02 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 607/19247/21
провадження № 61-8714св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - Управління Служби безпеки України в Тернопільській області,
відповідачі: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ОСОБА_2 , ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ),
третя особа - Тернопільська міська рада,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргуОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 вересня 2023 року у складі судді Дзюбича В. Л. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 07 травня 2024 року у складі колегії суддів Костів О. З., Гірського Б. О., Хоми М. В. у справі за позовом Управління Служби безпеки України в Тернопільській області до ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ОСОБА_2 , ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), третя особа - Тернопільська міська рада, про визнання осіб такими, що втратили право користування службовим житловим приміщенням,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2021 року Управління Служби безпеки України в Тернопільській області (далі - Управління СБУ в Тернопільській області, Управління) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ОСОБА_2 , ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), третя особа - Тернопільська міська рада, в якому просило визнати відповідачів такими, що втратили право користування службовим житловим приміщенням, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Свої вимогиУправління мотивувало тим, що з 10 лютого 1993 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) проходив військову службу в СБУ та 07 березня 2008 року звільнений у запас за станом здоров'я.
У 2008 році особову справу полковника запасу СБУ ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) надіслано до міста Івано-Франківська для проведення мобілізаційної роботи у зв'язку з переїздом на постійне місце проживання до цього населеного пункту. З 01 серпня 2008 року відповідач, який має військову вислугу 17 років 01 місяць і 01 день, перебуває на військовому обліку в Управлінні СБУ в Івано-Франківській області.
Позивач також зазначав, що у період з 10 лютого 1993 року до 04 травня 2001 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) проходив військову службу в Управлінні СБУ в Чернівецькій області. 04 листопада 1995 року рішенням житлово-побутової комісії відповідачу на сім'ю з 4-х осіб (йому, дружині ОСОБА_3 , сину ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), дочці ОСОБА_4 , 1986 року народження) надано трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 зі зняттям з квартирного обліку. На підставі рішення виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 26 грудня 1995 року № 899/28 ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на сім'ю з 4-х осіб видано ордер на зазначене житло. Однак відповідно до розпорядження органу приватизації від 03 листопада 2008 року № 47992 квартиру АДРЕСА_2 було передано у спільну сумісну власність дочці відповідача ОСОБА_5 та його тещі ОСОБА_6 , 1935 року народження. Отже, пенсіонер ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) у 1995 році за попереднім місцем проходження військової служби уже забезпечувався житлом за рахунок СБУ.
У період з 04 травня 2001 року до 07 жовтня 2004 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) проходив військову службу в Центральному управлінні СБУ, однак наказом Голови СБУ від 07 жовтня 2004 року № 2094-ос його перевели до Управління СБУ в Тернопільській області для подальшого проходження військової служби.
07 листопада 2005 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) звернувся до керівництва Управління СБУ в Тернопільській області із рапортом про зарахування на квартирний облік.
Рішенням спільного засідання адміністрації Управління СБУ в Тернопільській області та Житлово-побутової комісії Управління від 30 грудня 2005 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) зараховано на квартирний облік Управління у складі сім'ї з 4-х осіб (він, дружина ОСОБА_3 , син ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), дочка ОСОБА_4 ) та включено до списку осіб, які мають право на позачергове забезпечення житловими приміщеннями. Також 22 лютого 2006 року відповідачу разом із членами сім'ї видано ордер на трикімнатну службову квартиру АДРЕСА_3 .
06 липня 2006 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) зареєстрував своє місце проживання у службовій квартирі, однак 27 травня 2009 року він був знятий з реєстраційного обліку у цій квартирі та зареєстрував нове місце проживання за адресою: АДРЕСА_4 . Його син ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) зареєстрував своє місце проживання у спірній службовій квартирі 07 листопада 2006 року, проте згодом був знятий з реєстраційного обліку.
26 серпня 2010 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) знову зареєстрував своє місце проживання у зазначеній службовій квартирі. Цього ж дня, 26 серпня 2010 року, у спірному службовому житлі зареєструвала своє місце проживання ОСОБА_5 , хоча вона вже була заміжньою та мала нову сім'ю.
06 листопада 2010 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), а 24 вересня 2013 року ОСОБА_5 були зняті з реєстрації місця проживання у службовому житлі, причому остання знову зареєструвала своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_5 .
Шевченківський районний суд міста Чернівці рішенням від 11 квітня 2011 року у справі № 2-903 розірвав шлюб між ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та його дружиною ОСОБА_3 .
25 травня 2012 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) знову зареєстрував своє місце проживання у службовій квартирі АДРЕСА_3 , а вже 02 червня 2012 року він зареєстрував у службовій квартирі свою матір ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , на яку ордер не видавався та яка до цього проживала і була зареєстрована у селі Закреничному Рожнятівського району Івано-Франківської області.
24 вересня 2013 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) був знятий з реєстрації місця проживання у службовому житлі. Його колишня дружина ОСОБА_3 зареєструвала своє місце проживання у службовій квартирі Управління СБУ в Тернопільській області лише 24 вересня 2013 року, однак вже 05 червня 2015 року вона була знята з реєстрації місця проживання у цій квартирі та зареєструвала місце проживання за адресою: АДРЕСА_5 .
Під час комісійних перевірок щодо встановлення факту використання особами службового житлового приміщення підтверджено, що у службовій квартирі АДРЕСА_3 ні ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ні члени його сім'ї не проживають та ніколи не проживали, проте у 2017-2020 роках у спірному житлі мешкали квартиранти.
