09 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 760/34352/21
провадження № 61-12285св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого- Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 ,
позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,
відповідач за зустрічним позовом- ОСОБА_1 ,
третя особа- Служба у справах дітей та сім'ї Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Ходченко Олени Миколаївни та касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Заведія Владислава Ігоровича на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 23 серпня 2023 року, ухвалене у складі судді Шереметьєвої Л. А., та постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2024 року, прийняту у складі колегії суддів: Мостової Г. І., Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою та стягнення упущеної вигоди.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 18 травня 2010 року між попереднім власником квартири ОСОБА_6 , від імені якого діяв ОСОБА_2 , та ОСОБА_7 , від імені якого діяв ОСОБА_8 , укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
Після укладення договору продавець став стверджувати, що він був ошуканий покупцями при його укладенні, у зв'язку з чим за його заявою була порушена кримінальна справа, яка надалі була направлена до суду.
Вироком Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 16 січня 2015 року ОСОБА_8 був визнаний невинуватим.
Надалі у провадженні суду були наявні спори про право власності на квартиру. Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 27 квітня 2018 року відмовлено у позові про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним.
Наразі у провадженні Солом'янського районного суду міста Києва перебуває цивільна справа № 760/18551/18 за позовом ОСОБА_6 (правонаступником якого є ОСОБА_2 ) до ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , за участю третьої особи - приватного нотаріуса Вовк І. І., про визнання договору купівлі-продажу квартири нікчемним у зв'язку з його удаваністю та зустрічним позовом про визнання права власності на квартиру, в межах якої втретє оспорюється питання щодо права власності на спірну квартиру.
Вказувала на те, що у зв'язку зі смертю ОСОБА_7 їй видані свідоцтва про право власності на квартиру - 1/2 частини квартири як спільне майно подружжя та 1/2 частини - в порядку спадкування.
На підставі вказаних документів вона зареєструвала своє право власності на квартиру у Державному реєстрі речових прав.
Зазначала, що у належній їй квартирі з часу її придбання - 18 травня 2010 року і до теперішнього часу проживають члени сім'ї ОСОБА_9 , які без достатніх на те підстав використовують належну їй квартиру і перешкоджають їй використовувати квартиру за призначенням (зокрема, здавати квартиру в оренду з метою отримання прибутку). ОСОБА_2 та члени його родини не бажають добровільно звільняти належну їй квартиру та змінювати реєстрацію місця проживання, хоча, у зв'язку з продажем ОСОБА_6 квартири, він сам та члени його родини, зокрема ОСОБА_2 , його дружина та діти, втратили право проживання у цій квартирі.
З урахуванням зазначеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила судусунути їй перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення відповідача та членів його родини (дружини та двох дітей) і зняття з реєстрації місця проживання відповідача та членів його родини (дружини та двох дітей), а також стягнути солідарно з відповідача та членів його родини (дружини та двох дітей) 2 458 112,13 грн упущеної вигоди.
У червні 2022 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом скасування записів про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно.
Зустрічна позовна заява ОСОБА_2 обґрунтована тим, що з 29 вересня 2004 року його батько ОСОБА_6 на праві власності володів квартирою АДРЕСА_1 .
18 травня 2010 року, введений в оману ОСОБА_2 , який діяв від імені ОСОБА_6 , та ОСОБА_8 за втраченим паспортом, який діяв в інтересах ОСОБА_7 , уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
На час підписання договору у квартирі проживав він з дружиною та двома неповнолітніми дітьми.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер, а він ( ОСОБА_2 ) є його правонаступником та спадкоємцем.
ОСОБА_7 також помер, його правонаступником є ОСОБА_1 (дружина).
Договір купівлі-продажу від 18 травня 2010 року ОСОБА_7 не зареєстрував у Комунальному підприємстві «Київське міське бюро технічної інвентаризації», про що свідчить відсутність відмітки на цьому договорі. Водночас після смерті ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_2 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно щодо об'єкта нерухомого майна 26 липня 2021 року внесено запис про право власності на квартиру за зазначеною адресою за померлою особою після спливу більше 5 років від дати смерті.
Приватний нотаріус Вовк І. І. в межах спадкової справи № 58853987 до спадкової маси вніс об'єкт нерухомості, а саме 1/2 частини спірної квартири на підставі договору від 18 травня 2010 року.
Вказував на те, що нотаріус не взяв до уваги факт наявності у суді справи № 760/18551/18 про встановлення нікчемності правочину у зв'язку з його удаваністю та визнання договору недійсним, і зустрічним позовом ОСОБА_1 про визнання права власності на квартиру, розгляд якої триває. Також нотаріус не взяв до уваги реєстрацію у цій квартирі місця проживання дитини ОСОБА_5 з 16 липня 2021 року, якого фактично позбавив житла.
Всупереч викладеному, приватний нотаріус Вовк І. І. вніс до реєстру записи про право власності на зазначену квартиру за ОСОБА_1 .
