Постанова від 10.04.2025 по справі 910/3782/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2025 року

м. Київ

cправа № 910/3782/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кролевець О. А. - головуючий, Баранець О. М., Студенець В. І.,

за участю секретаря судового засідання - Грабовського Д. А.

та представників:

позивача - Мостепанюк В. І., Щербина О. Ю.

відповідача 1 - не з'явився

відповідача 2 - Логінов К.Е.

відповідача 3 - не з'явився

відповідача 4 - не з'явився

відповідача 5 - Щербина С.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2024 (головуючий - Коротун О. М., судді Сулім В. В., Гаврилюк О. М.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2024 (суддя - Бондарчук В. В.)

у справі № 910/3782/21

за позовом Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

до 1) ОСОБА_1 , 2) ОСОБА_2 , 3) ОСОБА_3 , 4) ОСОБА_4 , 5) ОСОБА_5

про стягнення коштів в розмірі 9 980 000,00 грн

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

1. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 (відповідач 1), ОСОБА_2 (відповідач 2), ОСОБА_3 (відповідач 3), ОСОБА_4 (відповідач 4) про стягнення заподіяної АТ "АРТЕМ-БАНК" та його кредиторам шкоди у розмірі 9 980 000,00 грн в солідарному порядку.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачами у справі було прийнято рішення у вигляді Протоколу кредитного комітету АТ "АРТЕМ-БАНК" № 14/12 від 15.03.2012, яким вирішено придбати пакет цінних паперів - Іменних інвестиційних сертифікатів емітента Закритого диверсифікованого пайового інвестиційного фонду "Інвестиційний стандарт" в кількості 12 500 штук за договірною вартістю 12 500 000,00 грн. На виконання вказаного вище рішення 15.03.2012 між АТ "АРТЕМ-БАНК" та ТОВ "ФІНКОМ-КАПІТАЛ" укладено Договір № ДД2-12;ДД19-4/12 купівлі-продажу цінних паперів за договірною вартістю 12 500 000,00 грн.

3. В подальшому 30.01.2014 частину придбаного АТ "АРТЕМ-БАНК" пакету цінних паперів в кількості 2 500 штук було відчужено за договірною вартістю 2 500 000,00 грн.

4. 21.07.2016 уповноваженими представниками АТ "АРТЕМ-БАНК" прийнято рішення у вигляді Протоколу кредитного комітету АТ "АРТЕМ-БАНК" №112/16, яким вирішено продати пакет Іменних інвестиційних сертифікатів емітента Закритого диверсифікованого пайового інвестиційного фонду "Інвестиційний стандарт" в кількості 9 999 штук за договірною вартістю 20 000,00 грн.

5. Позивач зазначає, що Фондом, під час здійснення ліквідаційної процедури АТ "АРТЕМ-БАНК", було виявлено факти прийняття рішень пов'язаними особами такого банку, на підставі яких в подальшому було здійснено ряд завідомо збиткових операцій, однією з яких було інвестування в цінні папери (інвестиційні сертифікати) емітента Закритого диверсифікованого пайового інвестиційного фонду "Інвестиційний стандарт" (ТОВ "КУА НЬЮ ЕССЕТ"), низької фінансової якості, без проведення належної оцінки ризиків від такого інвестування, на значні суми грошових коштів, що прямо протирічило інтересам АТ "АРТЕМ-БАНК" та його кредиторам, в результаті якої банку було завдано збитків на суму 9 980 000,00 грн. Позивач вказує, що згідно Звіту про оцінку, складеного на замовлення позивача Товариством з обмеженою відповідальністю "Північно-східна консалтингова група", станом на 15.03.2012, ринкова вартість пакету цінних паперів - Іменних інвестиційних сертифікатів емітента ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" в кількості 12 500 штук становила 7 750,00 грн, що відповідно складало 0,62 грн за 1 (один) сертифікат, а відтак у 2012 році було прийнято рішення про придбання пакету цінних паперів за завищеною ціною. Позивач зазначає, що оприбуткування банком в березні 2012 року вартості інвестиційних сертифікатів ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" не мало на меті отримання банком доходів від такої операції. Позивач вказує, що 95% вартості активів ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" складають цінні папери емітента - ПАТ "Бюро кредитних історій "Фенікс", за результатами діяльності поточного року емітент ПАТ "Бюро кредитних історій "Фенікс" отримав збитки; позивач стверджує про штучне завищення вартості акцій на біржовому ринку, яка фактично не відповідає фінансовому стану емітента, а акції ПАТ "Бюро кредитних історій "Фенікс" є лише інструментом виведення активів шляхом здійснення операцій з цінними паперами. Враховуючи наведене, позивач стверджує, що службові особи АТ "АРТЕМ-БАНК", що приймали рішення про інвестування в цінні папери (інвестиційні сертифікати) емітента ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" зобов'язані були перевірити та проаналізувати інформацію щодо емітента інвестиційних сертифікатів та його активів, проте така перевірка не проводилась або її результати було проігноровано, що призвело до завдання збитків в розмірі 9 980 000,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

6. Справа розглядалась судами неодноразово.

7. За наслідками нового розгляду справи рішенням Господарського суду міста Києва від 20.05.2024, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2024 у задоволенні позову відмовлено.

8. Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами вини відповідачів щодо завдання банку збитків внаслідок здійснення фінансової операції із придбання пакету акцій - іменних інвестиційних сертифікатів емітента - ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" у кількості 12 500 шт. У свою чергу, відповідачами доведено, що приймаючи рішення про придбання пакету акцій - іменних інвестиційних сертифікатів емітента ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт", вони діяли у відповідності до норм чинного законодавства, зокрема, належно виконуючи свої фідуціарні обов'язки, діючи добросовісно і розумно, як керівники банку в його інтересах, зважаючи на попит на ринку цінних паперів іменних інвестиційних сертифікатів ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" та, приймаючи до уваги рейтинги останнього у річних звітах НКЦПФР. А матеріалами справи підтверджено, що у період з 2012 по 2015 роки ринкова вартість іменних інвестиційних сертифікатів ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" була стабільна та відповідала вартості придбання цих цінних паперів у березні 2012 року, прийняли обґрунтоване рішення про придбання іменних інвестиційних сертифікатів ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт".

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

9. Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій Фонд гарантування вкладів фізичних осіб звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2024 і рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2024 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

10. У касаційній скарзі скаржник не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, при цьому, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), скаржник зазначає, що апеляційний господарський суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі № 910/11027/18, від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18 та постановах Верховного Суду від 05.02.2024 у справі № 910/4149/21, від 18.03.2024 у справі № 910/12955/20, від 08.11.2023 у справі № 916/1489/22, від 28.10.2021 у справі № 910/9851/20, від 07.10.2021 у справі № 910/12803/18, від 14.09.2021 у справі № 910/11371/18, від 08.02.2022 у справі № 910/15260/18, від 04.12.2018 у справі № 910/21493/17.

11. Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положень статей 93, 1166 ЦК України, статті 43, пункту 1 частини першої та частини п'ятої статті 49 Закону України "Про банки та банківську діяльність", частини четвертої статті 89 та статті 346 ГК України у взаємозв'язку з вимогами частини першої статті 77 ГПК України.

12. В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України скаржник зазначає, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України), а також встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 310 ГПК України).

13. Окрім цього, скаржник зазначає про порушення судами попередніх інстанцій приписів частини першої статті 316 ГПК України, що полягає у неврахуванні вказівок Верховного Суду, наведених у постанові від 20.10.2022 у цій справі.

Позиція інших учасників справи

14. ОСОБА_4 (відповідач 4) надала письмові пояснення, у яких остання заперечила проти доводів скаржника та навела обґрунтування законності своїх дій.