Отже, спірна службова квартира Управління СБУ в Тернопільській області не є і не була місцем проживання ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та членів його сім'ї.
Також важливим є і той факт, що після звільнення 11 березня 2008 року з військової служби в СБУ ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) виїхав на постійне місце проживання до міста Івано-Франківська та в період з 12 березня 2008 року до 24 грудня 2010 року він працював в Управлінні податкової міліції ДПА в Івано-Франківській області.
01 червня 2009 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) був зарахований на квартирний облік у ДПА в Івано-Франківській області та рішенням житлово-побутової комісії ДФС в Івано-Франківській області від 12 квітня 2018 року знятий з квартирного обліку. Однак на підставі рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 06 березня 2019 року у справі № 344/10897/18 відповідача поновили на квартирному обліку осіб, що потребують покращення житлових умов.
20 листопада 2015 року на спільному засіданні адміністрації Управління СБУ в Тернопільській області та житлово-побутової комісії Управління прийнято рішення про зняття ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) разом з членами сім'ї з квартирного обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, у зв'язку з його виїздом на постійне місце проживання до іншого населеного пункту (відповідно до листа Управління СБУ в Івано-Франківській області від 10 червня 2021 року № 60/16-2824 ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) перебуває на військовому обліку цього Управління з 01 серпня 2008 року), а також про їх виселення зі службового житла.
Отже, перебуваючи одночасно на квартирних обліках у різних органах державної влади, розташованих у різних обласних центрах, приховуючи наявність юридичних фактів, з якими закон пов'язує настання певних наслідків, усвідомлюючи, що такі дії мають повністю штучних характер, ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) фактично зловживав своїми правами.
Таким чином, не звільнивши службову квартиру, відповідачі порушують житлові права інших співробітників - військовослужбовців Управління, які дійсно потребують першочергового одержання житла.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області рішенням від 11 вересня 2023 року позов задовольнив.
Визнав ОСОБА_1 , 1962 року народження, ОСОБА_1 , 1984 року народження, ОСОБА_2 , 1941 року народження, такими, що втратили право користування службовим житловим приміщенням Управління СБУ в Тернопільській області, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 .
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що особливість права користування службовим житлом полягає у тому, що володільцем такого майна залишається його власник. Особа, яка користується службовим житлом, усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем, вона зобов'язана звільнити надане їй службове житло.
Спірна службова квартира Управління СБУ в Тернопільській області не є і не була місцем проживання ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та членів його сім'ї. Відповідачі ніколи не використовували службове житло за призначенням.
ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та члени його сім'ї, незважаючи на короткострокові періоди реєстрації місця проживання у службовій квартирі, насправді ніколи не проживали у цьому житлі та не мали жодних триваючих зв'язків зі службовою квартирою Управління СБУ в Тернопільській області як своїм конкретним місцем проживання, тобто зазначена квартира не є їхнім «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція).
Підтвердженням свідомої поведінки відповідачів щодо втрати інтересу до житла є вселення до службового житла квартиронаймачів ОСОБА_7 та його дружини ОСОБА_8 .
Оформлення ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) посвідчення громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту серії НОМЕР_1 , виданого 21 січня 2011 року Перегінською сільською радою Івано-Франківської області, також слугує підтвердженням свідомої поведінки обрання особою іншого місця проживання та втрати інтересу до службового житлового приміщення Управління СБУ в Тернопільській області.
Крім того, беззаперечним свідченням свідомої поведінки ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) є подання документів до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області для отримання підвищення до пенсії в розмірі 20 % за проживання у гірській місцевості на підставі посвідчення серії НОМЕР_1 , а також постійне щомісячне отримання ним таких виплат, починаючи з 01 лютого 2011 року. Означене також підтверджує обрання відповідачем іншого місця проживання та втрати інтересу до службового житлового приміщення Управління СБУ в Тернопільській області.
Відповідачі не довели поважності причин їх відсутності понад 15 років у службовій квартирі АДРЕСА_3 .
Аналізуючи зібрані у справі докази, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та члени його сім'ї не проживали та не проживають у службовій квартирі Управління СБУ в Тернопільській області понад 15 років без поважних причин, оскільки вони фактично проживають в інших населених пунктах, використовуючи спірне службове житло не за призначенням для проживання сторонніх осіб, що за приписами статті 72 Житлового кодексу України (тут і далі - ЖК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) є підставою для позбавлення відповідачів права користування службовим житловим приміщенням.
Тернопільський апеляційний суд постановою від 07 травня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) залишив без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 вересня 2023 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Долучені позивачем до матеріалів справи акти опитування осіб та перевірки житлових умов, які є службовими документами фіксації виявлених під час проведення перевірки фактів, є належними та недопустимими доказами, які доводять втрату відповідачами інтересу до спірного житла.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У червні 2024 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 вересня 2023 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 07 травня 2024 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18, від 02 квітня 2021 року у справі № 581/810/19, від 22 грудня 2021 року у справі № 581/489/20, від 07 грудня 2022 року у справі № 761/18533/20, від 04 жовтня 2023 року у справі № 520/7767/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди розглянули справу за відсутності учасника справи, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, а також не дослідили зібрані у справі докази та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 5 частини першої, пункти 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) мотивував тим, що квартира, яку він разом з членами сім'ї отримав у місті Чернівцях, не була ні службовою, ні відомчою. Квартира виділена рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради для розподілу серед черговиків Управління СБУ в Чернівецькій області, що і було зроблено на спільному засіданні керівництва управління та житлово-побутової комісії. Це житлове приміщення було виділено йому з членами сім'ї як забезпечення житлом відповідно до статті 31 ЖК України.