З урахуванням зазначеного, ОСОБА_2 просив суд усунути йому перешкоди у користуванні житлом шляхом скасування записів про право власності від 04 серпня 2021 року № 43324012 та від 04 серпня 2021 року № 43323957, внесених до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно щодо квартири АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 23 серпня 2023 року, з урахуванням ухвали суду від 13 вересня 2023 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні власністю - квартирою АДРЕСА_1 .
Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .
У решті позову відмовлено.
У зустрічному позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом скасування рішень державних реєстраторів відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 є власником спірної квартири, її право власності зареєстровано у встановленому законом порядку і на цей час не оспорено. У спірній квартирі проживає ОСОБА_2 , докази проживання у квартирі інших осіб (дружини ОСОБА_2 та дітей) відсутні, а тому суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для усунення ОСОБА_1 перешкод у користуванні власністю - квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 , а у задоволенні позовних вимог про виселення членів родиниОСОБА_2 відмовив.
Також суд першої інстанції вважав безпідставними вимоги ОСОБА_1 в частині зняття відповідачів з реєстрації місця проживання у цій квартирі.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення упущеної вигоди, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка не надала доказів на підтвердження цих позовних вимог, оскільки приведені у позові обґрунтування упущеної вигоди та наданий звіт про оцінку майнових прав отримання доходів від надання квартири в оренду, є теоретичними можливостями отримання доходу, що не є підставою для стягнення упущеної вигоди.
Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що право власності покупця ОСОБА_8 на квартиру було зареєстроване у встановленому законом порядку на момент його посвідчення, а тому нотаріусом дотримано вимоги закону при оформленні спадщини та проведенні державної реєстрації права власності позивача на квартиру, тому суд першої інстанції, з урахуванням наведених обставин, дійшов висновку про часткове задоволення первісного позову та відсутність підстав для задоволення зустрічного позову.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Київського апеляційного суду від 26 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 23 серпня 2023 року в частині задоволеного первісного позову скасовано з ухваленням нового судового рішення.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення відмовлено.
В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 23 серпня 2023 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що наявні достатні та триваючі зв'язки відповідачів та їх малолітніх дітей із спірною квартирою. Відповідачі та їхні малолітні діти тривалий час постійно проживають у спірний квартирі.Як покупець ОСОБА_7 після 22 вересня 2010 року до своєї смерті ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), так і позивач ОСОБА_1 (яка є спадкоємцем ОСОБА_7 ), не зверталися до продавця ОСОБА_6 та відповідачів з вимогою виконати умови пункту 13 договору купівлі-продажу та звільнити спірну квартиру. З позовом про виселення відповідачів ОСОБА_1 звернулася через 11 років після укладення договору купівлі-продажу. Докази, що у відповідачів є інше житло, в матеріалах справи відсутні. ОСОБА_2 , який був зареєстрований у спірній квартирі 14 березня 1991 року, з реєстрації місця проживання у зв'язку з відчуженням спірної квартири на підставі договору не знявся, а 16 липня 2021 року у спірній квартирі був зареєстрований неповнолітній син ОСОБА_2 - ОСОБА_5 . ОСОБА_1 , звертаючись з цим позовом, не обґрунтовувала необхідності її проживання у вказаній квартирі, а також не посилалася на існування заборгованості за комунальними платежами, руйнування чи умисного пошкодження спірної квартири.
За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про те, що виселення відповідачів, які проживають у спірній квартирі більше 11 років, сприймають його як єдине житло, не мають іншого житла, придатного для проживання, становитиме надмірний тягар для них та за обставин цієї справи є непропорційним.
Водночас апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення упущеної вигоди та для задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про скасування державної реєстрації права власності.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводів
У вересні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Ходченко О. М. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 23 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2024 року в частині відмови у задоволенні зустрічного позову, ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення зустрічного позову у повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вовк І. І. до спадкової маси в рамках спадкової справи № 58853987, номер спадкової справи у нотаріуса - 56/2016, після померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 , внесла об'єкт нерухомого майна, а саме: 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , не врахувала той факт, що відповідно до відомостей Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації» квартира на праві власності зареєстрована за померлим ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності, а на розгляді у Солом'янському районному суді міста Києва перебуває справа № 760/18551/18 за позовом ОСОБА_6 (правонаступник ОСОБА_2 ) до ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , третя особа - приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вовк І. І., про встановлення нікчемності правочину у зв'язку з його удаваністю та визнання договору недійсним.
Під час оформлення за ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 нотаріусом порушено положення Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, проігноровано факт існування відкритої спадкової справи № 98/2020 (номер у спадковому реєстрі 65476572} після смерті ОСОБА_6 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкоємцем після смерті якого є ОСОБА_2 . Також нотаріус не врахував, що у спірній квартирі зареєстровано місце проживання ОСОБА_2 з 14 березня 1991 року та неповнолітньої дитини ОСОБА_5 з 16 липня 2021 року, і фактично позбавив його житла.
Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Фісенко Т. П. порушив вимоги пункту 5 статті 24 Закону України «Про державну реєстрацію прав та їх обтяжень», якою передбачено, що підставами для відмови у державній реєстрації прав та їх обтяжень є, зокрема, наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, оскільки відповідно до отриманих нею документів, спірна квартира зареєстрована за ОСОБА_6 та, відповідно, спір про право власності повинен бути вирішений у судовому порядку.
При цьому ні ОСОБА_1 , ні державні реєстратори не зверталися до Служби у справах дітей та сім'ї Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації щодо правомірності проведення реєстраційних дій щодо квартири, в якій зареєстрований неповнолітній син ОСОБА_2 .
Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 705/552/15-а (провадження № 11-75за18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19) та у постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 826/14016/16 (провадження № К/9901/16046/18), від 11 лютого 2019 року у справі № 2а-204/12 (провадження № К/9901/37174/18), від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, від 22 березня 2023 року у справі № 463/6829/21-ц (провадження № 61-12264св22); суд не дослідив зібрані у справі докази.
У вересні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Заведій В. І. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 23 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та зняття з реєстрації місця проживання та ухвалити у цій частині нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 .
Касаційна скарга мотивована тим, що рішення суду про відмову в задоволенні позову про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення є таким, що порушує «справедливий баланс» між інтересами відповідачів та правами позивача як власника квартири.
Квартира АДРЕСА_1 відчужена у добровільному порядку. Умови договору купівлі-продажу покупцем виконані у повному обсязі (кошти сплачені). Квартира мала бути передана покупцю для вільного користування і безперешкодного володіння у стані, що відповідає санітарним та технічним нормам щодо житлових приміщень не пізніше 22 вересня 2010 року, мала бути сплачена заборгованість з комунальних послуг, квартира мала бути звільнено від наявних в ній речей домашнього вжитку, а покупцю мали бути передані ключі від квартири, технічні документи. Крім того, відповідно до договору купівлі-продажу квартири, продавець (в особі представника) довів до відома представника покупця, а представник покупця взяв до уваги, що за адресою місцезнаходження квартири, що є предметом цього договору, не проживають та не зареєстровані малолітні та/або неповнолітні діти, а також відсутні малолітні та/або неповнолітні діти, що мають право користування квартирою.
Станом на момент укладання договору купівлі-продажу питання щодо майбутнього місця проживання дітей та сім'ї ОСОБА_9 не виникало. У квартирі фактично проживали ОСОБА_6 (батько відповідача ОСОБА_2 ) без реєстрації та відповідач ОСОБА_2 з реєстрацією, що встановлено судами попередніх інстанцій. Відомостей про проживання ОСОБА_3 (дружини відповідача), ОСОБА_4 (сина відповідача) та ОСОБА_5 (сина відповідача) у квартирі, а також щодо реєстрації місця проживання когось з них на момент укладання договору купівлі-продажу були відсутні і така інформація покупцю не доводилася.
Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані за іншою адресою, тому мають право на проживання в об'єкті нерухомого майна, який знаходиться за іншою адресою.
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (молодший син ОСОБА_2 ), був зареєстрований у квартирі лише 16 липня 2021 року. До того мав іншу адресу місця реєстрації.
Після продажу квартири продавець ОСОБА_6 (батько відповідача), а згодом його син - відповідач ОСОБА_2 , діяли особливо недобросовісно, зловживаючи правами нового власника квартири: у визначені строки квартиру не звільнили; ініціювали кримінальну справу за фактом нібито шахрайства, за результатом якої винесено виправдувальний вирок; неодноразово зверталися до суду з позовами про визнання недійсним договору купівлі-продажу, у задоволенні яких відмовлено; звернулися до суду з черговим позовом визнання договору купівлі-продажу удаваним; з 2010 року, в рамках кримінальної справи та в рамках кожної з цивільних справ, ініціювали отримання заходів забезпечення, які перешкоджали зареєструвати право власності покупцю у Комунальному підприємстві «Київське міське бюро технічної інвентаризації», а згодом - у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що в свою чергу унеможливлювало звернення покупця (його правонаступника) до суду з негаторним позовом про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення, оскільки згідно з даними Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації» власником квартири значився ОСОБА_6 .
Після смерті ОСОБА_6 , його сином ОСОБА_2 у 2021 року вживалися заходи щодо успадкування спірної квартири, яка була продана у 2010 році і померлому ОСОБА_6 вже не належала.
При розгляді справи судом першої інстанції зроблено правильні висновки щодо наявності підстав для виселення ОСОБА_2 з квартири, втім помилково відхилено як доказ довідку ОСББ «Локомотив Київ» від 26 березня 2018 року, яка підтверджувала обґрунтованість позиції позивача щодо необхідності ухвалення рішення про виселення з ОСОБА_2 і членів його родини.
Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги обставини набуття права власності на квартиру та поведінку продавця ОСОБА_6 , та відпвоідача ОСОБА_2 , яка є особливо недобросовісною стосовно покупця та позивача, як правонаступника покупця, а тому дійшов помилкового висновку про відмову у виселенні відповідачів. Таке судове рішення ставить під сумнів основи існування права власності в державі та суперечить положенням Конституції України, цивільному законодавству та положенням статті 1 Першого протоколу до Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод.
Підставами касаційного оскарження судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 листопада 2021 року у справі № 127/9516/20 (провадження № 61-8889св21), від 22 вересня 2022 року у справі № 753/14645/20 (провадження № 61-4523св22), від 28 червня 2023 року у справі № 619/4887/20 (провадження № 61-12871св22), від 02 серпня 2023 року у справі № 350/360/21 (провадження № 61-7735св23), від 23 травня 2024 року у справі № 595/524/18 (провадження № 61-16436св23), від 19 червня 2024 року у справі № 761/43734/21 (провадження № 61-5032св23).
Судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення упущеної вигоди не оскаржуються, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У вересні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Ходченко О. М. подала відзив на касаційну скаргупредставника ОСОБА_1 - адвоката Заведія В. І., у якому просила відмовити у задоволенні цієї касаційної скарги.
Рух касаційних скаргу у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Ходченко О. М. на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 23 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2024 року та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Ходченко О. М. на додаткове рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 19 вересня 2023 року у цій справі відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 18 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Заведія В. І.
У вересні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.
Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до Інформаційної довідки КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 19 липня 2021 року КВ-2021 № 27816 квартира АДРЕСА_1 на праві власності була зареєстрована за ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Головним управлінням житлового забезпечення 08 жовтня 2004 року та зареєстрованого в бюро 14 жовтня 2004 року за реєстровим № 49/33317.
Власник вказаної квартири ОСОБА_6 є членом ЖБК «Локомотив».
Відповідно до довідки форми № 3 від 05 травня 2010 року № 922 у квартирі АДРЕСА_1 , що належить на праві власності ОСОБА_6 , зареєстрований син власника ОСОБА_6 - ОСОБА_2 з 14 березня 1991 року, проживають власник ОСОБА_6 без реєстрації та син власника ОСОБА_6 - ОСОБА_2 з реєстрацією.
18 травня 2010 року між ОСОБА_6 , від імені якого на підставі довіреності діяв його син ОСОБА_2 , та ОСОБА_7 , від імені якого на підставі довіреності діяв ОСОБА_8 , укладений договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І. І. та зареєстрований за № 4876.
За умовами договору купівлі-продажу квартири продавець передає у власність покупця, а покупець приймає належну продавцю квартиру АДРЕСА_1 і зобов'язується сплатити за неї визначену за домовленістю сторін грошову суму (пункт 1 договору).
Вказана квартира належить продавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого Головним управлінням житлового забезпечення 08 жовтня 2004 року серії НОМЕР_1 на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 29 вересня 2004 року за № 1788-С (пункт 2 договору).
Пунктом 3 договору визначено, що продаж здійснюється за 180 000,00 грн, які ОСОБА_8 , представник покупця, зобов'язується передати представнику продавця ОСОБА_2 , який зобов'язується прийняти готівкою після узгодження проекту договору. Підписання цього договору буде свідчити про те, що його умови повністю відповідають волевиявленню продавця і покупця, та про одержання представником продавця повного розрахунку за продану квартиру і відсутність матеріальних претензій, які б стосувались розрахунків за продану квартиру.
Продавець (в особі представника) довів до відома представника покупця, а представник покупця взяв до уваги, що за адресою місцезнаходження квартири, що є предметом цього договору, не проживають та не зареєстровані малолітні та/або неповнолітні діти, а також відсутні малолітні та/або неповнолітні діти, які мають право користування квартирою.
Згода дружини продавця - ОСОБА_10 на продаж квартири одержана, нотаріально посвідчена Дев'ятою Київською державною нотаріальною конторою 05 травня 2010 року за № 8-800.
Згода дружини покупця - ОСОБА_1 на покупку зазначеної квартири одержана і посвідчена приватним нотаріусом Запорізького нотаріального округу Бургазли І. І. 29 грудня 2009 року за № 11768 (пункт 6 договору).
Відповідно до пункту 13 договору продавець зобов'язався передати квартиру покупцю для вільного користування і безперешкодного володіння у стані, що відповідає санітарним та технічним нормам щодо житлових приміщень не пізніше 22 вересня 2010 року. При цьому сплатити заборгованість з комунальних послуг, звільнити квартиру від наявних в ній речей домашнього вжитку, передати покупцю ключі від квартири, технічні документи. Обов'язок продавця передати квартиру покупцю вважається виконаним у момент передачі покупцю ключів від квартири.
