Рішення від 27.03.2025 по справі 922/3876/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.03.2025м. ХарківСправа № 922/3876/24

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Жигалкіна І.П.

при секретарі судового засідання Саєнко А.А.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Фізичної особи ОСОБА_1 , м. Харків

до ГАРАЖНО-БУДІВЕЛЬНОГО КООПЕРАТИВУ "УРАН", м. Харків

про визнання недійсним рішення

за участю представників:

позивача - Мироненко С.С.

відповідача - Скребець О.М.

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа ОСОБА_1 (надалі - Позивач) звернувся до Господарського суду Харківської області 01 листопада 2024 року з позовною заявою, з урахуванням поданої заяви (вх. № 505 від 09.01.2025) про зміну предмету позову, де просить суд:

1. Визнати недійсним рішення позачергових Загальних зборів, яке закріплено протоколом №09-11/2023 від 09.11.2023 року в частині затвердження "рішення про примусове виключення з членів Кооперативу боржників, визначених у Додатку №1 до Протоколу №08-11/2023 Засідання Правління "Список боржників Кооперативу станом на 08.11.2023 року" від 08.11.2023 року, на підставі п.6.16.4 Статуту Кооперативу" в частині виключення з членів кооперативу ГБК "Уран" ОСОБА_1 ;

2. Зобов'язати ГБК «Уран» внести ОСОБА_1 до реєстру членів ГБК «Уран»;

3. Усунути перешкоди у праві користування та розпорядження цегляним гаражним приміщення №2/24 за адресою 61054, Харківська обл., м. Харків, пров. Партизанський, буд. 1-А, шляхом зобов'язання ГБК «Уран» звільнити та повернути цегляне гаражне приміщення №2/24 за адресою АДРЕСА_1 ОСОБА_1 ;

4. Стягнути з ГБК «Уран» 7 267,20 грн. судового збору на користь Позивача;

5. Стягнути з ГБК «Уран» на користь ОСОБА_1 30 000 грн. витрат на оплату правничих послуг.

Ухвалою суду від 04.11.2024 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі №922/3876/24, розгляд якої вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін та призначенням підготовчого засідання на 21 листопада 2024 року о 12:30.

Ухвалою від 21.11.2024 прийнято та долучено клопотання (вх. № 29099) до матеріалів справи, а також повідомлено учасників справи, що підготовче засідання у справі відбудеться 12 грудня 2024 року о(б) 11:30 год. Суд зазначає, що разом з позовом було подано клопотання про витребування доказів, яке підтримано представником Позивача - адвокатом Мироненко С.С. у проведеному підготовчому провадження 21.11.2024. Ухвалою від 28.11.2024 клопотання Фізичної особи ОСОБА_1 про витребування доказів було задоволено та зобов'язано ГАРАЖНО-БУДІВЕЛЬНОГО КООПЕРАТИВУ "УРАН" (код ЄДРПОУ 24328679) у строк до 12.12.2024 подати до суду документи.

Ухвалою від 12.12.2024 судом постановлено про наступне: - задоволено клопотання представника Відповідача про відкладення; - продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів до "31" січня 2025 р. та відкладено підготовче засідання на 16.01.2025 о 11:15; - повідомлено Відповідача, щодо викладеного в ухвалі від 28.11.2024 вимог суду. Ухвалою суду від 16.01.2025 було задоволено клопотання Фізичної особи ОСОБА_1 про поновлення строку на подання відповіді на відзив, поновлено пропущений строк для подання відповіді на відзив та прийнято до розгляду. Також прийнято заяву Фізичної особи ОСОБА_1 від 09.01.2025 про зміну предмету позову до розгляду та здійснювати розгляд справи №922/3876/24 з урахуванням поданих змін, а підготовче засідання відкладено на "30" січня 2025 р. 11:30.

Ухвалою від 30.01.2025 було відмовлено у задоволенні клопотання Позивача (вх. №1793 від 22.01.2025) про витребування у ГБК «Уран» документів та у задоволенні клопотання Позивача (вх. №2623 від 30.01.2025) про витребування у ГБК «Уран» оригіналу технічного паспорту нежитлових будівель (гаражних боксів) за реєстровим номером 13910 з додатками до нього (за наявності). Судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні на 20 лютого 2025 року о 12:15.

Відмовляючи у клопотанні Позивача (вх. №2623 від 30.01.2025), суд дійшов висновку, що з боку Позивача не вчинені дії передбачені нормами Господарського процесуального кодексу України, щодо збирання, подання та витребування доказів, де заявник повинен довести неможливість подання у встановлений законом строк з об'єктивних причин, докази, у тому числі надання до суду підтверджень, що особа (заявник) здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаних доказів.

Ухвалою від 20.02.2025 було повідомлено учасників справи, що судове засідання у справі відбудеться 13 березня 2025 року о(б) 11:45 год.

Судом постановлено ухвалу від 12.03.2025 року, якою повідомлено учасників справи, що судове засідання по справі призначене на "13" березня 2025 р. о(б) 11:45 не відбудеться з підстав перебування 13.03.2025 року судді І.П. Жигалкіна у відрядженні, таким чином засідання у справі щодо розгляду даної справи відбудеться 27 березня 2025 року о(б) 12:30 год.

Представник Позивача у судовому засіданні підтримує заявлені позовні вимоги з у рахуванням поданих уточнень, вважає їх обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, оскільки рішення позачергових Загальних зборів 09.11.2024 про виключення з кооперативу ОСОБА_1 було прийняте з порушенням встановленої законом та Статутом кооперативу процедури, що є підставою для визнання недійсним саме рішення позачергових Загальних зборів, яке закріплено протоколом №09-11/2023 від 09.11.2023 року.

Представник Відповідача у судовому засіданні проти позовних вимог заперечує, як на необґрунтованість своїх вимог, оскільки не надано доказів про участь Позивача у Кооперативі, прийняття його як члена кооперативу, щоб підтверджувалось відповідним протоколом загальних зборів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема, є розумність строків розгляду справи судом, неприпустимість зловживання процесуальними правами (пункти 10, 11 ч. 3 ст. 2 ГПК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 42 ГПК України, учасники справи зобов'язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу, сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи, виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки, виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом. Згідно з ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

З врахуванням вказаних приписів чинного законодавства та з огляду на фактичні обставини справи суд констатує, що вчинив всі необхідні та можливі заходи для належного повідомлення сторін про дату, час та місце судового засідання по даній справі, їм надана можливість скористатись своїми процесуальними правами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України, в тому числі судом дотримано під час розгляду справи обумовлені чинним законом процесуальні строки для звернення учасників справи із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.

Суд звертає увагу на те, що розумність строків розгляду справи судом є одним із основних засад (принципів) господарського судочинства (пункт 10 частини третьої статті 2 ГПК України).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово вказував на необхідність дотримання принципу розумності тривалості провадження.

Так, у рішення "Вергельський проти України" ЄСПЛ вказав, що розумність тривалості провадження має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи та з урахуванням таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів.

Враховуючи вищевказане суд вважає, що учасники процесу були належним чином повідомлений судом про розгляд спору за їх участю. В той же час, вони не були позбавлений можливості скористатися вільним доступом до електронного реєстру судових рішень в Україні, в силу статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" та ознайомитися з ухвалами Господарського суду Харківської області та визначеними у ній датами та часом розгляду даної справи та забезпечити представництво його інтересів в судових засіданнях.

Суд приймає до уваги, що сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів, надано достатньо часу для підготовки до судового розгляду справи.

