10 квітня 2025 року Справа №640/667/22
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Войтович І. І., розглянувши в місті Києві у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язати вчинити дії,
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, у якому просить суд:
1. Визнати бездіяльність суб'єкта владних повноважень Адміністрації Держспецзв'язку щодо відмови нарахування та виплати грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу, грошову компенсацію за щорічну основну та додаткову відпустки та матеріальну допомогу на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань у зв'язку із незаконним звільненням зі служби протиправною.
2. Стягнути з Адміністрації Держспецзв'язку 138 366, 48 (сто тридцять вісім тисяч триста шістдесят шість) гривень 48 коп. з яких:
- 85 828,98 (вісімдесят п'ять тисяч вісімсот двадцять вісім) гривень 98 коп. середній заробіток за час вимушеного прогулу;
- 34 158,00 (тридцять чотири тисячі сто п'ятдесят вісім) гривень 00 коп. основної та додаткової відпусток;
- 18 379,50 (вісімнадцять тисяч триста сімдесят дев'ять) гривень 50 коп. матеріальну допомогу на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань.
3. Стягнути середній заробіток за весь час затримки розрахунку з 01.06.2021 по день фактичного розрахунку виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення, який становить 557, 45 грн. за день.
4. Зобов'язати відповідача здійснити нарахування та сплату з цих сум розміру військового збору.
16.08.2022, ОСОБА_1 подала до суду уточнення позовних вимог у якому просить:
1. Стягнути з Адміністрації Держспецзвязку на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу та час затримки виконання рішення з урахуванням індексації грошового забезпечення за весь час невиплати грошового забезпечення, що підлягало виплаті у сумі 287 426 грн. (двісті вісімдесят сім тисяч чотириста двадцять шість) гривень.
2. Стягнути з Адміністрації Держспецзвязку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за всі дні невикористаних відпусток основної та додаткової у сумі 34 158,00 (тридцять чотири тисячі сто п'ятдесят вісім) гривень основної та додаткової відпусток.
3. Стягнути з Адміністрації Держспецзвязку на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань у сумі 18 379,50 (вісімнадцять тисяч триста сімдесят дев'ять) гривень 50 коп.
4. Зобов'язати Адміністрацію Держспецзв'язку зарахувати ОСОБА_1 час вимушеного прогулу з 31.12.2015 по 05.04.2017 року у загальну вислугу років та до вислуги у відповідному званні, встановленого для присвоєння чергового звання.
5. Зобов'язати Адміністрацію Держспецзв'язку зарахувати ОСОБА_1 період з 08.02.2014 по 31.12.2015 (час перебування у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, що передував незаконному звільненню) у загальну вислугу років та до вислуги у відповідному званні, встановленого для присвоєння чергового звання.
6. Зобов'язати відповідача здійснити сплату з суми грошового забезпечення, що підлягає стягненню, всіх необхідних податків та зборів.
7. Зобов'язати відповідача подати до Головного управління Пенсійного фонду у місті Києві відомості за весь період проходження служби, зокрема з 24.09.2012 по 31.05.2021.
8. Стягнути з Адміністрації Держспецзвязку на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку з 01.06.2021 по день фактичного розрахунку виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення, який становить 557, 45 грн. за день.
9. Допустити до негайного виконання рішення суду в частині стягнення усієї суми грошового забезпечення, що підлягає стягненню з урахуванням індексації грошового забезпечення за весь час невиплати грошового забезпечення, що підлягало виплаті.
Позиції сторін
В обґрунтування позову ОСОБА_1 вказує, що наказом Голови Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад» її було незаконно звільнено зі служби у запас Збройних Сил України за підпунктом 4 пункту 92 (у зв?язку зі скороченням штатів) під час знаходження у соціальній відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, наданій відповідно до наказу Голови Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України від 07 лютого 2014 року № 17-відп.
Позивач також зазначає, що постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року у адміністративній справі № 826/3962/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30.03.2017 та постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18.09.2019, адміністративний позов ОСОБА_1 до Адміністрації Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України, третя особа - Головне управління Державної казначейської служби у м. Києві про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення моральної шкоди задоволено: визнано протиправним та скасовано наказ Адміністрації Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад» в частині звільнення зі служби та поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта 3 відділу юридичного департаменту Адміністрації Держспецзв'язку.
Водночас, позивач зауважує, що рішення суду, яке мало бути виконане негайно, тобто 20 грудня 2016 року, було фактично виконане лише 05 квітня 2017 року шляхом прийняття наказу Голови Держспецзв?язку від 31.03.2017 № 111-ос «Про особовий склад».
Враховуючи викладене, позивач зазначає, що період з 20 грудня 2016 року по 05 квітня 2017 року є часом вимушеного прогулу у зв?язку із затримкою виконання відповідачем постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року у адміністративній справі № 826/3962/16 та налічує 106 календарних днів затримки виконання рішення суду.
Позивач також вказує, що у зв'яку з незаконністю звільнення її зі служби, що встановлено судовими рішеннями в адміністративній справі № 826/3962/16, вона має право на виплату грошового забезпечення за весь період, на який її було позбавлено можливості працювати та отримувати грошове забезпечення за проходження служби.
Крім того, позивач звертає увагу, що, оскільки при поновленні її на службі середній заробіток за час вимушеного прогулу виплачений не був (лист відповідача від 26.06.2017 № 18/04-1627 щодо відмови виплатити грошове забезпечення та матеріальні допомоги), то така бездіяльність суб?єкта владних повноважень є протиправною, що, в свою чергу, є підставою для стягнення з відповідача належних до виплати сум коштів, недоотриманих у зв?язку із незаконним звільненням.
Стосовно наявності підстав для стягнення грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу у зв'язку із незаконним звільненням позивач вказує, що з дня ухвалення судового рішення про поновлення її на відповідній посаді у суб?єкта владних повноважень в особі Адміністрації Держспецзв?язку виник обов?язок щодо його виконання. При цьому, рішення про поновлення на службі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.
Отже, позивач підсумовує, що відповідач мав видати наказ про поновлення на службі ще 20 грудня 2016 року, чого виконано не було. Таким чином, позивач наголошує, що період з 20 грудня 2016 року по 05 квітня 2017 року є вимушеним прогулом у зв?язку із затримкою виконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року у адміністративній справі № 826/3962/16 та налічує 106 календарних днів затримки виконання рішення суду.
Щодо розрахунку суми грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню позивач зазначає, що суму стягнення слід обраховувати, виходячи з 2 календарних місяців, що передували соціальній відпустці, а саме з 08.12.2013 по 07.02.2014.
В позовній заяві вказується, що виплати грошового забезпечення за грудень 2013 року, що складає 2400 грн (24 календарні дні), + за січень 2014 року, що складає 5214, 37 (31 календарний день) + за лютий 2014 року, що складає 3929, 07 (7 календарних днів) = 11543, 44 : 62 (календарні дні) = 186, 18 грн., що є вартістю одного календарного дня вимушеного прогулу.
Також позивач зазначає, що рапортом від 12.09.2016 року було повідомлено Адміністрацію Держспецзв?язку про достроковий вихід з відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку починаючи з 03.10.2016, на що листом від 30.09.2016 № 18/01-3109 Адміністрація Держспецзв?язку надала відповідь про те, що правових підстав вважати ОСОБА_1 такою, що приступила до виконання посадових обов?язків з 03.10.2016 у Адміністрації Держспецзв?язку немає у зв?язку з тим, що наказом Голови Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад» позивача було незаконно звільнено зі служби у запас Збройних Сил України за підпунктом 4 пункту 92 (у зв?язку зі скороченням штатів) під час знаходження у соціальній відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, наданій відповідно до наказу Голови Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України від 07 лютого 2014 року № 17-відп.
На думку позивача, кількість календарних днів вимушеного прогулу розраховується з дня звільнення 31.12.2015 по день видання наказу про поновлення 05.04.2017 та складає 461 календарних днів, у зв'язку з чим загальна сума грошового забезпечення, яка підлягає стягненню за весь час вимушеного складатиме: 186,18 (вартість одного календарного дня вимушеного прогулу)*461 календарних днів (кількість календарних днів вимушеного прогулу) = 85828,98 (вісімдесят п?ять тисяч вісімсот двадцять вісім) гривень 98 коп.
Щодо грошової компенсації за щорічну основну та додаткову відпустки позивач вказує, що з відповіді на рапорти, наданої у листі від 29.06.2021 № 18/01-929 (абзац третій аркуш 4) Адміністрація Держспецзв?язку підтвердила її право на відпустку за 2016 рік, яку вона не використала та яка підлягає грошовій компенсації при звільненні.
Крім того, позивач зауважує, що дні щорічних відпусток основних та додаткових не втрачаються, а мають компенсуватися при звільненні. Разом з тим, позивач зазначає, що, оскільки вона є жінкою-військовослужбовцем, яка має двох дітей віком до 15 років, то вона має право на щорічну додаткову соціальну відпустку тривалістю 10 календарних днів за 2019-2020 роки, тому при звільненні їй має бути виплачена грошова компенсація додаткової відпустки тривалістю 20 календарних днів за 2019, 2020 роки розрахована із розміру грошового забезпечення станом на день звільнення зі служби.
Позивач також вказує, що за період з 01.10.2020 (вихід з соціальної відпустки після народження другої дитини) по 31.05.2021 (звільнення) розмір фактичних виплат грошового зобов'язання складає 162592, 37 грн., який ділиться на кількість (243) календарних днів цього періоду та з якого виключаються святкові та неробочі дні, визначені ст. 73 КЗпП, а саме: 1 січня - Новий рік, 7 січня і 25 грудня - різдво Христове, 8 березня - Міжнародний жіночий день, 1 травня - День праці, 9 травня - День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, загальна кількість календарних днів у зазначеному періоді = 238.
Таким чином, позивач зазначає, що грошове забезпечення, що підлягає компенсації за 1 календарний день відпустки складає 683, 16 грн. (162592,37 грн. / 238 днів). В свою чергу, загальна суму, що підлягає стягненню за компенсацію щорічної основної та додаткової відпусток зазначено у розмірі 34 158 грн. (683,16 (вартість 1 к.д.) * 50 к.д. відпустки (30 к.д. основної та 20 к.д. додаткової).
Стосовно надання матеріальної допомоги для оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань позивач повідомляє, що позивачем було подано рапорт від 22.05.2017 на Голову Держспецзв?язку щодо виплати допомоги для оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань за 2016 рік, неотриманої у 2016 році у зв?язку із перебуванням у вимушеному прогулі та неможливістю приступити до виконання службових обов?язків своєчасно в 2016 році у зв?язку із незаконним звільненням.
Крім того, позивач зазначає, що норми постанови № 1294 (діяла на час виникнення спірних правовідносин) не обмежують надання додаткових видів грошового забезпечення календарним роком та не містять обов?язкової прив?язки до відбуття у відпустки, а отже можуть надаватись окремо за рапортом військовослужбовця (без надання відпустки). Крім того і як наслідок, на отримання відповідної матеріальної допомоги на оздоровлення та вирішення соціально-побутових питань, які надаються до відпустки в обов?язковому порядку незалежно від кількості днів самої відпустки.
Додатково позивач вказує, що, відповідно до наказу Адміністрації Держспецзв?язку від 04.01.2016 року «Про основні напрями бюджетної політики Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України на 2016 рік», встановлено, що грошова допомога на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань у 2016 році виплачується в розмірі грошового забезпечення за аналогічною посадою та становить 9 189, 75 грн.
У зв'язку із вказаним, позивач зазначає, що до стягнення за невиплачену матеріальну допомогу на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань недотриманих у зв?язку із незаконним звільненням зі служби підлягає сума 9189, 75*2 =18379,5 грн.
Стосовно строків звернення із позовною заявою до суду позивач наголошує, що позови про стягнення грошового зобов'язання в тому числі за весь час вимушеного прогулу не обмежені будь-яким строком.