Відповідно до пункту 16 договору сторони стверджують, що цей договір не приховує іншої угоди, не носить характеру удаваного чи фіктивного, тобто відповідає дійсним намірам створити для себе юридичні наслідки.
Вказаний договір зареєстровано в Державному реєстрі правочинів, що підтверджується Витягом з Державного реєстру правочинів № 8545656 від 18 травня 2010 року.
Відповідно до довідки ОСББ «Локомотив» від 26 березня 2018 року № 19 у спірній квартирі ОСОБА_2 зареєстрований та проживає разом з родиною (дружина та двоє неповнолітніх дітей).
Відповідно до Витягу з Реєстру територіальної громади міста Києва від 28 вересня 2021 року № 70585785 за адресою: АДРЕСА_2 , станом на 28 вересня 2021 року зареєстровані ОСОБА_2 (з 14 березня 1991 року), ОСОБА_5 (з 16 липня 2021 року).
Після укладення 18 травня 2010 року договору купівлі-продажу квартири, спори сторін за ініціативою продавця квартири ОСОБА_6 , а надалі його спадкоємця - відповідача ОСОБА_2 , були предметом тривалих судових розглядів, у тому числі в порядку кримінального судочинства.
Станом на 29 травня 2010 року вже була порушена кримінальна справа за заявою ОСОБА_6 стосовно ОСОБА_8 за частиною другою статті 15, частиною четвертою статті 190 КК України, під час розгляду якої досліджувались обставини укладення договору купівлі-продажу, наявність факту обману зі сторони ОСОБА_8 .
Вироком Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 16 січня 2015 року ОСОБА_8 визнано невинуватим та виправдано на підставі пункту 1 частини першої статті 373 КПК України.
У кримінальній справі був допитаний як потерпілий ОСОБА_6 (продавець спірної квартири), який, зокрема, пояснив, що він є власником спірної квартири, у якій проживає його син ОСОБА_2 зі своєю родиною.
У кримінальній справі був допитаний як обвинувачений ОСОБА_8 (представник покупця квартири). А також були допитані як свідки: ОСОБА_7 (покупець спірної квартири), ОСОБА_1 (дружина ОСОБА_7 та мати ОСОБА_8 ), ОСОБА_2 (представник продавця), які пояснили відомі їм обставини укладення 18 травня 2010 року договору купівлі-продажу вказаної квартири.
У серпні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_8 , ОСОБА_1 з вимогами про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 18 травня 2010 року та визнання за позивачем права власності на вказану квартиру, зобов'язання провести реєстрацію прав власності позивача на квартиру у встановленому порядку.
Позовні вимоги обґрунтовував тим, що у травні 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_8 була досягнута усна домовленість про отримання грошових коштів у борг у сумі 55 000,00 дол. США під заставу спірної квартири. Надалі виявилось, що ОСОБА_8 не мав реальних намірів на вчинення вказаного правочину, використав необізнаність ОСОБА_2 у законодавстві та ввів його в оману з метою заволодіння шахрайським шляхом спірною квартирою.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 27 квітня 2018 року у справі № 760/15356/15-ц, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 липня 2018 року, відмовлено у позові попереднього власника квартири ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним.
У провадженні Солом'янського районного суду міста Києва перебуває цивільна справа № 760/18551/18 за позовом ОСОБА_6 (правонаступником якого є ОСОБА_2 ) до ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , за участю третьої особи - приватного нотаріуса Вовк І. І., про визнання договору купівлі-продажу квартири нікчемним у зв'язку з його удаваністю та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , про визнання права власності на квартиру.
Також судами встановлено, що сторони договору купівлі-продажу померли: ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_8 (покупець), а ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6 (продавець).
Позивач ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_7 (покупця спірної квартири) та матір ОСОБА_8 прийняли спадщину за померлим ОСОБА_7 та відповідно до договору про поділ спадкового майна від 22 грудня 2016 року здійснили поділ спадкового майна.
26 липня 2021 року право власності на спірну квартиру, що виникло на підставі договору купівлі-продажу від 18 травня 2010 року, зареєстровано за померлим ОСОБА_7 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Фесенко Т. П., що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна.
04 серпня 2021 року ОСОБА_1 були видані свідоцтва про право власності на квартиру - 1/2 частини квартири, як спільне майно подружжя, придбане в шлюбі, та 1/2 частини квартири - в порядку спадкування.
04 серпня 2021 року на підставі вказаних свідоцтв, право власності на квартиру було зареєстроване за ОСОБА_1 у Державному реєстрі речових прав.
Відповідно до пояснень Служби у справах дітей та сім'ї Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації від 25 січня 2022 року №108/24-313, служба заперечує проти виселення малолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Ходченко О. М. не підлягає задоволенню, а касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Заведія В. І. підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам судове рішення апеляційного суду не відповідає.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення та зняття з реєстрації місця проживання
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Суду як джерело права.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56).