У 2001 році його перевели у місто Київ для подальшого проходження військової служби в Центральному управлінні СБУ. У зв'язку з переведенням по службі він виселився і знявся з реєстрації у зазначеній квартирі. У подальшому його дочка стала основним користувачем квартири у місті Чернівцях та у 2008 році приватизувала цю квартиру.
Своє право приватизації заявник не використав і ніколи не мав у власності житла. Вважає, що зняття з реєстрації не позбавляє його права, передбаченого законодавством про соціальний та правовий захист військовослужбовців, займати надане спірне службове житло та користуватися ним.
Згідно з пунктом 5.17 Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень, затвердженої наказом від 06 листопада 2017 року № 792, зі службових житлових приміщень без надання іншого житлового приміщення не може бути виселено осіб, які мають вислугу або стаж роботи в СБУ не менш як десять років.
Аналогічна норма міститься і в статті 125 ЖК України, відповідно до якої без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може були виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.
Заборона виселення поширюється на військовослужбовців, звільнених з військової служби і не забезпечених житлом для постійного проживання у межах норми. Однак він не забезпечений житлом, а також жодного житла у приватній власності не мав та не має. Крім того, позивач не довів і суди не встановили, що у нього наявне інше житло, у якому він може проживати.
Для визнання особи такою, що втратила право на проживання у квартирі, необхідно довести в суді, що остання відсутня протягом шести місяців, при цьому відлік цього строку починається з часу, коли особа залишила приміщення.
У разі тимчасової відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому під час розгляду позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Однак суди попередніх інстанцій не встановили початок відліку часу, коли він, на думку позивача, покинув службову квартиру та коли переривався строк його тимчасової відсутності у службовій квартирі.
Особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів.
Апеляційний суд розглянув справу за його відсутності, належним чином не повідомивши про дату, час і місце судового засідання.
Зокрема, в судове засідання 02 травня 2024 року заявник не зміг прибути у зв'язку з погіршенням стану здоров'я. Разом із клопотанням про перенесення судового розгляду він подав підтверджувальні документи. Суд визнав його неявку поважною та переніс судове засідання на 07 травня 2024 року.
У зв'язку з призначеним лікуванням він подав до апеляційного суду клопотання про перенесення судового засідання 07 травня 2024 року, оскільки не одужав та продовжував хворіти, додавши документи, які підтверджують хворобу, стан здоров'я та призначений наступний огляд у сімейного лікаря.
Незважаючи на те, що заявник продовжував хворіти, під час хвороби суд визнав його неприбуття у судове засідання 02 травня 2024 року поважною причиною для перенесення розгляду справи, однак вже неприбуття у судове засідання 07 травня 2024 року суд визнає неповажною причиною.
В оскаржуваній постанові апеляційний суд зазначив неправдиві відомості про те, що він не надав доказів про неможливість брати участь у судовому засіданні 07 травня 2024 року, оскільки суд знав про стан його здоров'я згідно з наданою ним інформацією. Крім того, у клопотанні він зазначав про своє бажання брати безпосередню участь у розгляді апеляційної скарги, тому що хотів бути присутнім під час дослідження доказів. Вважає, що суд умисно провів розгляд справи без його участі та дослідив «штучно» створені та подані позивачем докази.
Вважає, що наявні у матеріалах справи акти житлово-побутової комісії Управління СБУ в Тернопільській області про опитування осіб та перевірку житлових умов (використання службового житлового приміщення) є недопустимими доказами.
Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги під час вирішення питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується.
Аргументи інших учасників справи
У серпні 2024 року Управління СБУ в Тернопільській області подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 19 липня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області.
27 серпня 2024 року справу № 607/19247/21 передано до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 25 березня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з'ясовані судами
ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) з 10 лютого 1993 року проходив військову службу в СБУ та 07 березня 2008 року був звільнений з військової служби у запас за станом здоров'я. Наказом Управління СБУ в Тернопільській області від 11 березня 2008 року № 71-ос відповідача виключено зі списків особового складу цього Управління.
На день звільнення військова вислуга ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 )у календарному обчисленні становила 17 років 01 місяць і 01 день, що підтверджується довідкою Управління СБУ в Тернопільській області від 15 вересня 2021 року № 177-вк (том 1, а. с. 13).
Рішенням житлово-побутової комісії Управління СБУ в Чернівецькій області від 04 листопада 1995 року, оформленим протоколом № 3, ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на сім'ю з 4-х осіб (він, дружина ОСОБА_3 , син ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), дочка ОСОБА_4 ) надано трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 зі зняттям з квартирного обліку (том 1, а. с. 81).
Рішенням виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 26 грудня 1995 року № 899/28 співробітнику Управління СБУ в Чернівецькій області ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на сім'ю з 4-х осіб видано ордер на зазначене житло (том 1, а. с. 83).
На підставі розпорядження органу приватизації від 03 листопада 2008 року № 47992 квартиру АДРЕСА_2 передано у спільну сумісну власність ОСОБА_5 та ОСОБА_6 (том 1, а. с. 82).
Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 06 вересня 2021 року ОСОБА_5 є власником трикімнатної квартири АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_2 від 03 листопада 2008 року та договору дарування від 20 березня 2009 року (том 1, а. с. 85).
Суди також з'ясували, що рішенням спільного засідання адміністрації Управління СБУ в Тернопільській області та Житлово-побутової комісії Управління від 16 листопада 2005 року військовослужбовцю СБУ ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на сім'ю у складі 4-х осіб (він, дружина ОСОБА_3 , син ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), дочка ОСОБА_4 ) надано трикімнатну службову квартиру АДРЕСА_3 (том 1, а. с. 24).
Рішенням спільного засідання адміністрації Управління СБУ в Тернопільській області та Житлово-побутової комісії Управління від 30 грудня 2005 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) зараховано на квартирний облік Управління у складі сім'ї з 4-х осіб (він, дружина ОСОБА_3 , син ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), дочка ОСОБА_4 ) та включено до списку осіб, які мають право на позачергове забезпечення житловими приміщеннями. Також 22 лютого 2006 року відповідачу разом з членами сім'ї видано ордер на трикімнатну службову квартиру АДРЕСА_3 (том 1, а. с. 26, 28, 29).
06 липня 2006 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) зареєстрував своє місце проживання у службовій квартирі, однак 27 травня 2009 року він був знятий з реєстраційного обліку у цій квартирі та зареєстрував нове місце проживання за адресою: АДРЕСА_4 . Його син ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) зареєстрував своє місце проживання у спірній службовій квартирі 07 листопада 2006 року, проте згодом був знятий з реєстраційного обліку.
26 серпня 2010 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) знову зареєстрував своє місце проживання у зазначеній службовій квартирі. Цього ж дня, 26 серпня 2010 року, у спірному службовому житлі зареєструвала своє місце проживання ОСОБА_5 .
06 листопада 2010 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ), а 24 вересня 2013 року ОСОБА_5 були зняті з реєстрації місця проживання у службовому житлі, причому остання знову зареєструвала своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_5 .
Шевченківський районний суд міста Чернівці рішенням від 11 квітня 2011 року у справі № 2-903 розірвав шлюб між ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та його дружиною ОСОБА_3 .
25 травня 2012 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) знову зареєстрував своє місце проживання у службовій квартирі АДРЕСА_3 , а вже 02 червня 2012 року він зареєстрував у службовій квартирі свою матір ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , на яку ордер не видавався та яка до цього проживала і була зареєстрована у селі Закреничному Рожнятівського району Івано-Франківської області.
24 вересня 2013 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) був знятий з реєстрації місця проживання у службовому житлі. Його колишня дружина ОСОБА_3 зареєструвала своє місце проживання у службовій квартирі Управління СБУ в Тернопільській області лише 24 вересня 2013 року, однак вже 05 червня 2015 року вона була знята з реєстрації місця проживання у цій квартирі та зареєструвала місце проживання за адресою: АДРЕСА_5 .
Під час комісійних перевірок щодо факту використання особами службового житлового приміщення підтверджено, що у службовій квартирі АДРЕСА_3 ні ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ні члени його сім'ї не проживають та ніколи не проживали, проте у 2017-2020 роках у спірному житлі мешкали квартиранти.
Зокрема, згідно з актом перевірки житлових умов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) від 17 листопада 2015 року, яка проводилася за участю членів житлово-побутової комісії Управління, представників обслуговуючої організації, на балансі якої перебуває будинок, дільничного інспектора, сусідів, у квартирі АДРЕСА_3 тривалий час ніхто не проживає; за період з вересня 2013 року до жовтня 2015 року у цій квартирі спожито 3 кВт/год електроенергії на суму 0,92 грн; відповідно до листа Комунального підприємства «Тернопільводоканал» від 29 жовтня 2015 року № 2606/15 абонента квартири взято на облік 23 травня 2006 року, однак з цього часу до дати видання листа у цій квартирі ніхто не проживав, відбору води ніхто не здійснював (том 1, а. с. 113).
Відповідно до листа Акціонерного товариства «Тернопільобленерго» від 08 червня 2016 року № 2505/26 за період з 01 листопада 2015 року до 01 червня 2016 року у квартирі АДРЕСА_3 спожито 0 кВт електроенергії.
Згідно з актами обстеження (перевірки) житлових умов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) від 07 липня 2020 року, від 14 липня 2020 року, від 13 серпня 2020 року, від 15 вересня 2020 року, від 17 лютого 2021 року, від 27 серпня 2021 року, від 14 вересня 2021 року, які проводилися за участю членів житлово-побутової комісії Управління, представників обслуговуючої організації, на балансі якої перебуває будинок, представника відділу квартирного обліку і нерухомості Тернопільської міської ради, дільничних інспекторів, сусідів, у квартирі АДРЕСА_3 ніхто не проживав і не проживає; квартира зачинена, на стук у вхідні двері ніхто не відповідав; зовнішнім оглядом вікон квартири, які виходять на прибудинкову територію, також встановлено, що електроосвітлення у квартирі на момент обстежень не використовувалося, вікна зачинені; зі слів сусідів з 2006 року до 2017 року у квартирі ніхто не проживав, у період з 2017 року до липня 2020 року у квартирі проживали квартиронаймачі (орендарі) (дві молоді особи, чоловік та жінка, віком близько 35 років), за період з середини липня 2020 року до моменту обстеження у квартирі ніхто не проживає і не проживав (том 1, а. с. 72-79).