Таким чином, позивач наполягає на протиправності спірної бездіяльності Адміністрації Держспецзв'язку щодо відмови у нарахуванні та виплаті грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу, грошової компенсації за щорічну основну та додаткову відпустки та матеріальної допомоги на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань у зв'язку із незаконним звільненням зі служби.
Відповідач проти позову заперечує з тих підстав, що змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред'явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується місяцем з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Виходячи з викладеного, на думку відповідача, позивачем пропущено місячний строк звернення до адміністративного суду, оскільки про порушення своїх прав (у випадку їх вчинення) з боку відповідача позивач дізнався після ознайомлення з наказом про поновлення на посаді, тобто 03.04.2017.
Стосовно доводів позивача про ненадання відповідей на рапорти про виплату грошової компенсації за щорічну додаткову відпустку як військовослужбовцю-жінці, яка має двох дітей віком до 15 років, тривалістю 20 календарних днів за 2019-2020 роки відповідач повідомляє, що 02.06.2021 отримано та опрацьовано два рапорти від ОСОБА_2 .
Зокрема, рапорт про виплату грошової компенсації за щорічну додаткову відпустку як військовослужбовцю-жінці, яка має двох дітей віком до 15 років, тривалістю 20 календарних днів за 2019-2020 роки (вх. №1887-п) був опрацьований листом від 18.06.2021 № 18/01-893, що був повернутий відправнику (Адміністрації Держспецзв??язку) з позначкою про повернення «у зв?язку з закінченням терміну зберігання».
Крім того, рапорт щодо виплати грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у зв?язку із незаконним звільненням зі служби з 31.12.2015 по 05.04.2017 та виплати грошової компенсації за 30 календарних днів щорічної основної відпустки з наданням матеріальної допомоги на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань за 2016 рік, недоотриманих у зв??язку із незаконним звільненням також опрацьовано відповідачем листом від 29.06.2021 № 18/01-929.
Щодо виплати грошового забезпечення за час вимушеного прогулу відповідач зазначає, що, оскільки станом на 04.01.2017 чинним законодавством не передбачалося можливості проходження служби в Держспецзв?язку особами начальницького складу, у штатний розпис не могла бути введена посада для особи начальницького складу Держспецзв'язку, якою була лейтенант юстиції Держспецзв'язку Лисенко 3.М. Таким чином, відповідач зазначає, що рішення суду в частині поновлення на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта 3 відділу Юридичного департаменту Адміністрації Держспецзв?язку Лисенко 3.М. вступало в протиріччя з чинним законодавством, а тому виникла необхідність в роз?ясненні Окружним адміністративним судом міста Києва постанови від 20.12.2016.
Відповідач зауважує, що Адміністрацією Держспецзв?язку було виконано рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.12.2016 в повному обсязі, а тому законних підстав для виплати грошового забезпечення за час вимушеного прогулу в Адміністрації Держспецзв?язку немає.
Щодо виплати грошової компенсації за 30 календарних днів щорічної основної відпустки та 20 днів щорічної додаткової відпустки відповідач зазначає, що після поновлення на посаді у 2017 році позивач мав змогу скористатися щорічною основною відпусткою за 2016 рік пропорційно відпрацьованому часу (30 календарних днів відпустки / 12 місяців = 2,5 дні відпустки за 1 повний відпрацьований календарний місяць; відпрацьований час в 2016 році (з 03.10.2016 по 31.12.2016) = 2 місяці 28 днів).
Оскільки позивач не звертався для отримання такої відпустки, тобто право на щорічну основну відпустку за 2016 рік використано не було, то, відповідач зауважує, що чинне законодавство не передбачає зберігання та накопичення щорічної відпустки. На думку відповідача, законних підстав для виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної відпустки у 2016 році в Адміністрації Держспецзв'язку немає.
Щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки за 2019 - 2020 роки, відповідач повідомляє, що до Адміністрації Держспецзв?язку надійшов лист начальника Управління державної охорони України від 27.04.2021 № 2/6-417, де зазначено, що для якісного виконання поставлених завдань існує потреба в комплектуванні підрозділів Управління державної охорони України кадрами, у зв?язку з чим Управління державної охорони України просить Голову Держспецзв?язку перевести для подальшого проходження військової служби за контрактом у розпорядження Управління державної охорони України капітана юстиції ОСОБА_3 , головного спеціаліста-юрисконсульта 1 відділу Департаменту правової роботи Адміністрації Держспецзв?язку, за її особистою згодою.
Разом з тим, наказом Голови Держспецзв?язку від 27.05.2021 № 348-ос «Про особовий склад» на підставі рапорту від 14.05.2021 та листа Управління державної охорони України від 27.04.2021 № 2/6-417 Головою Держспецзв?язку прийнято рішення про переведення ОСОБА_1 до Управління державної охорони України з 01.06.2021 та виключення зі списків особового складу Держспецзв'язку.
Відповідач зазначає, що право на отримання грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку виникає в разі звільнення у запас або у відставку. Зокрема, виплату грошової компенсації в разі переведення до іншого військового формування Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не передбачено.
Таким чином, відповідач підсумовує, що правових підстав для виплати Адміністрацією Держспецзв?язку грошової компенсації за невикористані календарні дні основної та додаткової відпусток ОСОБА_3 немає, а тому позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.
Щодо виплати матеріальної допомоги на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань за 2016 рік відповідач зазначає, що матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань є необов?язковою виплатою та обмежується фондом оплати праці установи, який передбачений кошторисом. Таким чином, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань виплачується за вмотивованим рапортом військовослужбовця, який проходить військову службу в Держспецзв?язку, за наявності необхідних ресурсів.
3 огляду на викладене, відповідач вказує, що правових підстав для виплати Адміністрацією Держспецзв?язку матеріальної допомоги на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань за 2016 рік немає.
Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідач зазначає, що переведення позивача до Управління державної охорони не є звільненням у запас або у відставку.
З позиції відповідача, позовні вимоги щодо стягнення з Адміністрації Держопецзв?язку середнього заробітку за період з 01.06.2021 по день фактичного розрахунку, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення, є безпідставними та не підлягають задоволенню.
Процесуальні дії у справі
19.01.2022, Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалою залишив без руху позовну заяву для усунення недоліків.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.04.2022 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі.
В справі зареєстровано: 13.06.2022 відзив на адміністративний позов від відповідача; 16.08.2022 відповідь на відзив від позивача, 19.08.2022 заперечення на відповідь на відзив від відповідача.
Відповідно до Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13.12.2022 №2825-ІХ ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва; утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві; визначено територіальну юрисдикцію Київського міського окружного адміністративного суду, яка поширюється на місто Київ.
На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ, дана справа була надіслана Окружним адміністративним судом міста Києва 19.09.2023 до Київського окружного адміністративного суду за належністю та 19.09.2023 матеріали адміністративного позову отримані і протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 19.09.2023 справа розподілена судді Войтович І.І.
09.10.2023, ухвалою Київського окружного адміністративного суду прийнято до провадження справу №640/667/22 визначено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, запропоновано сторонам по справі за наявності подати до суду додаткові пояснення по справі та докази протягом десяти днів з моменту отримання ухвали суду.
11.12.2023 до суду надійшли додаткові пояснення відповідача.
19.12.2023 до суду надійшли додаткові пояснення позивача.
29.10.2024 року ухвалою суду витребувано від Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України за ініціативою суду додаткові докази, а саме:
- належним чином завірену довідку, що містить відомості про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за липень, серпень 2013 року та березень, квітень 2021 року без відрахування податків та зборів разом з відповідним розрахунком вказаних сум із дотриманням постанови КМУ від Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати від 8 лютого 1995 р. № 100, яка має містити розрахунок середньоденної заробітної плати (грошового забезпечення) ОСОБА_1 за період з 01.07.2013 по 31.08.2013; відомості про кількість відпрацьованих ОСОБА_1 робочих днів за липень, серпень 2013 року та березень, квітень 2021 року, а також за період з жовтня 2020 року по 31 травня 2021 року та перебування чи не перебування у відпустці за вказані періоди часу; відомості про фактичний розмір грошового забезпечення (після відрахування податків та зборів), виплачений ОСОБА_1 за період з 01.10.2020 по 31.05.2021, з відповідним розрахунком вказаних сум.
28.01.2025 ухвалою суду повторно витребувано від відповідача Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України за ініціативою суду додаткові докази, а саме: належним чином завірені документи з відомостями про фактичну кількість відпрацьованих ОСОБА_1 робочих днів за липень, серпень 2013 року та березень, квітень 2021 року.
Відповідачем подано до суду 31.01.2025 довідку про нарахування грошового забезпечення ОСОБА_1 .
Встановивши правові позиції сторін, їх обґрунтування та доводи, розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дослідивши письмові докази, які були надані до матеріалів справи, судом встановлено наступне.
Встановлені обставини судом
ОСОБА_1 проходила службу на посаді головного спеціаліста юрисконсульта 3 відділу юридичного департаменту Адміністрації Держспецзв'язку відповідно до контракту про проходження служби в Державній службі спеціального зв?язку та захисту інформації особами рядового та начальницького складу та наказу Голови Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України від 24 вересня 2012 року № 316-ос.
На підставі листа-відповіді Адміністрація Держспецзв?язку від 29.06.2021 №18/01-929 (аркуш 3), згідно з наказом Адміністрації Держспецзв?язку від 09.09.2013 № 127-відп «Про відпустки», з 04.09.2013 позивачу було надано відпустку у зв?язку з вагітністю та пологами.
Відповідно до витягу з наказу від 07.02.2014 № 17-відп позивачу надано соціальну відпустку по догляду за дитиною до досягненню нею трирічного віку за підпунктом 6 пункту 77 та пунктом 78 Положення про проходження служби в Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2006 № 1828 (чинний на момент виникнення правовідносин) (далі - Положення № 1828) з 08.02.2014 по 04.11.2016. Дитина народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Судом встановлено, що в листі відповідача від 30.09.2016 №18101-3109 зазначено, 12.09.2016 позивачем подано рапорт щодо дострокового виходу з 03.10.2016 з відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, однак відповідач вказав, що відсутні правові підстави вважати позивача таким, що приступив до виконання посадових обов'язків з 03.10.2016 в Держспецзв'язку.
Відповідно до витягу з наказу Голови Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад» у зв?язку з проведенням організаційних заходів 31.12.2015 позивача було звільнено зі служби у зв?язку зі скороченням штатів (підпункт 4 пункту 92 Положення № 1828) у запас Збройних Сил України.
Не погодившись із зазначеним рішенням, ОСОБА_3 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Адміністрації Держспецзв?язку з проханням скасувати наказ Голови Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад», поновити її на рівнозначній посаді головного спеціаліста-юрисконсульта Юридичного департаменту Адміністрації Держспецзв?язку з 31.12.2015 та стягнути з Адміністрації Держспецзв' язку моральну шкоду в розмірі 10 000,00 грн.
20.12.2016 Окружний адміністративний суд міста Києва прийняв рішення, яким частково задовольнив позовні вимоги в адміністративній справі № 826/3962/16, визнано протиправним та скасовано наказ Голови Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад» в частині звільнення, а також поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта 3 відділу Юридичного департаменту Адміністрації Держспецзв' язку.
30.03.2017 Київський апеляційний адміністративний суд ухвалив відмовити у задоволенні апеляційних скарг Адміністрації Держспецзв?язку та ОСОБА_1 , а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.12.2016 залишити без змін.
Також позивач звернулася до суду із заявою, в якій просила прийняти додаткове рішення про стягнення з Адміністрації Держспецзв?язку грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.02.2017 ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення. Суд обґрунтував це тим, що позивач не заявляла вимог про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, при цьому обґрунтовувала необхідність ухвалення додаткового судового рішення не ухваленням рішення щодо частини позовних вимог.
Розглянувши апеляційну скаргу та перевіривши матеріали справи, 30.03.2017 Київський апеляційний адміністративний суд ухвалив залишити без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_3 щодо ухвалення додаткового рішення про стягнення з Адміністрації Держспецзв?язку грошового забезпечення за час вимушеного прогулу.
На виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.12.2016 по адміністративній справі № 826/3962/16 наказом Голови Держспецзв'язку від 31.03.2017 № 111-ос «Про особовий склад» скасовано наказ Голови Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад» та поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта 3 відділу Юридичного департаменту Адміністрації Держспецзв?язку як особу начальницького складу Держспецзв'язку з 5 квітня 2017 року.
30.05.2021 ОСОБА_1 звернулась до Адміністрації Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України з рапортом:
1) щодо виплати грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу за період з 31 грудня 2015 року по 5 квітня 2017 року, виплати грошової компенсації щорічної основної відпустки з наданням матеріальної допомоги на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань за 2016 рік, недотриманих у зв?язку із незаконним звільненням, підставою якого було видання наказу Голови Держспецзв?язку від 15 грудня 2015 року № 410-ОС «Про особовий склад» та рапортом;
2) щодо виплати грошової компенсації за щорічну додаткову відпустку як військовослужбовцю-жінці, яка має двох дітей віком до 15 років тривалістю 20 календарних днів за 2019-2020 роки.
27.05.2021 відповідачем на підставі рапорту капітана юстиції ОСОБА_1 від 14.05.2021 та листа Управління державної охорони України від 27.04.2021 № 2/6-417 прийнято наказ № 348-ос, відповідно до якого позивача переведено до Управління державної охорони України згідно з пунктом 10 Положення № 1828 з 01.06.2021 та припинено дію контракту 31.05.2021.
Листом від 29.06.2021 року № 18/01-929 (отримано позивачем 12.07.2021) Адміністрація Держспецзв?язку повідомила про відсутність підстав здійснити виплату грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу у зв?язку із звільненням зі служби за період з 31 грудня 2015 року по 05 квітня 2017 року, виплату грошової компенсації щорічної основної відпустки з наданням матеріальної допомоги на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань за 2016 рік, недоотриманих у зв?язку із звільненням.
Не погоджуючись з обґрунтованістю доводів та бездіяльністю відповідача, 31.12.2021 позивач звернувся до суду з даним позовом (одержано 05.01.2022, зареєстровано 10.01.2022).
Застосовані судом норми права та висновки суду
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Зокрема, в силу ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 3 статті 2 КАС України визначено, що основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; 5) обов'язковість судового рішення; 6) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 7) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом; 8) розумність строків розгляду справи судом; 9) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 10) відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.
За ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 22 квітня 2021 року у справі № 826/15741/18, з метою безумовного дотримання конституційного принципу, визначеного у статті 129 Конституції України, в частині третій статті 2 та статті 9 КАС України закріплено, що до основних засад (принципів) адміністративного судочинства належить, зокрема, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.
Загалом принцип змагальності прийнято розглядати як основоположний компонент концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та ефективної участі.
Принцип змагальності судового провадження охоплює собою право особи, крім можливості подавати власні докази, знати про існування всіх представлених доказів та пояснень іншими учасниками справи, оскільки вони можуть вплинути на рішення суду, мати можливість знайомитись з матеріалами справи та робити з них копії, а також володіти відповідними знаннями (залучати професійного представника) та змогу коментувати представлені докази та пояснення у належній формі та у встановлений час.
Таким чином, принцип змагальності спільно з принципом рівності є одним з основних елементів поняття "право на справедливий суд", що гарантоване Конвенцією.
Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи (ч. 3 ст. 3 КАС України).
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Вказана норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
«На підставі» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.
«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.
«У спосіб» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.
При вирішенні спору суд виходить з наступного.
Стосовно строків звернення до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд звертає увагу на правові висновки, сформовані Верховним Судом у постанові від 30.05.2024 у справі № 280/6009/23, відповідно до яких вказано про наступне.
Норми КАС України передбачають можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у частині другій статті 122 цього Кодексу.
Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 КАС України.
Водночас у зазначених положеннях КАС України відсутні норми, що регулювали б порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.
Умови проходження більшості видів публічної служби, зокрема й у питаннях щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, тобто нормами законодавства про працю.
Разом із цим, частиною другою статті 233 КЗпП України встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Суд зазначає, що перебування особи на публічній службі, є однією із форм реалізації закріпленого в статті 43 Конституції України права на працю.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ (далі - Закон №2050-ІІІ) компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у Законі № 2050-ІІІ варто розуміти грошові доходи громадян, що вони одержують на території України і які не мають разового характеру, серед іншого, заробітна плата (грошове забезпечення).
Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частини другої статті 233 КЗпП України.
Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.
У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду, з якими не обмежується будь яким-строком.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
З огляду на те, що вказаним Рішенням Суд надавав офіційне тлумачення частини другої статті 233 КЗпП України, у редакції до змін, внесених у вказану статтю Законом України від 01 липня 2022 року №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, відповідно до якої звернення до суду не обмежувалося будь-яким строком, однак після внесення вказаних змін, у справах про виплату працівнику всіх сум, що належать йому при звільненні, було встановлено тримісячний строк звернення до суду.
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Варто зазначити, що у період затримки виконання рішення суду з 20 травня 2021 року по 01 листопада 2021 року частина друга статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці не обмежувався будь-яким строком.
Однак, судом апеляційної інстанції помилково застосовано редакцію частини другої статті 233 КЗпП України, чинну на момент звернення до суду із позовом.
Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27 квітня 2023 року у справі №420/14777/22 та від 19 січня 2023 року у справі №460/17052/21.
З огляду на викладене, на переконання колегії суддів Верховного Суду, висновки суду апеляційної інстанції щодо пропуску позивачкою строку звернення до адміністративного суду є помилковими, оскільки її право на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком.
Крім того, вказана позиція узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, відповідно до яких вказано наступне.
На думку Великої Палати Верховного Суду, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.
Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.
Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період за який він обраховується є сталим для звільненого працівника.
Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства.
Правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є. Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати бо є заробітною платою.
Отже, спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв'язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не зі своєї вини, є трудовим спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.
Згідно із частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.
На підставі системного аналізу наведених положень трудового законодавства Велика Палата Верховного Суду висновує, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Також, позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті у справі про поновлення на роботі.
Суд зазначає, що зазначена справа передана до Великої Палати Верховного Суду у зв'язку з необхідністю формування єдиної судової практики при розгляді справ вказаної категорії судами різних юрисдикцій.
У постанові об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19) зроблено висновок, що середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, тому строк пред'явлення до суду цієї вимоги обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Цей висновок зроблено з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) за позовом про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати, компенсації за втрату частини заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, у якій надавалась оцінка правовій природі середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що урегульований у статті 117 КЗпП України, та зроблено висновок, що цей середній заробіток не є заробітною платою, тому строк звернення до суду з такою вимогою становить три місяці.
Проте, суд зауважує, що на переконання Великої Палати Верховного Суду правова природа середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України відмінна від правової природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу передбаченого статтею 235 КЗпП України при поновленні найманого працівника на роботі, та є заробітною платою, і пред'явлення вимог про таке стягнення не обмежується відповідно до статті 233 КЗпП України тримісячним строком звернення, тому їх ототожнення є помилковим, а постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) не є релевантною до правовідносин зі стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Тому, висновок об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладений у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19), суперечить правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у цій постанові, Верховного Суду України, викладеним у постанові від 26 жовтня 2016 року у справі № 362/7105/15-ц (провадження № 6-1395цс16) та Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеним в постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18).
Тому Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19) задля формування єдиної судової практики щодо застосування частини другої статті 233 КЗпП України до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі, що передбачений частиною другою статті 235 КЗпП України, оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу є, по суті, неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці. Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Таким чином, суд зазначає та враховує, що позивач не був обмежений у строках під час звернення із позовною заявою про стягнення належної йому заробітної плати.
Стосовно можливості застосування приписів КЗпП України до спірних правовідносин суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст. 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства.
У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України).
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку з працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 28.01.2021 по справі № 240/11214/19, від 24.12.2020 по справі № 340/401/20, від 05.08.2020 по справі № 826/20350/16, від 15.07.2020 по справі № 824/144/16-а, від 31.10.2019 по справі № 2340/4192/18, від 26.06.2019 по справі № 826/15235/16.
Судом встановлено, що спеціальне законодавство, що регламентує порядок проходження військової служби, не містить норм щодо регулювання виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку у зв'язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.
Відтак, суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи КЗпП України.
Стосовно позовної вимоги щодо визнання протиправною бездіяльність Адміністрації Держспецзв'язку щодо відмови нарахування та виплати грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу у зв?язку із незаконним звільненням зі служби суд вказує наступне.
Статтею 129-1 Конституції України, визначено, що судове рішення є обов'язковим до виконання.
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», судове рішення є обов'язковим до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Частиною першою статті 370 КАС України передбачено, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Пунктом 3 ч. 1 ст. 371 КАС України, визначено, що рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.
За змістом ч. 2 ст. 372 КАС України, судове рішення, яке набуло законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
Відповідно до ч. 2 ст. 14 КАС України, судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Згідно з ч. 3 ст. 14 КАС України, невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Так, Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП України) регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
За змістом ч. 2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
У ч. 8 ст. 235 КЗпП України, зазначено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Статтею 236 КЗпП України передбачено, що у разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Отже, роботодавець зобов'язаний негайно виконати рішення суду, яким встановлено незаконність звільнення працівника, в частині поновлення останнього на посаді. Установлений судом факт затримки виконання рішення суду в частині поновлення особи на посаді є підставою для виплати їй середнього заробітку за весь час затримки на підставі статті 236 КЗпП України.
Суд зазначає, що Верховний Суд сформував сталу і послідовну практику застосування статті 236 КЗпП України у правовідносинах, пов'язаних із поновленням на роботі публічних службовців.
Зокрема, у постанові Верховного Суду від 27.01.2022 у справі №580/5185/20, виходячи із положень статті 19 Конституції України, статей 14, 370, 371, 372 КАС України, статті 235 КЗпП України, Суд указав, що добровільне виконання рішення суду боржником є його законодавчо встановленим обов'язком. Зазначений обов'язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі. Законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов'язок полягає у тому, що роботодавець зобов'язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду.
Водночас Верховний Суд у вказаній постанові, з огляду на державні гарантії обов'язковості виконання судових рішень, зазначив, що затримка виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника тягне обов'язок роботодавця виплатити такому працівникові середній заробіток за весь час затримки. У цьому контексті Суд зауважив, що середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов'язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі. Тож, згідно зі статтею 236 КЗпП України, виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці.
Верховний Суд указав, що для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.
У постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12.08.2020 у справі №2140/1510/18 зазначено, що правова природа «середнього заробітку» за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь працівника, якого поновлено на посаді, відповідно до статті 235 КЗпП України та «середнього заробітку» за час затримки виконання рішення про поновлення на посаді, відповідно до статті 236 КЗпП України, є однаковою. В обох випадках йдеться про необхідність компенсувати незаконно звільненому працівникові заробіток, який він втратив у зв'язку із цим звільненням, та який він й надалі не отримує у зв'язку з невиконанням роботодавцем судового рішення про його поновлення (яке в цій частині підлягало негайному виконанню).
Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок № 100).
Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100), застосовується у випадках: вимушеного прогулу, а також в інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати (пункт 1 Порядку №100).
Так, за положеннями абзацу «з» пункту першого Розділу 1, пунктів 2, 5, 8 Порядку № 100, нарахування виплат за час вимушеного прогулу слід проводити виходячи з розміру розрахованої за останні два місяці роботи, середньоденної заробітної плати працівника на час звільнення з роботи.
Відповідно до підпункту «б» пункту 4 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).
Відповідно до п. 5 Порядку № 100, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Як вказано у пункті 8 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців календарні дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
При обрахунку середньої заробітної плати для оплати часу вимушеного прогулу середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов?язана відповідна виплата.
Пунктом 2 Порядку №100 передбачено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв?язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку, він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.
При цьому, час, протягом якого працівники згідно з чинним законодавством або з інших поважних причин не працювали і за ними не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.