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82).
Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»).
Навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).
Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» від 14 грудня 2017 року («Dakus v. Ukraine», заява № 19957/07), «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 2 березня 2011 року («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03), «Садов'як проти України» від 17 травня 2018 року («Sadovyak v. Ukraine», заява № 17365/14)).
Порушення Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із трьох зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
27 березня 2025 року ЄСПЛ встановив порушення статті 8 Конвенції та статті 1 Першого Протоколу до Конвенції у справі «Bilyavska v. Ukraine» (заява № 84568/17) за невиконання Державою своїх позитивних обов'язків по захисту власності.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб (частина перша статті 383 ЦК України).
Право користування чужим майном регламентоване у статтях 401-406 ЦК України. Сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту (пункт 4 частини першої статті 406 ЦК України).
Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (пункт 3 частини другої статті 16 ЦК України), зокрема усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (негаторний позов). Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права. Цей спосіб захисту може використати не тільки власник майна, але й особа, яка відповідно до закону або договору має право користування ним, зокрема у випадку, коли перешкоди у здійсненні зазначеного права чинить власник майна (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 761/5115/17 (пункт 33)). Метою такого позову є припинення неправомірних дій, не пов'язаних із позбавленням володіння майном. Інакше кажучи, негаторний позов може заявити, зокрема, власник, з володіння якого майно не вибуло, тобто коли порушені насамперед його права на користування та розпорядження майном. Належним відповідачем за таким позовом є особа, яка перешкоджає користуватися та розпоряджатися майном.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
Стаття 391 ЦК України визначає право власника, зокрема житлового приміщення або будинку, вимагати усунення порушень його прав будь-якими особами шляхом, який власник вважає прийнятним. Те, хто саме спричинив порушення права та з яких підстав, не має значення (див. постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16).
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).
Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не належать до кола осіб, які із ним постійно проживають і ведуть спільне господарство, усунення порушень права власності у будь-який час (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17).
Новий власник квартири через суд має право усувати усі перешкоди у користуванні своїм майном, зокрема виселяти з квартири повнолітніх осіб без надання іншого житлового приміщення. Таке право власника виникає тоді, коли він набув право власності на підставах, що не заборонені законом, тобто на підставі договору купівлі-продажу (постанова Верховного Судувід 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/ 13).
У спірних правовідносинах є конкуренція прав на повагу до житла ОСОБА_2 , який не є власником спірної квартири, та правом власності на неї ОСОБА_1 . Задоволення позову ОСОБА_1 допускає втручання у право на повагу до житла ОСОБА_2 , а відмова у його задоволенні допускає втручання у право власності ОСОБА_1 .
Наведені вище приписи та практика їхнього застосування є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, яка без згоди власника займає житлове приміщення. Тому суду слід з'ясувати, чи є легітимна мета втручання у право на повагу до житла, а за її наявності - чи пропорційним цій меті є задоволення позову.
Суди попередніх інстанцій встановили, що 18 травня 2010 року між ОСОБА_6 , від імені якого діяв його син ОСОБА_2 , та ОСОБА_7 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
Після укладення вказаного договору спори сторін за ініціативою продавця квартири, а надалі його спадкоємця - ОСОБА_2 , були предметом тривалих судових розглядів, в тому числі в порядку кримінального судочинства.
Вироком Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 16 січня 2015 року покупець квартири ОСОБА_8 був визнаний невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 15, частиною четвертою статті 190 КК України.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 27 квітня 2018 року відмовлено в позові попереднього власника квартири ОСОБА_6 про визнання укладеного договору купівлі-продажу квартири недійсним.
Сторони договору купівлі продажу померли: ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_8 , а ІНФОРМАЦІЯ_1 - ОСОБА_6 .
У зв'язку зі смертю ОСОБА_8 , ОСОБА_1 видані свідоцтва про право власності на квартиру - 1/2 частини як подружню половину, придбану в шлюбі, та 1/2 частини в порядку спадкування.
Право власності на квартиру зареєстроване ОСОБА_1 у Державному реєстрі речових прав 04 серпня 2021 року.
У спірній квартирі проживає та зареєстрований ОСОБА_2 з 14 березня 1991 року, а також 16 липня 2021 року, тобто через 11 років після відчуження квартири, був зареєстрований синОСОБА_2 - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані за іншою адресою.
ОСОБА_2 вселився до спірної квартири за згодою колишнього власника, до набуття позивачем права власності на неї, та постійно проживав у цій квартирі тривалий період часу.
ОСОБА_2 не є членом сім'ї ОСОБА_1 , між ним та ОСОБА_1 відсутні договірні відносини щодо користування спірним майном, ОСОБА_2 втратив право проживання у спірній квартирі у зв'язку з припиненням права власності ОСОБА_6 на це майно 18 травня 2010 року.