Під час перевірок члени комісії неодноразово опитували мешканців будинку АДРЕСА_6 , зокрема ОСОБА_9 (квартира № 36 ), ОСОБА_10 (квартира № 34 ), керівника ОСББ «Яреми 16» Гладку Наталію Анатоліївну (квартира № 14 ), керівника Приватного підприємства «Тернопіль-Сервісбуд» ОСОБА_16.
Так, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 повідомили членам комісії, що в квартирі АДРЕСА_3 тривалий час ніхто не проживав. Близько трьох років тому у квартирі проживали чоловік та жінка, квартиранти, за віком 35-40 років, які виселилися у середині липня 2020 року. Відтоді у квартирі знову ніхто не проживає. Ні ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ні члени його сім'ї у спірному житлі ніколи не проживали.
ОСОБА_11 та ОСОБА_12 повідомили членам комісії, що відповідно до своїх посадових обов'язків вони здійснюють постійний аналіз проживання мешканців у квартирах будинку, перевіряють своєчасну оплату за комунальні послуги, організовують загальні збори. У квартирі АДРЕСА_3 , ні громадянин ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ані громадяни ОСОБА_2 (його мати) та ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) (син) не з'являлися та фактично ніколи не проживали, водночас комунальні борги відсутні.
Суди також з'ясували, що ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) тривалий час проживає та працює у місті Києві. Зокрема, у 2013 році він працював у Компанії «LG Electronics Ukraine», у 2015 році - у Київській філії ПАТ «Монделіс Україна», з 17 липня 2017 року працює на посаді головного казначея у Центральній і Східній Європі ТОВ «Сіейчес Україна» (місце роботи: місто Київ, вулиця Петра Сагайдачного, 33) (том 1, а. с. 74-76).
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 06 вересня 2021 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_10 на підставі договору купівлі-продажу від 21 січня 2014 року (том 1, а. с. 19).
Актами від 20 травня 2021 року № 2067/02-29, від 21 травня 2021 року № 2081/02-29, складеними комісією у складі старости села Закерничне Христук Л. В., начальника відділу організаційної, інформаційної роботи та документообігу ОСОБА_13 , головного спеціаліста з документообігу ОСОБА_14 та сусідів, ОСОБА_2 (мати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) проживає і завжди проживала у житловому будинку АДРЕСА_11 , що належав її чоловіку ОСОБА_15 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_6 . Зі слів ОСОБА_2 , вона ніколи не проживала у службовій квартирі АДРЕСА_3 , хоча там зареєстрована. Її син проживав у АДРЕСА_11 , у Чернівецькій та Київській областях (том 1, а. с. 78, 79).
Запрошений на засідання Житлово-побутової комісії Управління 15 липня 2020 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) повідомив, що зареєстрований та проживає у будинку АДРЕСА_11 . У цьому ж будинку проживають його батьки. У службовій квартирі АДРЕСА_3 ні він, ні члени його сім'ї ніколи не проживали. Його колишня дружина ОСОБА_3 зареєстрована та проживає у місті Чернівці. Його син ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) проживає із дружиною та двома дітьми у місті Києві, працює в іноземній компанії, невістка працює у банку, зараз перебуває у декретній відпустці, старший внук ходить до школи у місті Києві, меншому внукові виповнився один рік. Також пояснив, що ключі від службової квартири давав своєму товаришу, колишньому співробітнику Управління СБУ в Тернопільській області ОСОБА_7 , щоб той наглядав за квартирою. Члени комісії запропонували ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 )обстежити у його присутності службову квартиру, на що отримали відмову.
Колишній співробітник Управління СБУ в Тернопільській області ОСОБА_7 відмовився надавати членам комісії будь-які пояснення щодо обставин, підстав і часу проживання у службовій квартирі.
Крім того, після звільнення 11 березня 2008 року з військової служби в СБУ ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) виїхав на постійне місце проживання до міста Івано-Франківська та в період з 12 березня 2008 року до 24 грудня 2010 року він працював в Управлінні податкової міліції ДПА в Івано-Франківській області.
01 червня 2009 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) був зарахований на квартирний облік у ДПА в Івано-Франківській області та рішенням житлово-побутової комісії ДФС в Івано-Франківській області від 12 квітня 2018 року знятий з квартирного обліку. Однак на підставі рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 06 березня 2019 року у справі № 344/10897/18 відповідача поновили на квартирному обліку осіб, що потребують покращення житлових умов.
20 листопада 2015 року на спільному засіданні адміністрації Управляння СБУ в Тернопільській області та Житлово-побутової комісії Управління прийнято рішення про зняття ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) разом із членами сім'ї з квартирного обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов, у зв'язку з його виїздом на постійне місце проживання до іншого населеного пункту (відповідно до листа Управління СБУ в Івано-Франківській області від 10 червня 2021 року № 60/16-2824 ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) перебуває на військовому обліку Управління СБУ в Івано-Франківській області з 01 серпня 2008 року), а також про їх виселення зі службового житла.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно станом на 06 вересня 2021 року члени сім'ї ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), а саме його син, дочка, мати і колишня дружина забезпечені житлом, зокрема: син ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) 31 травня 2011 року став власником 1/2 частини домоволодіння на АДРЕСА_12 , а 21 січня 2014 року набув у власність однокімнатну квартиру АДРЕСА_10 ; колишня дружина ОСОБА_3 з 14 лютого 2017 року є власником двокімнатної квартири АДРЕСА_13 ; дочка ОСОБА_5 06 квітня 2009 року набула у власність трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 ; мати ОСОБА_2 з 03 липня 2021 року є власником домоволодіння на АДРЕСА_11 .
21 січня 2011 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) отримав посвідчення громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту серії АА № 322250, видане Перегінською селищною радою Івано-Франківської області, у зв'язку з чим Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області щомісячно нараховує та виплачує відповідачу підвищення до пенсії у розмірі 20 % за проживання у гірській місцевості.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
У частині першій статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
У статті 326 ЦК України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у державній власності, організація, що здійснює право власності від імені та в інтересах держави, має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач зазначав, що відповідачі є такими, що втратили право користування службовим житловим приміщенням відповідно до положень статей 71, 72 ЖК України. Обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги, було те, що під час перевірок цільового використання службової квартири встановлено, що відповідачі на постійній основі відсутні у спірному житловому приміщенні, яке використовується не за призначенням. Крім того, члени сім'ї ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) забезпечені житлом, зокрема його сину ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) належить на праві власності однокімнатна квартира АДРЕСА_10 , а мати ОСОБА_2 є власником домоволодіння на АДРЕСА_11 . Сам ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) зареєстрований та проживає у домоволодінні своєї матері, у зв'язку з чим з лютого 2011 року він отримує підвищення до пенсії за проживання у гірській місцевості.
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно зі статтею 118 ЖК України службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.
За правилами частин першої, другої статті 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених ЖК України, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Згідно з абзацами третім, четвертим пункту 3 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року № 1081 (далі - Порядок № 1081), забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житлом для постійного проживання провадиться шляхом надання один раз протягом усього часу проходження військової служби житла новозбудованого, виключеного з числа службового, вивільненого або придбаного у фізичних чи юридичних осіб, надання кредиту для спорудження (купівлі) житла. Житлові приміщення надаються військовослужбовцям у межах норм, встановлених законодавством.
У пункті 20 Порядку № 1081 передбачено, що військовослужбовець та члени його сім'ї зобов'язані вивільнити займане ними службове житлове приміщення у разі одержання або придбання житла для постійного проживання.
Системний аналіз положень Порядку № 1081 дає підстави стверджувати, що у військовослужбовця та членів його сім'ї обов'язок звільнити службове житлове приміщення виникає у разі забезпечення їх житлом для постійного проживання. В іншому випадку військовослужбовці та члени їх сімей підлягають виселенню з підстав, установлених законом.
Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку (частина перша статті 109 ЖК України).
Згідно з частиною першою статті 116 ЖК України, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.
Аналіз змісту статті 116 ЖК України вказує на те, що виселення фізичної особи без надання іншого жилого приміщення можливо лише у разі: а) систематичного руйнування чи псування житлового приміщення; б) використання його не за призначенням; в) систематичного порушення правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання із ними в одній квартирі чи в одному будинку.
У пункті 5.17 Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень, затвердженої наказом Служби безпеки України від 06 листопада 2007 року № 792, передбачено, що зі службових житлових приміщень без надання іншого житлового приміщення не може бути виселено: інвалідів війни та інших інвалідів з числа співробітників, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов'язків військової служби, або внаслідок захворювання, пов'язаного з перебуванням на фронті; учасників Великої Вітчизняної війни, які перебували у складі діючої армії; сім'ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов'язків військової служби; сім'ї військовослужбовців; інвалідів з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов'язків; осіб, які мають вислугу або стаж роботи в СБ України не менш як десять років; осіб, що звільнені з посади, у зв'язку з якою їм було надано житлове приміщення, але не припинили військової служби в СБ України; осіб, звільнених у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів; пенсіонерів за віком, персональних пенсіонерів; членів сім'ї померлого співробітника, якому було надано службове житлове приміщення; інвалідів праці I і II груп, інвалідів I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб; одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.
Згідно з пунктом 5.18 цієї Інструкції співробітник, члени його сім'ї або інші особи, які проживають у службовому житловому приміщенні, можуть бути виселені без надання іншого службового житлового приміщення також у разі, якщо вони систематично руйнують або пошкоджують службове житлове приміщення, або використовують його не за призначенням (у тому числі шляхом передачі в оренду іншим громадянам чи організаціям), або створюють умови, які унеможливлюють проживання інших осіб в одній квартирі або будинку.
Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.
Аналогічні за змістом правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2020 року у справі № 752/15078/18 (провадження № 61-13986св19).
Процесуальний закон покладає обов'язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. У разі тимчасової відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому під час розгляду позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17 (провадження № 61-7317св19), від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13 (провадження № 61-23089св19), від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17 (провадження № 61-6652св21), від 26 липня 2023 року у справі № 754/5333/18 (провадження № 61-4094св23).
Верховний Суд у постанові від 14 червня 2022 року у справі № 161/20415/19 (провадження № 61-14025св21) зазначив: «На підтвердження вибуття особи до іншого постійного місця проживання суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, можеслугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення».
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що «житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (рішення ЄСПЛ від 05 липня 2012 року у справі «Глоба проти України», заява № 15729/07, § 37).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41, 44).
ЄСПЛ зазначив таке: «Коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років; та, що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами та, що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов'язані з найманням. Підхід, застосований національним судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов'язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та, що це право було втрачено у зв'язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України», заява № 17365/14, § 32-35).
Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги під час вирішення питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зробила такий висновок: «Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов'язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники. Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім'ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв'язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява № 18986/06, § 71). Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56). Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті. Щодо наявності нагальної суспільної необхідності для виселення відповідачів суд першої інстанції висловився, вказавши, що існує черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63)».
Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 (провадження № 14-400цс19) сформулювала висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Встановивши, що позивач довів належними та допустимими доказами факт використання ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та членами його сім'ї службової квартири не за призначенням, а також факт непроживання відповідачів у спірній квартирі понад десять років без поважних причин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що виселення ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) зі спірного службового житла є неможливим без надання іншого жилого приміщення на підставі статті 125 ЖК України, і суди неспівмірно та непропорційно застосували статтю 8 Конвенції, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
У статті 124 ЖК України передбачено, що робітники і службовці, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Особливість права користування службовим житлом полягає в тому, що це право обмежується часом. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов'язана звільнити надане ним житлове приміщення.
Проживання у службовому житлі після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.
У статті 125 ЖК України визначено перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього Кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено сім'ї військовослужбовців; осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників; осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.
За змістом статей 48, 118, 119, 124 125 ЖК України, статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» заборона виселення поширюється на військовослужбовців, звільнених з військової служби і не забезпечених житлом для постійного проживання у межах норми.
Перед відповідачем ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) як військовослужбовцем держава в особі Управління СБУ в Чернівецькій області виконала свій обов'язок, передбачений частиною першою статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей», та забезпечила його житловим приміщенням для постійного проживання (трикімнатною квартирою АДРЕСА_2 ), з можливістю приватизації, право на яку реалізовано його дочкою ОСОБА_5 та тещою ОСОБА_6 .
Отже, враховуючи необхідність забезпечення загальнонаціональної та економічної безпеки і добробуту, ефективного витрачання матеріальних ресурсів, захисту прав військовослужбовців, які не забезпечені ані постійним, ані службовим житловим, а також принципів рівності та справедливості, на військовослужбовців, а також членів їхніх сімей, які були забезпечені постійним житлом у межах норми, не поширюються гарантії, передбачені статтею 125 ЖК України.
З припиненням військової служби вказаної категорії військовослужбовців припиняється право на користування службовим житловим приміщенням, наданим на період її проходження, що виключає можливість застосування статті 125 ЖК України під час розгляду спору про виселення або позбавлення особи права користування житловим приміщенням без надання іншого житла (яке вже було надано державою).
Подібний правовий висновок щодо застосування положень статті 125 ЖК України Верховний Суд висловив у постановах від 22 квітня 2019 року у справі № 463/251/16 (провадження № 61-29944св18), від 07 грудня 2022 року у справі № 761/39955/20 (провадження № 61-4929св22).
Наведене обмежене тлумачення змісту норми, яка міститься у абзаці третьому статті 125 ЖК України, відповідає принципам справедливості, пропорційності і рівності всіх військовослужбовців, а також умовам реалізації обов'язку держави щодо забезпечення житлом військовослужбовців.
Ураховуючи наведене, правильним є висновок суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування службовим житлом, наданим ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на час проходження військової служби в Управлінні СБУ в Тернопільській області, з підстав наявності у нього стажу роботи (військової служби) не менш як десять років (абзац третій статті 125 ЖК України).
Водночас колегія суддів звертає увагу на необхідність урахування інших обставин під час вирішення питання про наявність правових підстав для визнання ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та членів його сім'ї такими, що втратили право користування службовим житлом у місті Тернополі внаслідок їх відсутності понад встановлені строки, а саме, що:
- спірна службова квартира Управління СБУ в Тернопільській області не є і ніколи не була місцем постійного проживання ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та членів його сім'ї;
- після звільнення 11 березня 2008 року з військової служби в СБУ ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) виїхав на постійне місце проживання до Івано-Франківської області та 01 червня 2009 року був зарахований на квартирний облік у ДПА в Івано-Франківській області як особа, що потребує покращення житлових умов;
- ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) використовував службове житлове приміщення не за призначенням, у тому числі шляхом передання у користування іншим громадянам;
- члени сім'ї ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) забезпечені житлом, зокрема його сину ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 )належить на праві власності однокімнатна квартира АДРЕСА_10 , а його мати ОСОБА_2 є власником домоволодіння на АДРЕСА_11 ;
- сам ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) зареєстрований та проживає у домоволодінні своєї матері, у зв'язку з чим із лютого 2011 року він отримує підвищення до пенсії за проживання у гірській місцевості, що свідчить про обрання ним іншого постійного місця проживання та відсутність триваючих зв'язків зі службовою квартирою Управління СБУ в Тернопільській області як своїм конкретним місцем проживання.
У справі, яка переглядається, відповідачі не надали суду жодних доказів на підтвердження того, що вони не проживали у службовій квартирі Управління з поважних причин, зокрема, що їм чиняться перешкоди у доступі до квартири, і що вони мають інтерес у користуванні службовою квартирою як їхнім житлом.
Натомість доказами, наявними у справі, позивач довів, що незважаючи на короткострокові періоди реєстрації місця проживання у службовій квартирі, насправді ні ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), ні члени його сім'ї ніколи не проживали у цьому службовому житлі, жодних триваючих зв'язків зі службовою квартирою як своїм конкретним місцем проживання не мали та не мають, і зазначена службова квартира не була та не є їхнім «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.