У випадку вимушеного прогулу через незаконне звільнення з роботи, подією, з якою пов'язана виплата середньої заробітної плати, є таке звільнення, а тому середньоденний заробіток, відповідно до положень Порядку №100, обчислюватиметься за останні 2 календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому особу було звільнено з роботи.
Суд зазначає та враховує, що період знаходження у соціальній відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, наданій відповідно до наказу Голови Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України від 7 лютого 2014 року № 17-відп. із розрахунку виключається.
Верховний Суд неодноразово зазначав у своїх постановах, зокрема, від 24 квітня 2020 року в справі №815/5976/14, від 15 жовтня 2020 року в справі №826/5842/15 та інших, про те, що, як випливає з аналізу Порядку №100, при обчисленні середньої заробітної плати до її розрахунку не включаються виплати, які мають одноразовий та несистематичний характер.
Зі змісту вищезазначених норм вбачається, що у випадку стягнення з роботодавця середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, розмір такої заробітної плати визначається шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку працівника на кількість робочих днів вимушеного прогулу. При цьому, розмір середньоденного заробітку обчислюється за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Як вбачається з матеріалів справи, наказом Голови Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад» 31.12.2015 позивача було звільнено зі служби у запас Збройних Сил України за підпунктом 4 пункту 92 (у зв?язку зі скороченням штатів) під час знаходження у соціальній відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, наданій відповідно до наказу Голови Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України від 07 лютого 2014 року № 17-відп.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року у адміністративній справі № 826/3962/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30.03.2017 та постановою Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18.09.2019, адміністративний позов ОСОБА_1 до Адміністрації Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України, третя особа - Головне управління Державної казначейської служби у м. Києві про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення моральної шкоди задоволено: визнано протиправним та скасовано наказ Адміністрації Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад» в частині звільнення зі служби та поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта 3 відділу юридичного департаменту Адміністрації Держспецзв'язку з 31.12.2015.
На виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.12.2016 по адміністративній справі № 826/3962/16 наказом Голови Держспецзв'язку від 31.03.2017 № 111-ос «Про особовий склад» скасовано наказ Голови Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад» та поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта 3 відділу Юридичного департаменту Адміністрації Держспецзв?язку як особу начальницького складу Держспецзв'язку з 5 квітня 2017 року.
Таким чином, суд зазначає, що період вимушеного прогулу за весь період є час з 01.01.2016 (наступний день за днем незаконного звільнення) по 04.04.2017 (день перед фактичним поновленням на посаді).
Суд також вказує, що у листі-відповіді Адміністрація Держспецзв?язку від 29.06.2021 №18/01-929 (аркуш 3) вказано, що, згідно з наказом Адміністрації Держспецзв?язку від 09.09.2013 № 127-відп «Про відпустки», з 04.09.2013 позивачу було надано відпустку у зв?язку з вагітністю та пологами, a відповідно до наказу Адміністрації Держспецзв?язку від 07.02.2014 № 17-відп «Про відпустки» позивачу надано соціальну відпустку по догляду за дитиною по досягненню нею трирічного віку з 08.02.2014 по 04.11.2016.
Суд зауважує, що період знаходження у відпустці у зв?язку з вагітністю та пологами, наданій відповідно до наказу Голови Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України від 09.09.2013 № 127-відп «Про відпустки» із розрахунку також виключається.
Отже, суд вказує, що розрахунковий період для визначення середньої заробітної плати є липень та серпень 2013 року.
Відтак, суд зазначає, що для обчислення розміру середньої заробітної плати слід брати середньоденну заробітну плату, розраховану за 2 календарні місяці роботи, що передували не соціальній відпустці, як зазначає позивач, а відпустці у зв?язку з вагітністю та пологами, тобто з 01.07.2013 по 31.08.2013.
Суд приймає до уваги твердження відповідача про те, що інформація щодо кількості відпрацьованих позивачем днів за липень, серпень 2013 року є відсутньою у зв'язку зі знищенням в Адміністрації Держспец'звязку наказів про надання відпусток (акт знищення від 28.02.2022 № 01-1115), а також те, що ведення обліку робочого часу військовослужбовців (осіб рядового і начальницького складу) Держспецзв'язку законодавством не передбачено, а тому для розрахунків середньоденної заробітної плати суд бере загальну кількість робочих днів за липень та серпень 2013 року, що складає 44 дні.
Отже, враховуючи, що загальний розмір грошового забезпечення позивача за період з 01.07.2013 по 31.08.2013 складав 6 750,00 грн. (за липень 2013 року 2685,00 грн., за серпень 2013 року 4 065,00 грн.), розмір середньоденного грошового забезпечення складатиме 153,41 грн. (6 750,00 грн. : 44 дня (кількість робочих днів у липні 2013 року (23) та серпні 2013 року (21)), що підтверджується довідкою про розмір грошового забезпечення від 01.11.2024 №264.
Стосовно доводів позивача про затримку відповідачем виконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.12.2016 у справі №826/3962/16 суд вказує наступне.
Позивач зазначає, що час затримки виконання рішення суду про поновлення на посаді тривав у період з 20.12.2016 (день проголошення судового рішення) по 05.04.2017 (день поновлення на посаді) та налічує 106 календарних днів затримки виконання рішення суду.
Разом з тим, суд, не погоджуючись з вищевказаними доводами позивача, дослідивши матеріали справи та фактичні обставини, зазначає, що, враховуючи, що наказом Голови Держспецзв'язку від 31.03.2017 № 111-ос «Про особовий склад» скасовано наказ Голови Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад» та поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта 3 відділу Юридичного департаменту Адміністрації Держспецзв?язку як особу начальницького складу Держспецзв'язку з 5 квітня 2017 року, перший день строку затримки виконання рішення суду є 21.12.2016 (наступний день з дня ухвалення рішення суду про поновлення позивача на посаді, яке допущено до негайного виконання), а не 20.12.2016 (день проголошення судового рішення), в той же час, останній день затримки виконання рішення суду є саме 04.04.2017 (день перед фактичним поновленням на посаді).
Відповідно до листів Міністерства соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2016 рік» від 20.07.2015 № 10846/0/14-15/13 та «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2017 рік» від 05.08.2016 № 11535/0/14-16/13, загальна кількість робочих днів у період з 21.12.2016 по 04.04.2017 становить 72 робочих днів, з них: у 2016 році - 8 робочих днів, у 2017 році - 64 робочих днів.
Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна заробітна плата працівника за липень та серпень 2013 року, що становить 153,41 грн.
Отже, розмір виплати за час затримки відповідачем виконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.12.2016 у справі №826/3962/16 складає 11 045,52 грн (72 х 153,41).
З метою встановлення розміру виплати за весь період вимушеного прогулу суд вважає за необхідне також визначити загальну кількість робочих днів за весь період вимушеного прогулу, а саме з 01.01.2016 (наступний день за днем незаконного звільнення) по 04.04.2017 (день перед фактичним поновленням на посаді).
Відповідно до листів Міністерства соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2016 рік» від 20.07.2015 № 10846/0/14-15/13 та «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2017 рік» від 05.08.2016 № 11535/0/14-16/13, загальна кількість робочих днів у період з 01.01.2016 по 04.04.2017 становить 315 робочих днів, з них: у 2016 році - 251 робочий день, у січні 2017 року - 20 робочих днів, у лютому 2017 року - 20 робочих днів, у березні 2017 року - 22 робочих днів, за період з 01.04.2017 по 04.04.2017 - 2 робочих днів.
Отже, виплата за весь період вимушеного прогулу (з 01.01.2016 по 04.04.2017) дорівнює середньоденній заробітній платі, розрахованої за 2 календарні місяці роботи, що передували відпустці у зв?язку з вагітністю та пологами, тобто з 01.07.2013 по 31.08.2013, що помножене на 315 (кількість робочих днів, які припадають на весь період вимушеного прогулу, а саме з 01.01.2016 по 04.04.2017).
Враховуючи викладене, розмір виплати за весь період вимушеного прогулу, а саме за період з 01.01.2016 по 04.04.2017, дорівнює середньоденній заробітній платі позивача за липень та серпень 2013 року (153,41 грн.), помноженої на кількість робочих днів, які припадають на весь період вимушеного прогулу, а саме з 01.01.2016 по 04.04.2017 (315 дн.) і тому становить 48 324,15 грн. (153,41 грн. х 315 днів).
Щодо індексації грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу суд зазначає наступне.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України від 03.07.1991 №1282-XII "Про індексацію грошових доходів населення" (далі - Закон №1282-XII).
Відповідно до статті 1 Закону №1282-XII індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
За змістом статті 2 Закону №1282-XII індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру: пенсії; стипендії; оплата праці (грошове забезпечення); суми виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування; суми відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди в разі втрати годувальника.
Водночас, згідно з положеннями пункту 2 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 (далі Порядок 1078), індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру.
Відповідно до законодавчого визначення, індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій, яка спрямована на підтримання купівельної спроможності населення України шляхом підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. При цьому, проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов'язковим для всіх юридичних осіб - роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
Враховуючи, що індексації підлягають усі грошові доходи населення, які не мають разового характеру, суд приходить до висновку, що механізм індексації має універсальний характер. Своєю чергою правове регулювання виплати індексації визначає умови (коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації), з настанням яких виникає право на щомісячне отримання суми індексації у структурі заробітної плати (грошового забезпечення) до настання обставин (підвищення тарифних ставок, окладів), за яких виплата розрахованої суми індексації припиняється до повторного настання обставин, які обумовлюють повторне виникнення права на отримання індексації.
При вирішенні питання щодо індексації слід субсидіарно застосовувати положення спеціальних законів щодо механізму проведення індексації, її мети та правової природи (суті), зокрема, Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" та Порядку проведення індексації грошових доходів населення.
Субсидіарне застосування норм права, що регулюють спірні правовідносини, дає підстави для правового висновку, що індексація грошового забезпечення має систематичний (щомісячний) характер, а її правова природа полягає у підтриманні купівельної спроможності рівня заробітної плати (грошового забезпечення) внаслідок її знецінення через подорожчання споживчих товарів і послуг.
Правова позиція стосовно систематичного та постійного характеру виплати індексації наведена у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі №638/9697/17, від 30 грудня 2020 року у справі №359/8843/16-а.
На думку суду, враховуючи, що індексація грошового забезпечення має систематичний (щомісячний) характер, а її правова природа полягає у підтриманні купівельної спроможності рівня заробітної плати (грошового забезпечення) внаслідок її знецінення через подорожчання споживчих товарів і послуг, тому вона має бути врахована у складі грошового забезпечення позивача для розрахунку одноразової грошової допомоги при звільненні.
Інакше, не врахування індексації при обрахунку одноразової грошової допомоги призвело б до знецінення як грошового забезпечення, так і самої допомоги/інших виплат.
Висновки колегії суддів в цій частині відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 19.03.2020 по справі № 820/5286/17.
Суд вважає за необхідне також навести правові висновки, сформовані Верховним Суд у постанові від 12.05.2022 у справі № 815/3998/16, відповідно до яких зауважено на наступному.
Неможливість особою домогтися виконання судового рішення, винесеного на її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основних свобод. У рішенні Європейського суду з прав людини від 29 червня 2004 року (справа Жовнер проти України) Суд відзначив, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, також захищає і виконання остаточних та обов'язкових судових рішень, які у країні, яка поважає верховенство права, не можуть залишатися невиконаними, завдаючи шкоди одній із сторін.
Спірні правовідносини у цій частині стосуються виплати компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Статтею 3 зазначеного Закону встановлено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Пункти 1, 2 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159 відтворюють положення Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій.
При цьому слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер, спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи та пов'язані з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Використане у статті 3 Закону формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або такий, який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 вказаного Закону дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.11.2019 у справі №826/13003/16.
Компенсація за порушення строків виплати виникає тоді, коли грошовий дохід (заробітна плата) особи (працівника) з вини відповідача не нараховувався, своєчасно не виплачувався і через це особа зазнала втрат.
Таким чином, у разі невиконання судового рішення, позивач має право на виплату компенсації за час затримки виконання судового рішення.
Слід також зауважити, що у постанові від 11.07.2017 у справі №2а-1102/09/2670 Верховний Суд України виклав правову позицію щодо застосування Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строку їх виплати» саме у контексті втрати позивачем заробітку у зв'язку з невиконанням відповідачем судового рішення про поновлення його на роботі. Так, у цій постанові Верховний Суд України дійшов висновку, що правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Метою індексації є відшкодування втрат доходів від інфляції для регулярних виплат.
Отже, керуючись положеннями статті другої Закону України від 3 липня 1991 року № 1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» та статті 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», суд дійшов висновку, що грошове забезпечення за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням, встановленим судовим рішенням підлягає індексації, оскільки є різновидом доходу та не має разового характеру.
Водночас, суд зазначає, що розрахунки суми грошового забезпечення за час вимушеного прогулу та час затримки виконання рішення з урахуванням індексації грошового забезпечення за весь час невиплати грошового забезпечення, що підлягало виплаті, що становить 287 426 гривень, є необґрунтованими, оскільки розраховані неналежним чином.
Стосовно стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку з 01.06.2021 по день фактичного розрахунку суд вказує наступне.
Суд не приймає до уваги розрахунки середнього заробітку позивача за весь час затримки розрахунку з 01.06.2021 по день фактичного розрахунку виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення, який становить 557,45 грн. за день, оскільки вони є необґрунтованими через відсутність належних та допустимих доказів на їх підтвердження.
Крім того, в позовній заяві вказано суму грошового забезпечення за квітень 2021 року у розмірі 17 002, 21 грн., проте до суду не надано доказів на підтвердження цього.
Суд вказує, що, враховуючи положення Порядку № 100, для визначення середньої заробітної плати за весь час затримки розрахунку з 01.06.2021 по день фактичного розрахунку необхідно встановити розміри грошового забезпечення за березень та квітень 2021 року (останні 2 календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому особу було звільнено з роботи, особу було звільнено у травні 2021 року).
Як вбачається з довідки відповідача про розмір грошового забезпечення від 01.11.2024 №264, загальний розмір грошового забезпечення за березень та квітень 2021 року складав 31 920,43 грн (за березень 15 918, 22 грн. та за квітень 16 002,21 грн.).
Основою для визначення загальної суми середньої заробітної плати за весь час затримки розрахунку з 01.06.2021 по день фактичного розрахунку є середньоденна заробітна плата позивача за березень та квітень 2021 року, що становить 725,46 грн. (31 920,43 грн. : 44 дня (кількість робочих днів у березні та квітні 2021 року).
З метою встановлення розміру виплати за весь час затримки розрахунку з 01.06.2021 по день фактичного розрахунку суд вважає за необхідне визначити загальну кількість робочих днів за весь цей період, а саме з 01.06.2021 по 19.01.2023.
Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 12.08.2020 №3501-06/219 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2021 рік» (який є у загальному доступі та оприлюднений зокрема на сайті https://zakon.rada.gov.ua/) кількість робочих днів з 01.06.2021 по 31.12.2021 (включно) складала 250 робочих днів.
Листом Міністерства економіки України № 47-03/520 від 12 серпня 2021 року «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2022 рік» визначено, що кількість робочих днів за весь 2022 рік складає 249 робочих днів.
Згідно листа Міністерства економіки України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2023 рік» від 22.12.2023 №4706-05/70902-09, з урахуванням ч. 6 ст. 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного часу» та введенням воєнного стану із 24 лютого 2022 року згідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», кількість робочих днів з 01.01.2023 по 19.01.2023 складає 14 робочих днів.
Отже, загальна кількість робочих днів за весь цей період, а саме з 01.06.2021 по 19.01.2023 складає 513 днів.
Таким чином, виплата за весь період затримки розрахунку (з 01.06.2021 по 19.01.2023) дорівнює середньоденній заробітній платі, розрахованої за 2 календарні місяці роботи, що передували місяцю звільнення позивача (травень 2021 року), тобто з 01.07.2013 по 31.08.2013, що помножене на 513 (кількість робочих днів, які припадають на вказаний період). Враховуючи викладене, розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку з 01.06.2021 по день фактичного розрахунку становить 372 160,98 грн. (725,46 грн. х 513 днів).
Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, викладеній відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин») у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Наведена редакція статті 117 КЗпП України набрала законної сили з 19 липня 2022 року.
Отже, відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності 19 липня 2022 року і після цього.
Період з 01 листопада 2019 року до 18 липня 2022 року (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у 6 місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
Проте, період з 19 липня 2022 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Аналогічний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22 та від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).
З урахуванням цих норм, зокрема, абзацу 3 пункту 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, дню звільнення працівника з роботи.
Відповідно до пункту 5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 Порядку №100).
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку №100).
Як зазначалось судом вище, у межах цієї справи належить враховувати норми чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями.
Таким чином, як вже вказувалось вище, суд вважає за необхідне стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.06.2021 по 19.01.2023, оскільки станом на день розгляду справи спірна сума не виплачена.
Відтак, розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку з 01.06.2021 по 19.01.2023 становить 372 160,98 грн. (725,46 грн. х 513 днів).
Разом з тим, суд зауважує, що вказана сума коштів істотно перевищує розмір виплати за весь період вимушеного прогулу за період з 01.01.2016 по 04.04.2017, що становить 48 324,15 грн.
При цьому, суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц зазначила, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним.
У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.
Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на таке.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків.
Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Так, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР 88952400), а також Верховним Судом у постанові від 12.08.2020 у справі №400/3365/19 (реєстраційний номер судового рішення у ЄДРСР 90927063).
Згідно з частиною п'ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
При цьому Велика Палата Верховного Суду у пункті 94.5 вищевказаної постанови від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСРП 87952206) зазначила, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.
При застосуванні до обставин цієї справи критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, суд враховує таке:
- позивач звернувся до суду з цим позовом у січні 2022 року, тобто після 6 років незаконного звільнення, яке мало місце 31.05.2015;
- загальна сума виплати за весь період вимушеного прогулу становить 48 324,15 грн, що у 7 разів є меншою, ніж визначена сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.06.2021 по 19.01.2023 (372 160,98 грн).
Надаючи приблизну оцінку розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, враховуючи очевидну неспівмірність, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 48 324,15 грн. (сума виплати за весь період вимушеного прогулу). Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Таким чином, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог про стягнення за статтею 117 КЗпП за час затримки розрахунку при звільненні позивача відшкодування у сумі 48 324,15 грн.
Стосовно грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки суд зазначає наступне.
На момент виникнення спірних правовідносин порядок проходження служби в Держспецзв'язку особами начальницького складу Держспецзв'язку визначався Положенням про проходження служби в Державній службі спеціального зв'язку тa захисту інформації особами рядового і начальницького складу, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2006 № 1828.
Відповідно до пп. 1 п. 77 Положення № 1828 (чинний на момент виникнення правовідносин), особам рядового і начальницького складу надаються такі відпустки: 1) щорічні: чергові; додаткові - за роботу в шкідливих та важких умовах служби; інші додаткові, передбачені законодавством.
Згідно з п. 78 цього Положення № 1828 (чинний на момент виникнення правовідносин), тривалість щорічної чергової відпустки для осіб рядового і начальницького складу, які мають на момент її надання вислугу в календарному обчисленні до 10 років, становить 30 діб, від 10 до 20 років - 35 діб, від 20 до 25 років - 40 діб, 25 і більше календарних років - 45 діб без урахування часу, необхідного для проїзду до місця проведення відпустки і назад.
Закон України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР (далі - Закон України «Про відпустки») встановлює державні гарантії права на відпустки, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи.
За приписами пункту 2 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки» до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 6 цього Закону), зараховуються, зокрема, час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно із законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (у тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу).
Таким чином, суд зазначає, що у разі поновлення працівника судом на роботі він має право використати щорічну основну відпустку за весь час вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням. При цьому її тривалість визначається пропорційно з дати поновлення на роботі й до кінця його робочого року.
У випадку звільнення поновленого в результаті незаконного звільнення працівника, йому виплачується компенсація за всі невикористані ним дні щорічної та додаткової відпустки, в кількості днів, розрахованих пропорційно до періоду вимушеного прогулу.
Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2021 року у справі №200/3/20-а.
Суд зазначає, що у разі поновлення працівника судом на роботі він має право використати щорічну основну відпустку за весь час вимушеного прогулу або при звільненні отримати компенсацію за всі невикористані ним дні щорічної відпустки. При цьому її тривалість визначається за період від дати поновлення на роботі.
Подібні правові висновки викладені Верховним Судом у постановах від 23 грудня 2020 року у справі № 805/3641/17-а, від 24 лютого 2021 року у справі №818/1551/17, від 03 листопада 2022 року у справі № 540/3508/21 та від 23 березня 2023 року у справі № 540/3179/21 за схожих правовідносин із цією справою.
За правилами частиною першою статті 24 Закону України "Про відпустки" у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.
Відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (в редакції чинній на момент виникнення правовідносин) щорічна основна відпустка надається протягом календарного року. В особливих випадках з дозволу прямого начальника, уповноваженого Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, керівниками правоохоронних органів та керівниками розвідувальних органів України, щорічна основна відпустка за минулий рік надається в першому кварталі наступного року, якщо раніше її не було надано.
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби та військової служби за призовом осіб офіцерського складу, тривалість щорічної основної відпустки в році початку військової служби обчислюється з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті, за кожний повний місяць служби до кінця календарного року. При цьому військовослужбовцям, які мають право на відпустку тривалістю 10 календарних днів і більше, оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відпустка тривалістю менш як 10 календарних днів за бажанням військовослужбовця може бути надана йому одночасно із щорічною основною відпусткою в наступному році. У такому самому порядку надається щорічна основна відпустка і військовослужбовцям, які перебували у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Як вже зазначалось, постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року у адміністративній справі № 826/3962/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30.03.2017 та постановою Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18.09.2019, адміністративний позов ОСОБА_1 до Адміністрації Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України, третя особа - Головне управління Державної казначейської служби у м. Києві про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення моральної шкоди задоволено: визнано протиправним та скасовано наказ Адміністрації Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад» в частині звільнення зі служби та 31.12.2015 поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта 3 відділу юридичного департаменту Адміністрації Держспецзв'язку.
Як вбачається з матеріалів справи, наказом Голови Держспецзв?язку від 05.04.2017 №119-ос «Про особовий склад» ОСОБА_1 прийнято на військову службу, а також відповідно до пункту 4 розділу IX «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Державну службу спеціального зв?язку та захисту інформації України» присвоєно лейтенанту юстиції Держспецзв?язку ОСОБА_3 рівноцінне військове звання лейтенанта юстиції.
Судом встановлено, що в листі Адміністрації Держспецзв?язку від 25.11.2021 №01/04-5548 зазначено, що у 2017 - 2019 роках щорічні основні відпустки позивачу надано у повному обсязі, у 2020 році - з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки за кожний повний місяць служби до кінця календарного року. Також проінформовано, що щорічна основна відпустка за 2021 рік і додаткова відпустка військовослужбовцям, які мають дітей, за 2019 - 2021 роки позивачу не надавалися.
Вказаний лист не містить інформації про надання позивачу щорічної основної відпустки за 2016 рік, крім того, враховуючи, що 31.12.2015 позивача звільнено, 20.12.2016 ухвалено судове рішення про незаконність такого звільнення, а також 05.04.2017 позивача фактично поновлено на посаді з 31.12.2015, суд доходить до висновку про невикористання позивачем щорічної основної відпустки за 2016 рік.
Відповідно до стаття 82 Кодексу законів про працю України (в редакції чинній на момент виникнення правовідносин) до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 75 цього Кодексу), зараховуються:
1) час фактичної роботи (в тому числі на умовах неповного робочого часу) протягом робочого року, за який надається відпустка;
2) час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу);
3) час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому надавалося матеріальне забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, за винятком відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
4) час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому не виплачувалася заробітна плата у порядку, визначеному статтями 25 і 26 Закону України "Про відпустки", за винятком відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку;
5) час навчання з відривом від виробництва тривалістю менше 10 місяців на денних відділеннях професійно-технічних навчальних закладів;
6) час навчання новим професіям (спеціальностям) осіб, звільнених у зв'язку із змінами в організації виробництва та праці, у тому числі з ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємства, установи, організації, скороченням чисельності або штату працівників;
7) інші періоди роботи, передбачені законодавством.