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Отже, сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності.
Принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб'єктів при виконанні своїх юридичних обов'язків і здійсненні своїх суб'єктивних прав.
У суб'єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб'єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов'язків.
Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.
Недобросовісна поведінка особи, яка полягає в учиненні дій, що можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.
У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право, що, на переконання Верховного Суду, і мало місце у цій справі.
Колегія суддів вважає, що не можна вважати добросовісною поведінку продавця квартири ОСОБА_6 , а надалі його спадкоємця - ОСОБА_2 , після укладення договору купівлі-продажу від 18 травня 2010 року.
Так, 29 травня 2010 року вже була порушена кримінальна справа за заявою ОСОБА_6 стосовно ОСОБА_8 за частиною другою статті 15, частиною четвертою статті 190 КК України, під час розгляду якої досліджувались обставини укладення договору купівлі-продажу, наявність факту обману зі сторони ОСОБА_8 .
Вироком Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 16 січня 2015 року покупець квартири ОСОБА_8 був визнаний невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 15, частиною четвертою статті 190 КК України.
У серпні 2015 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_8 , ОСОБА_1 з позовними вимогами про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , визнання за ним права власності на вказану квартиру та зобов'язання провести реєстрацію прав власності на квартиру у встановленому порядку.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 27 квітня 2018 року у справі № 760/15356/15-ц, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 17 липня 2018 року, відмовлено у позові попереднього власника квартири ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним.
Отже, договір купівлі-продажу від 18 травня 2010 року є чинним.
Вирішуючи спір у цій справі, суд першої інстанції правильно застосував норми статті 391 ЦК України та дійшов вірного висновку про усунення ОСОБА_1 перешкод у здійсненні права власності шляхом виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири.
Колегія суддів зазначає, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 . Повноту реалізації права власності обмежує проживання у квартирі ОСОБА_2 . Отже, виселення останнього з квартири переслідує легітимну мету захисту права власності ОСОБА_1 . Така мета передбачена у пункті 2 статті 8 Конвенції, а тому є легітимною.
Верховний Суд вважає, що ОСОБА_1 , як власник спірної квартири, має право володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном, а ОСОБА_2 , який, укладаючи договір купівлі-продажу, діяв в інтересах свого батька ОСОБА_6 , в силу об'єктивних обставин міг проявити розумну обачність та повинен був розуміти, що після відчуження квартири йому необхідно буде звільнити займане ним житлове приміщення.
Водночас колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про усунення їй перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом виселення ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ,ІНФОРМАЦІЯ_3 , оскільки, як встановили суди попередніх інстанцій, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зареєстровані за іншою адресою, дружина ОСОБА_2 - ОСОБА_3 разом із дітьми не проживає у спірній квартирі.
Також колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про зняття ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з реєстрації місця проживання у цій квартирі, оскільки зняття з реєстрації здійснюється, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, про виселення.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання в Україні» громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.
У пункті 50 постанови Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265 «Деякі питання декларування і реєстрації місця проживання та ведення реєстрів територіальних громад» визначено, що зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється на підставі: 1) заяви про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), поданої особою або її законним представником (представником) за формою згідно з додатком 5; 2) рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (у такому випадку адміністративний збір не сплачується); 3) свідоцтва про смерть або відомостей про державну реєстрацію смерті з Державного реєстру актів цивільного стану. У таких випадках датою зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання особи є дата видачі свідоцтва про смерть або дата здійснення актового запису про смерть особи; 4) повідомлення територіального органу або підрозділу ДМС із зазначенням відповідних реквізитів паспортного документа померлої особи або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку; 5) заяви власника житла про зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за формою згідно з додатком 6.
У пунктах 91-95 зазначеної постанови передбачено, що відомості про задеклароване/зареєстроване місце проживання (перебування)/зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи скасовуються органом реєстрації у разі проведення реєстраційних дій з порушенням вимог, встановлених законом.
У разі виявлення реєстраційних дій проведених з порушенням вимог, встановлених законом, керівник органу реєстрації проводить перевірку підстав для декларування/реєстрації/зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи, за її результатами складає висновок та приймає рішення про скасування декларування/реєстрації/зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи.
У разі скасування відомостей про задеклароване/зареєстроване місце проживання (перебування) особи місце проживання (перебування) такої особи вважається таким, що знято із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) за попередньою адресою житла.
У разі скасування відомостей про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи місце проживання (перебування) такої особи вважається таким, що задеклароване/зареєстроване за попередньою адресою житла.
Після скасування органом реєстрації відомостей про задеклароване/зареєстроване місце проживання (перебування)/зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи у реєстрі територіальної громади актуалізуються відповідні відомості про місце проживання особи.
У разі скасування відомостей про задеклароване/зареєстроване місце проживання з одночасним зняттям з попереднього задекларованого/зареєстрованого місця проживання особи місце проживання такої особи вважається таким, що задеклароване/зареєстроване за попередньою адресою житла.