В ході розгляду даної справи Господарським судом Харківської області, у відповідності до п. 4 ч. 5 ст. 13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.

Таким чином, вбачається, що всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.

З'ясувавши всі фактичні обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд установив такі обставини.

Фізична особа ОСОБА_1 (Позивач) посилається на те, що був учасником Гаражно-будівельного кооперативу «УРАН» (Відповідач, ГБК «Уран») з моменту державної реєстрації кооперативу (12.09.1995 року проведено державну реєстрацію юридичної особи ГБК "УРАН" - код ЄДРПОУ 24328679, 14.06.2006 внесено запис №14801200000026845),

Рішенням Загальних зборів членів ГБК «Уран», протоколом №1 від 26 листопада 2016 року затверджено Статут кооперативу у редакції 2016 року.

Статтею 1.7 Статуту кооперативу визначено, що місцезнаходженням кооперативу є місто Харків, провулок Партизанський, будинок 1-а. Земля кооперативу складається з ділянок під гаражем кожного члену кооперативу і доріг території двору, проїзних частин між гаражними боксами. Загальна площа земельної ділянки кооперативу складає 1,5726 га, яку надала кооперативу Харківська міська рада Харківської області. (ст. 2.1 Статуту).

Позивач зазначає, що мав у власному користуванні цегляне гаражне приміщення №2/24 за адресою 61054, Харківська обл., м. Харків, пров. Партизанський, буд. 1 А.

Так, 08.11.2023 року на засіданні Правління кооперативу були прийняті рішення, оформлені протоколом №08-11/2023 (а.с. 146) за результатом розгляду наступних питань порядку денного:

1. Обрання робочих органів Засідання;

2. Виключення з членів кооперативу;

3. Прийняття у члени Кооперативу.

По другому питанню слухали: ОСОБА_2 , який доповів, що відповідно до рішення Правління, оформленого Протоколом №25-08/2023 засідання Правління від 25.08.202р., було складено списки боржників Кооперативу, які не виконують свої обов'язки перед Кооперативом по сплаті обов'язкових та чергових членських внесків (експлуатаційних та цільових) протягом 12-ти місяців.

Всім боржникам у відповідності до ст. 6.19. Статуту Кооперативу було надіслано відповідні повідомлення (рекомендованим листом з повідомленням) про розгляд питання про примусове виключення таких боржників з членів Кооперативу на позачергових Загальних зборах членів Кооперативу, що відбудуться 09.11.2023 та з пропозицією врегулювати питання заборгованості до дати проведення вказаних позачергових Загальних зборів членів Кооперативу.

Внаслідок проведених процедур складено Список боржників Кооперативу станом на 08.11.2023, що надається на розгляд Правління, з метою прийняття рішення про виключення боржників з членів Кооперативу на підставі п.6.16.4 Статуту Кооперативу та подальшого затвердження такого рішення позачерговим Загальним зборам членів Кооперативу відповідно до ст. 6.17 Статуту.

З третього питання: не розглядати питання про включення осіб до членів кооперативу, у зв'язку з відсутністю нових заяв на вступ до членів кооперативу.

Рішення засідання Правління членів ГБК «УРАН», оформленим протоколом №08-11/2023 від 08.11.2023 року направлене на примусово виключення з членів Кооперативу боржників, визначених у Додатку №1 до Протоколу.

Позивач зазначає, що про вищевикладені обставини стали йому відомі у 2024 році після інциденту, втручання невідомих осіб до гаражного приміщення №2/24 за адресою 61054, Харківська обл., м. Харків, пров. Партизанський, буд. 1 А. У зв'язку з чим було здійснено проникнення до приміщення Позивача та замінено замок. Викрадено належне ОСОБА_1 та його родині майно на орієнтовну суму 166360грн.

За фактом вчинення злочину в період з 12.06.2024 року по 30.07.2024 року за адресою м. Харків, Партизанський провулок 1-А було розпочато кримінальне провадження за №12024221130001177.

Керівництвом кооперативу в телефонному режимі повідомлено Позивача, що з листопада 2023 року його було примусово виключено з учасників кооперативу у зв'язку з заборгованістю по сплаті цільових внесків до кооперативу.

На думку Позивача з боку Відповідача здійснені порушення під час прийняття рішення про примусове виключення з членів кооперативу боржників, визначених у Додатку №1 до протоколу №08-11/2023, на засіданні Правління 08.11.2023 року, де у зазначеному Додатку № 1 вказані не точні дані Позивача, при цьому відсутня конкретна персональна інформація щодо особи, відсутня сума заборгованості, періоду несплати коштів та підписів всіх присутніх членів правління на зборах Правління 08.11.2023 року. Отже, такий протокол від 08.11.2023 року року №08-11/2023 є неналежним і недопустимим доказом, а також не міг слугувати підставою для виключення Позивача зі складу членів ГБК «Уран», а отже, навіть при встановленні факту проведення Загальних зборів в подальшому та виключення Позивача з членів кооперативу, таке рішення прямо порушує вимоги законодавства та Статуту та має бути визнане недійсним в судовому порядку.

Також, Позивач посилається на те, що при прийнятті рішення кооперативу про виключення Позивача з членів кооперативу доцільним також є встановлення кворуму на Загальних зборах. Прийняття загальними зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення або у разі неможливості встановлення наявності кворуму є безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів у зв'язку з порушенням прямих вказівок закону.

Отже на думку Позивача у зв'язку з порушенням з боку Відповідача вимог законодавства та прав першого, вважає, що слід визнати недійсним рішення позачергових Загальних зборів, яке закріплено протоколом №09-11/2023 від 09.11.2023 року в частині затвердження "рішення про примусове виключення з членів Кооперативу боржників, визначених у Додатку №1 до Протоколу №08-11/2023 Засідання Правління "Список боржників Кооперативу станом на 08.11.2023 року" від 08.11.2023 року, на підставі п.6.16.4 Статуту Кооперативу" в частині виключення з членів кооперативу ГБК "Уран" ОСОБА_1 .

З обґрунтування викладеного у позові, Позивачем зазначено, що з моменту заснування ГБК «Уран», а саме з 2006 року, сплачував абсолютно всі внески, які потребував кооператив. На момент створення кооперативу, жодних гаражних приміщень, огорож, якісних доріг на ділянці кооперативу не було. Позивач самотужки збудував гаражне приміщення №2/24 за адресою НОМЕР_1 , Харківська обл., м. Харків, пров. Партизанський, буд. 1 А, яким користувався до того, як Відповідач безпідставно позбав його такого права. Таким чином, на даний час Позивач позбавлений гаражу, який він самотужки збудував та яким законно користувався останні 18 років.

Позивач вказує про порушення відповідачем вимог закону та установчих документів кооперативу під час скликання Загальних зборів кооперативу, що, в свою чергу є підставою для визнання недійсним рішення про виключення ОСОБА_1 з членів кооперативу.

Відповідач у своєму відзиві заперечуючи проти позовних вимог, вважає, що з боку Позивача не надано будь якого документу який свідчить про участь останнього у Кооперативі, тобто відсутня письмова заява Позивача щодо вступу до кооперативу, де такий документ (його наявність та/або відсутність) відповідають вимогам ст.ст.10, 11 Закону України «Про кооперацію» ст.98 ГК України, п.6.10 та п.6.11 Статуту ГБК «Уран».