Частиною першої статті 83 Кодексу законів про працю України передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.
Суд зауважує, що період невиконання названим працівником трудових обов'язків за весь 2016 рік, обумовлений незаконним звільненням позивача з 31.12.2015, є таким, що зараховується до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку. Як наслідок позивач зобов'язаний при звільненні обумовленого працівника виплатити грошову компенсацію за дні невикористаної щорічної відпустки, зокрема, за 2016 рік.
Таким чином, суд зазначає та враховує, що позивач мала право скористатися щорічною основною відпусткою за 2016 рік пропорційно відпрацьованому часу, зокрема, за час вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням, тобто в кількості 30 днів.
Зокрема, вказане не заперечується відповідачем в листі-відповіді від 29.06.2021 № 18/01-929 (абзац третій аркуш 4), в якому Адміністрація Держспецзв?язку підтвердила право позивача на відпустку за 2016 рік, яку вона не використала та яка підлягає грошовій компенсації при звільненні (31.05.2021 - припинення дії контракту).
Відповідно до п. 7 Положення про проходження військової служби (навчання) військовослужбовцями Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, затвердженого Указом Президента України від 31.07.2015 № 463/2015, днем зарахування військовослужбовця до списків особового складу Держспецзв'язку вважається день призначення його на посаду.
Закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця із списків особового складу Держспецзв'язку у зв'язку з його звільненням з військової служби в запас або у відставку, загибеллю (смертю), визнанням судом безвісно відсутнім або оголошенням померлим.
Судом встановлено, що 27.05.2021 відповідачем на підставі рапорту капітана юстиції ОСОБА_1 від 14.05.2021 та листа Управління державної охорони України від 27.04.2021 № 2/6-417 прийнято наказ № 348-ос, відповідно до якого капітана юстиції ОСОБА_1 головного спеціаліста-юрисконсульта 1 відділу, виключено із списків особового складу Держспецзв'язку та переведено до Управління державної охорони України згідно з пунктом 10 Положення № 1828 з 01.06.2021 і припинено дію контракту 31.05.2021.
Таким чином, судом зауважується, що 31.05.2021 є днем виключення військовослужбовця ( ОСОБА_1 ) із списків особового складу Держспецзв'язку у зв'язку з його звільненням з військової служби в запас.
Статтею 116 Кодексу законів про працю України (в редакції чинній на момент виникнення правовідносин) встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, роботодавець в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Пунктом 80 Положення № 1828 (чинний на момент виникнення правовідносин) передбачено, що у рік звільнення особам рядового і начальницького складу, які звільняються із служби після закінчення строку контракту, за віком, за станом здоров'я, у зв'язку із скороченням штатів, у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі особам рядового і начальницького складу, які мають дітей.
Таким чином, у день звільнення (31.05.2021) Адміністрація Держспецзв?язку мала здійснити виплату позивачу всіх сум, що належать їй, зокрема, суму основної щорічної відпустки у кількості 30 днів, проте цього здійснено не було, що вбачається з матеріалів справи.
Право на отримання таких виплат не обмежується жодним строком.
Щодо грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки суд зазначає також наступне.
Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року №504/96-ВР «Про відпустки» передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі Закон № 2011-ХІІ) (в редакції чинній на момент виникнення правовідносин) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за №745/32197 (далі Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
При цьому грошове забезпечення за період наданої відпустки або розмір грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки у рік звільнення обчислюється з такого розрахунку:
- тим, які мають вислугу до 10 календарних років, - 2,5 календарних дня;
- тим, які мають вислугу від 10 до 15 календарних років, - 2,9 календарних дня;
- тим, які мають вислугу від 15 до 20 календарних років, - 3,3 календарних дня;
- тим, які мають вислугу 20 і більше календарних років, - 3,8 календарних дня.
Згідно із статтею 19 Закону України «Про відпустки» жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 КЗпП України).
Крім того, судом встановлено, що в листі Адміністрації Держспецзв?язку від 25.11.2021 №01/04-5548 зазначено, зокрема, додаткові відпустки військовослужбовцям, які мають дітей, за 2019 - 2021 роки позивачу не надавалися.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 по справі № 620/4218/18.
Таким чином, суд вважає, що у день звільнення (31.05.2021) Адміністрація Держспецзв?язку також мала здійснити виплату позивачу, зокрема, додаткової відпустки військовослужбовцям, які мають дітей, за 2019 та 2020 роки у загальній кількості 20 днів.
Стосовно розрахунку сум щорічної основної та додаткової відпусток суд зазначає наступне.
Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться, виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Відповідно до підпункту «б» пункту 4 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).
Як вбачається з відзиву на позовну заяву, після припинення відпустки по догляду за дитиною відповідно до наказу Голови Держспецзв'язку від 16.09.2020 № 426-ос «Про особовий склад» з 01.10.2020 ОСОБА_1 приступила до виконання службових обов'язків. Відповідно до контракту, укладеного між позивачем та Головою Держспецзв'язку на 5 років, кінцевий термін служби становив 04.04.2023.
При цьому, 27.05.2021 відповідачем на підставі рапорту капітана юстиції ОСОБА_1 від 14.05.2021 та листа Управління державної охорони України від 27.04.2021 № 2/6-417 прийнято наказ № 348-ос, відповідно до якого позивача переведено до Управління державної охорони України згідно з пунктом 10 Положення № 1828 з 01.06.2021 та припинено дію контракту 31.05.2021.
Таким чином, суд зазначає, що при визначенні середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки для виплати компенсації за невикористані відпустки слід керуватись наступним розрахунковим періодом, а саме з 01.10.2020 - 31.05.2021, період з 01.06.2020 по 30.09.2020 виключається з розрахунку, оскільки в цей час продовжувалась відпустка по догляду за дитиною.
Судом встановлено зі змісту позовної заяви, що розмір фактичних виплат грошового забезпечення складає 162592,37 грн за період з 01.10.2020 по 31.05.2021.
Відповідно до частини першої статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення. Тривалість щорічної основної відпустки для військовослужбовців, які мають вислугу в календарному обчисленні до 10 років, становить 30 календарних днів; від 10 до 15 років - 35 календарних днів; від 15 до 20 років - 40 календарних днів; понад 20 календарних років - 45 календарних днів. Час для проїзду до місця проведення зазначеної відпустки і назад не надається. Святкові та неробочі дні при визначенні тривалості щорічних основних відпусток не враховуються.
Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2020 рік» від 29.07.2019 № 1133/0/206-19 та листа Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2021 рік» від 12.08.2020 № 3501-06/219, загальна кількість календарних днів у період з 01.10.2020 по 31.05.2021 становить 243 календарних днів, з них: за період з 01.10.2020 по 31.12.2020 - 92 календарних днів, за період з 01.01.2021 по 31.05.2021 - 151 календарний день.
Водночас, відповідно до ст. 78-1 КЗпП святкові і неробочі дні (стаття 73 цього Кодексу) при визначенні тривалості щорічних відпусток не враховуються.
Таким чином, загальна кількість святкових і неробочих днів за період з 01.10.2020 по 31.05.2021 складає 8 днів, з них: за період з 01.10.2020 по 31.12.2020 - 2 святкових днів, за період з 01.01.2021 по 31.05.2021 - 6 святкових днів.
Отже, у періоді з 1 жовтня 2020 року по 31 травня 2021 року, за винятком святкових і неробочих днів, є 235 календарних днів.
Суд зауважує, що для визначення розміру грошового забезпечення, що підлягає компенсації за 1 календарний день відпустки необхідно здійснити наступні розрахунки:
162592,37 грн. (розмір фактичних виплат грошового забезпечення за період 01.10.2020 по 31.05.2021) / 235 днів = 691,88 грн.
Разом з тим, суд дійшов висновку, що розрахунок загальної суми стягнення за невикористані дні основної відпустки за 2016 рік та додаткових відпусток за 2019-2020 роки є наступним :
691, 88 грн. * 50 (30 невикористаних днів основної щорічної відпустки за 2016 рік + 20 невикористаних днів додаткових відпусток за 2019-2020 роки) = 34 594 грн.
Стосовно надання матеріальної допомоги на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань за 2016 рік.
На час виникнення спірних правовідносин щодо матеріальної допомоги для оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань діяла Інструкція грошове забезпечення компенсаційні виплати військовослужбовцям Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України, затверджена наказом Адміністрації Держспецзв?язку від 30.11.2015 № 731, зареєстрована в Міністерстві юстиції України 17.12.2015 за № 1579/28024 (далі - Інструкція №731).
Відповідно до пунктів 1, 2 глави 16 розділу ІІІ Інструкції № 731 військовослужбовцям один раз на календарний рік надається матеріальна допомога для оздоровлення в розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення на день видання наказу про її виплату.
Для отримання вказаної допомоги військовослужбовець подає рапорт на ім'я начальника підрозділу Держспецзв'язку, а начальник підрозділу Держспецзв'язку та військовослужбовець, який проходить службу в Адміністрації, - на ім'я Голови Держспецзв'язку (начальники підрозділів урядового фельд'єгерського зв'язку Держспецзв'язку - на ім'я начальника Головного управління урядового фельд'єгерського зв'язку Держспецзв'язку) або зазначає про бажання отримати матеріальну допомогу для оздоровлення в рапорті про надання щорічної основної відпустки.
Зазначені рапорти попередньо погоджуються з фінансовим підрозділом.
Виплата допомоги для оздоровлення здійснюється на підставі наказу по особовому складу або про відпустки, в якому зазначається її конкретний розмір.
Відповідно до пунктів 1, 2 глави 17 розділу ІІІ Інструкції № 731 військовослужбовцям один раз на календарний рік може надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення на день звернення про її надання.
Граничний розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань на відповідний рік встановлюється наказом Адміністрації в межах асигнувань, затверджених на грошове забезпечення.
Для отримання вказаної допомоги військовослужбовець подає мотивований рапорт на ім'я начальника підрозділу Держспецзв'язку, а начальник підрозділу Держспецзв'язку та військовослужбовець, який проходить службу в Адміністрації (з клопотанням начальника структурного підрозділу Адміністрації), - на ім'я Голови Держспецзв'язку (начальники підрозділів урядового фельд'єгерського зв'язку Держспецзв'язку - на ім'я начальника Головного управління урядового фельд'єгерського зв'язку Держспецзв'язку).
Зазначений рапорт попередньо погоджується з фінансовим підрозділом.
Виплата допомоги для вирішення соціально-побутових питань здійснюється на підставі наказу по особовому складу, в якому зазначається її конкретний розмір.
Судом встановлено, що на підставі зазначених норм Інструкції № 151 позивачем було подано рапорт від 22.05.2017 на Голову Держспецзв?язку щодо виплати їй допомоги для оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань за 2016 рік, неотриманої у 2016 році у зв'язку з перебуванням у вимушеному прогулі та неможливістю приступити до виконання службових обов?язків своєчасно в 2016 році у зв?язку із незаконним звільненням, на що листом від 30.09.2016 № 18/01-3109 Адміністрація Держспецзв?язку надала відповідь про те, що правових підстав вважати ОСОБА_1 такою, що приступила до виконання посадових обов?язків з 03.10.2016 у Адміністрації Держспецзв?язку немає у зв?язку з тим, що наказом Голови Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад» позивача було звільнено зі служби у запас Збройних Сил України за підпунктом 4 пункту 92 (у зв?язку зі скороченням штатів) під час знаходження у соціальній відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, наданій відповідно до наказу Голови Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України від 07 лютого 2014 року № 17-відп.
Умови оплати праці державних службовців, розміри їх посадових окладів, надбавок, доплат і матеріальної допомоги визначаються Кабінетом Міністрів України.
09 березня 2006 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №268 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів", яка була чинна на момент виникнення спірних відносин (далі - постанова КМУ №268).
Відповідно до підпункт 3 пункту 2 постанови КМУ №268 надано право керівникам органів, зазначених у пункті 1 цієї постанови, у межах затвердженого фонду оплати праці надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу для оздоровлення при наданні щорічної відпустки у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати працівника (місячного грошового забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького складу).
Пункт 8 постанови КМУ №268 передбачено, що видатки, пов'язані з набранням чинності цією постановою, здійснюються в межах асигнувань на оплату праці, затверджених у кошторисах на утримання відповідних органів.
Згідно з листом Міністерства соціальної політики України від 21.07.2015 р. № 409/13/116-15 матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань не є обов'язковою виплатою і виплачується за наявності коштів. Рішення про надання такої матеріальної допомоги ухвалюється керівником відповідного органу, виходячи з обставин, викладених у заяві працівника, за наявності коштів на цю мету.
Отже, судом встановлено відсутність правових підстав для виплати позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2016 рік.
Водночас, суд зазначає, що матеріальна допомога на оздоровлення до щорічної відпустки є систематичною матеріальною допомогою. Це виплата, що належить до фонду оплати праці у складі заохочувальних та компенсаційних виплат.
Відповідно до частини другої статті 129 Кодексу цивільного захисту України, особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту надається щорічна основна відпустка із збереженням грошового і матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення. Тривалість щорічної основної відпустки для осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, які мають вислугу років (у календарному вимірі), обчислену в порядку, передбаченому для призначення пенсій особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, до 10 років, становить 30 календарних днів, від 10 до 15 років - 35 календарних днів, від 15 до 20 років - 40 календарних днів, 20 і більше років - 45 календарних днів.
Листом Міністерства соціальної політики України від 31.03.2016 № 351/13/84-16 зазначено, що допомога на оздоровлення, що виплачується згідно з законодавством, є обов'язковою, і кошти на її виплату мають бути затверджені кошторисом.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 04 березня 2020 року у справі №813/2559/18 зазначив, що виплата матеріальної допомоги для оздоровлення під час щорічної відпустки є соціальною гарантією, закріпленою на законодавчому рівні, тому обсяг коштів, необхідний на її виплату, в обов'язковому порядку враховується при складанні бюджетного запиту.
Право на отримання допомоги на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення пов'язана із настанням факту відпрацьованого робочого року.
Судом встановлено, що за весь 2016 рік позивач перебувала у вимушеному прогулі через звільнення, незаконність якого встановлено постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 грудня 2016 року у адміністративній справі № 826/3962/16.
Таким чином, суд дійшов висновку про наявність підстав для виплати матеріальної допомоги на оздоровлення за 2016 рік в розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення на день видання наказу про її виплату.
Відмова у виплаті такої допомоги є позбавленням позивача права на її отримання, що є неприпустимим.
Стосовно розрахунку матеріальної допомоги на оздоровлення суд зазначає наступне.
Як вже зазначалось, відповідно до пунктів 1, 2 глави 16 розділу ІІІ Інструкції № 731, військовослужбовцям один раз на календарний рік надається матеріальна допомога для оздоровлення в розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення на день видання наказу про її виплату.
Для отримання вказаної допомоги військовослужбовець подає рапорт на ім'я начальника підрозділу Держспецзв'язку, а начальник підрозділу Держспецзв'язку та військовослужбовець, який проходить службу в Адміністрації, - на ім'я Голови Держспецзв'язку (начальники підрозділів урядового фельд'єгерського зв'язку Держспецзв'язку - на ім'я начальника Головного управління урядового фельд'єгерського зв'язку Держспецзв'язку) або зазначає про бажання отримати матеріальну допомогу для оздоровлення в рапорті про надання щорічної основної відпустки.
Відповідно до частини другої статті 129 Кодексу цивільного захисту України, особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту надається щорічна основна відпустка із збереженням грошового і матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення. Тривалість щорічної основної відпустки для осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, які мають вислугу років (у календарному вимірі), обчислену в порядку, передбаченому для призначення пенсій особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, до 10 років, становить 30 календарних днів, від 10 до 15 років - 35 календарних днів, від 15 до 20 років - 40 календарних днів, 20 і більше років - 45 календарних днів.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 за №2011-ХІІ (надалі Закон № 2011-XII).
Відповідно до пунктів 2-4 статті 9 Закону № 2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Відповідно до пункту другого розділу І Інструкції № 731, до грошового забезпечення належать посадовий оклад, оклад за військовим званням, щомісячні (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, які мають постійний характер, премії) та одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Отже, суд зазначає, що при визначенні розміру матеріальної допомоги до розрахунку місячного грошового забезпечення необхідно враховувати вищевказані складові грошового забезпечення, що передбачені Інструкцією № 731 (чинна на час виникнення правовідносин).
Судом встановлено, що позивач стверджує про те, що розмір грошового забезпечення за матеріальну допомогу на оздоровлення за 2016 рік визначено наказом Адміністрації Держспецзв'язку від 04.01.2016 “Про основні напрями бюджетної політики Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України на 2016 рік» та становить 9 189, 75 грн.
Водночас, судом досліджено положення наказу Адміністрації Держспецзв'язку від 04.01.2016 “Про основні напрями бюджетної політики Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України на 2016 рік» та встановлено відсутність вищевказаних відомостей, тому такі доводи позивача є необґрунтованими.
Разом з тим, суд зазначає, що, оскільки весь 2016 рік входить у період вимушеного прогулу, пов'язаного з незаконним звільненням позивача з займаної посади, то необхідно врахувати наступне.
При обрахунку середньої заробітної плати для оплати часу вимушеного прогулу середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов?язана відповідна виплата.
Пунктом 2 Порядку №100 передбачено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв?язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку, він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи.
При цьому, час, протягом якого працівники згідно з чинним законодавством або з інших поважних причин не працювали і за ними не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.
У випадку вимушеного прогулу через незаконне звільнення з роботи, подією, з якою пов'язана виплата середньої заробітної плати, є таке звільнення, а тому середньоденний заробіток, відповідно до положень Порядку №100, обчислюватиметься за останні 2 календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому особу було звільнено з роботи.
Суд зазначає та враховує, що період знаходження у соціальній відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, наданій відповідно до наказу Голови Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України від 7 лютого 2014 року № 17-відп. із розрахунку виключається.
Зі змісту вищезазначених норм вбачається, що у випадку стягнення з роботодавця середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, розмір такої заробітної плати визначається шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку працівника на кількість робочих днів вимушеного прогулу. При цьому, розмір середньоденного заробітку обчислюється за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Як вбачається з матеріалів справи, наказом Голови Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад» 31.12.2015 позивача було звільнено зі служби у запас Збройних Сил України за підпунктом 4 пункту 92 (у зв?язку зі скороченням штатів) під час знаходження у соціальній відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, наданій відповідно до наказу Голови Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України від 07 лютого 2014 року № 17-відп.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року у адміністративній справі № 826/3962/16 визнано протиправним та скасовано наказ Адміністрації Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад» в частині звільнення зі служби та поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта 3 відділу юридичного департаменту Адміністрації Держспецзв'язку з 31.12.2015.
Судом встановлено, що період вимушеного прогулу за весь період є час з 01.01.2016 (наступний день за днем незаконного звільнення) по 04.04.2017 (день перед фактичним поновленням на посаді).
Суд зауважує, що період знаходження у відпустці у зв?язку з вагітністю та пологами, наданій відповідно до наказу Голови Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України від 09.09.2013 № 127-відп «Про відпустки» із розрахунку також виключається.
Отже, суд вказує, що розрахунковий період для визначення середньої заробітної плати є липень-серпень 2013 року.
Відтак, суд зазначає, що для обчислення розміру середньої заробітної плати слід брати середньоденну заробітну плату, розраховану за 2 календарні місяці роботи, що передували відпустці у зв?язку з вагітністю та пологами, тобто з 01.07.2013 по 31.08.2013.
Враховуючи, що загальний розмір грошового забезпечення позивача за період з 01.07.2013 по 31.08.2013 складав 6 750,00 грн. (за липень 2013 року 2685,00 грн., за серпень 2013 року 4 065,00 грн.), то розмір матеріальної допомоги на оздоровлення за 2016 рік складатиме 3 375 грн.
Стосовно зарахування часу вимушеного прогулу до загальної вислуги років суд зазначає наступне.
Відповідно до Закону України від 08.07.2010 № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов?язкове державне соціальне страхування» визначено правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов?язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку (далі - Закон № 2464-VI).
Зокрема, у пункті 2 частини першої статті 1 Закон № 2464-VI визначено, що єдиний внесок на загальнообов?язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов?язкового державного соціального страхування в обов?язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов?язкового державного соціального страхування.
Крім того, у підпункті 10 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов?язані сплачувати єдиний внесок.
Згідно із частиною вісімнадцятою статті 106 Закону України № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) посадові особи суб'єктів солідарної системи та накопичувальної системи пенсійного страхування, винні в порушенні законодавства про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом.
Відповідальність за правильність та достовірність документів, що подаються для призначення пенсій, в тому числі персоніфікованих відомостей про заробітну плату, які вносяться до реєстру застрахованих осіб, покладено на роботодавця (страхувальника).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 712/9936/17.
Відповідно до частини другої статті 20 Закону № 2464-VI визначено, що персоніфіковані відомості про заробітну плату (дохід, грошове забезпечення, допомогу, компенсацію) застрахованих осіб, на яку нараховано і з якої оплачено страхові внески, та інші відомості подаються до Пенсійного фонду роботодавцями, підприємствами, установами, організаціями, військовими частинами та органами, які виплачують грошове забезпечення, допомогу та компенсацію відповідно до законодавства.
Суд враховує, а відповідачем не заперечується, що за період неоплаченого вимушеного прогулу відповідачем не було здійснено жодних відрахувань єдиного внеску за зазначений період, а отже позивачу не було зараховано страхового стражу, вказане приведе до негативних наслідків при здійсненні розрахунку стажу для пенсії.
Таким чином, суд вважає, що необхідно зобов'язати відповідача нарахувати та сплатити до Пенсійного фонду України єдиний страховий внесок, пов'язаний з виплатою заробітної плати за період вимушеного прогулу.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 Конституційний Суд України зробив висновок, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто всіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Отже, суд зазначає, що відповідач як роботодавець-страхувальник при виплаті застрахованій особі (позивачу) середнього заробітку за час вимушеного прогулу повинен буде обчислити, нарахувати та сплатити єдиний внесок.
Щодо сум податків та зборів, що підлягають відрахуванню з сум грошового забезпечення за час вимушеного прогулу суд зазначає наступне.
Відповідно до підпункту 168.1.1 пункту 168.1 статті 168 ПК України податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов?язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 ПК України.
Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 7 жовтня 2020 року у справі № 523/14396/19 зазначив, що суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника середній заробіток за час вимушеного прогулу без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем під час виконання відповідного судового рішення, а отже, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу під час виплати працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів, які підлягають сплаті податковим агентом.
Аналогічний правовий висновок зроблений Верховним Судом у постановах від 16 листопада 2020 року у справі № 607/3509/17; від 25 березня 2021 року у справі № 185/2109/18-ц; від 3 листопада 2021 року у справі № 645/2856/18; від 23 грудня 2021 року у справі № 607/1429/17.
У постанові від 18 липня 2018 року у справі № 359/10023/16-ц Верховний Суд виклав правову позицію щодо утримання прибуткового податку із визначених судом сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника.
Верховний Суд дійшов висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, розраховуються без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку повинен нарахувати роботодавець під час виконання відповідного судового рішення. Тобто сума, призначена судом як виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зменшується на суму податків і зборів. Під час вирішення питання про призначення суми середнього заробітку за період вимушеного прогулу суд вказує суму без відрахування з неї податків і зборів. При цьому в резолютивній частині рішення обов'язково має бути зазначено, що суму визначено без утримання податку. Стягнення і сплата прибуткового податку покладаються на роботодавця, який самостійно розраховує суму податкових відрахувань і зменшує суму, призначену судом, на суму нарахованих податків.
Отже, задовольняючи вимогу про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, якими він керувався під час визначення сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата податку з доходів фізичних осіб є обов'язком працівника, податковим агентом якого в силу закону є роботодавець, суд, задовольняючи вимоги про оплату праці, визначає суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що вказує в резолютивній частині рішення.
Проте у рішенні суду першої інстанції (яке було залишено без змін судом апеляційної інстанції) не було зазначено, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу стягнута з роботодавця на користь працівника без урахування податків і зборів. З одного боку, суд не повинен був розраховувати розмір податків, що підлягають утриманню, з іншого - у резолютивній частині рішення суд повинен був указати, що суму виплат зазначено без урахування податків і зборів.
Суд враховує, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів. (щодо стягнення податків з сум, що підлягають виплаті позивачу).
Згідно з абзацом п'ятим пункту 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 “Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
Отже, суд дійшов висновку, що відповідач в якості податкового агента позивача, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь позивача, зобов?язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену в статті 167 ПК України.
Щодо зарахування часу вимушеного прогулу до строку вислуги у військовому званні суд зазначає наступне.
Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, далі Закон № 2011-XII) визначає відповідно до Конституції України основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов?язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Відповідно до статті 1-2 Закону № 2011-XII визначено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
За приписами абзацу 3 пункту 2 статті 8 Закону № 2011-XII визначено, що у разі поновлення на військовій службі (посаді) орган, який прийняв рішення про таке поновлення, одночасно вирішує питання про виплату військовослужбовцю матеріального і грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці за час виконання військового обов?язку на нижчеоплачуваній посаді, які він не доотримав внаслідок незаконного звільнення (переміщення). Цей період зараховується військовослужбовцю до вислуги років (як у календарному, так і у пільговому обчисленні) та до терміну, встановленого для присвоєння чергового військового звання.
Порядок проходження громадянами України військової служби (навчання) в Державній службі спеціального зв?язку та захисту інформації України (далі Держспецзв?язку) визначається відповідно до Положення про проходження військової служби (навчання) військовослужбовцями Державної служби спеціального зв?язку та захисту інформації України затвердженого Указом Президента України від 31 липня 2015 року № 463/2015 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі Положення 463).
Відповідно до пункту 160 Положення 463, визначено, що у разі незаконного звільнення з військової служби військовослужбовця, який проходив військову службу за контрактом, він підлягає поновленню на військовій службі на попередній або за його згодою на іншій, не нижчій, ніж попередня, посаді з дня прийняття рішення про поновлення на військовій службі. У разі поновлення військовослужбовця на військовій службі начальник, який прийняв рішення про таке поновлення, одночасно вирішує в установленому законодавством порядку питання щодо виплати йому грошового забезпечення та видачі матеріального забезпечення за час вимушеного прогулу, які він недоотримав внаслідок незаконного звільнення.
Зазначений період зараховується військовослужбовцю до вислуги років (як у календарному, так і пільговому обчисленні) та до строку вислуги у військовому званні. У цьому разі контракт, строк дії якого закінчився під час вимушеного прогулу, продовжується на строк вимушеного прогулу.
Відповідно до пункту 46 Положення 463 визначено що, до строку вислуги у військовому званні зараховуються час перерви у військовій службі у зв?язку з незаконним засудженням військовослужбовця або незаконним звільненням з військової служби.
Відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного з цього питання у постанові від 26.08.2020 у справі № 501/2316/15-ц вимушеним прогулом визначається період часу, з якого почалось порушення трудових прав працівника (незаконне звільнення або переведення на іншу роботу, неправильне зазначення формулювання причин звільнення або затримки видачі трудової книжки при звільненні) до моменту поновлення таких прав, тобто ухвалення рішення про поновлення працівника на роботі, чи визнання судом факту того, що неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника.
Отже, суд зазначає та враховує, що зарахуванню до строку вислуги у військовому званні підлягає весь період вимушеного прогулу, а саме з 01.01.2016 (наступний день за днем незаконного звільнення) по 04.04.2017 (день перед фактичним поновленням на посаді).
Щодо позовної вимоги про допущення до негайного виконання рішення суду в частині стягнення усієї суми грошового забезпечення, що підлягає стягненню з урахуванням індексації грошового забезпечення за весь час невиплати грошового забезпечення, суд зазначає наступне.
Відповідно до положень ст. 371 КАС України судове рішення в частині поновлення на посаді та нарахування і виплати суми середньої заробітної плати за один місяць підлягає негайному виконанню.
Судом встановлено, що позивачка вже зверталась до суду в межах справи № 826/3962/16 із заявою, у якій просила прийняти додаткове рішення про стягнення з відповідача грошового забезпечення за час вимушеного прогулу починаючи з 03.10.2016 року по дату винесення відповідачем наказу про поновлення її на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта 3 відділу юридичного департаменту Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України з внесенням відповідного запису до трудової книжки.
Проте, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 лютого 2017 року у вказаній справі, залишеною без змін ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 30.03.2017, відмовлено у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення.
Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, встановив, що вимога про стягнення з відповідача грошового забезпечення за час вимушеного прогулу починаючи з 03.10.2016 року по дату винесення відповідачем наказу про поновлення її на посаді у позовній заяві не заявлялась. Оскільки Кодексом адміністративного судочинства України передбачений вичерпний перелік підстав для ухвалення додаткового судового рішення, суд апеляційної інстанції вирішив, що підстави для задоволення заяви позивача відсутні та залишив апеляційну скаргу без задоволення.
Водночас, суд вважає за необхідне навести правові висновки, сформовані Верховним Судом у постанові від 15.06.2023 у справі № 640/9125/21, в межах яких зауважено на наступному.
Згідно з пунктами 2, 3 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Частиною другою статті 372 КАС України передбачено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.
Верховний Суд вже неодноразово викладав висновки щодо застосування статті 236 КЗпП України стосовно виконання рішення суду про поновлення на роботі/посаді, яке допущене до негайного виконання.
Так, у постанові від 21 жовтня 2021 року у справі № 640/19103/19 Верховний Суд з цього приводу зазначив, що негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов'язковості та підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його проголошення у судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист прав та інтересів громадян і держави.
Належним виконанням рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання роботодавцем (власником або уповноваженим ним органом) про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов'язків.
Верховний Суд у цій справі підкреслив, що невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Водночас така відповідальність не поставлена в залежність від дій чи ініціативи працівника.
Також Верховний Суд наголосив, що наведені приписи Кодексу не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, які б вказували на його бажання поновитися на роботі.
Як висновок, суд касаційної інстанції у справі № 640/19103/19 констатував, що для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду потрібно встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення; у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після ухвалення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.
Колегія суддів також звертає увагу на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 09 листопада 2022 року у справі № 460/600/22, який, урахувавши раніше висловлену правову позицію щодо застосування статті 236 КЗпП України, зазначив, що приписи частини восьмої статті 235 КЗпП України і приписи пункту 3 частини першої статті 371 КАС України достатньо чітко і однозначно встановлюють, що рішення про поновлення на роботі/посаді підлягають негайному виконанню й цей імператив адресований передовсім роботодавцю. Невчинення позивачем як працівником дій, спрямованих на виконання рішення суду щодо його поновлення на посаді (неподання заяви про поновлення чи незвернення до органу державної виконавчої служби) ніяким чином не впливає на обов'язок роботодавця самостійно виконати рішення суду, допущеного до негайного виконання, яке покладає на нього зобов'язання щодо поновлення працівника на посаді.
Верховний Суд зауважив, що законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов'язок полягає у тому, що у роботодавця обов'язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає одразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде в подальшому це рішення суду оскаржуватися.
Такий висновок узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 26 листопада 2020 року у справі № 500/2501/19, від 24 грудня 2020 року у справі № 807/2434/15, від 28 травня 2021 року у справі № 380/2355/20.
Як встановлено судом, 20.12.2016 Окружний адміністративний суд міста Києва прийняв рішення, яким частково задовольнив позовні вимоги в адміністративній справі № 826/3962/16, а саме: визнано протиправним та скасовано наказ Голови Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад» в частині звільнення, а також поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта 3 відділу Юридичного департаменту Адміністрації Держспецзв' язку. Судовим рішенням вирішено відповідно допустити негайне виконання постанови в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта 3 відділу юридичного департаменту Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України.
На виконання постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.12.2016 по адміністративній справі № 826/3962/16 наказом Голови Держспецзв'язку від 31.03.2017 № 111-ос «Про особовий склад» скасовано наказ Голови Держспецзв?язку від 15.12.2015 № 410-ос «Про особовий склад» та поновлено ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта 3 відділу Юридичного департаменту Адміністрації Держспецзв?язку як особу начальницького складу Держспецзв'язку з 5 квітня 2017 року.
Тобто позивача поновлено на посаді 5 квітня 2017 року.
З урахуванням викладеного суд дійшов висновку про допущення відповідачем протиправної бездіяльності щодо поновлення позивача на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта 3 відділу Юридичного департаменту Адміністрації Держспецзв?язку як особу начальницького складу Держспецзв'язку на виконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 20 грудня 2016 року у адміністративній справі № 826/3962/16.
Суд вважає необхідним допустити негайне виконання рішення суду щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням індексації в межах суми за один місяць, а не як просить позивач за увесь час вимушеного прогулу.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
За статтею 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 74 КАС України).
Відповідно до статті 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування та питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч. 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 КАСУкраїни визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з ч. 1-4 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 5 ст. 242 КАС України).
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані.
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «RuizTorija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Згідно з вимогами пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню частково.
Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Відповідно до ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема також витрат на професійну правничу допомогу.
За правилами ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, інших витрат до розподілу суду не заявлено, підстави для вирішення питання щодо судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 2, 9, 14, 73-78, 90, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.
2. Стягнути з Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу, а саме з 01.01.2016 по 04.04.2017, у розмірі 48 324,15 грн. (сорок вісім тисяч триста двадцять чотири гривні 15 копійок) без урахування податків і зборів та з урахуванням індексації цієї виплати.
3. Стягнути з Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час затримки виконання постанови Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.12.2016 у справі №826/3962/16, а саме з 21.12.2016 по 04.04.2017, у розмірі 11 045,52 грн. (одинадцять тисяч сорок п'ять гривень 52 копійки) без урахування податків і зборів та з урахуванням індексації цієї виплати.
4. Стягнути з Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України на користь ОСОБА_1 суму грошової компенсації за 30 днів основної щорічної відпустки та 20 днів додаткових відпусток за 2019-2020 роки у розмірі 34 594,00 грн. (тридцять тисяч п'ятсот дев'яносто чотири гривні 00 копійок) без урахування податків і зборів.
5. Стягнути з Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України на користь ОСОБА_1 матеріальної допомоги на оздоровлення за 2016 рік, розмір якої розраховується на підставі середньої заробітної плати (місячного грошового забезпечення), встановленої за період з 01.07.2013 по 31.08.2013 у розмірі 3375,00 грн. (три тисячі триста сімдесят п'ять гривень 00 копійок) без урахування податків і зборів.
6. Зобов'язати Адміністрацію Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України зарахувати ОСОБА_1 час вимушеного прогулу з 01.01.2016 по 04.04.2017 у загальну вислугу років.
7. Стягнути з Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку з 01.06.2021 по 19.01.2023 у розмірі 48 324,15 грн. (сорок вісім тисяч триста двадцять чотири гривні 15 копійок) без урахування податків і зборів.
8. В іншій частині адміністративного позову - відмовити.
9. Допустити до негайного виконання рішення суду у справі № 640/667/22 в частині стягнення з Адміністрації Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України на користь ОСОБА_1 грошового забезпечення за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 3 375,00 грн. (три тисячі триста сімдесят п'ять гривень 00 копійок) без урахування податків і зборів та з урахуванням індексації цієї виплати.
Позивач: ОСОБА_1 - АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач: Адміністрація Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України - 03110, вул. Солом'янська, буд. 13, м. Київ; ЄДРПОУ 34620942.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Войтович І. І.