Після скасування органом реєстрації відомостей про задеклароване/зареєстроване місце проживання з одночасним зняттям з попереднього задекларованого/зареєстрованого місця проживання особи орган реєстрації надсилає повідомлення до органу реєстрації, в якому місце проживання особи знято із задекларованого/зареєстрованого місця проживання, для актуалізації в реєстрі територіальної громади такого органу реєстрації відомостей про місце проживання особи шляхом поновлення відомостей щодо задекларованого/зареєстрованого місця проживання особи за попередньою адресою житла.
Про прийняте рішення особі надсилається повідомлення за формою згідно з додатком 7, в якому зазначаються підстави для його прийняття. Повідомлення надсилається особі у день прийняття органом реєстрації відповідного рішення.
Отже, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду, зокрема про позбавлення права користування житловим приміщенням та про виселення.
Щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом скасування рішень державних реєстраторів
Відповідно до пункту 66 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (у редакції на момент державної реєстрації правочину купівлі-продажу) для державної реєстрації права власності на підставі заяви спадкоємця подаються документи, необхідні для відповідної реєстрації, передбачені статтею 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та цим Порядком, що підтверджують набуття спадкодавцем права власності на нерухоме майно, витяг із Спадкового реєстру про наявність заведеної спадкової справи та документ, що містить відомості про склад спадкоємців, виданий нотаріусом чи уповноваженою на це посадовою особою органу місцевого самоврядування, якими заведено відповідну спадкову справу.
Державна реєстрація права власності на підставі заяви спадкоємця проводиться шляхом внесення до Державного реєстру прав відомостей про суб'єкта права власності.
У преамбулі цього Порядку зазначено, що він визначає умови, підстави та процедуру проведення відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, об'єкти незавершеного будівництва та їх, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов'язки суб'єктів у сфері державної реєстрації прав, а також умови, підстави та процедуру взяття на облік безхазяйного нерухомого майна.
Перелік документів, необхідних для реєстрації права власності на майно в порядку спадкування, наведений у частині першій статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а саме, державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі:
1) укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката;
2) свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката;
3) свідоцтва про право на спадщину, виданого нотаріусом або консульською установою України, чи його дубліката.
Відповідно до пунктів 4.16, 4.19 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за № 282/20595, видача свідоцтва про право на спадщину на майно, право власності на яке підлягає державній реєстрації, проводиться нотаріусом після подання документів, що посвідчують право власності спадкодавця на таке майно, крім випадків, передбачених пунктом 3 глави 7 розділу I цього Порядку, та перевірки відсутності заборони або арешту цього майна.
Якщо до складу спадкового майна входить нерухоме майно, нотаріус отримує інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно шляхом безпосереднього доступу до нього.
Відповідно до частини першої статті 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Чинна до 01 січня 2013 року редакція частини четвертої статті 334 ЦК України передбачала виникнення права власності у набувача майна за договором, який підлягав державній реєстрації, саме з моменту такої реєстрації договору.
Таким чином, до придбання нерухомого майна до 01 січня 2013 року підлягають застосуванню саме норми ЦК України, чинні на момент виникнення правовідносин, які визначають умови та момент виникнення права власності в набувача нерухомості за правочином, та зазначають про обов'язкову реєстрацію договору.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі №334/3161/17 зазначила, що особа, яка здійснила державну реєстрацію правочину відповідно до статей 334, 657 ЦК України, набула титул власника майна.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що договір купівлі-продажу від 18 травня 2010 року зареєстровано в Державному реєстрі правочинів, що підтверджується Витягом з Державного реєстру правочинів від 18 травня 2010 року № 8545656.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, установивши, що право власності покупця ОСОБА_8 на квартиру було зареєстроване у встановленому законом порядку на момент його посвідчення, дійшов правильного висновку про те, що оформлення спадщини та здійснення державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на квартиру нотаріусом проведено з дотриманням вимог закону.
Доводи ОСОБА_2 , викладені у касаційній скарзі, цих висновків судів не спростовують.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Оскільки суд апеляційної інстанції скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 , то постанова апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції. В іншій частині судові рішення є законними та обґрунтованими, а тому підлягають залишенню без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплатила судовий збір у розмірі 9 080,00 грн.
Оскільки касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Заведія В. І. підлягає частковому задоволенню, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 816,00 грн.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Ходченко Олени Миколаївни залишити без задоволення.
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Заведія Владислава Ігоровича задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2024 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей та сім'ї Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації, про усунення перешкод в користуванні квартирою шляхом виселення та зняття з реєстрації місця проживання скасувати, рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 23 серпня 2023 року в цій частині залишити в силі.
В іншій частині рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 23 серпня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 червня 2024 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 816,00 грн (одна тисяча вісімсот шістнадцять гривень 00 копійок).
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець