Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
03.04.2025м. ХарківСправа № 922/244/22
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Шарко Л.В.
при секретарі судового засідання Ломакіній О. В.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Першого заступника керівника Київської окружної прокуратури міста Харкова, м. Харків
до Харківської міської ради, м. Харків , Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, м. Харків , Фізичної особи Горстки Оксани Віталіївни, м. Харків
про визнання недійсним договору, витребування майна
за участю представників учасників справи:
прокурора - Калерії ТКАЧЕНКО,
відповідача (ХМР) - Олександри БУРЯКОВСЬКОЇ;
відповідача (УКМП Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради) - Олександри БУРЯКОВСЬКОЇ;
відповідача (ФО Горстка О. В.) - Тетяни ЮРКОВОЇ;
Перший заступник керівника Київської окружної прокуратури м. Харкова звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради (далі - Управління комунального майна) та фізичної особи - підприємця Стаматіної П.Г. (далі - ФОП Стаматіна П. Г.), в якому просив:
- визнати незаконним та скасувати пункт 54 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 21.09.2018 № 5635-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та фізичною особою - підприємцем Гільовою П. Г., посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гавриловою С. А. і зареєстрований у реєстрі за № 1409;
- зобов'язати ФОП Стаматіну П. Г. повернути Харківській міській територіальній громаді в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення підвалу № ІІа, ІІб, ІІв, ІІг загальною площею 23,6 кв. м. у житловому будинку літ. "А-4", розташованому за адресою: м. Харків, вул. Чернишевська, 88, шляхом складання акта приймання-передачі, а Харківську міську раду зобов'язати прийняти ці приміщення.
В обґрунтування позову перший заступник керівника Київської окружної прокуратури м. Харкова вказував, що відповідне рішення міської ради є незаконним, таким, що суперечить положенням діючого на той час законодавства, та підлягає скасуванню, а договір купівлі-продажу, укладений на його підставі - визнанню недійсним, у зв'язку з чим вищевказані нежитлові приміщення підлягають поверненню Харківській міській раді.
10.11.2022 Господарський суд Харківської області ухвалив рішення, залишене без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 25.01.2023, про відмову у позові.
Судові рішення мотивовано відсутністю передбачених законом (пункт 1 частини першої статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)") умов здійснення приватизації шляхом викупу, а отже незаконністю пункту 54 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18. Проте, в позові відмовлено у зв'язку з пропуском прокурором позовної давності.
23.10.2024 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду ухвалив постанову, якою касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури задоволено частково.
Рішення Господарського суду Харківської області від 10.11.2022 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.01.2023 у справі № 922/244/22 в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 21.09.2018 № 5635-В-С та про повернення майна скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.
В частині відмови в задоволенні решти позовних вимог постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.01.2023 та рішення Господарського суду Харківської області від 10.11.2022 у справі № 922/244/22 залишено без змін з мотивів, наведених у цій постанові.
На підставі Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.11.2024 справу передано для розгляду судді Шарко Л.В.
Ухвалою суду від 03.12.2024 справу призначено № 922/244/22 до розгляду у підготовчому засіданні.
Ухвалою суду від 26.12.2024 задоволено клопотання прокурора про долучення доказів до матеріалів справи. Долучено до матеріалів справи №922/244/22 докази реєстраційного підтвердження володіння нежитловими приміщеннями підвалу № IIа, IIб, IIв, IIг загальною площею 23,6 кв. м. в житловому будинку літ. "А-4", розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та копію договору купівлі-продажу від 25.10.2024.
Також, задоволено клопотання прокурора про заміну неналежного відповідача на належного у даній справі. Замінено неналежного відповідача у справі № 922/244/22 - фізичну особу-підприємця Стаматіну Поліну Геннадіївну на належного відповідача - фізичну особу Горстка Оксану Віталіївну (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , не має зареєстрованого Електронного кабінету в підсистемі Електронний суд ЄСІТС).
17.01.2025 ухвалою суду прийнято заяву прокурора про зміну предмету позову (вх.№101 від 03.01.2025 року, а.с.№156-159 том 3) та задоволено її. Постановлено розгляд справи здійснювати з урахуванням заяви про зміну предмету позову.
Отже, Перший заступник керівника Київської окружної прокуратури м. Харкова (з урахуванням заяви про зміну предмета позову від 03.01.2025), звертаючись з позовом до господарського суду, просить суд:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 21.09.2018 № 5635-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та Фізичною особою - підприємцем Гільовою Поліною Геннадіївною, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Гавриловою С.А. і зареєстрований в реєстрі за № 1409.
- витребувати у ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради (код ЄДРПОУ 04059243) нежитлові приміщення підвалу № IIа, IIб, IIв, IIг загальною площею 23,6 кв.м в житловому будинку літ. "А-4", розташованому за адресою: АДРЕСА_1 .
Судові витрати по справі покласти на відповідачів.
Процесуальний рух справи відображено у відповідних ухвалах суду.
16.01.2025 (вх. № 1167) до суду від відповідача (фізична особа ОСОБА_1 ) надійшов відзив на позовну заяву, в якій відповідач проти позову заперечує. Свої заперечення відповідач обґрунтовує тим, що 25.10.2024 року між ОСОБА_2 (прізвище до зміни - ОСОБА_3 ) (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу (Далі - договір від 25.10.2024). Відповідно до п. 1.1. договору від 25.10.2024 продавець ОСОБА_2 передає, покупець ОСОБА_1 приймає у власність нежитлові приміщення підвалу № ІІа, ІІб, ІІв, ІІг загальною площею 23,6 кв.м. в житловому будинку літ. "А-4", розташованому за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно з п.2.1. договору від 25.10.2024, укладеного між ОСОБА_2 (прізвище до зміни - ОСОБА_3 ) (продавець) та ОСОБА_1 (покупець), продаж здійснено за 309600,04 грн. Право власності Горстки О.В. на вищевказане майно підтверджується договором від 25.10.2024 та витягом з Державного реєстру речових прав від 25.10.2024 (індексний номер витягу 401025521).
Отже, ОСОБА_1 (код НОМЕР_1 ) є власником нежитлових приміщень № ІІа, ІІб, ІІв, ІІг загальною площею 23,6 кв.м. в житловому будинку літ. "А-4", розташованому за адресою: АДРЕСА_1 та добросовісним набувачем вищевказаного майна. Дані приміщення були придбані відповідачем для ведення господарської діяльності. Горстка Оксана Віталіївна є фізичною особою підприємцем, що підтверджується випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. ОСОБА_2 (прізвище до зміни - Гільова) набула право власності на нежитлові приміщення № ІІа, ІІб, ІІв, ІІг загальною площею 23,6 кв.м. в житловому будинку літ. "А-4", розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору № 5635-В-С купівлі продажу нежитлових приміщень, серія та номер:1409, виданий 21.09.2018. Час державної реєстрації 10.10.2018 16:17:205 номер запису про право власності 28355852. (Рішення про Державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 43476822 від 12.10.2018) (витяг додається). Відповідач вважає, що враховуючи факт державної реєстрації права власності ФОП Стаматіної П. Г. на спірні нежитлові приміщення у Державному реєстрі речових прав відповідно до укладеного договору купівлі-продажу від 21.09.2018 № 5635-В-С, відсутність арештів на вищевказане майно,-25.10.2024 ОСОБА_1 укладаючи договір купівлі-продажу з Стаматіною П.Г. добросовісно набуває право власності на спірне майно.
Також відповідач зазначає, що прокурор звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою с пропуском строків позовної давності лише в січні 2022 року, оскільки прокурор знав та повинен був дізнатися про те, що з 04.01.2017 року в провадженні СВ Новобаварського ВП ГУНП в Харківській області знаходиться кримінальне провадження №42017221080000002 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 365-2 КК України.
17.01.2025 (вх. № 1274) до суду від відповідача (ХМР) надійшли письмові пояснення, в яких відповідач зазначає, що 07.03.2018 набрав чинність Закон України "Про приватизацію державного і комунального майна" від 18.01.2018 № 2269-VIIІ (далі - Закон № 2269-ІІІ). Заходи щодо приватизації спірних нежитлових приміщень на підставі рішення Харківської міської ради від 21.02.2018 № 1008/18 (пункт 54 Додатку до рішення) здійснювались Управлінням з 07.03.2018 вже у відповідності до положень Закону № 2269-ІІІ та Програми в тій частині, яка не протирічить Закону № 2269-ІІІ. Завершення процедури приватизації спірних приміщень саме за Законом № 2269-ІІІ. Таким чином, приватизація спірних приміщень хоча і була розпочата до набрання чинності Законом України "Про приватизацію державного і комунального майна", проте процедура продажу завершена не була і завершувалася вже після набрання чинності вказаним Законом 07.03.2018, а оформлення оспорюваного договору купівлі-продажу № 5635-В-С здійснювалося 21.09.2018 на підставі наказу від 21.09.2018 № 459. Згідно з вищенаведеним, положення абзацу 1 пункту 2 розділу V цього Закону, що приватизація (продаж) об'єктів, щодо яких рішення про приватизацію було прийнято до набрання чинності цим Законом, здійснюється та завершується відповідно до вимог цього Закону підлягають застосуванню. Також, підлягає застосуванню й строк позовної давності, визначений у абз. 2 ч. 2 ст. 30 Закону № 2269-ІІІ. Так, відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 30 Закону № 2269-ІІІ строк позовної давності для звернення з позовом про відмову в затвердженні протоколу аукціону, визнання недійсними результатів приватизації об'єкта малої приватизації або договору купівлі-продажу об'єкта малої приватизації становить три місяці. Отже, на переконання відповідача, в даному випадку останнім днем тримісячного строку позовної давності було 20.12.2018. В той же час позовна заява прокуратури подана до суду першої інстанції у січні 2022, тобто із суттєвим пропуском строку позовної давності (більш ніж 3 роки). Оскільки позивачем є прокурор, який не був стороною спірного правочину, то, на переконання відповідача, строк позовної давності оскарження договору № 5635-В-С для прокурора почався саме з дати державної реєстрації в Державному реєстрі речових прав права власності на майно за набувачем цього майна - ФОП Гільовою (Стаматіною) П.Г., тобто 10.10.2018, відповідно, сплив 09.01.2021.
Відповідач вказує, що вимога зобов'язати відповідача повернути нерухоме майно не є ефективним способом захисту у спірних правовідносинах.
Також відповідач зазначає, що якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Такі висновки сформульовані у постановах Касаційного господарського суду від 05.06.2024 у справі № 922/461/22 та від 07.08.2024 у справі № 924/1018/22 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19,. Прокурор не наводить обставин, які свідчили би про недобросовісність відповідача ОСОБА_1
17.01.2025 (вх. № 1279) до суду від відповідача (УКМП ДЕКМ ХМР) надійшли додаткові пояснення, які є аналогічними до додаткових пояснень відповідача (ХМР), де відповідач також зазначає про порушення прокурором строків позовної давності та добросовісність останнього набувача спірних приміщень.
03.02.2025 (вх. № 2951) до суду від відповідача (ХМР) надійшов відзив на позовну заяву щодо зміни предмету позову, де відповідач вважає, що позов не підлягає задоволенню. Свої заперечення відповідач обґрунтовує тим, що у постановах від 05.06.2024 у справі № 922/461/22 та від 07.08.2024 у справі № 924/1018/22 Верховний Суд надав оцінку позовній вимозі прокурора щодо витребування майна та застосування норм ст.ст. 3, 387, 388 Цивільного кодексу України, ч.1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини". 1. У постанові від 05.06.2024 у справі № 922/461/22, в якій обставини справи абсолютно ідентичні обставинам справи № 922/1076/22, Верховний Суд зазначив наступне:
"37. Отже, саме задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18).
38. Разом з тим, саме застосування інституту віндикації зумовлює необхідність з'ясування судами також ознак добросовісності/недобросовісності у діях кінцевого набувача майна для забезпечення дотримання критерію пропорційності при втручанні у його майнові права."
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала, що для розкриття критерію пропорційності велике значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18).
При цьому ч. 5 ст. 12 ЦК України встановлює загальну презумпцію добросовісності, а саме, якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Матеріали справи № 922/244/22 не містять жодних доказів на підтвердження того, що відповідач ОСОБА_1 , як кінцевий набувач спірного майна, знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття нею майна всупереч закону. Враховуючи оплатний характер набуття відповідачем ОСОБА_1 спірного нерухомого майна, а також відсутність станом на дату укладення ними договорів купівлі-продажу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень, на які (відомості) добросовісно покладалась відповідач ОСОБА_1 , не вбачається ознак недобросовісності у діях кінцевих набувачів спірного нерухомого майна. Отже, у задоволенні вимоги про витребування спірного нерухомого майна слід відмовити з підстав її необґрунтованості.
03.02.2025 (вх. № 2962) до суду від відповідача (УКМП ДЕКМ ХМР) надійшов відзив на позовну заяву щодо зміни предмету позову, які є аналогічним до відзиву на позовну заяву відповідача (ХМР), в якій відповідач також просить суд відмовити у задоволенні вимоги про витребування спірного нерухомого майна з підстав її необґрунтованості.
07.02.2025 (вх. № 3446) від прокурора до суду надійшла відповідь на відзив відповідача (фізична особа ОСОБА_1 ), в якій прокурор зазначає, що всі учасники цивільних правовідносин повинні здійснювати суб'єктивні цивільні права з дотриманням принципів розумності і добросовісності. Добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Підтвердження такої добросовісності покладається на набувача, який має довести, що він не знав і не міг знати про те, що воно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати. Добросовісність набуття виключається, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містяться записи про арешт майна, заборону його відчуження, наявна інформація в Єдиному державному реєстрі судових рішень про судовий спір щодо цього майна, за обставинами якого останнє може перебувати у володінні іншої особи, ніж власник, і може бути повернутим власникові чи витребуваним на його користь. Такі відомості повинні спонукати покупця до більшої обачливості.
Такий висновок наведений у п. 11.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц. На момент придбання відповідачем ОСОБА_1 нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 щодо цього нерухомого майна існував (і продовжує існувати) спір за позовом прокурора, який розглядається в межах справи № 922/244/22. Отже, проявивши розумну обачність, відповідач перед укладенням договору купівлі-продажу мала можливість дізнатись з відкритих даних Єдиного державного реєстру судових рішень та сайту "Судова влада України" про наявність судового спору щодо вказаного нерухомого майна. Також прокурор зазначає, що Нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_1 вибули з власності територіальної громади в порушення вимог ст.ст. 11, 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" - шляхом їх викупу орендарем, ФОП Стаматіною П.Г., у позаконкурентний спосіб, за відсутності невід'ємних поліпшень орендованого майна в розмірі не менш як 25 відсотків його ринкової вартості.
Прокурор наполягає, що повернення у власність територіальної громади майна у разі наявності порушень закону переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів держави. Спірні нежитлові приміщення вибули не з волі Харківської міської територіальної громади, тому наявні підстави для витребування цього майна у кінцевого відповідача, ОСОБА_1 , на підставі ст.ст. 387, 388 ЦК України. У даному випадку ОСОБА_1 має всі законні підстави, у разі витребування у неї за рішенням суду нежитлових приміщень, пред'явити до недобросовісного продавця, ОСОБА_2 , вимоги про відшкодування збитків згідно з ч. 1 ст. 661 ЦК України.
Таким чином, втручання у право власності ОСОБА_1 на спірні нежитлові приміщення ґрунтується на нормах національного законодавства (ст.ст. 387, 388 ЦК України), переслідує легітимну мету захисту інтересів держави та територіальної громади та є пропорційним вказаній меті втручання у право власності відповідача.
Щодо строків позовної давності прокурор зазначає, що відповідно до ст. 1 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" карантин - це адміністративні та медико-санітарні заходи, що застосовуються для запобігання поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб. У ст. 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" зазначено, що карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України. Рішення про встановлення карантину, а також про його відміну негайно доводиться до відома населення відповідної території через засоби масової інформації. У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов'язки, що покладаються на них. Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності. З урахуванням вищенаведеного, а також враховуючи епідеміологічну ситуацію, яка склалася в Україні станом на 11.03.2020, відповідно до повноважень, встановлених законом, постановою Кабінету Міністрів України № 211 від 11.03.2020 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" було встановлено карантин з 12.03.2020 на усій території України, який тривав до 01.07.2023. У свою чергу, 17.03.2020 був прийнятий Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (СОVID-19)" № 530-ІХ (Закон № 530). Даним законом були внесені зміни, у тому числі, і до ст. 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні". Відповідно до наведених змін карантин було визнано форс-мажорною обставиною (обставиною непереборної сили). Розділом II Прикінцеві положення Закону № 530 було визначено, що цей закон набирає чинності з дня його опублікування. Опублікування даного закону відбулося в офіційному виданні Голос України № 51 від 17.03.2020. З вищенаведеного слідує, що з 17.03.2020 карантин на законодавчому рівні було визнано обставиною непереборної сили та, відповідно, з даного моменту має застосовуватися правило п.1 ч.1 ст.263 ЦК України щодо зупинення строків позовної давності. Відповідно до п. 12 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст. ст. 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Отже, карантин в Україні встановлено з 12.03.2020 по 30.06.2023, а тому перебіг строків позовної давності з 12.03.2020 був зупинений до 01.07.2023. У пункті 12 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України у редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб'єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19). Враховуючи викладене, первісні позовні вимоги прокурора у справі № 922/244/22, заявлені в січні 2022 року, знаходяться в межах строку позовної давності. Крім того, Законом України від 15.03.2022 № 2120-IX "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" (набув чинності 17.03.2022) розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19 такого змісту: "19. У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257 - 259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії». Законом України від 08.11. 2023 № 3450-IX пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України викладено у наступній редакції: "19. У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану".
З огляду на це, на переконання прокурора, позовна вимога про витребування у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлових приміщень підвалу № IIа, IIб, IIв, IIг загальною площею 23,6 кв.м в житловому будинку літ. "А-4", розташованому за адресою: АДРЕСА_1 »., заявлена прокурором у січні 2025 року (відповідно до заяви про зміну предмета позову від 03.01.2025), також знаходиться в межах строку позовної давності.
07.02.2025 (вх. № 3449) та (вх. № 3453) від прокурора надійшли відповіді на відзив відповідачів (ХМР) та (УКМП ДЕКМ ХМР), які є аналогічними за змістом, в яких прокурор також зазначає, що підтвердження добросовісності покладається на набувача, який має довести, що він не знав і не міг знати про те, що воно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати а також, те спірні нежитлові приміщення вибули не з волі Харківської міської територіальної громади, тому наявні підстави для витребування цього майна у кінцевого відповідача, ОСОБА_1 , на підставі ст.ст. 387, 388 ЦК України.
20.02.2025 (вх. № 4622) до суду від відповідача (фізична особа ОСОБА_1 ) надійшла відповідь на відзив прокурора, в якій відповідача вказує, що враховуючи оплатний характер набуття відповідачем ОСОБА_1 спірного нерухомого майна, а також відсутність станом на дату укладення ними договорів купівлі-продажу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень, на які (відомості) добросовісно покладалась відповідач ОСОБА_1 , не вбачається ознак недобросовісності у діях кінцевих набувачів спірного нерухомого майна. Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Крім того, зазначає: стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується. В спірних правовідносинах Харківська міська рада та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради діяли як органи публічної влади і повинні були ухвалювати свої рішення в межах чинних на той час законів. Вони мали виключні повноваження щодо встановлення умов приватизації та ухвалення необхідних для її проведення актів, не погоджуючи своїх дій та рішень з покупцями. На думку відповідача, покупці не мали і не могли мати можливості перевіряти правильність актів Харківської міської ради та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради щодо приватизації ними майна.
На переконання відповідача, самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов та порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі в порушення права власності покупця, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.
На думку відповідача, з викладеного вбачається, що первісно ФОП Стоматіна теж законним шляхом, добросовісно набули майно у власність, що підтверджується і самим прокурором, який у позовній заяві зазначив, що порушення інтересів держави полягає в недотриманні Харківською міською радою вимог законодавства. Також відповідач вказує, що Положеннями статті 30 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна" визначено, що строк позовної давності для звернення з позовом про відмову в затвердженні протоколу аукціону, визнання недійсними результатів приватизації об'єкта малої приватизації або договору купівлі-продажу об'єкта малої приватизації становить три місяці. Прокурор звернувся до господарського суду Харківської області с пропуском строків позовної давності, в січні 2022 року з позовною заявою про визнання незаконним та скасування п. 54 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 року №1008/18, визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 21.09.2018 року № 5635-В-С та зобов'язання ФОП Стаматіну П.Г. повернути Харківській міській територіальній громаді в особі Харківської міської ради спірні нежитлові приміщення. Вимога прокурора про витребування Відповідача Горстки О.В. на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради нежитлові приміщення підвалу № ІІа, ІІб, ІІв, ІІг загальною площею 23,6 кв.м. в житловому будинку літ. "А-4", розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , є похідною від зазначених вище заявлених позовних вимог (визнання незаконним та скасування рішення, визнання договору купівлі-продажу недійсним) та не має самостійних підстав.
20.02.2025 (вх. № 4630) до суду від відповідача (фізична особа Горстка О.В.) надійшла заява про застосування строків позовної давності з наведених вище підстав.
17.03.2025 (вх. № 6813) від прокурора до суду надійшли письмові пояснення щодо заяв відповідачів Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та Горстка О.В. в частині застосування строків позовної давності в яких прокурор, заперечуючи проти заяв відповідачів, вказує на таке.
Прокурор звернувся до Господарського суду Харківської області в січні 2022 року з позовною заявою про визнання незаконним та скасування п. 54 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18, визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 21.09.2018 року № 5635-В-С та зобов'язання ФОП Стаматіну П.Г. повернути Харківській міській територіальній громаді в особі Харківської міської ради. У подальшому, у січні 2025 року прокурором змінено предмет позову, а саме: пункт 4 резолютивної частини позовної заяви викладено у наступній редакції: "Витребувати у Горстка Оксани Віталіївни (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) на користь Харківської міської територіальної громади в особі Харківської міської ради (код ЄДРПОУ 04059243) нежитлові приміщення підвалу № IIа, IIб, IIв, IIг загальною площею 23,6 кв.м в житловому будинку літ. "А-4", розташованому за адресою: АДРЕСА_1 ". На віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб'єктів порівняно з іншими суб'єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів. Фактично, спірне нерухоме майно вибуло з власності територіальної громади 10.10.2018, коли воно було зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за покупцем об'єкта приватизації - Стаматіною (Гільовою) П.Г. Прокурор зазначає, що карантин в Україні встановлено з 12.03.2020 по 30.06.2023, а тому перебіг строків позовної давності з 12.03.2020 був зупинений до 01.07.2023. Крім того, Законом України від 15.03.2022 № 2120-IX "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" (набув чинності 17.03.2022) розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19 такого змісту: "19. У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257 - 259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії". Законом України від 08.11. 2023 № 3450-IX пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України викладено у наступній редакції: "19. У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану". З огляду на це, позовні вимоги прокурора знаходяться в межах строку позовної давності.
В судовому засіданні 03.04.2025 прокурор підтримав позовні вимоги та просив суд задовольнити позов в повному обсязі.
Представники відповідачів (ХМР), (УКМП ДЕКМ ХМР), (фізична особа ОСОБА_1 ) просили суд в задоволенні позову відмовити.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що спірне нерухоме майно належало на праві власності територіальній громаді м. Харкова відповідно до рішення органу місцевого самоврядування, ХІІ сессія ХХІ скликання від 28.09.1992 Харківської міської ради народних депутатів.
Державну реєстрацію права власності на нежитлове приміщення за територіальною громадою м. Харкова в особі Харківської міської ради проведено 20.07.2017 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: номер запису про право власності 28355852, номер відомостей про речове право 21530245, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1308299663101.
Як вказує прокурор в позовній заяві, Новобаварською окружною прокуратурою м. Харкова здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні здійснюється процесуальне керівництво по кримінальному провадженню, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №42017221080000002 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.366 КК України. Відомості в ЄРДР внесені за фактами службового підроблення під час оцінки та продажу комунального майна Харківською міською радою.
В ході досудового розслідування, на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 (справа №639/687/19) в Управлінні комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради (далі - Управління комунального майна) було проведено вилучення ряду приватизаційних справ, в тому числі щодо приватизації нежитлових приміщень, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначена справа вилучена в повному обсязі, прошита та пронумерована.
Під час дослідження справи встановлено, що на підставі договору оренди №2040 від 27.10.2017, укладеного між Управлінням комунального майна та Фізичною особою - підприємцем Гільовою Поліною Геннадіївною, у останньої в оренді перебували нежитлові приміщення підвалу № ІІа, ІІб, ІІв, ІІг загальною площею 23,6 кв.м. в житловому будинку літ. "А-4", розташованому за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з п. 4.7. договору, орендар зобов'язаний змінювати стан орендованого майна виключно за письмовою згодою орендодавця.
Відповідно до п. 5,2.-5.3. договору, орендар має право: здійснювати ремонт, реконструкцію орендованоґо майна у встановленому порядку за наявності письмової згоди орендодавця, за письмовою згодою орендодавця вносити зміни до складу орендованого майна, провадити невід'ємні поліпшення, які необхідні для здійснення господарської діяльності.
Сторонами 27.10.2017 складено Акт приймання-передачі спірних приміщень, відповідно до якого ФОП Гільова П.Г. прийняла в орендне користування вищевказані нежитлові приміщення.
25.01.2018 ФОП Гільова П.Г. звернулась до Управління комунального майна з листом (вх. № 955 від 25.01.2018), у якому просить дозволити приватизацію вказаних приміщень.
При цьому, до вказаного листа не було долучено жодних документів, які б надавали право на таку приватизацію.
У подальшому, Харківською міською радою прийнято відповідне рішення, яким дозволено приватизувати вказаний об'єкт нерухомого майна шляхом викупу (п. 54 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18).
На виконання вказаного рішення до Управління комунального майна ФОП Гільовою П.Г. подано заяву про приватизацію від 21.02.2018 № 3543.
У подальшому, 27.02.2018 ФОП Гільова П.Г. звернулась до Управління комунального майна з листом (вх. № 3216 від 27.02.2018), у якому просить оцінку для приватизації вказаного майна доручити суб'єкту оціночної діяльності фізичній особі-підприємцю Прокоп'євій І.Б.
На виконання вказаного листа Управління комунального майна звертається до суб'єкта оціночної діяльності Прокоп'євої І.Б. (лист від 28.02.2018 № 2571) з пропозицією провести оцінку вказаних нежитлових приміщень на підставі договору з ФОП Гільовою П.Г.
Як наслідок, ФОП Прокоп'євою І.Б. складено звіт про незалежну оцінку нерухомого майна, затверджений Управлінням комунального майна 03.03.2018, відповідно до якого вартість вказаного майна станом на 28.02.2018 складає 74409,00 грн., а разом з ПДВ - 89290,80 грн.
Вивченням зазначеного звіту встановлено, що будь-які відомості про те, що проводились ремонтні роботи у вказаних нежитлових приміщеннях, в тому числі невід'ємні поліпшення, відсутні.
У подальшому, 21.09.2018 між ФОП Гільовою П.Г. та Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради укладено договір купівлі-продажу № 5635-В-С, відповідно до якого відповідач 3 приватизувала вказані нежитлові приміщення шляхом викупу за 74409,00 грн. без ПДВ (разом з ПДВ - 89290,80 грн.).
Як наслідок, 26.09.2018 складено Акт прийому-передачі № 5635-В-С, який засвідчив факт передачі за вищевказаним договором купівлі-продажу нежитлових приміщень підвалу № Па, ІІб, ІІв, ІІг загальною площею 23,6 кв.м. в житловому будинку літ. "А-4", розташованому за адресою: м. Харків, вул. Чернишевська, 88, та факт сплати коштів у повному обсязі за цим договором.
При цьому, у договорі купівлі-продажу зазначено, що його укладено на підставі Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2017г2022 рр., затвердженої рішенням 13 сесії Харківської міської ради 7 скликання № 691/17 від 21.06.2017 та на підставі рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання № 1008/18 від 21.02.2018 "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова".
Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно нежитлові приміщення підвалу № Па, ІІб, ІІв, ІІг загальною площею 23,6 кв.м. в житловому будинку літ. "А-4", розташованому за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані 10.10.2018 на праві власності за Гільовою Поліною Геннадіївною, номер відомостей про речове право: 28355852 на підставі документів, поданих для державної реєстрації: договір № 5635-В-С купівлі-продажу нежитлових приміщень, серія та номер: 1409, виданий 21.09.2018, видавник: Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Гаврилова С. А.; Акт прийому-передачі, серія та номер: 5635-В-С, виданий 26.09.2018, видавник: Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та фізична особа-підприємець Гільова Поліна Геннадіївна.
В подальшому 25.10.2024 був укладений договір купівлі-продажу між Стаматіною Поліною Геннадіївною (прізвище до зміни - Гільова), надалі продавець, від імені якої діє Стаматін В.В., на підставі довіреності, посвідченої 03 квітня 2024 року Ємцем І.О., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу за реєстровим №1945, та з другої сторони - Горстка Оксаною Віталіївною, надалі покупець, від імені якої діє Дяченко Олексій Сергійович, на підставі довіреності, посвідченої 25 жовтня 2024 року Хомутовським В.С., приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу за реєстровим №2332, відповідно до п.11. якого, продавець, в особі представника передає, а покупець, в особі представника приймає у власність нежитлові приміщення підвалу № Па, ІІб, ІІв, ІІг загальною площею 23,6 кв.м. в житловому будинку літ. "А-4", що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , і зобов'язується сплатити за них обговорену грошову суму.
Відповідно до п.1.2. договору вищевказані нежитлові приміщення належать на праві власності продавцю на підставі договору №5635-В-С купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений 21 вересня 2018 року Гавриловою С.А., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу за реєстровим №1409, право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 10.10.2018 року, номер відомостей про речове право: 28355852, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1308299663101.
Відповідно до п.2.1. договору продаж здійснено за 309600,04 грн, які представник продавця отримав для Стаматіної Поліни Геннадіївни від представника покупця повністю, ще до підписання цього договору, та своїм підписом під цим договором підтверджує проведення зі сторони покупця повного розрахунку за продане майно та відсутність до нього претензій майнового характеру.
Відповідно до п.2.2. договору згідно Довідки про оціночну вартість об'єкта нерухомості, сформованої 25 жовтня 2024 року, унікальний реєстраційний номер 201-20241025-0008646838, оціночна вартість вищевказаних нежитлових приміщень становить 309600,04 (триста дев'ять тисяч шістсот) гривень 04 копійки.
Цей договір посвідчено, приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємцем І.О.
Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно нежитлові приміщення підвалу № Па, ІІб, ІІв, ІІг загальною площею 23,6 кв.м. в житловому будинку літ. "А-4", розташованому за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані 25.10.2024 на праві власності за Горстка Оксаною Віталіївною, номер відомостей про речове право: 57286633 на підставі документів, поданих для державної реєстрації: договір купівлі-продажу, серія та номер: 7099, виданий 25.10.2024, видавник: Ємець І.О., приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, ціна нерухомого майна, встановлена у договорі: 309600,04 грн.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, суд виходить з наступного.
Щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 21.09.2018 № 5635-В-С суд зазначає таке.
За приписами частини другої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю; у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Отже, застосування реституції як способу захисту зумовлено тим, що на час розв'язання відповідного питання предмет недійсного правочину перебуває у сторони недійсного правочину, якій він був переданий, і захист у цьому разі і полягає у відновленні становища, яке мало місце до порушення.
У цьому контексті використання у частині першій статті 216 ЦК України виразу "кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину" не означає вказівку саме на вимогу, яка повинна заявлятися для досягнення відповідного результату.
Так, є усталеною практикою та ніким не ставиться під сумнів, що у разі необхідності повернення одержаних коштів належною вимогою є вимога про їх стягнення, а у разі, коли йдеться про частку у статутному капіталі товариства чи цінні папери - про їх витребування (але ніяк про зобов'язання сторони недійсного правочину повернути відповідне майно).
При цьому, Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду на підтвердження наведеному щодо застосування частин першої, другої статті 216 ЦК України вказав, що позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача (пункт 48 постанови від 26.05.2023 у справі № 905/77/21).
Тобто, позовна вимога повинна відповідати безпосередній меті, якої прагне досягнути позивач звертаючись з позовом до суду, втілювати спосіб захисту порушеного права, застосування якого має за ціль попередити, усунути чи компенсувати наслідки порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного цивільного права та інтересу.
За змістом статей 15, 16 ЦК кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений пунктом 1 частини 2 статті 16 ЦК, може застосовуватися лише в разі недоступності для позивача можливості захисту його права (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 27).
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має також бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6).
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6) від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 29)).
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 28).
З огляду на вказане, якщо договір є повністю чи частково виконаним, то визнання його недійсним без одночасного застосування наслідків недійсності правочину не призведе до поновлення майнових прав територіальної громади Харківської області, а тому у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 21.09.2018 № 5635-В-С, слід відмовити з підстав обрання прокурором неефективного способу захисту.
Відтак, оскільки прокурор прагне повернення спірного нерухомого майна у володіння територіальної громади, то єдиною належною (зокрема ефективною) позовною вимогою є вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь територіальної громади. Схожі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05.06.2024 у справі №922/461/22, від 10.09.2024 у справі №922/459/22, від 24.09.2024 у справі №922/2555/21, від 09.10.2024 у справі № 922/3838/21.
За наслідками розгляду по суті позовної вимоги про витребування у відповідача (фізичної особи ОСОБА_1 ) на користь Харківської міської об'єднаної територіальної громади в особі Харківської міської ради спірних нежитлових приміщень суд зазначає таке.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Частиною першою статті 321 Цивільного кодексу України, яка кореспондується із статтею 41 Конституції України, унормовано, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
ЦК України одним зі способів захисту порушених прав передбачено віндикацію.
Так, відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
За змістом статті 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).
Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності та добросовісності такого набуття.
Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.
У спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з'ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/73/17).
Відповідно до статті 330 Цивільного кодексу України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
За загальним правилом добросовісний набувач набуває право власності на нерухоме майно, яке за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Це правило застосовується і в разі, якщо нерухоме майно було відчужене власником, який не має права його відчужувати, оскільки на нерухоме майно накладений арешт. Виходячи із загальних засад справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) добросовісний набувач набуває право власності або інше речове право на нерухоме майно вільним від прав інших осіб та обтяжень, про які набувач не знав і не мав знати. Подібні висновки щодо набуття прав на нерухоме майно сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 року у справі № 914/2618/16.
Вирішуючи питання про можливість витребування спірного майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 Цивільного кодексу України, слід перевіряти, оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.04.2019 у справі № 669/927/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18). Добросовісною не може вважатися особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 дійшла висновку також про те, що якщо спірне майно є об'єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів ст.388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму п. 1 ч.1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).
При цьому, добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на відомості, наявні в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Схожі висновки містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19.
Щодо застосування положень статей 387, 388 ЦК України Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 виснувала про важливе значення належної перевірки обставин, які свідчать про добросовісність або недобросовісність набувача як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна як такого, що може вважатися відповідним нормам справедливого судового розгляду згідно зі статтею 6 Конвенції.
Отже, судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності набувача, що суттєво для застосування як положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном.
Як стверджує прокурор у позовній заяві розпорядження майном органом місцевого самоврядування не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади, тому відчужене таким чином майно підлягає поверненню на підставі статті 388 ЦК України.
Так, відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Для застосування пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України ключовими аспектами є відсутність волі власника на відчуження майна, добросовісність набувача, а також оплатність при відчуженні спірного майна.
Отже, для застосування положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України є визначальним питання добросовісності/недобросовісності набувача, оплатність чи неоплатність набуття добросовісним набувачем такого майна, а також обставини, за яких спірне майно вибуло з володіння первісного власника (за волею чи без волі власника, наприклад, чи в порядку продажу майна у виконавчому провадженні при виконанні судового рішення чи за інших умов), а тому такі обставини підлягають обов'язковому з'ясуванню та перевірці судом для правильного вирішення ним спору.
В даному випадку судами при первісному розгляді справи встановлено обставини порушення відповідачем (ХМР) вимог закону про приватизацію під час прийняття оспорюваного рішення про приватизацію об'єкта оренди шляхом викупу. Зокрема, зважаючи на те, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що орендарем - Фізичною особою-підприємцем Стаматіногю (Гільовою) П.Г. здійснювалися будь-які поліпшення орендованих ним приміщень за договором оренди, судом встановлено незаконність пункту 54 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18, що обумовлено відсутністю передбачених пунктом 1 частини першої статті 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" умов здійснення приватизації шляхом викупу.
Такий висновок судів відповідає правовій позиції об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеній у постанові від 22.01.2021 у справі № 922/623/20.
За таких обставин, оскільки договір купівлі-продажу від 21.09.2018 № 5635-В-С укладений на виконання рішення Харківської міської ради від 21.02.2018 № 1008/18, яке прийнято з порушенням спеціального законодавства щодо приватизації нежитлових приміщень, тому зміст цього договору є таким, що суперечить статтям 1, 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", статтям 11, 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Обставини порушення органами місцевого самоврядування умов та порядку приватизації, а також наявність протиправної поведінки самого покупця, який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу звернувся до органів місцевого самоврядування з такою заявою, свідчать про недобросовісність дій орендаря.
Разом з тим, на теперішній час спірне нерухоме майно на підставі договору купівлі-продажу від 25.10.2024, посвідченого приватним нотаріусом ХМНО Ємцем І.О. (реєстровий №7099), було відчужено ОСОБА_2 ОСОБА_1 , продаж здійснено зо 309600,04 грн.
На момент винесення судового рішення право власності на спірні нежитлові приміщення зареєстровані 25.10.2024 у Державному реєстрі нерухомого майна за ОСОБА_1 .
У позовній заяві прокурор посилається на те, що в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні він дізнався про факти порушення вимог закону під час приватизації спірного майна.
Разом із тим, у розглядуваній справі прокурор не наводить обставин, які б свідчили про недобросовісність поведінки фізичної особи ОСОБА_1 , як кінцевого набувача спірного нерухомого майна, не надає відповідних доказів на підтвердження таких обставин.
Згідно із статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Отже договір купівлі-продажу є оплатним, одним із основних обов'язків продавця є оплата ціни товару.
Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які мають право розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, що відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
При цьому, суд враховує, що частина п'ята статті 12 ЦК України встановлює загальну презумпцію добросовісності, а саме якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
Суд зазначає, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження того, що відповідач (фізична особа ОСОБА_1 ), як кінцевий набувач спірного майна, знав чи міг знати про порушення порядку реалізації майна або про набуття ним майна всупереч закону.
Враховуючи оплатний характер набуття відповідачем (фізична особа ОСОБА_1 ) спірного нерухомого майна, відсутність можливості у відповідача ОСОБА_1 бути обізнаним (протилежного прокурором не доведено) про вибуття майна з комунальної власності з порушенням процедури приватизації, а також відсутність станом на дату укладення між ФОП Стаматіною (Гільвою) П.Г. та ОСОБА_1 договору купівлі-продажу в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень (на які (відомості) добросовісно покладався відповідач ОСОБА_1 ), господарський суд не вбачає ознак недобросовісності у діях кінцевого набувача спірного нерухомого майна - фізичної особи ОСОБА_1 .
В свою чергу, добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.
До таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18.03.2020 у справі № 199/7375/16, від 20.05.2020 у справі № 199/8047/16, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 11.04.2023 у справі № 923/1137/21.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми:
(1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер;
(2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями;
(3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах.
Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Також суд враховує, що критеріями сумісності заходу втручання у право власності із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є такі обставини:
- чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі. Тобто втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту зазначеної статті. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;
- чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції є, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. Водночас відсутність такого порушення є тоді, коли дотримані всі три критерії.
Отже, повинне існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють "трискладовий тест", за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
У статті 1 Першого Протоколу до Конвенції містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
ЄСПЛ наголошує на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном.
Зокрема, втручання у здійснення права на мирне володіння майном у розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції також повинно переслідувати мету у суспільному інтересі (рішення ЄСПЛ у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine).
Перед тим як з'ясувати, чи було дотримано першу норму, суд повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм (рішення ЄСПЛ у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden).
Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63-64 рішення у справі "Маркс проти Бельгії" (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає "необхідність" відповідного закону, а наявність "спільного інтересу" може спонукати державу до "здійснення контролю за використанням власності", включаючи розпорядження та спадкування.
ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу до Конвенції законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України" (East/West Alliance Limited v. Ukraine).
Зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.
Контроль за дотриманням конвенційних гарантій здійснюється ЄСПЛ, який застосовує норми Конвенції відповідно до базових принципів (методів) тлумачення, до яких відносять "принцип автономного тлумачення понять", "принцип еволюційного (динамічного) тлумачення", "принцип європейського консенсусу", "принцип розсуду держави", "принцип ефективного тлумачення" та "принцип пропорційності та балансу інтересів".
Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ.
Так, у рішенні у справі "Фрессо і Руар проти Франції" (Fressoz and Roire V. France) ЄСПЛ зазначає, що "необхідність" будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави.
У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.
Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.
ЄСПЛ вказав на необхідність перевіряти передбачення обмеження прав людини у національному законі, визначати наявність обставини для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність.
Обмеження прав має передбачатись національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження.
Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатись у законі, а зміст закону повинен буди доведений до відома громадянам.
Закон має відповідати критеріям якості - обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного.
Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи.
Втручання у права має відповідати вимогам співмірності.
Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім - а не надмірним.
Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.
Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.
Крім того, за змістом рішення ЄСПЛ у справі "Рисовський проти України" Суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Отже, державні органи та органи місцевого самоврядування зобов'язані дотримуватись своїх власних процедур, але не позбавлені можливості/обов'язку виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість.
У рішенні ЄСПЛ у справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" від 23.10.1991 зазначено, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. "Правомірні очікування" виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати, що таке рішення є дійсним, та розраховувати на певний стан речей.
У розглядуваному випадку задоволення позовної вимоги про витребування у відповідача (фізична особа ОСОБА_1 ) спірного нерухомого майна не відповідатиме наведеному "принципу пропорційності", оскільки покладатиме надмірний індивідуальний тягар на фізичну особу, яка добросовісно набула право власності на об'єкти нерухомого майна.
Суд звертає увагу, що якщо в подальшому будуть виявлені обставини, які свідчать про недобросовісність фізичної особи ОСОБА_1 під час придбання спірних нежитлових приміщень (наприклад, в межах кримінального провадження), які не були та не могли бути відомі позивачу, то це може бути підставою для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами за правилами статей 320-325 ГПК України.
Наведене узгоджується з позицією Верховного Суду у постанові від 07.08.2024 у справі № 924/1018/22.
Враховуючи вищевикладене, слід відмовити в задоволенні позовної вимоги про витребування майна у фізичної особи ОСОБА_1 .
Водночас, суд не приймає твердження прокурора, що відомості щодо наявності спору відносно майна, яке відповідач ОСОБА_1 мав намір придбати можливо було встановити у ЄДРСР та на сайті "Судова влада України", доступ до якого є загальним, оскільки, добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей. Добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.
Схожий висновок, який суд вважає за необхідне врахувати викладено в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09.12.2024 у справі № 754/446/22.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 11.03.2025 у справі № 922/647/22.
Щодо строку позовної давності суд зазначає таке.
Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людині основоположних свобод від 4 листопада 1950 року передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу" (див. mutatis mutandis рішення у справах "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" від 20 вересня 2011 року ("OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia", заява № 14902/04, пункт 570), "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" від 22 жовтня 1996 року ("Stubbings and Others v. the United Kingdom", заяви № 22083/93 і № 22095/93, пункт 51)".
Про позовну давність як законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення, йдеться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.12.2019 по справі № 826/13768/16.
Водночас у постанові від 04.12.2018 по справі № 910/18560/16 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, за яким, позовна давність може застосовуватися виключно, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими та доведеними. Тобто, застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог (пункт 7.10).
Оскільки суд відмовляє в задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, питання про застосування позовної давності не вирішується, відтак і доводи учасників справи в цій частині не розглядаються.
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України). Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Підсумовуючи викладене, враховуючи фактичні обставини справи та наведені норми законодавства, суд дійшов висновку про наявність законних підстав для відмови у задоволенні позову.
Щодо інших аргументів сторін, суд зазначає, що вони були досліджені у судовому засіданні та не наводяться в рішенні суду, позаяк не покладаються судом в основу цього судового рішення, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа “Серявін проти України», рішення від 10.02.2010).
Відповідно до положень ст. 129 ГПК України, судовий збір у цій справі покладається на прокурора.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 12, 13, 73, 74, 76-79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -
В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Відповідно до ст. 241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з ст.ст. 256, 257 ГПК України, рішення може бути оскаржене до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення.
Повне рішення складено "14" квітня 2025 р.
Суддя Л.В. Шарко