Не надано документу, про прийняття Позивача до членів кооперативу. тобто, відсутнє відповідне рішення правління кооперативу ( п.6.11. Статуту), відсутній протокол загальних зборів кооперативу для затвердження рішення правління (п.6.12. Статуту).

Також, Відповідач посилається на те, що з боку Позивача не доведено (відсутні докази) внесення Позивачем пайового внеску до кооперативу, що передбачене вимогам ст.20 Закону України «Про кооперацію» ст.165 ГК України, п.6.14 Статуту ГБК «Уран».

Відповідач вказує, що з боку Позивача не доведені обставини викладені у позові (з урахуванням змін), оскільки дії Відповідача здійснені на підставі Статуту Кооперативу ГБК «Уран». У тому числі здійснені: повідомлення від 19.10.2023р. попередження боржникам; повідомлення від 19.10.2023р. про призначення позачергових загальних зборів членів ГБК «Уран» на 09.11.2023р. об 10-00 годині. Визначене місце проведення зборів, визначені питання поставлені на вирішення загальних зборів. Вказані повідомлення були надісланні на адресу Позивача: про що свідчать Чек від 19.10.2023р. відправлення листа з повідомленнями, трекінг Укрпошта №61146 0451 0004 від 19.10.2023р. з повідомленням на ім'я ОСОБА_1 та поверненим Конвертом (без отримання).

Так, на підставі встановлених вимогами ст.9 Статуту ГБК «Уран» та відповідно до ч.1 та ч.2 ст.15 Закону України «Про кооперацію» Відповідачем було прийнято рішення правління кооперативу (від 08.11.2023р.) про виключення осіб з членів кооперативу, припинення такого членства, що підтверджується протоколом засідання Правління ГБК «УРАН» за №08-11/2023 від 08.11.2023р.

Відповідач посилається на належне здійснення своїх обов'язків, відповідно до п. 9.9. ст.9 Статуту , стосовно повідомлення членів кооперативу не пізніше ніж за 15 діб. Так, повідомлення складене та надіслане 19.10.2023р., про збори на 09.11.2023р. (строком за 20 діб).

Протоколом позачергових загальних зборів членів Гаражна-будівельного кооперативу «УРАН» за №09-11/2023 від 09.11.2023р. підтверджено, що визначена загальна кількість членів Кооперативу - 348 осіб, а присутніми на зборах є 181 особа (52% від загальної кількості), тобто на думку Відповідача збори є правомочними. А ведення поіменного голосування членів з його письмовим оформленням не є передбаченим вимогами Закону та Статуту.

Надаючи оцінку викладеним та наданими в підтвердження учасниками справи певними доказами суд зазначає таке.

Пунктом 3 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, які виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною 2 статті 20 Господарського процесуального кодексу України), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

Виходячи з наведеного, якщо хоча б один із членів громадської організації обґрунтовано не погоджується із прийнятим загальними зборами рішенням, він може звернутися до суду за місцезнаходженням такої громадської організації з позовною заявою про визнання недійсним відповідного рішення повністю або частково.

Так, предметом позову у даній справі є визнання недійсним рішення позачергових Загальних зборів про примусове виключення з членів Кооперативу ОСОБА_1 .

Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.

На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі». «Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права» (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю «питомою вагою» принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах».

Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з'являються внаслідок «помилок» законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.

Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застосував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.

Обраний Позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав Позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких Позивач звернувся до суду, суд визнає обраний Позивачем спосіб захисту неналежним.

Проте, суд звертає увагу на таке, що у процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia (суд знає закони), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).

Щодо обраного Позивачем способу захисту порушеного права.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів є, зокрема, визнання правочину недійсним, відновлення становища, яке існувало до порушення.

Суд наголошує, що застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим: (а) застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; (б) обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; (в) застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; (г) застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципу верховенства права.

Належним та ефективним способом захисту є лише той, який спрямований саме на ті правові наслідки, які захищають право.

Системний аналіз ст.ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України, ст. 5 ГПК України дає підстави для висновку, що вимога про застосування судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права та інтересу, який не суперечить закону, має бути викладена у позовній заяві, а саме має бути відображена (конкретно сформульована) у змісті позовних вимог, саме це є первинною підставою для застосування судом матеріально-процесуального інструментарію закону. Інакше суд позбавляється процесуальної можливості застосувати його та визначити ефективний спосіб захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права та інтересу, який не суперечить закону.

Практика ВС щодо способів захисту базується на двох основних взаємопов'язаних принципах: (а) спосіб захисту має бути належним та ефективним; (б) має дотримуватися принцип процесуальної економії.

Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (Постанови ВП ВС від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (п. 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (п. 6.13), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (п. 98).

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в кінцевому результаті ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту) (п. 145 рішення ЄСПЛ від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93) та п. 75 рішення ЄСПЛ від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02), п. 8.40. Постанови ВП ВС від 25.01.2022 у справі № 143/591/20).

Підставою для застосування визначення судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного право чи інтересу є обов'язкова умова, що предмет та підстави позову визначаються тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу. Адже неухильне дотримання одного з основних принципів господарського судочинства - принципу диспозитивності (п. 5 ч. 3 ст. 2 ГПК України) при визначенні підстав та предмету позову - є підставою для правильного визначення судом ефективного способу захисту порушеного приватного права чи інтересу. І саме принцип диспозитивності пов'язаний з ефективним способом захисту приватного права.

Диспозитивність, перш за все полягає у визначеній нормами цивільного права можливості управомочених осіб діяти ініціативно, обираючи можливі варіанти їх правомірної поведінки, тобто самостійно визначати форми реалізації комплексу наданих їм правових можливостей, а характерними рисами диспозитивного уповноважувального елемента цивільно-правового методу є, серед іншого, можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанта поведінки, що не суперечить засадам цивільного законодавства й нормам моралі. Учасники цивільних правовідносин самостійно вибирають форми, способи, час і межі своєї юридичної та фактичної поведінки, не порушуючи прав інших, сторонніх осіб. У цьому знаходить свій вияв загальна ідея, згідно з якою в галузі приватного права особа здійснює свої суб'єктивні права вільно, на власний розсуд. Реалізація диспозитивності в цивільному процесі має на меті забезпечення ефективного системного саморегулювання там де це виправдано з точки зору досягнення завдань господарського судочинства та створення розумного балансу загальних та приватних інтересів.

КЦС у Постанові від 5 грудня 2019 року зазначив, що принцип диспозитивності у цивільному судочинстві реалізується шляхом вільного використання та розпорядження такими процесуальними правами, які, зокрема, впливають на виникнення, рух, розвиток і закінчення судового розгляду (право на звернення з позовом, право на зміну предмета або підстав позову), випливають з участі у розгляді справи, забезпечують сторонам належний судовий захист (Постанова КГС по справі № 910/19581/16-ц від 19.06.20019 року).

Принцип диспозитивності, реалізований при здійсненні суб'єктивних прав, рівною мірою може бути застосований і до вибору способу захисту, а це означає можливість вибору заінтересованою особою способу захисту на її власний розсуд. Подібні твердження можуть викликати ілюзію можливості використання для захисту порушеного права будь-якого з існуючих способів захисту, що насправді не відповідає дійсності (Постанова ВС КЦС по справі 705/3869/18 від 05.12.2019 року).

Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 17 квітня 2018 року висловила тези, у яких чітко розмежовує правомочності носіїв суб'єктивних прав та суду. Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Однак встановлення належності відповідачів і обґрунтованості позову є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц).

Відповідно до ст. 20 ЦК України право на захист особа здійснює на власний розсуд. Через цю норму закону, також, реалізується ще один з основних принципів цивільного права - принцип свободи вибору поведінки особи при реалізації свого права на захист.

Особа вільна у виборі механізму здійснення свого права на захист, а також у змозі відмовитися від реалізації цього права. Це свідчить про те, що особа вільна у застосуванні будь-яких способів захисту, які передбачені чинним законодавством. Однак перш ніж застосувати той чи інший спосіб захисту, особа, права якої порушено, не визнано чи оспорено, постає перед проблемою вибору того чи іншого способу захисту, який оптимально забезпечить відновлення її порушеного права.

У контексті визначення процесуальних ініціатив сторони процесу КГС у постанові від 19.06.2019 року вказав наступне.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, котрі не мають процесуальної дієздатності. Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Попри обов'язок суду вирішити наявний між сторонами спір з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів відповідних осіб, предмет та підстави позову визначаються та можуть в установленому порядку змінюватися тільки позивачем, тоді як суд позбавлений права на відповідну процесуальну ініціативу (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.06.2019 У справі № 910/19581/16-ц.).

Оскільки окреслені питання в межах предмета спору є надто важливими в контексті визначення умов застосування процесуальних механізмів «визначення судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права та інтересу» варто проілюструвати таку судову справу.

На думку ВС у складі палати КГС, процесуально-правовий аспект захисту права включає в себе не лише правильність обрання передбаченого законом або договором способу захисту, але й необхідність належного правового обґрунтування вимог відповідними нормами права (Постанова Верховного Суду у складі палати для розгляду справ земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 23.09.2019 у справі №917/1739/19).

ВС в Ухвалі від 23 вересня 2019 року, обґрунтовуючи передачу справи до ВП ВС, зазначив, що встановлення способу захисту, а саме з'ясування позовних вимог, обґрунтування позову певними правовими нормами, як і посилання на фактичні обставини справи та визначення предмета спору, процесуальним законом покладено саме на позивача, у зв'язку з чим у відповідача у справі виникають певні правомірні очікування, оскільки реалізація його прав на захист проти позову перебуває у прямому причинно-наслідковому зв'язку з правовими вимогами та підставами, викладеними саме позивачем.

Керуючись з аксіомою цивільного судочинства jura novit curia («суд знає закон»), при розгляді справи суд дійсно повинен надати правильну правову кваліфікацію відносинам сторін, яка, проте, не може бути застосована судом для вирішення спору по суті за відсутності відповідних позовних вимог позивача у справі, оскільки інший підхід суду порушив би принцип диспозитивності судового процесу та правомірні очікування як позивача (який звертається саме з певним чином обґрунтованою в правовому аспекті вимогою), так і відповідача (який, заперечуючи проти позову, наводить доводи саме щодо тих підстав та обґрунтувань, які наводяться позивачем у справі) (Постанова Верховного Суду у складі палати для розгляду справ земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 23.09.2019 у справі №917/1739/19).

ВП ВС у Постанові від 4 грудня 2019 року зазначила, що суди, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального й процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, яким законом слід керуватися під час вирішення спору.

ВП ВС зазначає, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін з огляду на факти, встановлені під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не приводить до зміни предмета позову та/або вибраного позивачем способу захисту (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі №917/1739/19).

Щодо оцінки судом належності обґрунтованого Позивачем способу захисту, тобто суди мають визначити, чи є такий спосіб ефективний.

Відповідно до правових висновків ВП ВС, висловлених у постанові від 12.12.2018, абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачав, що суд може захистити цивільне право або інтерес способом, що встановлений договором або законом (із 15.12.2017 цей абзац викладено в іншій редакції, згідно якою суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках). У разі якщо закон або договір не визначать ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулась до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч. 2 ст. 5 ЦПК у редакції, чинній на час розгляду справи ВП ВС). Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту, суди мають визначити, чи є такий спосіб ефективним: вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та забезпечувати його поновлення, а у разі неможливості такого поновлення повинна гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (Постанова ВП ВС від 12.12.2018 року по справі № 339/142/16-ц).

З початком дії ч. 2 ст. 5 ГПК України остання зобов'язує суд займати активну позицію, тобто обирати між конкуруючими способами захисту, де привілеї у виборі тепер будуть мати самі ти способи захисту порушеного права чи інтересу особи, які відповідатимуть критерію «ефективності».

Здійснення таких активних дій полягають у аналізі (перевірці, тестуванню) викладених у позові вимог на предмет їх «ефективності» в аспекті спірних правовідносин, відповідності змісту порушеного права та характеру його порушення.

Наведене цілком узгоджується з теорією «судового розсуду» або «судової дискреції», які можуть бути застосовані як орієнтири у підходах до розуміння «судової ролі» або ж з огляду на завдання господарського судочинства - навіть можуть певною мірою розглядатися як обов'язок суду.

У випадку заявлення позивачем декількох позовних вимог суд у межах процесуального обов'язку здійснює пошук саме «ефективного» способу захисту буде обирати один із шляхів правомірної поведінки: зупинитися на «застосованості» у конкретній справі як ефективного способу захисту, передбаченого законом чи договором, або ж визначити «ефективний спосіб захисту, порушеного приватного права чи інтересу, який не суперечить закону». Тобто, обираючи «ефективний спосіб захисту» суддя виходить із наявних у нього дискреційних повноважень.

Способи захисту цивільних прав та інтересів встановлено у ч. 2 ст. 16 ЦК. Законом N 2147-VIII було змінено абз. 12 ч. 2 ст. 16 ЦК. Так, починаючи з 15.12.2017, суд вправі захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що буде встановлений судом у визначених законом випадках. У свою чергу КУ не містить положень, які б зводились до обмеження осіб у праві на судовий захист їхніх цивільних прав, свобод чи інтересів. Навпаки, у ч. 5 ст. 55 Основного Закону України міститься загальне правило про те, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави є основною метою при вирішенні судом господарських справ та виконанні завдань господарського судочинства.

Суд встановлює способи захисту цивільних прав або інтересів визначені цим же Законом № 2147-VIII, де ч. 2 ст. 5 ГПК доповнено новелою господарського судочинства відповідно «визначення судом ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи», а саме: «у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону».

Зазначена новела у процесуальній нормі, є по суті спробою імплементації у національному процесуальному законодавстві усталеної практики ЄСПЛ, відповідно до якої конвенційні права мають бути практичними та ефективними, а справедливий судовий розгляд не закінчується ухваленням рішення, оскільки судове рішення також має бути виконане належним чином. Зазначена норма запроваджена законодавцем насамперед з метою ефективного захисту приватного права або інтересу, що визначається у спосіб, встановлений самим же судом, створює нові можливості для судового захисту.

Особливістю захисту суб'єктивних цивільних прав та інтересів є можливість вибору різних порядків визнання порушення прав та правового впливу на порушника, що не обмежується способами, встановленими ст. 16 ЦК України.

Вирізняють ознаки поняття способів захисту цивільних прав: “ 1) підставою їх застосування є закон чи договір; 2) реалізується суб'єктом у рамках матеріального правовідношення; 3) виникає із факту об'єктивно-протиправного діяння (порушення, невизнання чи оспорювання права)» Наведене поняття способів захисту цивільних прав та його ознаки, на нашу думку, необхідно застосовувати також і до судових способів захисту приватних прав.

«Способи захисту суб'єктивних цивільних прав» - це закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника. (Постанова Верховного Суду України від 15.04.2015 у справі N° 6-55Ц15).

Повертаючись до конвенційних провідників нової норми ст. 5 ГПК України, ЄСПЛ передбачено право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі конвенційних прав і свобод.

ЄСПЛ неодноразово вказував, що для того, аби бути ефективним, національний засіб юридичного захисту має бути: незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v.т Ukraine, №.61406/00, §59, 6.09.2005); «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоби його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey, №.21987/93, § 95, 18.12.1996); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення у справі «Кудла проти Польші» (Kudla v. Poland, №.30210/96, §158, 26.10.2000), рішення у справі «Гарнага проти України» (Garnaga v. Ukraine, №.20390/07, $29, 16.05.2013) - Постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №339/142/16-ц.

3 аналізу наведеної судової практики можна дійти висновку, що ЄСПЛ виділяє декілька конвенційних процесуальних вимог до ефективного національного засобу юридичного захисту: засіб є ефективним якщо він доступний і достатній: має бути достатнім не тільки в теорії, а й на практиці: повинен бути ефективним на практиці й по закону з урахуванням індивідуальних обставин справи. У той же час важливою ремаркою щодо змісту правової категорії «ефективний спосіб судового захисту» у приватному праві України правової категорії «ефективний національний засіб юридичного захисту» буде те, що його ефективність не залежить від впевненості в успішному результаті для заявника. У цьому випадку мета позитивного зобов'язання держави Україна обмежується утворенням ефективного засобу юридичного захисту, що вступає у суперечність із головним завданням ефективного способу судового захисту для заявника - забезпечення реального результату. Тобто, ЄСПЛ не гарантує успішний результат для заявника, тому залишає широкий розсуд за національним судовим органом.

У справі N 339/142/16-ц, застосовуючи ч. 2 ст. 5 ЦПК (є тотожною за змістом ст. 5 ГПК України), ВП ВС висловила таку позицію. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту, суди мають визначити, чи є такий спосіб ефективним: вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та забезпечувати його поновлення, а у разі неможливості такого поновлення повинна гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

На думку суду, зазначена позиція ВП ВС не лише ґрунтується на практиці ЄСПЛ, а й ураховує останні наукові/доктринальні дослідження критерію «ефективності» в контексті обрання позивачем належного (адекватного) способу захисту приватного права та інтересу як категорії процесуального права, що є першим визначенням наукової категорії «ефективний спосіб захисту», який міститься у практиці найвищого суду у системі судоустрою України (Визначення судом ефективного способу захисту приватного права та інтересу, який не суперечить закону: монографія /А.В. Потапенко/ За науковою редакцією д.ю.н., проф, І.Е. Берестової. - Київ: Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва ім. ак. Ф.Г. Бурчака НАПрН України, 2022. - 248 с.).

Таким чином, «ефективний спосіб судового захисту» - це пред'явлена до суду вимога (матеріально-правовий захід примусового характеру) про захист приватного права чи інтересу, що відповідає змісту порушеного права чи інтересу та забезпечує його реальне поновлення, а у разі неможливості такого поновлення повинна гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

В свою чергу, застосування (визначення) судом ефективного способу судового захисту може бути обережне (пасивне) або хоробре (активне). У разі відсутності ефективного способу захисту, на думку суду, він не вправі вийти за межі позовних вимог (ч. 2 ст. 267 ГПК України). Це перше і основне легітимне обмеження суду у його праві “визначати ефективний спосіб судового захисту».

«Ефективний спосіб захисту» не може бути сюрпризом для відповідача чи інших учасників процесу під час або після оголошення рішення суду.

Визначення (вибір) із альтернативних вимог можна розглядати як хоробре (активне) застосування судом процесуальної новели «визначення судом ефективного способу захисту». Безумовно на суд буде впливати «бюрократія» процесу, але пасивна поведінка відповідача у процесі включає «активність» суду.

«Спосіб захисту, який не суперечить закону» - це пред'явлена до суду з метою ефективного захисту приватного права чи інтересу непоіменована вимога, яка не заборонена законом, ґрунтується на власному суб'єктивному уявленні позивача, що за технікою формулювання не вимагає дослівного відтворення тими словосполученнями, які застосовані у законі, однак йому не суперечить, відповідає змісту порушеного, невизнаного або оспорюваного приватного права чи інтересу та забезпечує його реальне поновлення.

У судовій практиці вже сформовано правові позиції «застосовності» новітніх норм щодо «ефективного судового захисту» до приватних прав чи інтересів різних галузей права.

Свого часу, змінюючи тенденції у судовій практиці ВС України виходив із того, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 КУ та Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, незаборонений законом.

Оскільки положення Конституції України а ЄСПЛ мають вищу юридичну силу, а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Обмежене тлумачення касаційним судом ст. 16 ЦК суперечить зазначеним положенням та призвело до неправомірної відмови позивачу в реалізації його права на судовий захист. (Постанова Верховного Суду України від 21.05.2012 у справі № 6-20цс. Аналогічних правових висновків ВСУ дійшов у справах № 6-18цс11, № 6-69цс11, № 6-110цс12, №6-32цс13 та ін.).

У судовій практиці було удосконалено правові висновки щодо реалізації суб'єктивних прав через обрання ефективного судового способу захисту.

Так, з урахуванням положень п. 5 ч. 3 ст. 2 ГПК України, ч. 1, 2 ст. 11,ч. 1 ст. 15,ч. 1 ст. 16 ЦК України, уразі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування певного (конкретного) способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у межах захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань). Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин які існують між позивачем та відповідачем (Окрема думка судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду Погрібного С.О. у справі N753/7390/16-ц).

Обмеженого (вичерпного) переліку способів захисту права та інтересів, які можуть бути застосовані в судовому порядку, чинне цивільне законодавство не містить.

Стаття 5 ГПК України не обмежує суд у виборі способу захисту, прямо передбаченого законом, а дозволяє, керуючись принципом верховенства права, визначити не тільки прямо передбачений в нормативному акті спосіб захисту порушеного права особи, а й спосіб захисту, який не передбачений законом, але не суперечить йому. В аспекті переваг застосування судами новели слід неодмінно підкреслити нарешті відшуканий шлях законодавчого вирішення питання “відкриття» переліку способів захисту, що дозволяє позивачу з метою ефективного захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного приватного права чи інтересу сформулювати власну вимогу.

Чинна модель «відкритого» переліку способів захисту створює можливості для позивача бути по суті творцем закону і сформулювати той спосіб захисту, який не буде передбачений у законі або договорі, однак насамперед не суперечитиме закону. У свою чергу суд, погодившись із запропонованим у позові формулюванням, закріпить його у резолютивній частині рішення, й у разі набрання таким рішенням законної сили ефективний спосіб судового захисту приватного права або інтересу набуде форми нового непоіменованого способу захисту (Лесько .А О. Захист цивільних прав та інтересів судом. URL:https://censor.net.ua/blogs/3038431/zahist_tsivlnih_prav_ta_nteresv_sudom№v_aspekt., PotapenkoA. Effective method of judicial defence of private right and interest: advantages and risks of application ofshort story. Ефективний спосіб судового захисту приватного права та інтересу: переваги і ризики застосування новели. Visegradjournal on human rights. 2019. №6 . P. 160).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (див. рішення у справах існування ефективного засобу правового захисту є гарантування «Джорджевич проти Хорватії» (Djordjevic v Croatia, №.41526/10, конвенційних прав у рамках національного правопорядку. §101, 24.07.2012; «Ван Остервійк проти Бельгії» (Van Oosterwijck Суди застосовують при розгляді справ ЄКПЛ та протоколи до неї, v Belgium, №.7654/76, $36-40, 6.11.1980).

ЄСПЛ неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 ЄСПЛ, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення у справі проти Об'єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine, №.61406/00, § 123, 59, 6.09.2005).

Статтею 8 Загальної декларації прав людини, прийнятої та проголошеної у резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948, визначено, що кожна людина має право на ефективне відновлення у правах компетентними національними судами у випадках порушення його основних прав, наданих йому конституцією або законом.

Пунктом 3 ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.1966, установлено, що кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні.

Міжнародним стандартом, що розкриває межі «активності» суду та надає відповідні рекомендації «цивільним судам» є висновок N 6 (2004) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо справедливого суду в розумний термін та ролі судді в судових процесах з урахуванням альтернативних засобів вирішення спорів. Коментуючи принцип з рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи, суд повинен «(...) відігравати активну роль у забезпеченні швидкого ходу судового процесу при дотриманні прав сторін, у тому числі право на рівне ставлення. Зокрема, суд повинен мати повноваження proprio motu («з власної ініціативи») наказувати сторонам надавати такі пояснення, які є необхідними; наказувати сторонам з'являтися в суд особисто; піднімати питання права; вимагати надання доказів, принаймні в тих справах, де присутні інтереси не тільки сторін процесу; контролювати отримання доказів; виключати свідків, можливі свідчення яких не мають відношення до справи; обмежувати кількість свідків з певного факту там, де така кількість є надмірною (....)». Такі повноваження мають здійснюватися в межах предмету судового провадження.

Тобто з наведеного переліку дій активної ролі суду, суд не вправі з власної ініціативи створювати нові ефективні способи захисту прав. Насамперед суд здійснює повноваження в межах предмету судового провадження, який за українською моделлю господарського судочинства із зазначенням відповідного способу захисту права формує позивач у справі.

Визначаючи формальні джерела судового розсуду, зазначав, що суддя не може вирішити справу, поки не буде мати перед собою правову норму, відповідно до якої справа буде вирішуватися. Влада повинна визначати правову норму, відповідно до якої справа буде вирішуватися, а також межі застосування цієї правової норми. Зазначене визначення здійснюється для сторін, однак, керуючись принципом зобов'язального прецеденту, йому надається загальна нормативна сила у справах, у яких воно застосовується. Рішення стає актом правотворчості (Барак Аарон. Суддівський розсуд. Переклад з англійської., Видавництво HOPMA, 1999. C. 129.).

При цьому вимоги про застосування судом ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного приватного права чи інтересу, який не суперечить закону, насамперед будуть оцінюватися судом з точки зору відповідності його предмету і підставам позову.

3 початком дії ч. 2 ст. 5 ГПК зобов'язує суд займати активну позицію, тобто обирати між конкуруючими способами захисту, де привілеї у виборі тепер будуть мати саме ті способи захисту порушеного права чи інтересу особи, які відповідатимуть критерію «ефективності».

Наступним елементом ланцюга алгоритму є визначення судом конкретного способу захисту цивільного права, адже право чи інтерес мають бути захищені судому конкретний спосіб захисту цивільного права, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

До подібних правових висновків ВП ВС дійшла у постанові від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, зазначивши, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, не визнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. (Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах ВП ВС від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-Ц).

Водночас, розвиток судової практики не суперечить належному правозастосуванню, оскільки відсутність еволюційного та динамічного підходу попереджують будь-які зміни чи покрашення («Атанасовський проти «Колишньої Югославської республіки Макелонія» (Atanasouski v. «The former Yugoslav Republic of Macedonia», №.36815/03, § 38, 14.01.2010).

Іншими словами відсутність відповідної судової практики із застосування певного способу захисту не означає, що такий спосіб захисту не буде відповідати критерію «ефективності».

В межах заявлених позовних вимог, де окрім визнання недійсним рішення позачергових Загальних зборів, обрано ще й такий спосіб захисту цивільного права у вигляді усунення перешкод у здійсненні права на користування цегляним гаражним приміщення №2/24 за адресою 61054, Харківська обл., м. Харків, пров. Партизанський, буд. 1-А.

Такий спосіб захисту суд вважає ефективним та таким, що відповідає у розумінні ст. 15 ЗУ "Про кооперацію", ч. 2 ст. 16 ЦК України, ст. 5 ГПК України.

Обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу "jura novit curia".

Тобто, суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Аналогічну позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 662/397/15-ц від 08.06.2021.

У постанові від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суди, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу для обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснюють правильну правову кваліфікацію відносин та застосовують для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено в постанові ВП ВС від 25.06.2019 у справі N 924/1473/15). Зазначення позивачем конкретної правової норми для обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі N 761/6144/15-ц).

Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 4 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 зазначила, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Оцінивши фактичні обставини справи та приписи вищенаведеного законодавства, суд приходить до наступних висновків.

Відповідно до ст. 314 Цивільного кодексу України фізичні особи мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації. Належність чи неналежність фізичної особи до політичної партії або громадської організації не є підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи переваг.

За статтею 80 Цивільного кодексу України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована в установленому законом порядку.

За приписами статті 81 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу.

З огляду на положення статті 85 ЦК України, непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

Особливості правового статусу окремих видів непідприємницьких товариств встановлюються законом.

Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).

Правові та організаційні засади реалізації права на свободу об'єднання, гарантованого Конституцією України та міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, порядок утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об'єднань регулює Закон України "Про громадські об'єднання", який є спеціальним нормативним актом і застосовується до спірних правовідносин.

Відповідно до ст. 58 Конституції України, ст. 5 ЦК України до правовідносин сторін повинні бути застосовані норми названого Закону (як і норми іншого законодавства) у редакції, яка була чинною станом на період дії спірних правовідносин, тобто в останній редакції.

Відповідач у даній справі - Гаражно-будівельний кооператив "Уран", є підприємством колективної власності, діяльність якого підпадає під правове регулювання Закону України «Про кооперацію» (далі - Закон), яким, зокрема, визначено особливості створення кооперативів та ведення господарської діяльності обслуговуючими кооперативами, з метою задоволення економічних, соціальних та інших потреб своїх членів.

Кооператив є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків та може мати печатки.

Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог Господарського кодексу України, інших законодавчих актів (ст.94 цього Кодексу).

У ст.3 Закону України «Про кооперацію» вказано, що метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю.

Статтею 8 Закону України «Про кооперацію» передбачено, що статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність. Статут кооперативу повинен містити, зокрема, такі відомості: умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи виключення з нього; форми участі членів кооперативу в його діяльності; порядок скликання загальних зборів тощо.

У статті 12 Закону України «Про кооперацію» визначені основні права члена кооперативу, серед яких: участь у господарській діяльності кооперативу, а також в управлінні кооперативом, право голосу на його загальних зборах, право обирати і бути обраним в органи управління; користування послугами кооперативу; одержання кооперативних виплат та виплат на паї; одержання паю у разі виходу з кооперативу в порядку і в строки, визначені його статутом; право вносити пропозиції щодо поліпшення роботи кооперативу, усунення недоліків у роботі його органів управління та посадових осіб.

За змістом наведених норм корпоративні права характеризуються тим, що особа, яка є учасником (засновником, акціонером, членом) юридичної особи має право на участь в управлінні господарською організацією та інші правомочності, передбачені законом і статутними документами.