15. ОСОБА_5 (відповідач 5) надала відзив на касаційну скаргу, у якому остання заперечила проти доводів скаржника та просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

16. ОСОБА_2 (відповідач 2) надав відзив на касаційну скаргу, у якому відповідач заперечив проти доводів скаржника та просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

17. Інші учасники не надали відзивів на касаційну скаргу, що відповідно до частини третьої статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

18. 15.03.2012 кредитним комітетом АТ "Артем-Банк", у складі: голови комітету: Голови Правління - Білоненка О. Г., членів комітету: Першого Заступника Голови Правління - Ковтуна Ю. М., Заступника Голови Правління - Петрухнової М. В., Начальника відділу статистичної звітності та бюджетування - Камінської А. Ф. та Начальника юридичного відділу - Щербини (Деребери) С. П. прийнято рішення у вигляді протоколу засідання кредитного комітету АТ "АРТЕМ-БАНК" № 14/12, яким вирішено:

- придбати пакет цінних паперів - іменних інвестиційних сертифікатів емітента Закритого диверсифікованого пайового інвестиційного фонду "Інвестиційний стандарт" в кількості 12 500 штук за договірною вартістю 12 500 000,00 грн;

- встановити термін утримання цінних паперів у портфелі на продаж до 01.02.2015.

19. 15.03.2012 на виконання цього рішення між ПАТ "АРТЕМ-БАНК" та ТОВ "ФІНКОМ-КАПІТАЛ" укладено договір № ДД2-12; ДД19-4/12 купівлі-продажу цінних паперів за договірною вартістю 12 500 000,00 грн, про що сторонами складено акт виконання робіт до договору купівлі-продажу цінних паперів № ДД2-12;ДД19-4/12, який було оприбутковано на балансі АТ "АРТЕМ-БАНК" за вартістю у сумі 12 500 000,00 грн.

20. Національним банком України у відповідності до затвердженого плану перевірок банків на 2012 рік проведено планову інспекційну перевірку ПАТ "АРТЕМ-БАНК" за період діяльності з 01.06.2009 по 01.08.2012, та за результатами проведення якої станом на 01.08.2012 складено Звіт про інспектування ПАТ "АРТЕМ-БАНК".

21. У подальшому, 24.01.2014 кредитним комітетом АТ "АРТЕМ-БАНК" в іншому складі, зокрема: голови комітету: Першого Заступника Голови Правління Петрухнової М. В., заступника голови комітету: Голови Правління Ганзі Д. О., членів комітету: Заступника Голови Правління Леонова С. О., Головного бухгалтера Луцького В. М., Начальника Департаменту управління ризиками Савлука В. П., Начальника юридичного департаменту Федоренко М. В., Начальника Департаменту банківської безпеки Диндо О. Л. прийнято рішення у вигляді протоколу засідання кредитного комітету АТ "АРТЕМ-БАНК" № 5-2/14, яким вирішено продати іменні інвестиційні сертифікати ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" із портфелю банку на продаж у кількості 2 500 шт. за договірною ціною 1 000,00 грн, що становить 2 500 000,00 грн.

22. 30.01.2014 на виконання цього рішення частину придбаного АТ "АРТЕМ-БАНК" пакету цінних паперів в кількості 2 500 штук відчужено за договірною вартістю 2 500 000,00 грн.

23. 21.07.2016 кредитним комітетом АТ "Артем-Банк", у іншому складі: голови комітету: Першого Заступника Голови Правління Петрухнової М. В., заступника голови комітету: Голови Правління Ганзі Д. О., членів комітету: Заступника Голови Правління Леонова С. О., Головного бухгалтера Луцького В. М., Заступника начальника Департаменту управління ризиками Михєєва Т. В., Начальника юридичного департаменту Гутник А. Ж. прийнято рішення у вигляді протоколу кредитного комітету АТ "АРТЕМ-БАНК" № 112/16, яким вирішено продати пакет Іменних інвестиційних сертифікатів емітента Закритого диверсифікованого пайового інвестиційного фонду "Інвестиційний стандарт" в кількості 9 999 штук за договірною вартістю 20 000,00 грн.

24. 21.07.2016 на виконання цього рішення на підставі договору № ДД6 купівлі-продажу цінних паперів або інших фінансових інструментів відчужено пакет Іменних інвестиційних сертифікатів емітента Закритого диверсифікованого пайового інвестиційного фонду "Інвестиційний стандарт" в кількості 9 999 штук за договірною вартістю 20 000,00 грн.

25. 15.11.2016 Правлінням Національного банку України прийнято рішення № 416-рш/БТ "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "АРТЕМ-БАНК" до категорії неплатоспроможних".

26. 16.11.2016 виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення № 2447 "Про запровадження тимчасової адміністрації в АТ "АРТЕМ-БАНК" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".

27. Згідно з даним рішенням Фонду гарантування, в АТ "АРТЕМ-БАНК" розпочато процедуру виведення з ринку шляхом запровадження тимчасової адміністрації строком на один місяць з 16.11.2016 по 15.12.2016 включно.

28. 15.12.2016 Правлінням Національного банку України прийнято рішення № 492-рш "Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства "АРТЕМ-БАНК".

29. 15.12.2016 виконавчою дирекцією Фонду гарантування було прийнято рішення №2857 "Про початок процедури ліквідації АТ "АРТЕМ-БАНК" та делегування повноважень ліквідатора банку".

30. Згідно із зазначеним рішенням Фонду гарантування, в АТ "АРТЕМ-БАНК" запроваджено процедуру ліквідації строком на два роки з 16.12.2016 по 15.12.2018 включно.

31. 15.11.2018 виконавчою дирекцією Фонду гарантування було прийнято рішення № 3086, яким строк здійснення процедури ліквідації АТ "АРТЕМ-БАНК" продовжено на один рік з 16.12.2018 до 15.12.2019 включно, а також продовжено повноваження ліквідатора банку.

32. Виконавчою дирекцією Фонду гарантування було прийнято рішення № 680 від 26.03.2020, яким визначені законом повноваження під час здійснення ліквідації АТ "АРТЕМ-БАНК" до моменту внесення запису про державну реєстрацію припинення АТ "АРТЕМ-БАНК" до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань здійснюватиметься Фондом гарантування безпосередньо.

33. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування від 27.03.2017 № 1192 затверджено перелік (реєстр) вимог кредиторів АТ "АРТЕМ-БАНК", який з урахуванням змін (рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 30 травня 2019 року № 1388) становить 196 829 862,83 грн.

34. Рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування від 15.05.2017 № 1978 затверджено ліквідаційну масу АТ "АРТЕМ-БАНК", яка з урахуванням змін становить: балансова вартість активів (без врахування резервів) - 592 172 713,45 грн; оціночна вартість активів - 131 464 864,61 грн.

35. 24.06.2019 рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування № 1575 затверджено ліквідаційний баланс та Звіт про завершення процедури ліквідації АТ "АРТЕМ-БАНК", відповідно до якого залишок незадоволених вимог кредиторів, внесених до Переліку (реєстру) вимог кредиторів, за балансом банку складає 154 699 660,00 грн.

36. За твердженням позивача (з урахуванням наведеного у пункті 5 цієї постанови), завдання співвідповідачами шкоди полягає в прийнятті ними разом з іншими членами Кредитного комітету Банку рішення від 15.03.2012 (протокол № 14/12), яким було вирішено придбати пакет цінних паперів - іменних інвестиційних сертифікатів емітента ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" (ТОВ "КУА НЬЮ ЕССЕТ") в кількості 12 500 штук за договірною вартістю 12 500 000 грн. Підставою для визнання цієї операції такою, що завдала шкоди Банку чи його кредиторам, наводиться та обставина, що у подальшому (21.07.2016) залишок цінних паперів у кількості 9 999 штук було реалізовано Банком за ціною 20 000 грн, і різниця між ціною залишку пакету ЦП та вартістю його реалізації Фондом, є шкодою, яка була завдана саме діями співвідповідачів.

Позиція Верховного Суду

37. Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та у відзивах, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга Фонду гарантування вкладів фізичних осіб підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

38. Відповідно до статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (1). Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (2). У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається (3). Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (4).

