14 квітня 2025 рокуЛьвівСправа № 380/9595/24 пров. № А/857/28170/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
судді-доповідача Шинкар Т.І.,
суддів Обрізка І.М.,
Сеника Р.П.
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2024 року (головуючий суддя Качур Р.П..), ухвалене за правилами спрощеного позовного провадження в м. Львів, у справі № 380/9595/24 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії
03 травня 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду із позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач), у якій просив: визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату індексації грошового забезпечення); зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, виходячи з середньоденного заробітку (грошового забезпечення), нарахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, у розмірі 81900,24 грн.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2024 року в задоволені позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволені позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що спір про нарахування та виплату компенсації втрати частини доходу у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення, стосується заробітної плати військовослужбовця. За вказаних обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що 16.04.2024 із позивачем не проведено остаточний розрахунок, а такий буде здійснено після розгляду справи № 380/14103/24. Вважаючи відсутність факту проведення з позивачем остаточного розрахунку при звільненні, суд першої інстанції вважав, що позбавлений можливості стягнути на користь позивача середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні, а тому вимоги задоволенню не підлягають.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, просить рішення суду від 30 вересня 2024 року скасувати та позовні вимоги задовольнити. Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що при звільненні з військової служби з ним не проведено повного розрахунку за грошовим забезпеченням (виплата грошового забезпечення з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року). Таку виплату у розмірі 97 771, 35 грн відповідач здійснив лише 16.04.2024 року, відповідно з боку відповідача мало місце порушення строків розрахунку при звільненні. Звертає увагу апеляційного суду на те, що оскільки відповідачем, який уповноважений здійснювати нарахування та виплату грошового забезпечення, не проведено виплату грошового забезпечення з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року - це є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України. Апелянт зазначає що суд першої інстанції неправильно застосував норми права у подібних правовідносинах та не врахував висновки Верховного Суду.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України не відповідає.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу в Збройних Силах України, зокрема у військовій частині НОМЕР_1 . Згідно з витягом із наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 25 березня 2021 року № 61 позивача з 25 березня 2021 року виключено зі списків особового складу військової частини та з усіх видів забезпечення.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 27.09.2023 у справі № 380/15593/23, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії задоволено частково: визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення з 30.01.2020 по 31.12.2020, грошової допомоги на оздоровлення за 2020 рік, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік, без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020рік» станом на 01.01.2020; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 з 30.01.2020 по 31.12.2020, грошової допомоги на оздоровлення за 2020 рік, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік, з урахуванням посадового окладу га окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» станом на 01.01.2020, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінет Міністрів Україні «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704, та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум, та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 44 від 15.01.2004; визнано протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 грошового забезпечення з 01.01.2021 по 25.03.2021, грошової допомоги на оздоровлення за 2021 рік, грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2018-2021 роки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2021 рік, одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021рік» станом на 01.01.2021; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 здійснити перерахунок грошового забезпечення ОСОБА_1 з 01.01.2021 по 25.03.2021, грошової допомоги на оздоровлення за 2021 рік, грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2018-2021 роки, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2021 рік, одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, визначеного шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» станом на 01.01.2021 на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з пунктом 4 постанови Кабінет Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704, та провести їх виплату з урахуванням раніше виплачених сум, та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 44 від 15.01.2004.
На виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 27.09.2023 у справі № 380/15593/23, яке набрало законної сили, відповідачем 16.04.2024 здійснено виплату визначених судовим рішенням сум грошового забезпечення у розмірі 97 771,35 грн.
Оскільки, як вважає позивач, з ним несвоєчасно проведено розрахунок при звільненні, він звернувся із цим позовом до суду за стягненням середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі Закон № 2011-ХІІ).
Статтею першою Закону № 2011-ХІІ визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Частиною другою статті 1-2 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Згідно абзацу першого пункту першого статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової оплачуваної відпустки, індексації) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд апеляційної інстанції вважає можливим застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби військовослужбовців.
Так, згідно частини першої статті 47 КЗпП України (в редакції, чинній виключення позивача зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України (в редакції, чинній на час виключення позивача зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно статті 117 КЗпП України (в редакції, чинній виключення позивача зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення) в разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
Так, предметом спору в даній справі є стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки виплати розрахунку при звільненні.
Відповідно до правової позиції, сформованої в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України і статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.
19 липня 2022 року набрав чинності Закон України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі Закон № 2352-ІХ), яким, зокрема викладено в новій редакції норму статті 117 КЗпП України.
Статтею 117 КЗпП України (в редакції Закону № 2352-ІХ, яка була чинною на час виплати позивачу індексації грошового забезпечення) передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Так, як це встановлено судом першої інстанції, на виконання судового рішення у справі № 380/15593/23 відповідач 16.04.2024 виплатив належні суми грошового забезпечення у розмірі 97 771,35 грн.
Так, спірний період у цих правовідносинах є з 25.03.2021 року (день виключено зі списків особового складу військової частини та з усіх видів забезпечення) по 16.04.2024 (день виконання рішення у справі № 380/15593/23).
Водночас суд апеляційної інстанції зазначає, що період з 25 березня 2021 року по 18 липня 2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто, без обмеження строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосуватися принцип співмірності та, суд, відповідно, може зменшити таку виплату.
Період з 19 липня 2022 року по 16 квітня 2024 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати середнього заробітку працівникові шістьма місяцями.
У межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року із врахуванням висновків Верховного Суду, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
Аналогічна правова позиція відображена Верховним Судом у постановах від 30 листопада 2023 року у справі № 380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі № 560/9586/22, від 15 лютого 2024 року у справі № 420/11416/23.
Середній заробіток працівника згідно з ч.1 ст.27 Закону України «Про оплату праці» визначається за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995.
Пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100) передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати (крім обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки) середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 5 розділу ІV Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством календарних днів за цей період.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період .
В позовній заяві позивач обґрунтовує свої вимоги з покликанням на Закон №2352-ІХ та вважає, що сума, яка має бути виплачена відповідачем як справедлива сатисфакція охоплюється шістьома місяцями - 184 днями.
Відповідно до наявної у матеріалах справи довідки про нараховане щомісячне грошове забезпечення та індексацію ОСОБА_1 за січень 2013 - березень 2021 розмір грошового забезпечення позивача у січні 2021 року становив 13 130, 77 грн, у лютому 2021 року - 13 130, 77 грн.
Кількість календарних днів за січень- лютий 2021 року становить 59 днів.
Відтак середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням складає 445, 11 грн (26 261, 54 грн/59 день).
Таким чином, середнє грошове забезпечення у зв'язку з затримкою розрахунку при звільненні становить 81 900, 24 грн. (445, 11 грн х 184 календарних дні).
Визначаючи розмір спірного середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні та час затримки такого розрахунку, суд апеляційної інстанції зауважує, що після постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 правова позиція суду касаційної інстанції щодо наявності передбачених статтею 117 КЗпП України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення, не піддавалася зміні (відступу).
Окрім того, суд апеляційної інстанції зазначає, що строки звернення за кожною підставою для нарахування середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку обраховуються окремо.
Така правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 10.02.2022 у справі №300/3142/20, від 07.09.2023 у справі №160/914/23, застосування якої судом є релевантним у спірних правовідносинах.
Таким чином, місячний строк звернення до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку, який проведений 16.04.2024, розпочав свій відлік 17.04.2024 та спливав 16.05.2024, проте позивач в межах строку - 03.05.2024 звернувся з цим позовом до суду, а відтак висновок суду першої інстанції щодо відсутності факту проведення з позивачем остаточного розрахунку при звільненні, як підстава відмови в позові є помилковим, та ставить позивача у становище на майбутнє позбавлення права на отримання спірних виплат як таких, строк щодо звернення по яких буде пропущений, що не узгоджується з принципом правової визначеності та принципом справедливого ефективного захисту порушених прав.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та аналізуючи вказані правові норми, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що невиплата відповідачем середнього грошового забезпечення позивачу за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата належних сум грошового забезпечення на виконання судового рішення) є протиправною.
Відповідно до статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з частиною 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За встановлених обставин, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, зважаючи на висловлену Верховним Судом правову позицію у такій категорії справ, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні- невиплата належних сум грошового забезпечення на виконання судового рішення.
Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на викладене, враховуючи положення статті 317 КАС України, прецеденту практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції при винесені оскаржуваного рішення неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, висновки суду першої інстанції обставинам справи не відповідають, а тому рішення суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
У відповідності до вимог статті 139 КАС України на користь позивача підлягає розподілу судовий збір, сплачений ним за подання позовної заяви та апеляційної скарги.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 317, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 вересня 2024 року у справі № 380/9595/24 скасувати та позов ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, виходячи з середньоденного заробітку (грошового забезпечення) у розмірі 81900,24 грн.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_2 ; місцезнаходження: АДРЕСА_1 ) судовий збір згідно квитанції 6661-8183-6612-4599 від 04.05.2024 в сумі 968 (дев'ятсот шістдесят вісім) грн. 96 коп. та квитанції № 4866-3811- 8409-4883 від 30.10.2024 в сумі 1 453 (одна тисяча чотириста п'ятдесят три) грн. 44 коп.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя Т. І. Шинкар
судді І. М. Обрізко
Р. П. Сеник