Номер провадження: 11-кп/813/1329/25
Справа № 506/1108/24
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1
Доповідач ОСОБА_2
03.04.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі:
головуючого судді: ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,
за участю:
секретарки судового засідання: ОСОБА_5 к,
прокурора: ОСОБА_6 ,
обвинуваченого: ОСОБА_7 ,
захисника ОСОБА_8 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційнускаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 на вирок Красноокнянського районного суду Одеської області від 24.12.2024 року відносно:
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця смт Красні Окни, Одеської області, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , громадянина України, який має неповну середню освіту, непрацюючого, неодруженого, не судимого в порядку ст. 89 КК України,
обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ст.336 КК Україниу кримінальному провадженні № 12024161180000644 від 14.08.2024року,
установив
Зміст оскарженого судового рішення та обставини, встановлені судом першої інстанції
Вироком суду 1-ої інстанції ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнати винуватим у пред'явленому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ст. 336 КК України та призначити йому покарання 3 роки позбавлення волі.
Відповідно до вироку суду першої інстанції, Відповідно до Указу Президента України та Верховного головнокомандувача від 24.02.2022 року № 64/2022 та Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 року № 2102-ІХ, у зв'язку з військовою агресією збройних сил російської федерації проти України, на всій території України запроваджено воєнний стан з 05:30 годин 24.02.2022 року строком на 30 діб, який у подальшому неодноразово продовжено, востаннє Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» №3891-IX від 23.07.2024, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 08.08.2024, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 09 травня 2024 року строком на 90 діб. Відповідно до Указу Президента України № 65/2022 від 24 лютого 2022 року «Про загальну мобілізацію», затвердженого Законом України № 2105-ІХ від 03.03.2022 року «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» оголошено загальну мобілізацію, яку у подальшому продовжено Законом України №3892-ІХ "Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку проведення загальної мобілізації»". Згідно до ст. 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Відповідно до ст.17 Закону України «Про оборону України» встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством. Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно - рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Так, ОСОБА_7 , перебуваючи на військовому обліку в ІНФОРМАЦІЯ_2 згідно Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів за № 150120244096706300006 та має ВОС №956, будучи військовозобов'язаним, у зв'язку із оголошенням загальної мобілізації на військову службу в Збройні Сили України за мобілізацією. 04.08.2024 за результатами обстеження, згідно довідки військово-лікарської комісії № 9/1020, військовозобов'язаного ОСОБА_7 визнано придатним за станом здоров'я для проходження військової служби, відповідно до наказу МОУ «Про затвердження Положення про військово- лікарську експертизу в Збройних Силах України» №402 від 14.08.2008 року. Також встановлено, відсутність обставин, передбачених ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які надавали би ОСОБА_7 право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації. При цьому, 06.08.2024 ОСОБА_7 був письмово попереджений про кримінальну відповідальність, передбачену ст. 336 КК України. Крім того, 06.08.2024 близько 18 години 30 хвилин військовозобов'язаному ОСОБА_7 вручено повістку про необхідність його прибуття до приміщення ІНФОРМАЦІЯ_3 за адресою: АДРЕСА_2 , для направлення у подальшому - 12.08.2024 о 09 годині 00 хвилин у розпорядження команди № НОМЕР_1 , з метою проходження військової служби під час мобілізації, яку ОСОБА_7 отримав, завіривши це особистим підписом, а також у цей же день та час начальником ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_9 він був письмово попереджений під особистий підпис про виконання вимог військового обліку, наслідки неявки та відповідальності у разі його не виконання.
У подальшому, ОСОБА_7 , усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачаючи суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, в умовах воєнного стану, всупереч вимог ст. 65 Конституції України, статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», ст. 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Указу Президента України № 65/2022 від 24 лютого 2022 року «Про загальну мобілізацію», затвердженого Законом України № 2105-ІХ від 03 березня 2022 року «Про затвердження Указу Президента України «Про загальну мобілізацію», яку у подальшому продовжено Законом України №3892-ІХ "Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку проведення загальної мобілізації»», п. 1 додатку 1 Правил військового обліку призовників і військовозобов'язаних, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачаючи суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, умисно ухилився від призову на військову службу під час мобілізації та у зазначені у повістці дату та час, а саме: 12.08.2024 року о 09 годині 00 хвилин для відбуття військовозобов'язаних, які призиваються за мобілізацією, до приміщення ІНФОРМАЦІЯ_3 за адресою: АДРЕСА_2 , без поважних причин, не маючи на те законних підстав, умисно не з'явився за викликом та про причини неявки до ІНФОРМАЦІЯ_3 не повідомив, тим самим умисно, протиправно ухилився від призову на військову службу під час загальної мобілізації.
У подальшому, ОСОБА_7 продовжуючи тривалий час протиправно ухилятися від призову на військову службу під час загальної мобілізації, 24.09.2024 року близько 11 години 00 хвилин військовозобов'язаному ОСОБА_7 повторно вручено повістку про необхідність його прибуття до приміщення ІНФОРМАЦІЯ_3 за адресою: АДРЕСА_2 , для направлення у подальшому 27.09.2024 року о 08 годині 00 хвилин у розпорядження команди № НОМЕР_2 , з метою проходження військової служби під час мобілізації, яку ОСОБА_7 отримав, завіривши це особистим підписом, для подальшого проходження військової служби, а також у цей же день та час начальником ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_9 він був повторно письмово попереджений під особистий підпис про виконання вимог військового обліку, наслідки неявки та відповідальності у разі його не виконання, проте ОСОБА_7 всупереч вимогам ст.65 Конституції України, ст.22 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №65/2022 "Про загальну мобілізацію», з метою ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, усвідомлюючи суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, будучи придатним за станом здоров'я для проходження військової служби, попередженим про прибуття та, не маючи правових підстав на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, продовжуючи реалізовувати свій злочинний умисел, а також попереджений про правові наслідки та відповідальність за ухилення від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, ухилився від призову за мобілізацією, та без поважних причин, не маючи на те законних підстав, умисно не з'явився за викликом 27.09.2024 року о 08 годині 00 хвилин до пункту збору за адресою: АДРЕСА_2 , для відправки у команді для подальшого проходження військової служби за мобілізацією, та про причини неявки ІНФОРМАЦІЯ_3 не повідомив, тим самим умисно, протиправно ухилився від призову на військову службу під час загальної мобілізації, на особливий період.
Вимоги апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
В апеляційній скарзі захисник обвинуваченого ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_8 , не оспорюючи доведеності вини обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, вважає вирок місцевого суду таким, що підлягає скасуванню з підстав невідповідності призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого через надмірну суворість, мотивуючи апеляційну скаргу наступним:
- суд, при призначенні покарання, не прийняв до уваги дані про особу обвинуваченого, який провину визнав у повному обсязі, щиро кається, раніше не судимий, на утриманні має батька, який є особою з інвалідністю, має онкологічне захворювання;
- також зазначає, що обвинувачений активно сприяв розкриттю злочину;
- ОСОБА_7 , маючи на утриманні чотирьох неповнолітніх дітей своєї дружини, на момент вручення повісток, не мав можливості вчасного оформлення опіки над неповнолітніми дітьми та внаслідок здійснення догляду за родиною та хворим батьком не зміг відбути до військової частини за повістками для проходження служби в ЗСУ.
Посилаючись на вказані доводи, захисник просить вирок в частині призначення покарання змінити та призначити обвинуваченому покарання із застосуванням ст.75 КК України.
В судовому засіданні апеляційного суду:
обвинувачений та його захисник підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити, вирок суду першої інстанції в частині призначеного обвинуваченому покарання змінити;
прокурор заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив вирок суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, учасників кримінального провадження, перевіривши матеріали провадження, апеляційний суд приходить до висновків про таке.
Мотиви суду апеляційної інстанції.
Висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 336 КК України, за обставин, викладених у вироку, в апеляційній скарзі захисником обвинуваченого не оскаржуються.
Що стосується доводів захисника про суворість призначеного покарання і необхідності застосування до нього положень ст. 75 КК України, то колегія суддів вважає їх необґрунтованими і такими, що не заслуговують на увагу, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону України про кримінальну відповідальність.
Зокрема, кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від кримінально-протиправних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання кримінальним правопорушенням; для здійснення цього завдання КК визначає, які суспільно небезпечні діяння є кримінальними правопорушеннями та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК України).
Відповідно до ст.50 КК України, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого, та має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Згідно ч. 1-2 ст.65 КК України суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 53 цього Кодексу; 2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Приписами ст. 50 і 65 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Суд призначає покарання в межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, а також відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу, враховуючи при цьому ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
З огляду на ці положення закону України про кримінальну відповідальність при призначенні покарання суд має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті Особливої частини КК, а й норми Загальної частини цього Кодексу, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються питання, пов'язані з призначенням покарання, що можуть вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і розміру.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо, що визнається (дискреційні повноваження суду) і ЄСПЛ, який, зокрема, у своєму рішенні в справі «Довженко проти України» зазначає про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права; це забезпечується відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування. Завданням такої форми є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Ця функція за своєю правовою природою, як зазначалось вище, є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст. 75 КК, згідно якої якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Системне тлумачення цієї правової норми дозволяє дійти висновку, що питання призначення покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням мети кримінального покарання як такої, що включає не тільки кару, а й виправлення обвинувачених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як обвинуваченими, так і іншими особами.
Законодавець з огляду на положення ст. 75 КК України підкреслює важливість такої цілі покарання як виправлення обвинуваченого, передбачивши, що при призначенні низки покарань, у тому числі у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, особу може бути звільнено від відбування покарання з іспитовим строком, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення такої особи без реального відбування покарання, хоча при цьому має врахувати не тільки тяжкість кримінального правопорушення, особу винного, але й інші обставини провадження.
Враховуючи особу обвинуваченого, наявність інших обставин кримінального провадження згідно вимог КК, колегія суддів приходить до переконання про недоцільність звільнення обвинуваченого від відбування призначеного судом першої інстанції покарання з випробуванням, як про це поставлене питання у апеляційній скарзі захисника.
Крім того, невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до кримінальних правопорушень якої категорії тяжкості відносить закон вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості кримінального правопорушення, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за кримінальне правопорушення цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо. При цьому під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду першої чи апеляційної інстанції (прокурора, потерпілого, обвинуваченого чи його захисника), а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
На національному рівні КСУ у своєму рішенні від 02.11.2004 № 15-рп/2004 зазначив, що «справедливе застосування норм права передбачає передусім недискримінаційний підхід, неупередженість. Це означає не тільки те, що передбачений законом склад кримінального правопорушення та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина, зокрема права на свободу, які не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. Окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання повинно бути домірним кримінальному правопорушенню».
При визначенні виду і розміру покарання необхідно також враховувати й те, що одним із європейських стандартів кримінального судочинства є принцип «пропорційності» (остаточне рішення ЄСПЛ від 30.01.2015 у справі «Швидка проти України» (Shvydka v. Ukraine), заява № 17888/12), а тому тяжкість вчиненого кримінального правопорушення не повинна бути основним визначальним фактором щодо покарання. При цьому колегія суддів дотримується автономної концепції поняття «покарання» в усталеній судовій практиці ЄСПЛ, яка передбачає, що «покарання переслідує подвійну мету покарання і стримування від вчинення нових злочинів» (рішення від 09.10.2003 у справі «Езех и Коннорс проти Сполученого Королівства» (Ezeh and Connors v. UK), заяви № 39665/98, № 40086/98), хоч це не виключає, що покарання може спрямоване на досягнення кількох цілей, поряд з карою та запобіганням це може бути ще й відшкодування.
Призначаючи ОСОБА_7 покарання, суд першої інстанції дотримався вимог закону України про кримінальну відповідальність, врахував ступінь тяжкості вчиненого останнім кримінального правопорушення, який відповідно до ст. 12 КК є нетяжким злочином, дані про особу обвинуваченого, який на обліку в диспансерах не перебуває, позитивно характеризується за місцем проживання, обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання суд першої інстанції не встановив, й дійшов цілком обґрунтованого висновку про призначення покарання у виді позбавлення волі у мінімальних межах санкції ст. 336 КК України, що на переконання колегії суддів відповідає його меті, гуманності, справедливості, фактичним обставинам кримінального провадження, тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Визначене судом покарання не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав людини воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи).
Доводи апеляційної скарги обвинуваченого про те, що він допомагає ЗСУ, за що має Подяку від благодійного фонду, а його нез'явлення до ТЦК та СП пов'язане з поважними причинами, колегія суддів вважає необґрунтованими, та не можуть бути підставою для зміни покарання обвинуваченому.
Судом першої інстанції обґрунтовано враховано, що інкриміноване ОСОБА_7 кримінальне правопорушення вчинено в умовах воєнного стану, що становить підвищену суспільну небезпечність, оскільки відмова обвинуваченого від захисту Батьківщини може призвести до підриву військової дисципліни, розлагодженості дій, спрямованих на захист суверенітету держави, що в умовах воєнного стану є неприпустимим. Крім того, відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. В умовах збройної агресії з боку іншої держави, захист Вітчизни набуває особливого значення.
У зв'язку із наведеним, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо необхідності призначення обвинуваченому саме реального покарання в мінімальних межах, визначених санкцією статті 336 КК України без застосування положень статей 69, 75 КК України.
Таким чином, колегія суддів дійшла переконання, що призначене покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами вчиненого і особою винного, адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, то вид і розмір визначеного ОСОБА_7 покарання є необхідним й достатнім для його виправлення і попередження нових кримінальних правопорушень, внаслідок чого оскаржене судове рішення є законним, належним чином обґрунтованим та умотивованим, тому вирок суду підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга без задоволення.
Відповідно до вимог п.1 ч.1 ст.407 КПК України, за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок або ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити вирок без змін.
За таких обставин, колегія суддів не вбачає підстав для зміни вироку, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 24, 370, 404, 405, 407, 414, 419, 532 КПК України, апеляційний суд -
ухвалив
Апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_8 - залишити без задоволення.
Вирок Красноокнянського районного суду Одеської області від 24.12.2024 року відносно ОСОБА_7 , обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ст.336 КК Україниу кримінальному провадженні № 12024161180000644 від 14.08.2024року, - залишити без змін
Ухвала набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржений в касаційному порядку до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня його проголошення, а засудженим, який тримається під вартою, у той же строк з моменту отримання копії ухвали.
Судді Одеського апеляційного суду
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4