39. Направляючи справу на новий розгляд Верховний Суд, у постанові від 20.10.2022 у цій справі зазначив таке:

- суди першої та апеляційної інстанцій, покладаючи обов'язок доведення вини на позивача, зокрема, не звернули уваги на зміст зобов'язань відповідачів у спірних правовідносинах, не надали належної оцінки діям відповідачів, дійшовши помилкового висновку про відмову в задоволенні позову з підстав недоведеності вини відповідачів;

- суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки діям відповідачів на предмет дотримання вимог чинного законодавства та їх фідуціарних обов'язків;

- суди попередніх інстанцій у цій справі, стверджуючи про відсутність заданої шкоди, належним чином не дослідили доказів, наданих сторонами, і не встановили обставин, які мають істотне значення і входять до предмета доказування;

- суди першої та апеляційної інстанцій роблячи висновки про недоведеність позивачем неправомірності дій відповідачів, щодо купівлі цінних паперів, зокрема, не дослідили докази, надані позивачем;

- судові рішення не містять мотивів не прийняття відповідних доказів, наданих позивачем, на підтвердження його вимог, зокрема і Звіту про незалежну оцінку іменних інвестиційних сертифікатів ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" від 16.02.2021, здійсненого незалежним оцінювачем ТОВ "Північно-східна консалтингова група";

- судові рішення у частині висновків про недоведеність позивачем неправомірності дій відповідачів ґрунтуються виключно на вибіркових даних із звіту Національного банку України "Про інспектування ПАТ "АРТЕМ-БАНК" за період з 01.06.2009 по 01.08.2012, повідомлення Національного банку України про прийняття рішення № 416-рш/БТ від 15.11.2016 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "АРТЕМ-БАНК" до категорії неплатоспроможних" та інформації із сайту https://smida.gov.ua/db/prof/kua/report/kv/show/342;

- суди, у порушення вимог статей 236, 238, 282 ГПК України, не спростували та належним чином не відхилили доводи позивача про те, що у Звіті про незалежну оцінку іменних інвестиційних сертифікатів ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" від 16.02.2021, виконаному ТОВ "Північно-східна консалтингова група" станом на 15.03.2012 ринкова вартість пакету цінних паперів - Іменних інвестиційних сертифікатів емітента ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" в кількості 12 500 штук становила 7 750,00 грн, що відповідно складало 0,62 грн за 1 (один) сертифікат, а відтак у 2012 році було прийнято рішення про придбання пакету цінних паперів за завищеною ціною;

- поза увагою судів залишились доводи позивача про те, що 95 % вартості активів ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" складають цінні папери емітента - ПАТ "Бюро кредитних історій "Фенікс", а за результатами діяльності поточного року емітент ПАТ "Бюро кредитних історій "Фенікс" отримав збитки;

- без належного реагування залишились доводи позивача про те, що службові особи АТ "АРТЕМ-БАНК", що приймали рішення про інвестування в цінні папери (інвестиційні сертифікати) емітента ЗДПІФ "Інвестиційний стандарт" зобов'язані були перевірити та проаналізувати інформацію щодо емітента інвестиційних сертифікатів та його активів, проте така перевірка не проводилась або її результати було проігноровано;

- місцевий та апеляційний господарські суди не зазначили, з яких мотивів докази позивача були відхилені і які докази надали відповідачі на підтвердження вчинення ними дій, що свідчили б про відсутність вини за невиконання передбачених Законом "Про банки і банківську діяльність" та підзаконними нормативними актами обов'язків щодо добросовісного, розумного, відповідального керівництва діяльністю Банку, запобігання можливим ризикам, дотримання економічних нормативів;

- за відсутності належного обґрунтування не можуть бути визнані мотивованими посилання судів попередніх інстанцій на те, що операція з придбання цінних паперів відбулася у березні 2012, а остаточне відчуження їх було здійснено у липні 2016, тобто через 4,5 роки, а відтак, за період, що минув між цими подіями, відбулися значні зміни і в економічній ситуації в країні, в стані обігу цінних паперів на фондовому ринку, і ці обставини могли мати безпосереднє значення для потенційних змін ринкової вартості будь-яких фінансових інструментів, в тому числі і цінних паперів, ці зміни не могли залежали від дій чи поведінки співвідповідачів на час прийняття ними спірного рішення, сертифікати придбавались на продаж і повинні бути реалізовані до 01.02.2015;

- всупереч вимогам ГПК України суд першої інстанції в повному обсязі не описав наданих Фондом та відповідачами доказів та не здійснив їх оцінки, а також не надав правової оцінки діям відповідачів на предмет дотримання вимог чинного законодавства та їх фідуціарних обов'язків, не проаналізував дії/бездіяльність відповідачів на предмет дотримання приписів нормативних актів, які регулюють банківську діяльність. Ця помилка не була виправлена й судом апеляційної інстанції.

40. Так, частиною п'ятою статті 310 ГПК України передбачено, що висновки суду касаційної інстанції, у зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

41. Згідно з частиною першою статті 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

42. Утім, під час нового розгляду цієї справи, суди попередніх інстанцій формально підійшли до розгляду справи та не надали належної оцінки висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 20.10.2022, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за необхідне повторно звернути увагу на це.

43. Вирішуючи спори про стягнення збитків, суди мають передусім з'ясовувати правові підстави покладення на винну особу майнової відповідальності. При цьому слід відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання (стаття 623 Цивільного кодексу України), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає унаслідок завдання шкоди (глава 82 Цивільного кодексу України).

44. Стаття 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає, що підставою виникнення цивільних прав і обов'язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

45. Згідно з частинами першою та другою статті 1166 ЦК України, яка регулює загальні підстави відповідальності за завдану недоговірну (деліктну) шкоду, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

46. Вирішуючи спір про відшкодування шкоди, суд повинен встановити наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, яке має містити такі складові, як:

- неправомірність поведінки особи, тобто її невідповідність вимогам, наведеним в актах цивільного законодавства;

- наявність шкоди, під якою слід розуміти втрату або пошкодження майна потерпілого та (або) позбавлення його особистого нематеріального права, взагалі будь-яке знецінення блага, що охороняється законом, та її розмір;

- причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою, який виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, тобто протиправна поведінка конкретної особи (осіб), на яку покладається відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що необхідно та невідворотно спричинила шкоду;

- вина заподіювача шкоди, як суб'єктивного елемента відповідальності, що полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов'язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини.

47. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільна відповідальність не настає.

48. За загальними правилами розподілу обов'язку доказування кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (частини перша та третя статті 74 ГПК України).

49. Отже, система доказування у господарському процесі засновується на розподілі тягаря доказування між сторонами у справі. Посилаючись на ту чи іншу обставину або спростовуючи їх у суді, сторона повинна доводити такі обставини належними та допустимими доказами

50. Тож при зверненні з позовом про відшкодування заподіяної майнової шкоди, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами неправомірність поведінки заподіювача шкоди, наявність шкоди та її розмір, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою.

51. Предметом позову в цій справі є відшкодування (стягнення) шкоди, заподіяної Банку та його кредиторам протиправними діями / бездіяльністю пов'язаних з банком осіб.

52. При поданні позову про відшкодування заподіяної майнової шкоди на позивача покладається обов'язок довести належними, допустимими та достовірними доказами неправомірність поведінки заподіювача шкоди, наявність шкоди та її розмір, а також причинний зв'язок між протиправною поведінкою та шкодою.

53. Водночас зі змісту частини другої статті 1166 ЦК України вбачається, що цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди. Відповідний висновок міститься, зокрема, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.01.2018 у справі № 753/7281/15-ц. Тому спростування цієї вини (у тому числі з підстав вини самого позивача в заподіяній шкоді) є процесуальним обов'язком її заподіювача.

Висновок щодо застосування частини другої статті 1166 ЦК України та презумпції вини заподіювача шкоди міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18, на яку посилається скаржник.

54. Спростування вини (у тому числі з підстав вини самого позивача у заподіяній шкоді) є процесуальним обов'язком її заподіювача, тобто відповідача у спорі про відшкодування шкоди.

55. Враховуючи зазначені правила доказування у господарському процесі, у правовідносинах з відшкодування шкоди позивач має довести неправомірність рішень, дій / бездіяльності відповідачів, у чому полягав негативний результат їх діяльності в контексті зменшення обсягу майна банку чи його знецінення, розмір майнових втрат, а також пов'язаність протиправної поведінки відповідачів та існуючого негативного результату.