Відповідно, члени обслуговуючого кооперативу незалежно від напряму його діяльності є носіями корпоративних прав, а відносини між його членами та кооперативом, які пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, є корпоративними.

Статтею 15 Закону України «Про кооперацію» передбачено, що вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу. У разі коли з організаційних причин (через територіальне розміщення чи значну чисельність членів кооперативу) проведення загальних зборів членів кооперативу неможливе, статутом кооперативу може бути передбачено скликання зборів уповноважених кооперативу. Кількість членів кооперативу, які мають право делегувати уповноважених, та порядок делегування уповноважених для участі у зборах уповноважених визначаються статутом кооперативу. Рішення загальних зборів членів (зборів уповноважених) кооперативу приймаються відповідно до його статуту відкритим або таємним голосуванням.

Для визнання недійсним рішення загальних зборів (зборів уповноважених) товариства необхідно встановити факт порушення цим рішенням прав та законних інтересів учасника (акціонера, члена) товариства. Також слід з'ясувати дотримання порядку скликання загальних зборів (зборів уповноважених), зокрема, щодо належного повідомлення позивача про такі збори.

Підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів учасників господарського товариства можуть бути: порушення вимог закону та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства; позбавлення учасника товариства можливості взяти участь у загальних зборах; порушення прав чи законних інтересів учасника товариства рішенням загальних зборів. Разом з тим, не всі порушення законодавства, допущені під час скликання та проведення загальних зборів господарського товариства, є підставою для визнання недійсними прийнятих на них рішень.

Безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів у зв'язку з прямою вказівкою закону є: прийняття загальними зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення; прийняття загальними зборами рішень з питань, не включених до порядку денного загальних зборів товариства; прийняття загальними зборами рішення про зміну статутного капіталу товариства, якщо не дотримано процедури надання акціонерам (учасникам) відповідної інформації. При вирішенні питання про недійсність рішень загальних зборів у зв'язку з іншими порушеннями, допущеними під час скликання та проведення загальних зборів, господарський суд повинен оцінити, наскільки ці порушення могли вплинути на прийняття загальними зборами відповідного рішення.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 28.01.2021 у справі № 910/15906/19 та від 05.07.2022 у справі № 911/2269/20.

Позивач, посилаючись на обставини не повідомлення його як члена товариства про встановлення однієї з підстав щодо можливості виключення Позивача з членів товариства (пункт 6.19 Статуту), а також не повідомлення Позивача про дату, час та місце проведення зборів, та не дотримання порядку скликання та проведення загальних зборів (зборів уповноважених) членів товариства, звернувся з даною вимогою до суду.

Так, із матеріалів справи вбачається, зазначено у протоколі № 08-11/2023 від 08.11.2023 та у протоколі № 09-11/2023 від 09.11.2023 ГБК "Уран" з посиланням на положення затвердженого Статуту, а також підтверджується поясненнями Відповідача, що повідомлення складене та надіслане 19.10.2023р., про збори на 09.11.2023р. (строком за 20 діб).

Пунктом 6.19 Статуту ГБК «Уран» встановлено, що у разі наміру примусового виключення члена кооперативу згідно п.6.16. цього Статуту, Правління кооперативу направляє йому рекомендований лист з повідомленням або телеграму-претензію на адресу, за якою даний член кооперативу зареєстрований в спеціальному журналі (списках) на підставі поданих ним документів. У листі вказуються підстави прийняття такого рішення, день розгляду даного питання на Загальних зборах (зборах Уповноважених) членів кооперативу, а також запрошується особисто цей член кооперативу для участі у розгляді питання на вищезгаданих Зборах щодо виключення його із членів кооперативу. Розгляд питання на Загальних зборах (Зборах Уповноважених) членів кооперативу про примусове виключення члена кооперативу відбувається не раніше ніж за 30 днів з дня відправлення листа або телеграми-претензії. Дане рішення може бути розглянуте на зборах при відсутності члена кооперативу, який виключається, за умови документального підтвердження направлення йому листа або телеграми-претензії, в яких запрошується така особа на вказані збори, та відсутності обґрунтованого письмового клопотання до Правління кооперативу (Голови Правління) про перенесення дати розгляду питання або його заяви про розгляд матеріалів по даному питанню без його присутності. (а.с. 30).

Пунктом 1.2 цього Статуту визначено, що Кооператив був створений шляхом об'єднання фізичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу з метою експлуатації гаражних боксів членами кооперативу, створення і розвитку інфраструктури, необхідної для провадження господарської та іншої діяльності.

Пунктом 6.11 Статуту встановлено, що особа, яка подала заяву про вступ до кооперативу, вносить вступний внесок у порядку та розмірах, визначених Правління кооперативу (набуття членства в кооперативі членом сім'ї особи, що передає їй свої права на гараж (бокс), відбувається без вступного внеску). Громадяни, які придбали гараж (бокс) у члена кооперативу, що вибув, повинні у 30-денний термін подати заяву про вступ до кооперативу і до заяви додати копії особистого паспорта (1, 2 і 3 сторінки та сторінку зі штампом про місце реєстрації); свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу; довідки про присвоєння ідентифікаційного номеру; засвідчені копії документів на право власності на гараж (бокс). При поданні заяви, громадяни особисто пред'являють оригінали зазначених документів. Порядок зберігання та використання особистої інформації, що надається згідно вимог цього пункту, визначається згідно чинного законодавства та Закону України "Про захист персональних данних". (а.с. 29).

Суд, не погоджується з твердженням Відповідача, що Позивач не був членом кооперативу, оскільки відсутні докази, документу про прийняття Позивача до членів кооперативу, як це передбачено п.6.11. Статуту. Таке твердження Відповідача спростовується наявними в матеріалами справи протоколами №08-11/2023 від 08.11.2023 та №09-11/2023 від 09.11.2023 року про примусове виключення Позивача, як члена кооперативу ГБК "Уран.

Таким чином суд зазначає, що дані доводи Відповідача спростовуються наявними матеріалами справи доказами, що Позивач не є членом Кооперативу, а також спростовуються наявними доказами.

Розділом 9.5. Статуту визначено, що до компетенції Загальних зборів кооперативу (зборів Уповноважених членів кооперативу) належить, крім іншого, затвердження рішення Правління про прийняття нових членів або припинення членства (п. 9.5.4 Статуту) (а.с. 34).

Проте, як вбачається з матеріалів справи з боку Відповідача здійсненні Позачергові загальні збори членів ГБК "Уран" (а.с. 146 - 154), що підтверджує сам Відповідач.

Як вбачається зі Статуту Кооперативу під час Позачергових Загальних зборів відсутні повноваження розглядати такі питання, а отже Відповідач, порушуючи права та обов'язки Позивача розглянув питання про примусове припинення членства останнього.

Крім того Відповідачем не спростовані доводи Позивача, що його не попередили про необхідність сплати необхідних внесків та про проведення зборів не раніше ніж за 30 днів. Так, не надано доказів належного повідомлення та отримання Позивачем.

Отже, суд дійшов висновку, що Позивач не мав змогу підготуватися до зборів (Позачергових), оскільки відсутні належні та допустимі докази вручення правлінням члену Кооперативу попередження, повідомлення тощо сприяючи членам кооперативу в захисті їх прав та законних інтересів.

Доказів винесення попередження (повідомлення), направляння попередження (повідомлення), отримання попередження (повідомлення) Відповідачем не надано.

А отже виходячи з наведеного, суд дійшов висновку, що Позивач не міг ігнорувати повідомлення Правління, оскільки з боку останнього вони відсутні. А отже у Правління відсутні повноваження примусово виключення Позивача із членів кооперативу..

Законодавство про кооперацію ґрунтується на нормах Конституції України і Цивільного кодексу України, цього Закону, інших нормативно-правових актах з питань кооперації (ст. 5 Закону). Господарська діяльність кооперативів повинна здійснюватися відповідно до вимог Господарського кодексу України, інших законодавчих актів (ст.94 цього Кодексу). У ст.3 Закону України «Про кооперацію» вказано, що метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю.

Здійснення членом кооперативу права на участь у діяльності і управлінні кооперативом, в тому числі при прийнятті рішень органом управління кооперативу, забезпечується, в першу чергу, порядком скликання і проведення загальних зборів членів кооперативу, передбаченим ст.15 Закону та Статутом кооперативу. Статтею 15 Закону України «Про кооперацію» передбачено, що вищим органом управління кооперативу є загальні збори членів кооперативу. У разі коли з організаційних причин (через територіальне розміщення чи значну чисельність членів кооперативу) проведення загальних зборів членів кооперативу неможливе, статутом кооперативу може бути передбачено скликання зборів уповноважених кооперативу. Кількість членів кооперативу, які мають право делегувати уповноважених, та порядок делегування уповноважених для участі у зборах уповноважених визначаються статутом кооперативу.

Рішення загальних зборів членів (зборів уповноважених) кооперативу приймаються відповідно до його статуту відкритим або таємним голосуванням.

Матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження повідомлення з боку Правління кооперативу у письмовій формі Позивача про можливість виключення його з членів кооперативу у зв'язку з несплатою членських внесків, що передбачено умовами Статуту.

Відповідно до правової позиції, викладеної в постановах Верховного Суду від 11.12.2019 у справі №916/2584/18, від 06.02.2020 у справі №906/307/19, у випадку заперечення учасником факту повідомлення його про проведення загальних зборів, обов'язок доказування обставин повідомлення позивача про проведення загальних зборів покладається на відповідача як особу, рішення органу управління якої оспорюється.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази належного повідомлення Позивача про можливе виключення з членів Кооперативу, про належне повідомлення проведення зборів 08.11.2023-09.11.2023.

Отже, суд дійшов до висновку про задоволення позовних вимог позивача щодо визнати недійсним рішення позачергових Загальних зборів, яке закріплено протоколом №09-11/2023 від 09.11.2023 року в частині затвердження "рішення про примусове виключення з членів Кооперативу боржників, визначених у Додатку №1 до Протоколу №08-11/2023 Засідання Правління "Список боржників Кооперативу станом на 08.11.2023 року" від 08.11.2023 року, на підставі п.6.16.4 Статуту Кооперативу" в частині виключення з членів кооперативу ГБК "Уран" ОСОБА_1 .

Стосовно вимог Позивача про зобов'язання ГБК «Уран» внести ОСОБА_1 до реєстру членів ГБК «Уран», суд не вбачає її як таку, що підлягає задоволенню, оскільки вона є похідною.

Щодо усунення перешкоди у праві користування та розпорядження цегляним гаражним приміщення №2/24 за адресою 61054, Харківська обл., м. Харків, пров. Партизанський, буд. 1-А, суд задовольняє частково, з підстав недоведеності (відсутності належних та допустимих доказів) з боку Позивача, стосовно того, що ним було збудовано гаражне приміщення №2/24 за адресою 61054, Харківська обл., м. Харків, пров. Партизанський, буд. 1 А, яким користувався до того, як Відповідач безпідставно позбав його такого права.

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", параграф 32).

Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.

У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов'язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд вважає за доцільне зазначити, що незавершення процедури реалізації членом гаражного кооперативу передбаченої статутом Відповідача можливості для члена кооперативу набути право власності на гараж у визначеному Законом порядку, не породжує таке право у самого Гаражного кооперативу.

Статтею 19 Закону "Про кооперацію", визначено, що кооператив є власником будівель, споруд, грошових та майнових внесків його членів, виготовленої продукції, доходів, одержаних від її реалізації та провадження іншої передбаченої статутом діяльності, а також іншого майна, придбаного на підставах, не заборонених законом.

Проте з боку Відповідача не доведено, що спірне майно (гаражне приміщення №2/24) було пайовим внеском ОСОБА_1 до ГБК "Уран", а також відсутні в матеріалах справи докази, що вказане майно було створено як результат діяльності Кооперативу.

У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов'язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.

Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року №5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004).

Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах".

Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до статті 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту статті 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010 року).

Питання справедливості розгляду не обов'язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008 року).

Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи те, що суд задовольнив позовні вимоги у повному обсязі, у відповідності ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати щодо сплати судового збору покладаються на Відповідача.

З підстав викладеного та наявною загрозою, у зв'язку зі збройною агресією збоку рф, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, враховуючи поточну обстановку, що склалася в місті Харкові, перебої з електроенергією, великий обсяг поданих документів та доказів, суд був вимушений вийти за межі строку встановленого ст. 238 ГПК України, а тому повний текст рішення Господарського суду Харківської області від 27 березня 2025 року у справі №922/3876/24 складено за межами ст. 238 цього Кодексу.

На підставі викладеного та керуючись статтями 4, 20, 73, 74, 86, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати недійсним рішення позачергових Загальних зборів, яке закріплено протоколом №09-11/2023 від 09.11.2023 року в частині затвердження "рішення про примусове виключення з членів Кооперативу боржників, визначених у Додатку №1 до Протоколу №08-11/2023 Засідання Правління "Список боржників Кооперативу станом на 08.11.2023 року" від 08.11.2023 року, на підставі п.6.16.4 Статуту Кооперативу" в частині виключення з членів кооперативу ГБК "Уран" ОСОБА_1 .

3. Усунути перешкоди у праві користування цегляним гаражним приміщенням №2/24 за адресою АДРЕСА_1 ОСОБА_1 .

4. Стягнути з ГАРАЖНО-БУДІВЕЛЬНОГО КООПЕРАТИВУ «Уран» (адреса: пров. Партизанський, 1А, м. Харків, 61150, код ЄДРПОУ 24328679) на користь Фізичної особи ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 ) суму судового збору у розмірі 3 633,60 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Повне рішення складено "09" квітня 2025 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.

Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.

Суддя І.П. Жигалкін

Попередній документ

126550969

Наступний документ

126550971

Інформація про рішення:

№ рішення:	126550970
№ справи:	922/3876/24
Дата рішення:	27.03.2025
Дата публікації:	14.04.2025
Форма документу:	Рішення
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Господарський суд Харківської області
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, з них; оскарження рішень загальних зборів учасників товариств, органів управління

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Призначено до судового розгляду (29.09.2025)
Дата надходження:	01.11.2024
Предмет позову:	визнання недійсним рішення

Розклад засідань:

Минулі засідання (10)

21.11.2024 12:30	Господарський суд Харківської області
16.01.2025 11:30	Господарський суд Харківської області
20.02.2025 12:15	Господарський суд Харківської області
13.03.2025 11:45	Господарський суд Харківської області
27.03.2025 12:30	Господарський суд Харківської області
23.06.2025 10:00	Східний апеляційний господарський суд
03.07.2025 12:25	Східний апеляційний господарський суд
17.07.2025 12:45	Східний апеляційний господарський суд
31.07.2025 11:40	Східний апеляційний господарський суд
07.10.2025 12:15	Господарський суд Харківської області