65 копійок.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_3 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_4 , витрати на професійну правничу допомогу в суді першої та апеляційної інстанцій у сумі 37 750 (тридцять сім тисяч сімсот п'ятдесят) гривень.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повна постанова складена 11 квітня 2025 року.
Головуючий І. М. Литвинюк
Судді: І. Н. Лисак
І. Б. Перепелюк