56. Відповідачі у межах наданих їм процесуальних прав та визначених процесуальних обов'язків повинні спростувати доводи та докази позивача, а також, у свою чергу, навести обставини й доводи, які свідчили б про відповідність їх діяльності інтересам банку та про відсутність підстав для їх відповідальності. Аналіз норм Закону України "Про банки і банківську діяльність", зокрема глави 7 цього Закону, дозволяє зробити висновок, що доказами виконання свого обов'язку вживати своєчасні заходи для запобігання настанню неплатоспроможності банку можуть бути дані, які підтверджують обставини, що власники істотної участі, керівник, члени ради, члени виконавчого органу, посадові особи іншого органу управління вжили заходів для запобігання ризиковій діяльності; для недопущення в діяльності банку ознак, наявність яких є підставою для висновку НБУ про провадження банком ризикової діяльності, що загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, зокрема, через вплив на управління чи діяльність юридичної особи (у тому числі шляхом ухвалення рішень про винесення на розгляд загальних зборів учасників банку питання ризикової діяльності); відновлення платоспроможності банку; встановлення осіб, відповідальних за ризикову діяльність тощо

57. Відповідно до частин першої, другої статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

58. Так, виходячи із заявлених позивачем предмета та підстав позову, предметом доказування у цій справі та обставинами, які складають предмет дослідження судом, є:

- персональний склад органів управління Банку на момент ухвалення рішень про вчинення сумнівних правочинів; дати обрання / призначення та звільнення з посади кожного з відповідачів; належність відповідачів до керівників Банку; наявність у відповідачів статусу посадової особи акціонерного товариства, пов'язаної з Банком особи;

- факт ухвалення рішення органом управління Банку про вчинення сумнівного правочину, персональний склад органу на момент ухвалення такого рішення, результати голосування кожного члена (за, проти, утримався); інші фактичні обставини ухвалення такого рішення, на підставі яких документів (наданих контрагентом та внутрішніх документів банку) ухвалювалося рішення, чи була дотримана внутрішня процедура банку щодо погодження таких рішень, хід обговорення;

- факт вчинення Банком сумнівного правочину (укладення договору);

- факт виконання Банком сумнівного правочину (перерахування / отримання коштів, передання / отримання майна чи майнових прав);

- факти протиправної поведінки відповідачів (недотримання законодавства про банківську діяльність, нормативів діяльності Банку, індивідуальних приписів НБУ, обставини, що підтверджують невиваженість інвестиційної політики та ризикованість кредитної політики Банку, відсутність в Банку ефективної системи запобігання ризикам, порушення відповідачами фідуціарних обов'язків, дії відповідачів усупереч інтересам Банку тощо);

- збитки Банку від конкретного правочину та їх причини;

- наявність причинно-наслідкового зв'язку між протиправною поведінкою відповідачів та завданою шкодою;

- факт недостатності майна Банку (для спорів, позови в яких були подані Фондом протягом дії частини п'ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції Закону від 15.11.2016 № 1736-VIII, яка визначала недостатність майна Банку умовою звернення Фонду з відповідними вимогами до пов'язаних з Банком осіб).

Подібні висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18.

59. Згідно із частинами третьою та четвертою статті 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов'язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі.

60. Також статтею 89 Господарського кодексу України (далі - ГК України) передбачено, що посадові особи відповідають за збитки, завдані ними господарському товариству. Відшкодування збитків, завданих посадовою особою господарському товариству її діями (бездіяльністю), здійснюється у разі, якщо такі збитки були завдані:

- діями, вчиненими посадовою особою з перевищенням або зловживанням службовими повноваженнями;

- діями посадової особи, вчиненими з порушенням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення подібних дій, встановленої установчими документами товариства;

- діями посадової особи, вчиненими з дотриманням порядку їх попереднього погодження або іншої процедури прийняття рішень щодо вчинення відповідних дій, встановленої товариством, але для отримання такого погодження та/або дотримання процедури прийняття рішень посадова особа товариства подала недостовірну інформацію;

- бездіяльністю посадової особи у випадку, коли вона була зобов'язана вчинити певні дії відповідно до покладених на неї обов'язків;

- іншими винними діями посадової особи.

61. Стаття 63 Закону України "Про акціонерні товариства" визначає, що посадові особи органів акціонерного товариства повинні діяти в інтересах товариства, дотримуватися вимог законодавства, положень статуту та інших документів товариства. Посадові особи органів акціонерного товариства несуть відповідальність перед товариством за збитки, завдані товариству своїми діями (бездіяльністю), згідно із законом. У разі якщо відповідальність згідно із цією статтею несуть кілька осіб, їх відповідальність перед товариством є солідарною.

62. Цими положеннями законодавства закріплено обов'язки органів юридичної особи (посадових осіб) (фідуціарні обов'язки) діяти в інтересах юридичної особи, діяти добросовісно, діяти розумно та не перевищувати своїх повноважень, а також відповідальність за їх порушення.

63. У доктрині господарського та корпоративного права зазначається, що тлумачення фідуціарних обов'язків здійснюється через призму дублюючого контролю: 1) регулювання ex-ante - шляхом надання вказівок щодо дій посадових осіб у гнучко визначених фідуціарних обов'язках; 2) регулювання ex-post - дозволяє судам надавати справедливу оцінку щоразу, коли обов'язки потенційно не були виконані належним чином.

64. У постанові від 04.12.2018 у справі № 910/21493/17 (на яку посилається скаржник у касаційній скарзі) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду указав таке. Згідно з вимогами статті 92 ЦК України особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов'язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно. З огляду на положення наведеної правової норми та довірчий характер відносин між господарським товариством та його посадовою особою (зокрема директором чи генеральним директором) протиправна поведінка посадової особи може виражатись не лише в невиконанні нею обов'язків, прямо встановлених установчими документами товариства, чи перевищенні повноважень при вчиненні певних дій від імені товариства, а й у неналежному та недобросовісному виконанні таких дій без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм розсудом, прийнятті очевидно необачних чи марнотратних рішень.

Аналогічні висновки зроблені і в постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі № 910/11027/18, а також у постановах Верховного Суду від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18, від 08.02.2022 у справі № 910/15260/18 (на які посилається скаржник).

65. Наведене відповідає міжнародним Принципам корпоративного управління Організації економічного співробітництва та розвитку, які закріплюють такі основні фідуціарні обов'язки директорів підприємства, як обов'язок дбайливого ставлення (діяти добросовісно на користь розвитку підприємства, приділяючи достатньо часу, зусиль і професійних навичок управлінню ним) та обов'язок лояльності (уникати конфлікту інтересів і діяти під час ухвалення рішень щодо діяльності підприємства лише в інтересах останнього).

66. Головною метою фідуціарних обов'язків є необхідність забезпечення економічного розвитку підприємства, а відповідно недотримання таких базових обов'язків може призвести до збитків підприємству й зобов'язання їх відшкодувати.

67. Згідно зі статтею 92 ЦК України особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов'язані діяти не лише в межах своїх повноважень, але й добросовісно і розумно. З огляду на положення наведеної правової норми та довірчий характер відносин між господарським товариством та його посадовою особою протиправна поведінка посадової особи може виражатись не лише в невиконанні нею обов'язків, прямо встановлених установчими документами товариства, чи перевищенні повноважень при вчиненні певних дій від імені товариства, а й у неналежному та недобросовісному виконанні таких дій без дотримання меж нормального господарського ризику, з особистою заінтересованістю чи при зловживанні своїм розсудом, прийнятті очевидно необачних чи марнотратних рішень.

Подібні висновки щодо застосування статті 92 ЦК України викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17, постановах Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/21493/17 (на які посилається скаржник), та від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18

68. Таким чином, при застосуванні статті 92 ЦК України слід оцінювати не лише формальну сторону питання - дотримання посадовою особою всіх положень законодавства, статуту, рішень загальних зборів учасників/акціонерів тощо. Адже навіть коли посадова особа формально виконала всі вимоги законодавства та установчих документів товариства, її дії (бездіяльність) можуть не бути добросовісними, розумними та вчиненими в інтересах товариства.

69. Вирішуючи питання відповідальності посадової особи перед юридичною особою, суд виходить з презумпції, що така посадова особа діяла в найкращих інтересах товариства; її рішення були незалежними та обгрунтованими; її фідуціарні обов'язки були виконані належним чином.

