Справа № 761/22964/24
Провадження № 2/761/2335/2025
(заочне)
17 лютого 2025 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого - судді Мальцева Д.О.
за участю секретаря Процко В.М.
представника позивача ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Шевченківського районного суду міста Києва, в залі судових засідань, цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання права власності та зобов'язання не чинити перешкоди у користуванні власністю,-
До Шевченківського районного суду м. Києва звернувся ОСОБА_2 (далі - позивач) з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності на нерухоме майно та усунення перешкод в користуванні, згідно з яким просить суд:
-визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло від 10.04.2022, видане на ім'я ОСОБА_3 ;
- визнати ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , власником квартири АДРЕСА_1 ;
- зобов'язати ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , не чинити перешкод ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 ;
- стягнути з ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , на користь ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 судовий збір.
Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 24.11.2012 ОСОБА_2 став власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу, 1596 від 20.09.2012.
01.01.2022 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір оренди житлового приміщення.
Відповідно до умов вищевказаного договору оренди ОСОБА_2 передав в оренду строком на один рік ОСОБА_3 квартиру загальною площею 60, 10 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 .
При цьому, після закінчення строку дії договору оренди ОСОБА_3 не звільнив орендовану квартиру, здійснив заміну вхідних замків та перестав здійснювати оплату орендної плати.
На вимогу власника квартири ОСОБА_2 про звільнення займаної квартири, відповідач повідомив, що не визнає позивача законним власником вищевказаної квартири та не буде її звільняти, оскільки він є новим власником даної квартири на підставі свідоцтва про право власності на житло від 10.04.2022 року.
Таким чином, з урахуванням того факту, що ОСОБА_3 не визнає права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 , позивач вимушений звернутись до суду за захистом своїх прав із даним позовом.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.06.2024 року матеріали позову передані на розгляд судді Мальцева Д.О.
28.06.2024 року ухвалою судді Шевченківського районного суду міста Києва Мальцева Д.О. відкрито провадження, справу призначено до розгляду за правилами позовного провадження в загальному порядку.
10.09.2024 року ухвалою суду закрито підготовче засідання та призначено справу до розгляду по суті.
Від відповідача відзив не надходив.
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити у повному обсязі.
Відповідач в судове засідання не з'явився, про дату місце та час судового розгляду був повідомлений належним чином.
Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею (ч.1 ст. 223 ЦПК України).
За таких обставин, з урахуванням положень ст.ст. 223, 280 ЦПК України, суд ухвалює проводити розгляд у заочному порядку за відсутності відповідача, на підставі наявних в справі доказів.
Суд, заслухавши пояснення сторони позивача, розглянувши подані документи, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється порядку іншого судочинства.
Відповідно до частини першої статті 11 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України, право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до пункту другого частини першої ст. 3 Цивільного кодексу України визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. (ч.1 та 2 ст. 321 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 321 Цивільного Кодексу України, право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом.
Згідно з пунктом 6 Тимчасового положення про реєстрацію видача свідоцтва про право власності здійснюється органами місцевого самоврядування, державними органами приватизації, Державним управлінням справами на житлові та нежитлові об'єкти. БТІ можуть лише за дорученням вказаних органів проводити підготовку документів для видачі свідоцтв.
Тобто свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється або припиняється. Свідоцтво про право власності не породжує виникнення у суб'єкта відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності.
Згідно зі ст. 2 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою та шостою ст. 203 Цивільного кодексу України,. Тобто, зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасників правочину має бути вільним і відповідати його волі.
Частиною першою статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Статтею 236 Цивільного кодексу України, визначено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Вказані правові висновки узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).
Згідно ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Згідно ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03 квітня 2018 року свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється або припиняється. Свідоцтво про право власності не породжує виникнення у суб'єкта відповідного права, а тільки фіксує факт його наявності.
Таким чином, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 не підлягають задоволенню, оскільки правовстановлюючим документом у цьому випадку є розпорядження №1278 від 10.04.2023 року на підставі якого видане Свідоцтво про право власності на житло від 10.04.2022 року, дійсність якого сторонами не оскаржується.
Щодо вимоги про визнання за позивачем права власності на квартиру, то така вимога також не підлягає до задоволення, оскільки судом не встановлено підстав набуття позивачем права власності на квартиру згідно ЦКУ України, така вимога є похідною від основної вимоги про визнання недійсним свідоцтво про право власності на житло від 10.04.2022, видане на ім'я ОСОБА_3 .
У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житловим приміщенням допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до ч.ч.1,2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
З огляду на викладене, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, суд дійшов висновку, що позовна вимога про зобов'язання ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , не чинити перешкод ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 не підлягають задоволенню, оскільки у матеріалах справи відсутні докази того, що позивач втратив право користування спірною квартирою.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
На основі повно та всебічно з'ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог повністю.
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.1 ст. 141 ЦПК України). Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (ч.2 ст. 141 ЦПК України).
В порядку ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України суд не вирішує питання розподілу судових витрат, враховуючи, що в межах даного спору судом ухвалено рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.
Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 2, 10, 49, 76, 77-81, 89, 141, 209, 210, 223, 247, 265, 274, 279, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, визнання права власності та зобов'язання не чинити перешкоди у користуванні власністю.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Суддя