вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"02" квітня 2025 р. Справа№ 910/9270/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Андрієнка В.В.
суддів: Шапрана В.В.
Буравльова С.І.
секретар судового засідання - Король Д.А.
учасники справи:
від позивача : Сєтов М.О.;
від відповідача 1 : Салівон Д.О.;
від відповідача 2: не з'явився;
від відповідача 3: не з'явився.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецмехбуд 21"
на рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2024 (повний текст рішення складено та підписано 13.12.24)
у справі №910/9270/24 (суддя Плотницька Н.Б.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецмехбуд 21"
до 1) Міністерства оборони України
2) Державної організації (установа, заклад) "70 управління начальника робіт"
3) Державного підприємства Міністерства оборони України "Київська контора матеріально-технічного забезпечення"
про визнання недійсним та скасування наказу в частині
Товариство з обмеженою відповідальністю "Спецмехбуд 21" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом визнання недійсним та скасування наказу Міністерства оборони України від 04.06.2024 № 369/нм "Про передачу за закріплення майна".
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказ не відповідає вимогам статей 173, 193 Господарського кодексу України, статям 3, 13, 203, 215, 234, 525, 526 Цивільного кодексу України, а його виданням створено умови для завдання позивачу збитків на суму 24 194 694 грн 80 коп.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.11.2024 у справі №910/9270/24 в позові Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецмехбуд 21" про визнання недійсним та скасування наказу в частині відмовлено повністю.
Не погодившись з рішенням місцевого господарського суду, Товариство з обмеженою відповідальністю "Спецмехбуд 21" подало апеляційну скаргу, у якій просило суд скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2024 у справі № 910/9270/24 та ухвалити нове яким позов задовольнити повністю. Визнати недійсним та скасувати наказ Міністерства оборони України від 04.06.2024 № 369/нм "Про передачу за закріплення майна".
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що на думку апелянта, місцевим господарським судом необґрунтовано було відмовлено у задоволенні частини позовних вимог. Зокрема апелянт стверджує про те, що оспорюваним наказом порушені його права та охоронювані законом інтереси.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.01.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ "Спецмехбуд 21" на рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2024 у справі № 910/9270/24, розгляд апеляційної скарги призначено на 12.03.2025.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.03.2025 відкладено розгляд справи до 02.04.2025.
10.02.2025 через систему «Електронний суд» від відповідачем 1 було подано відзив на апеляційну скаргу, де він просив суд рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом встановлено, що Міністерством оборони України, відповідно до положення про передачу об'єктів права державної та комунальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 № 1482, прийнято наказ від 04.06.2024 № 369/нм "Про передачу за закріплення майна", яким передано з балансу Державної організації (установа, заклад) "70 управління начальника робіт" майно згідно з додатком до наказу, що розташовано за адресою: АДРЕСА_1 (військове містечко № НОМЕР_1 ), на баланс Державного підприємства Міністерства оборони України "Київська контора матеріально-технічного забезпечення" та закріплено за ним на праві господарського відання.
Відповідно до частини 1 статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення.
Таким чином, у розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Наведені приписи чинного законодавства визначають об'єктом захисту, в тому числі судового, порушене, невизнане або оспорюване право.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Крім того, за приписами чинного законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.
У рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 щодо "порушеного права", за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним". Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.
У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.
При цьому суд зазначає, що захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі шляхом звернення з позовом до суду.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.
Тобто, вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Лише у разі встановлення наявності порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу позивача та відповідності обраного останнім способу захисту такому порушенню або оспоренню суд може прийняти рішення про задоволення позову.
Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, або компенсація витрати, що виникли у зв'язку з порушенням прав, чи в інший спосіб нівелює негативні наслідки такого порушення.
Отже, при зверненні до суду із позовом про визнання недійсним та скасування наказу Міністерства оборони України від 04.06.2024 № 369/нм "Про передачу за закріплення майна", саме позивач зобов'язаний довести, яким чином оспорюваний ним наказ порушує його права та законні інтереси, та надати суду відповідні докази, що підтверджують неправомірність дій чи бездіяльності відповідача, якими порушено його права та інтереси.
При цьому апелянт стверджує, що спірний наказ спрямований на унеможливлення задоволення грошових вимог позивача, встановлених в межах справи про банкрутство Державної організації (установа, заклад) "70 управління начальника робіт" № 50/25-б, та заявлених до стягнення в межах справи № 910/19720/23, а отже порушує його права та інтереси.
Відповідно до статей 170, 329 Цивільного кодексу України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.
За частиною другою статті 2 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України. До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.
Згідно із частинами першою, другою статті 3 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України (Постанови Кабінету Міністрів України від 29.08.2002 № 1282 "Про затвердження Порядку вилучення і передачі військового майна Збройних Сил", від 04.08.2000 № 1225 "Про затвердження Положення про порядок обліку, зберігання, списання та використання військового майна у Збройних Силах").
Військові частини ведуть облік закріпленого за ними майна у кількісних, якісних, обліково-номерних та вартісних показниках і враховують по відповідних службах - продовольчій, речовій, квартирно-експлуатаційній, пально-мастильних матеріалів тощо. У порядку, передбаченому частиною першою цієї статті, ведеться облік майна, закріпленого за підпорядкованими військовими частинами, у службах забезпечення органів військового управління, органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України, на які покладаються завдання щодо забезпечення військових частин майном відповідно до затверджених норм та організації його ефективного використання (частини перша, друга статі 4 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України").
Пунктом 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 26.11.2014 № 671, визначено що Міністерство оборони України (Міноборони України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міноборони є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період. Міноборони є центральним органом виконавчої влади та військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили та Держспецтрансслужба.
Згідно пункту 1 Положення про передачу об'єктів права державної та комунальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 № 1482 цей положення визначає порядок безоплатної передачі об'єктів права державної власності, активів, стягнутих в дохід держави за судовим рішенням відповідно до Закону України "Про санкції" із сфери управління міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Фонду державного майна, інших державних органів, які відповідно до законодавства здійснюють функції з управління державним майном, об'єднань підприємств, яким делеговано функції з управління майном підприємств і організацій, заснованих на державній власності (далі - органи, уповноважені управляти державним майном), Національної академії наук, галузевих академій наук, інших установ та організацій, яким державне майно передано у безоплатне користування (далі - самоврядні організації), до сфери управління інших органів, уповноважених управляти державним майном, або самоврядних організацій, а також майна, набутого Національним банком у власність у рахунок погашення боргу за наданими банкам кредитами для підтримки ліквідності відповідно до Закону України "Про Національний банк України".
Відповідно до імперативних приписів пункту 4 Порядку № 1282 передача об'єктів державної власності від одного підприємства до іншого (у разі коли підприємства належать до сфери управління одного і того ж органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації) здійснюється:
за рішенням Кабінету Міністрів України на підставі пропозиції органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації за погодженням з підприємствами, Фондом державного майна, Мінфіном і Мінекономіки - щодо нерухомого майна, зазначеного в абзаці другому підпункту "а" пункту 2 цього Положення;
за рішенням органів, уповноважених управляти державним майном, за погодженням з підприємствами або з орендодавцем і орендарем у разі передачі майна, що передано в оренду у складі єдиних (цілісних) майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, Фондом державного майна - щодо інших єдиних (цілісних) майнових комплексів структурних підрозділів підприємств (у тому числі структурних підрозділів, що передані в оренду у складі цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій) та нерухомого майна, зазначеного у підпункті "б" пункту 2 цього Положення;
за рішенням органу, уповноваженого управляти державним майном, або самоврядної організації за погодженням з підприємствами або з орендодавцем і орендарем у разі передачі об'єктів, що були передані в оренду у складі єдиних (цілісних) майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, - щодо іншого окремого індивідуально визначеного майна підприємств (крім нерухомого).
Колегія суддів відзначає, що наказ Міністерства оборони України від 04.06.2024 № 369/нм "Про передачу за закріплення майна" є актом індивідуальної дії, а отже актом (рішенням) суб'єкта владних повноважень, виданим (прийнятим) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
При цьому суд відзначає, що право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий, або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.
Так, в абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23.06.1997 № 2-зп у справі №3/35-313 вказано, що "… за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію".
У пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22.04.2008 № 9-рп/2008 в справі № 1-10/2008 вказано, що при визначенні природи "правового акта індивідуальної дії" правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що "правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)" стосуються окремих осіб, "розраховані на персональне (індивідуальне) застосування" і після реалізації вичерпують свою дію.
Таким чином, судовий захист прав, свобод або інтересів шляхом повного чи часткового задоволення позову можливий виключно відносно тієї особи, права, свободи або інтереси якої порушено з боку конкретного суб'єкта владних повноважень та за умови порушення її прав.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище.
Саме до такого правового висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 15.12.2015 у справі № 800/206/15. Крім того, зазначена позиція суду повністю узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 16.10.2018 у справі № 9901/415/18.
Апелянт стверджує, що у Господарському суді міста Києва перебувала справа № 50/25-б за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче об'єднання "ЛІМ - Україна" до Державної установи "70 Управління начальника робіт" Міністерства оборони України про банкрутство.
Постановою Верховного Суду від 03.02.2022 року у справі № 50/25-б, зокрема, закрито провадження у справі № 50/25-б за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче об'єднання "ЛІМ-Україна" до Державної установи "70 Управління начальника робіт" Міністерства оборони України про банкрутство.
У пункті 87 цієї Верховний Суд зазначив, що, беручи до уваги, що провадження у справі № 50/25-б про банкрутство ДУ "70 Управління начальника робіт" Міністерства оборони України триває вже майже вісім (на момент касаційного перегляду понад дев'ять) років у процедурі санації, відсутність реальної можливості щодо переходу до інших судових процедур банкрутства, а також те, що чинний у справі про банкрутство мораторій упродовж тривалого часу забороняє задоволення вимог конкурсних кредиторів боржника вимоги яких визнані судом і включені до реєстру згідно з ухвалою попереднього засідання у справі про банкрутство від 03.08.2011 та не можуть бути задоволені понад дев'ять років через дію мораторію у справі про банкрутство, для забезпечення принципів розгляду справи впродовж розумного строку незалежним та безстороннім судом і гарантування правової певності кредиторів суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття провадження у цій справі, відповідно до загальних процесуальних норм (пункт 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України) та статті 6 Конвенції.
Колегія суддів відзначає, що оскільки провадження у справі № 50/25-б було закрито судом, отже відсутні підстави вважати, що Державна організація (установа, заклад) "70 Управління начальника робіт" перебувала в особливому правовому режимі, властивому особі, стосовно якої відкрито провадження у справі про неплатоспроможність, а, відтак, що передавання майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення позивачем як кредитором на майно боржника.
Щодо посилання апелянта на висновки суду у справі № 910/19720/23, колегія суддів відзначає, що у даній справі відсутнє рішення суду, що набрало законної сили.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що ТОВ "Спецмехбуд 21" не доведено суду факту порушення Міністерством оборони України його прав та охоронюваних законом інтересів, а отже відсутні підстави для задоволення позову.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N303-A, п. 29).
Отже, з огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
При цьому, слід зазначити, що іншим доводам апелянта оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.
Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2024 у справі №910/9270/24 обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв'язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Згідно зі статтею 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.
Враховуючи вищевикладене та керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецмехбуд 21" на рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2024 у справі №910/9270/24 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2024 у справі №910/9270/24 залишити без змін.
3. Витрати по сплаті судового збору покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Спецмехбуд 21".
4. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст. ст. 287-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано 14.04.2025
Головуючий суддя В.В. Андрієнко
Судді В.В. Шапран
С.І. Буравльов