70. Разом з цим, Верховний Суд у постанові від 29.05.2024 у справі № 910/15260/18 (на яку посилається скаржник) зазначив таке:

"123. У цьому контексті заслуговує на увагу правило ділового рішення (business judgment rule), що сформувалося у доктрині та світовій судовій практиці. За загальним правилом суди не визначають відповідальність директорів за ухвалення ділових рішень, якщо такі рішення не є повністю нерозумними. Ця доктрина судового невтручання відома як "правило ділового рішення": якщо інше не доведено, то директори діяли на підставі достатньої інформації, добросовісно та в інтересах товариства.

124. Отже, відповідно до правила ділового рішення посадові особи не зобов'язані доводити ефективність прийнятих ділових рішень, а суди зазвичай не входять у питання оцінки їх ефективності. Таке правило пояснюється тим, що судді переважно не володіють достатньою компетенцією та досвідом для оцінки ефективності ухвалених ділових (інвестиційних, підприємницьких) рішень. Крім того, будь-яке бізнес-рішення є ризиковим (це - невід'ємна риса підприємницької діяльності), а також таким, яке ухвалюється в умовах володіння певним обсягом інформації станом на момент ухвалення рішення. При ухваленні рішень інформація про майбутні події є невідомою і може бути лише спрогнозована. Оцінка судом ефективності ділового рішення вже постфактум, за наявності значно більшого обсягу інформації про події, які відбулися після ухвалення рішення, не завжди забезпечує справедливий підхід. Під час судового розгляду, який відбувається, як правило, зі спливом значного періоду часу, навіть розумне ділове рішення може prima facie здатися нерозумним.

125. Водночас "правило ділового рішення" не захищає очевидно нерозумні, абсурдні рішення, яким немає пояснень, які належним чином не обґрунтовані. Ця позиція викладена у постанові Верховного Суду від 10.01.2024 у справі №911/266/22.

126. Метою правила ділового рішення, з одного боку, є забезпечення належного управління в товариствах та, з іншого боку, збереження свободи прийняття рішень посадовими особами. Правило слугує засобом захисту від можливості надмірного та неналежного перегляду рішень посадових осіб (менеджменту) товариства.

127. Варто зауважити, що правило ділового рішення включене у новий підпринцип V.A.1 Принципів корпоративного управління (Principles of Corporate Governance) G20/OECD від 11.09.2023 Організації економічного співробітництва та розвитку з формулюванням: "Члени правління та керівництво мають бути захищені від судового розгляду, якщо рішення було прийняте добросовісно та з належною процедурною обачністю".

128. Якщо посадові особи товариства зіштовхуються з ризиком особистої відповідальності за поганий результат ухваленого ними ділового рішення, вони відмовляться від прийняття на себе таких ризиків взагалі, що в цілому негативно вплине на результати діяльності товариства, адже при цьому зменшиться кількість не лише поганих, але й хороших ризикових рішень.

129. ОЄСР виокремлює принаймні чотири ризики перегляду судами ділових рішень (The business judgement rule: A comparative analysis. 2023 OECD-Latin America Roundtable on Corporate Governance. Background note):

- директори можуть не бажати брати на себе потенційну відповідальність за прийняття рішення про інвестування в проєкт, який, попри високу очікувану прибутковість, скориговану на ризик, має певні шанси на невдачу, що часто трапляється з інноваційними проектами. Якщо директори не матимуть стимулів для прийняття такого рішення, здатність компаній розвивати нові технології буде поставлена під загрозу, а отже розвиток економіки в цілому також може зазнати перешкод;

- створюватимуться перешкоди для залучення (та утримання) кваліфікованих фахівців на посадах у радах директорів через страх бути притягнутим до необмеженої та повторюваної персональної відповідальності;

- якщо управлінські рішення постійно переоцінюються та, відповідно, стають сумнівними, довіра до компаній з боку бізнес-партнерів, працівників, інших зацікавлених сторін та акціонерів буде підірвана;

- систематичне звернення до адміністративних та судових органів для перегляду господарських рішень призведе до перевантаження цих органів, що заважатиме їм вирішувати інші важливі корпоративні спори.

130. Отже, правило ділового рішення вимагає, щоб посадові особи діяли: 1) на користь корпоративних інтересів; 2) добросовісно (bona fides) та незацікавлено; 3) з належною обачністю та дбайливістю, приймаючи виважені, свідомі рішення. Правило ділового рішення захищає посадових осіб, які не мають матеріального, особистого інтересу у прийнятому рішенні (тобто за відсутності конфлікту інтересів).

131. Правило ділового рішення допускає перегляд ділових рішень судами, однак виключно в разі, якщо встановлені обставини доводять, що посадові особи порушили свої обов'язки, особливо якщо мала місце не лише недобросовісність, але й недбалість, порушення фідуціарних обов'язків, у тому числі й непоінформоване прийняття рішень.

132. У теорії виділяють три складових для того, щоб застосувати правило ділового рішення:

(1) посадова особа має зібрати та проаналізувати всю необхідну для ухвалення рішення інформацію;

(2) не має бути конфлікту інтересів;

(3) ділове рішення не має виглядати "дивним", абсурдним з погляду іншої розумної особи, яка б діяла у відповідних обставинах, володіючи відповідним обсягом інформації (тобто рішення має бути раціональним, мати сенс)".

71. Водночас спростування позивачем відповідної презумпції за одним з критеріїв свідчить про неналежне виконання своїх фідуціарних обов'язків. У цьому разі вже відповідач зобов'язаний довести, що він діяв в інтересах товариства.

72. Про правове забезпечення стабільного розвитку і діяльності банків в Україні і створення належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, забезпечення захисту законних інтересів вкладників і клієнтів банків йдеться в Законі України "Про банки і банківську діяльність".

73. Відповідно до частини першої статті 42 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) керівниками банку є голова, його заступники та члени ради банку, голова, його заступники та члени правління (ради директорів), головний бухгалтер, його заступник, керівники відокремлених підрозділів банку.

74. Згідно зі статтею 37 Закону України "Про банки і банківську діяльність" органами управління банку є загальні збори учасників, спостережна рада, правління (рада директорів) банку, органом контролю банку є ревізійна комісія та внутрішній аудит банку.

75. Відповідно до статті 39 Закону України "Про банки і банківську діяльність" до функцій спостережної ради банку належать контроль за діяльністю правління (ради директорів) банку, інші повноваження щодо контролю діяльності банку.

76. За змістом статті 40 цього ж Закону правління банку здійснює управління поточною діяльністю банку, формування фондів, необхідних для статутної діяльності банку; правління несе відповідальність за ефективність його роботи згідно з принципами та порядком, встановленими статутом банку, рішеннями загальних зборів учасників і спостережної ради банку. У межах своєї компетенції правління (рада директорів) діє від імені банку, підзвітне загальним зборам учасників та спостережній раді банку. Правління (рада директорів) банку діє на підставі положення, що затверджується загальними зборами учасників чи спостережною радою банку. Голова правління (ради директорів) банку керує роботою виконавчого органу та має право представляти банк без доручення.

77. Стаття 43 Закону "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній станом на 2012 рік) передбачає, що при виконанні своїх обов'язків відповідно до вимог цього Закону керівники банку зобов'язані діяти на користь банку та клієнтів і зобов'язані ставити інтереси банку вище власних. Зокрема, керівники банку зобов'язані:

1) ставитися з відповідальністю до виконання своїх службових обов'язків;

2) приймати рішення в межах наданих повноважень;

3) не використовувати службове становище у власних інтересах;

4) забезпечити збереження та передачу майна та документів банку при звільненні керівників з посади.

78. Стаття 44 Закону України "Про банки і банківську діяльність" містить вимоги щодо управління ризиками банку. Банк створює постійно діючий структурний підрозділ з питань аналізу та управління ризиками, що має відповідати за встановлення лімітів щодо окремих операцій, лімітів ризиків контрпартнерів, країн контрпартнерів, структури балансу відповідно до рішень правління (ради директорів) з питань політики щодо ризикованості та прибутковості діяльності банку.

79. Для забезпечення додаткових заходів з метою управління ризиками банки створюють постійно діючі комітети, зокрема:

- кредитний комітет, який щомісячно оцінює якість активів банку та готує пропозиції щодо формування резервів на покриття можливих збитків від їх знецінення;

- комітет з питань управління активами та пасивами, який щомісячно розглядає собівартість пасивів та прибутковість активів і приймає рішення щодо політики відсоткової маржі, розглядає питання відповідності строковості активів та пасивів та надає відповідним структурним підрозділам банку рекомендації щодо усунення розбіжностей у часі, що виникають;

- тарифний комітет, який щомісячно аналізує співвідношення собівартості послуг та ринкової конкурентоспроможності діючих тарифів, відповідає за політику банку з питань операційних доходів.

80. За змістом Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній станом на момент віднесення банку до категорії неплатоспроможних), зокрема з урахуванням статті 48 цього Закону, банкам забороняється здійснювати ризикову діяльність, що загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку.

81. У частині першій статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) закріплено, що як кредитні в цій статті розглядаються операції, зазначені в пункті 3 частини третьої статті 47 цього Закону, а також: 1) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені.

82. Вимоги до діяльності банків встановлює Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена постановою Правління НБУ від 28.08.2001 № 368 (далі - Інструкція № 368). Метою регулювання діяльності банків в Інструкції № 368 зазначено забезпечення стабільної діяльності банків та своєчасне виконання ними зобов'язань перед вкладниками, а також запобігання неправильному розподілу ресурсів і втраті капіталу через ризики, що притаманні банківській діяльності. Інструкція встановлює нормативи ліквідності, кредитного ризику та інвестування, яких мають дотримуватися банки протягом всього періоду своєї діяльності (розд. І).

83. Ліквідність банку - це здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань, яка визначається збалансованістю між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов'язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямів використання коштів (надання кредитів, інші витрати).

84. Банківська діяльність піддається ризику ліквідності - ризику недостатності надходжень грошових коштів для покриття їх відпливу, тобто ризику того, що банк не зможе розрахуватися в строк за власними зобов'язаннями у зв'язку з неможливістю за певних умов швидкої конверсії фінансових активів у платіжні засоби без суттєвих втрат.

85. У зв'язку з цим банки повинні постійно управляти ліквідністю, підтримуючи її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх прийнятих на себе зобов'язань з урахуванням їх обсягів, строковості й валюти платежів, забезпечувати потрібне співвідношення між власними та залученими коштами, формувати оптимальну структуру активів зі збільшенням частки високоякісних активів з прийнятним рівнем кредитного ризику для виконання правомірних вимог вкладників, кредиторів і всіх інших клієнтів.

86. З метою контролю за станом ліквідності банків НБУ установлює такі нормативи ліквідності: миттєвої ліквідності (Н4), поточної ліквідності (Н5) та короткострокової ліквідності (Н6). Норматив миттєвої ліквідності установлює мінімально необхідний обсяг високоліквідних активів для забезпечення виконання поточних зобов'язань протягом одного операційного дня. Норматив поточної ліквідності установлює мінімально необхідний обсяг активів банку для забезпечення виконання поточного обсягу зобов'язань протягом одного календарного місяця. Норматив короткострокової ліквідності установлює мінімально необхідний обсяг активів для забезпечення виконання своїх зобов'язань протягом одного року.

87. Розділ VI Інструкції № 368 встановлює нормативи кредитного ризику. До кредитних операцій належать активні операції банку, що пов'язані з наданням клієнтам залучених коштів у тимчасове користування (надання кредитів у готівковій або безготівковій формі, на фінансування будівництва житла та у формі врахування векселів, розміщення депозитів, проведення факторингових операцій, операцій репо, фінансового лізингу тощо) або прийняттям зобов'язань про надання коштів у тимчасове користування (надання гарантій, поручительств, авалів тощо), а також операції з купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів і від свого імені (включаючи андеррайтинг), будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми.

88. Відповідно до Положення про порядок формування та використання банками України резервів для відшкодування можливих втрат за активними банківськими операціями, затвердженого постановою Правління НБУ від 25.01.2012 № 23, банк розробляє та затверджує рішенням уповноваженого органу внутрішньобанківські положення щодо оцінки ризиків, формування та використання резервів за кожним видом фінансових активів, групою фінансових активів, дебіторською заборгованістю за господарською діяльністю банку та наданими фінансовими зобов'язаннями. Внутрішньобанківські положення розробляються банком з урахуванням законодавства України, у тому числі нормативно-правових актів НБУ, повинні містити методики та процедури, визначені в додатку 1 до цього Положення, які є обов'язковими і мінімально необхідними для оцінки ризиків (п.1.7 гл.1 розд. І).

89. Операції з видання кредитів, придбання банком облігацій (боргових цінних паперів), врахування векселя є кредитними операціями, ризиками за якими має управляти банк.

90. Банк оцінює ризик за цінними паперами за результатами аналізу фінансового стану емітента, поточної вартості цінних паперів, грошових потоків і доходів за цінними паперами, а також усієї наявної в банку інформації про обіг відповідних цінних паперів на фондовому ринку. Банк формує резерви за цінними паперами, які класифіковані до портфеля на продаж і портфеля до погашення.

91. Відповідно до Положення про встановлення ознак фіктивності цінних паперів та деривативів, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 22.12.2010 № 1942, цінні папери та деривативи, що знаходяться в обігу, вважаються такими, що мають ознаки фіктивності, у разі відповідності таким критеріям, як: факт відсутності емітента цінних паперів та/або деривативів за місцезнаходженням, встановлений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку; нерозкриття емітентом цінних паперів та/або деривативів регулярної інформації відповідно до законодавства; відсутність чистих доходів відповідно до звіту про фінансові результати, поданого до Комісії станом на кінець звітного періоду; переважна частка активів емітента складається з фінансових інвестицій та/або дебіторської заборгованості відповідно до балансу емітента, поданого до Комісії станом на кінець звітного періоду; кількість працівників емітента цінних паперів та/або деривативів станом на кінець звітного періоду становить менше двох осіб та/або середньомісячні витрати емітента на оплату праці менше двократного мінімального розміру заробітної плати, встановленого законодавством; відсутність бухгалтера або бухгалтерської служби на чолі з головним бухгалтером станом на кінець звітного періоду.

92. У Методичних рекомендаціях щодо вдосконалення корпоративного управління в банках України зазначено, що обов'язок сумлінності вимагає від керівників приймати рішення на підставі всієї необхідної інформації, відповідальність за моніторинг дотримання банком законодавства України, а також за діяльністю банку як такою. Під час прийняття рішень керівники можуть покладатися на інформацію, що надається працівниками банку, однак ця можливість не звільняє їх від персональної відповідальності за прийняття незалежних рішень (п.2.4).

93. Стаття 42 Закону України "Про банки і банківську діяльність" (у редакції, чинній на момент вчинення відповідачами дій) містить вимоги до керівників банків. Керівниками банку мають бути дієздатні фізичні особи, які відповідають таким вимогам: 1) наявність вищої економічної, юридичної освіти чи освіти у галузі управління залежно від займаної посади (ця вимога не застосовується до членів спостережної ради банку); 2) стаж роботи у банківській системі за відповідним фахом не менше трьох років (ця вимога не застосовується до членів спостережної ради банку); 3) бездоганна ділова репутація. Голова правління (ради директорів) та головний бухгалтер заступають на посаду після надання письмової згоди на це НБУ. Голова правління (ради директорів) банку та головний бухгалтер повинні мати попередній досвід керівної роботи у банках.

94. Керівники банку зобов'язані протягом усього часу, упродовж якого вони зберігають свій статус у банку, відповідати вимогам, встановленим цим Законом.

95. Відповідно до частини п'ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній на момент вчинення відповідачами дій) Фонд мав право звернутися з вимогою до власників істотної участі, контролерів та керівників банку про задоволення за рахунок їх майна частини вимог кредиторів банку в разі, якщо дії чи бездіяльність таких осіб призвели до понесення банком збитків та/або завдання шкоди інтересам вкладників та інших кредиторів банку. У разі отримання Фондом відмови у задоволенні таких вимог або невиконання вимоги у строк, встановлений Фондом, Фонд має право звернутися до суду з вимогою про стягнення майна з таких осіб для задоволення вимог кредиторів.

96. Ця ж норма (у редакції, чинній на момент подання позову) передбачала, що Фонд або уповноважена особа Фонду у разі недостатності майна банку звертається до пов'язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов'язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку. У разі отримання Фондом відмови у задоволенні таких вимог або невиконання вимоги у строк, установлений Фондом, Фонд звертається з такими вимогами до суду.

97. З дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, що ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв'язку з ліквідацією банку (п.1 ч.2 ст.46 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").

98. Відповідно до пунктів 1, 5 частини другої статті 37 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" уповноважена особа Фонду має право вчиняти будь-які дії та приймати рішення, що належали до повноважень органів управління і органів контролю банку, заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду.

99. Згідно усталеної практики Верховного Суду, оскільки в банку, що ліквідується, єдиною особою, яка має повноваження і обов'язок діяти від імені та в інтересах банку, є уповноважена особа Фонду, то положення частини п'ятої статті 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" визначають мінімальні стандарти поведінки Фонду та уповноваженої особи Фонду і не обмежують повноважень щодо звернення до суду з позовами до власників істотної участі, контролерів, керівників банку, пов'язаних з банком осіб, а також до будь-яких інших осіб про відшкодування ними шкоди в повному обсязі.

Такий висновок наведено, зокрема в постанові Верховного Суду від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі.

100. При цьому позивач має довести неправомірність рішень та дій відповідачів або вчинення ними неправомірної бездіяльності, в чому полягав негативний результат їх діяльності в контексті зменшення обсягу майна банку чи його знецінення, розмір майнових втрат, а також пов'язаність протиправної поведінки відповідачів та існуючого негативного результату.

101. Натомість відповідачі в межах наданих їм процесуальних прав та визначених процесуальних обов'язків повинні спростувати доводи та докази позивача, а також у свою чергу навести обставини та доводи, які свідчили б про відповідність їх діяльності інтересам банку та про відсутність підстав для їх відповідальності. Аналіз норм Закону України "Про банки і банківську діяльність", зокрема глави 7 цього Закону, дозволяє зробити висновок, що доказами виконання свого обов'язку вживати своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку можуть бути дані, які підтверджують обставини, що власники істотної участі, керівник, члени ради, члени виконавчого органу, посадові особи іншого органу управління вжили заходів для запобігання ризиковій діяльності; для недопущення в діяльності банку ознак, наявність яких є підставою для висновку НБУ про провадження банком ризикової діяльності, що загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, зокрема, через вплив на управління чи діяльність юридичної особи (у тому числі шляхом ухвалення рішень про винесення на розгляд загальних зборів учасників банку питання ризикової діяльності); відновлення платоспроможності банку; встановлення осіб, відповідальних за ризикову діяльність тощо.

102. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 76 ГПК України).

103. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частини перша, друга статті 86 ГПК України).

104. Так, у справі, що переглядається, позивач стверджує, що шкода Банку та його кредиторам була завдана внаслідок таких дій:

1) ухвалення відповідачами рішення про вчинення Банком правочину, внаслідок якого Банк втратив високоліквідні активи і набув неліквідні активи (далі - сумнівні правочини);

2) проведення відповідачами як членами органів управління Банку ризикованої кредитної політики (дії всупереч інтересам Банку та його кредиторів), нездійснення належного контролю за економічними показниками діяльності Банку (протиправна бездіяльність), що призвело до неплатоспроможності Банку (неможливості розрахуватися з кредиторами) та його ліквідації.

105. Відповідно предметом доказування у цій справі є:

1) персональний склад органів управління Банку на момент ухвалення рішень про вчинення сумнівних правочинів; дати обрання / призначення та звільнення з посади кожного з відповідачів; належність відповідачів до керівників Банку; наявність у відповідачів статусу посадової особи акціонерного товариства, повязаної з Банком особи;

2) факт ухвалення рішення органом управління Банку про вчинення сумнівного правочину, персональний склад органу на момент ухвалення такого рішення, результати голосування кожного члена (за, проти, утримався); інші фактичні обставини ухвалення такого рішення на підставі яких документів (наданих контрагентом та внутрішніх документів банку) ухвалювалося рішення, чи була дотримана внутрішня процедура банку щодо погодження таких рішень, хід обговорення;

3) факт вчинення Банком сумнівного правочину (укладення договору);

4) факт виконання Банком сумнівного правочину (перерахування / отримання коштів, передання / отримання майна чи майнових прав);

5) факти протиправної поведінки відповідачів (недотримання законодавства про банківську діяльність, нормативів діяльності Банку, індивідуальних приписів НБУ, обставини, що підтверджують невиваженість інвестиційної політики та ризикованість кредитної політики Банку, відсутність в Банку ефективної системи запобігання ризикам, порушення відповідачами фідуціарних обов'язків, дії відповідачів усупереч інтересам Банку тощо);

6) збитки Банку від конкретного правочину (балансова вартість активу на дату початку виведення Банку з ринку, розмір грошових коштів, фактично стягнутих за рішенням суду та включених до ліквідаційної маси, оціночна вартість активу, визначена незалежним оцінювачем у процедурі ліквідації, вартість продажу такого активу в процесі ліквідації Банку) та їх причини;

7) розмір недостатності майна Банку для розрахунків з кредиторами (як мінімальний розмір збитків Банку та шкоди, завданої кредиторам Банку невиваженою інвестиційною політикою, ризикованою кредитною діяльністю, бездіяльністю відповідачів, що призвело до неплатоспроможності та ліквідації Банку).

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18.

106. Верховний Суд зазначає, що обов'язки виступати від імені юридичної особи, обов'язки щодо представництва у контексті статті 92 ЦК України охоплюють як дії щодо формування внутрішньої волі, так і дії щодо формування її волевиявлення. У статті 92 ЦК України йдеться про фідуціарні обов'язки та солідарну відповідальність членів органів управління банку в цілому, а не лише тих членів виконавчого органу, які представляють банк у відносинах з третіми особами.

107. Крім цього, за загальним правилом розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі. Отже, якщо банку завдано шкоди окремими діями певної особи, наприклад, шляхом знищення чи пошкодження речі, відчуження майна банку безоплатно або за заниженими цінами та в інших подібних випадках, то розмір шкоди визначається залежно від безпосередніх наслідків таких дій шляхом оцінки вартості втраченої речі чи зниження її вартості внаслідок пошкодження, вартості безоплатно відчуженого майна, різниці між ринковою ціною та ціною відчуження тощо. Якщо ж банку заподіяно шкоди не шляхом вчинення окремо визначених дій (бездіяльності), які мали наслідком знищення або пошкодження конкретної речі, втрату конкретних доходів чи подібні наслідки, а шляхом недотримання вимог законодавства, невжиття своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку тощо, що призвело до зниження чистих активів банку, порушення нормативів, зокрема ліквідності та втрати банком стану платоспроможності, то розмір шкоди, завданої банку, оцінюється розміром недостатності майна банку для задоволення вимог усіх кредиторів, якщо не доведений більший розмір шкоди.

108. Крім цього, колегія суддів звертає увагу на те, що згідно правової позиції, викладеної, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 у справі № 910/11027/18 та постанові Верховного Суду від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18, саме відповідачі, а не позивач мають доводити суду відсутність вини, тобто вжиття ними всіх можливих заходів і вчинення дій для запобігання завданню шкоди Банку, свою добросовісну і розумну поведінку як керівників Банку.

109. Суд зазначає, що у спірних правовідносинах позивач не повинен доводити фіктивність цінних паперів чи фіктивність емітента/контрагента. Позивачу достатньо довести, що за наявності подібних/схожих ознак, які мали бути виявлені відповідачами при належній перевірці та ухваленні ними рішень на підставі достатньої інформації (що є виконанням вимог закону та фідуціарних обов'язків відповідачів перед банком), рішення відповідачів про придбання цінних паперів було невиправдано ризикованим, таким, що вочевидь вчинялося всупереч інтересам банку, його вкладників та кредиторів.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 21.07.2021 у справі № 910/12930/18, від 14.09.2021 у справі № 910/11371/18 (на які посилається скаржник у касаційній скарзі).

110. Так, Верховний Суд зазначає, що відмовляючи у задоволенні позову за наслідками нового розгляду цієї справи, суди попередніх інстанцій зосередившись на дослідженні річних звітів Національної комісії з цінних паперів та фондових ринків та даних, розміщених на відповідному веб-сайті, не надали належної правової оцінки доводам позивача щодо можливості/неможливості встановлення дійсних обставин цієї справи на підставі вказаних річних звітів і наданим позивачем відповідним доказам на підтвердження своєї позиції. Також суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки звітам ТОВ "Північно-Східна консалтингова група" та ТОВ "Експертна група "ЕС енд ДІ" та не зазначили обґрунтованих мотивів прийняття/відхилення відповідних висновків. Досліджуючи протокол кредитного комітету АТ "АРТЕМ-БАНК" №14/12 від 15.03.2012 суди попередніх інстанцій взагалі не врахували доводів позивача у справі щодо вчинення/невчинення відповідачами дій із перевірки всієї необхідної інформації з метою визначення договірної вартості спірних цінних паперів на час їх придбання.

111. Також Верховний Суд вважає необґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції, який покладено в основу відхилення доводів позивача, про те, що матеріали справи не містять доказів перевірки відповідачами цінних паперів, із зазначенням судом апеляційної інстанції, що події мали місце у 2012 році, коли не існувало норм законодавства про відповідальність посадових осіб юридичної особи. Тоді як ст. 52 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у відповідній редакції (після внесення змін до цієї норми за Законом України №629-VIII від 16.07.2015) набрала чинності 12.08.2015. У цьому аспекті, враховуючи наведене вище у цій постанові, Суд наголошує, що посадові особи банку, виконуючи обов'язки в межах наданих їм повноважень, зобов'язані діяти в інтересах банку і кредиторів, такий обов'язок існував і на момент ухвалення відповідачами спірних рішень.

112. Приймаючи доводи відповідачів про те, що на період укладення договору придбання цінних паперів (2012 рік) у посадових осіб був відсутній обов'язок щодо зберігання документів, на підставі яких було прийнято відповідне рішення, суди попередніх інстанцій не дослідили які процесуальні дії вчинялись відповідачами з метою отримання таких документів, як до, так і підчас розгляду цієї справи, зокрема і під час нового розгляду. При цьому твердження суду про те, що позивач таких документів не надав не може слугувати підставою для звільнення від відповідальності за умови, що під час розгляду даної категорії спорів саме на відповідача покладено обов'язок доводити свою невинуватість, що підтверджується усталеною практикою Верховного Суду.

113. Окрім наведеного, Суд зазначає, що ані місцевий господарський суд, ані суд апеляційної інстанції в повному обсязі не врахували висновків та вказівок Верховного Суду, викладених у постанові від 20.10.2022 у цій справі (пункт 39 цієї постанови), які стали підставою для направлення справи на новий розгляд, чим порушили приписи частини п'ятої статті 310 та частини першої статті 316 ГПК України.

114. Верховний Суд враховує, що обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

115. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

116. З'ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.

117. У пунктах 1 - 3 частини першої статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

118. Суд зауважує, що принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення ЄСПЛ від 27.10.1993 у справі "DOMBO BEHEERB.V. v. THE NETHERLANDS").

119. Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування такому відхиленню чи спростуванню, а також навести ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог статті 7 ГПК України щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

120. У рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово зверталося увагу на те, що в національному рішенні мають бути викладені причини, достатні для відповіді на фактичні та правові (матеріально-правові або процесуальні) доводи сторін у всіх суттєвих аспектах. Суди мають вивчити основні аргументи сторін (див. п. 67 рішення у справі "Бузеску проти Румунії", заява № 61302/00, п. 35 рішення у справі "Донадзе проти Грузії", заява № 74644/01). Отже, судове рішення з точки зору ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має дати відповіді на основні й важливі для сторони аргументи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику. Якщо заява чи доказ, на який посилається сторона, є вирішальним для результату проваджень, він вимагає конкретної та прямої відповіді (рішення ЄСПЛ у справах "Руїс Торіха проти Іспанії", заява № 18390/91 (п. 30), "Хіро Балані проти Іспанії", заява № 18064/91) (п. 28).

121. Верховний Суд звертає увагу на те, що із внесенням 17.10.2019 змін до ГПК України статтю 79 викладено у новій редакції, чим фактично впроваджено в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів". Зазначений стандарт підкреслює необхідність зіставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Тобто з уведенням у дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньої кількості доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

122. Іншими словами, тлумачення змісту статті 79 ГПК України свідчить, що на суд покладено обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

123. Верховний Суд у ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував на необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини, з урахуванням поданих доказів, видається більш вірогідним, ніж протилежний (пункти 6.19, 6.20 постанови Верховного Суду від 04.02.2021 у справі № 910/11534/18). Подібний висновок викладений також у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/14//17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 07.07.2021 у справі № 916/2620/20).

124. Суди попередніх інстанцій у цій справі не проаналізували суттєвих аргументів обох сторін, на надали належної правової оцінки їх доводам та наявним у матеріалах доказам, а також не навели мотивованого обґрунтування прийняття та/або відхилення наявних у справі доказів, якими сторони обґрунтовували свої вимоги та заперечення.

125. За змістом статті 236 ГПК України судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

126. Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів статті 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

127. З огляду на викладене, висновок судів про наявність правових підстав для відмови в позові є передчасним, оскільки суди не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 20.10.2022 у цій справі, які слугували підставою для направлення справи на новий розгляд, не дослідили усіх обставин справи з наданням оцінки наявним у ній доказам, з якими пов'язане законне вирішення спору по суті, порушили принцип змагальності та стандарти доказування, тому ухвалені у справі судові рішення не можна вважати законними та обґрунтованими.

128. Порушення судами норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК України).

129. Беручи до уваги те, що спочатку суд першої інстанції, а потім і суд апеляційної інстанції допустили порушення норм матеріального та процесуального права, що унеможливило встановлення усіх фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також враховуючи передбачені частиною другою статті 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

130. Отже, визначені скаржником підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1 і 4 частини другої статті 287 ГПК України, отримали підтвердження під час касаційного провадження, що в розумінні пункту 1 частини третьої статті 310 цього Кодексу в сукупності з відсутністю всебічного, повного та об'єктивного дослідження судами зібраних у справі доказів є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень і передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

131. Стосовно доводів касаційної скарги в частині підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України Верховний Суд зазначає таке.

132. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

133. Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

134. Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

135. Разом з цим, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що з огляду на наведене вище у цій постанові та висновки Суду щодо невідповідності висновків судів попередніх інстанцій наведеним правовим висновкам Верховного Суду, що призвело до передчасності висновків судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позову, колегія суддів вважає передчасними доводи касаційної скарги про необхідність формування правового висновку щодо застосування положень статей 93, 1166 ЦК України, статті 43, пункту 1 частини першої та частини п'ятої статті 49 Закону України "Про банки та банківську діяльність", частини четвертої статті 89 та статті 346 ГК України у взаємозв'язку з вимогами частини першої статті 77 ГПК України у подібних правовідносинах.

136. Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб слід задовольнити частково, оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

137. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

138. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

139. З огляду на викладене, Верховний Суд вбачає правові підстави для задоволення касаційної скарги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб шляхом скасування оскаржуваних рішення і постанови та направлення справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.

140. Так, під час нового розгляду справи судам необхідно врахувати викладене у цій постанові, належним чином оцінити всі доводи сторін і надані ними докази, установити й дослідити фактичні обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, а також надати їм належну правову оцінку, та вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного і об'єктивного розгляду цієї справи.

Розподіл судових витрат

141. Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб задовольнити частково.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 02.12.2024 і рішення Господарського суду міста Києва від 20.05.2024 у справі № 910/3782/21 скасувати.

3. Справу № 910/3782/21 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя О. А. Кролевець

Судді О. М. Баранець

В. І. Студенець