Аргументи заявника про те, що апеляційний суд розглянув справу за його відсутності, належним чином не повідомивши про дату, час і місце судового засідання, є неспроможними з огляду на таке.
За змістом статей 43, 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Тобто на осіб, які беруть участь у справі, покладається загальний обов'язок - добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов'язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов'язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборону зловживати наданими правами.
Згідно з частиною третьою статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з'явилися в судове засідання без поважних причин.
Проте відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (стаття 223 ЦПК України).
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.
У справі, яка переглядається, Тернопільський апеляційний суд ухвалою від 14 грудня 2023 року відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 вересня 2023 року, а ухвалою від 08 січня 2024 року - призначив справу до розгляду на 07 лютого 2024 року (том 3, а. с. 42, 92).
Під час судових засідань 07 лютого та 17 квітня 2024 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та його представник адвокат Ткачук С. В. надавали свої пояснення. Суд апеляційної інстанції також надав можливість стороні відповідача поставати питання представнику позивача. Закінчивши за участі сторін з'ясування усіх обставин справи та перевірку їх доказами, суд оголосив у судовому засіданні 17 квітня 2024 року перерву до 02 травня 2024 року для проведення судових дебатів (том 3, а. с. 106, 107, 136-139).
01 травня 2024 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та його представник адвокат Ткачук С. В. подали до апеляційного суду клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного на 02 травня 2024 року (том 3, а. с. 143-148).
З огляду на повідомлені відповідачем обставини погіршення стану здоров'я апеляційний суд задовольнив зазначені клопотання, а розгляд справи відклав на 07 травня 2024 року, про що належним чином повідомив сторін (том 1, а. с. 149-154).
04 травня 2024 року ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) вдруге звернувся до апеляційного суду з клопотанням про відкладення розгляду справи, призначеного на 07 травня 2024 року, з тих підстав, що він продовжує хворіти, а повторний огляд у сімейного лікаря йому призначено на 08 травня 2024 року (том 3, а. с. 163).
Цього разу апеляційний суд не знайшов підстав для задоволення клопотання сторони відповідача, зазначивши, що наведені ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) обставини не є безумовною поважною причиною для повторного відкладення розгляду справи з огляду на те, що додані до клопотання документи не містять інформації про неможливість ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) брати участь у судовому засіданні 07 травня 2024 року за станом здоров'я чи його перебування на лікуванні (том 3, а. с. 168-183).
Колегія суддів апеляційного суду також звернула увагу на те, що інтереси відповідача ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) у цій справі представляє адвокат Ткачук С. В., який за умовами договору про надання правової допомоги від 05 грудня 2023 року взяв на себе зобов'язання надати клієнту правову допомогу в апеляційному суді, в тому числі з правом адвоката брати участь у судових засіданнях, давати усні та письмові пояснення, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом.
Отже, зважаючи на відкладення судового засідання, призначеного на 02 травня 2024 року, саме за клопотанням сторони відповідача, враховуючи належне повідомлення ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та його представника адвоката Ткачука С. В. про час та місце розгляду справи 07 травня 2024 року, а також те, що сторона відповідача повною мірою реалізувала право на висловлення своїх вимог та заперечень щодо предмета позову, подала передбачені чинним цивільним процесуальним законодавством заяви по суті з доданими до них письмовими доказами на обґрунтування свої правових позицій, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторони відповідача.
З урахуванням наведеного доводи касаційної скарги щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права та принципу змагальності сторін, обмеження відповідача у доступі до правосуддя не підтвердилися. Відмова у задоволенні клопотання про повторне відкладення розгляду справи є обґрунтованою.
Доводи касаційної скарги про те, що наявні у матеріалах справи акти житлово-побутової комісії Управління СБУ в Тернопільській області про опитування осіб та перевірку житлових умов (використання службового житлового приміщення) є недопустимими доказами, суд касаційної інстанції відхиляє з огляду на таке.
Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими, відповідно, є докази, отримані з порушенням закону. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв'язком процесуальної форми засобів доказування та законністю отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи. Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми.
Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу.Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом із тим суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.
Колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що акти житлово-побутової комісії Управління СБУ в Тернопільській області про опитування осіб та перевірку житлових умов (використання службового житлового приміщення) є належними та достовірними доказами на підтвердження позовних вимог, оскільки ці службові документи складені представниками житлово-побутової комісії під час виконання своїх повноважень щодо перевірки використання усіх службових житлових приміщень регіонального органу за призначенням, у тому числі й спірної службової квартири, тобто одержані з дотриманням порядку, встановленого законом.
Суди всебічно, повно та об'єктивно надали оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
У свою чергу, доводи заявника про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18, від 02 квітня 2021 року у справі № 581/810/19, від 22 грудня 2021 року у справі № 581/489/20, від 07 грудня 2022 року у справі № 761/18533/20, від 04 жовтня 2023 року у справі № 520/7767/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), колегія суддів відхиляє, оскільки висновки судів у цій справі не суперечать правовим висновкам, сформованим у наведених постановах суду касаційної інстанції, на які міститься посилання у касаційній скарзі.
Загалом доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень по суті спору, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій.
Верховний Суд враховує, що, як неодноразово зазначав ЄСПЛ,право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain»), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» («Hirvisaari v. Finland»), заява № 49684/99).
Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 11 вересня 2023 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 07 травня 2024 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
Судді:А. І. Грушицький
С. О. Карпенко
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк