09 квітня 2025 року справа №640/9707/20
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Білоноженко М.А., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного бюро розслідувань про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку,-
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державного бюро розслідувань (01008, м. Київ, вул. Михайла Грушевського, 12/2, код ЄДРПОУ 41760289), у якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ виконувача обов'язків Директора Державного бюро розслідувань Соколова О. «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» від 31 березня 2020 року №223-ос в частині звільнення ОСОБА_1 з посади слідчого першого слідчого відділу Другого управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) Державного бюро розслідувань 02 квітня 2020 року у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» (п. 14 наказу);
- поновити ОСОБА_1 на посаді, що є рівнозначною посаді слідчого першого слідчого відділу Другого управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) Державного бюро розслідувань в Головному слідчому управлінні Державного бюро розслідувань;
- стягнути з Державного бюро розслідувань (код ЄДРПОУ 41760289) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з урахуванням проведених виплат;
- допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми платежу за один місяць.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що йому не було повідомлено, які саме зміни відбулися у структурі Державного бюро розслідувань, зокрема, стосовно чисельності скорочення посад державної служби в цілому та посади державної служби, яку обіймав безпосередньо позивач, а також не було ознайомлено з наказами «Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань» та «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік». Зауважив, що його не було переведено та навіть не була запропонована можливість переведення у системі Державного бюро розслідувань в порядку статті 14-3 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», хоча від переведення на посаду згідно з новим штатним розписом на 2020 рік, позивач не відмовлявся, а навпаки, просив перевести його на аналогічні посади в структурі відповідача.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.05.2020 відкрито провадження в адміністративній справі, розгляд якої вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження.
Законом України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ було постановлено ліквідувати Окружний адміністративний суд міста Києва. Крім того установлено, що з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя. До початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом. Окружний адміністративний суд міста Києва невідкладно, протягом десяти робочих днів, передає судові справи, які перебувають у його володінні, до Київського окружного адміністративного суду.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 01 серпня 2024 року справу прийнято до свого провадження суддею Білоноженко М.А.
Відповідач, не погоджуючись із доводами позивача, надав відзив на позовну заяву, в якому вказав про відсутність порушення прав позивача під час вивільнення на підставі п.1 ч.1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», в зв'язку із тим, що не передбачено обов'язку суб'єкта призначення пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби. Зауважує про дотримання процедури звільнення позивача, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09 квітня 2025 року відмовлено відповідачу у розгляді справи за правилами загального позовного провадження.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Наказом Директора Державного бюро розслідувань № 163-ос від 01 листопада 2018 року ОСОБА_1 було призначено на посаду слідчого першого слідчого відділу Другого управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) Державного бюро розслідувань з 02.11.2018, в порядку переведення з Генеральної прокуратури України, з випробувальним строком 1 місяць.
Даним наказом ОСОБА_1 встановлено посадовий оклад згідно зі штатним розписом, доплату за вислугу років.
03 березня 2020 року позивач отримав попередження про наступне вивільнення у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Державного бюро розслідувань та відповідно до наказів Державного бюро розслідувань від 14.02.2020 № 42 «Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань» та від 27.02.2020 № 21 ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік».
У попередженні зазначено про наступне скорочення посади слідчого першого слідчого відділу Другого управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) Державного бюро розслідувань, яку позивач обіймав, по закінченню 30 календарних днів з моменту вручення цього попередження.
Також, у попередженні вказано, що позивач буде звільнений на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» з виплатою згідно з частиною четвертою цієї статті вихідної допомоги у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.
30 березня 2020 року позивач подав на ім'я в.о. директора Державного бюро розслідувань Соколова О.В. заяву про переведення ОСОБА_1 на посаду слідчого першого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених працівниками правоохоронних органів та суддями Головного слідчого управління Державного бюро розслідувань або на іншу рівнозначну посаду в Головному слідчому управлінні Державного бюро розслідувань.
Проте, наказом в.о. директора Державного бюро розслідувань Соколова О. «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» від 31 березня 2020 року № 223-ос ОСОБА_1 було звільнено з посади слідчого першого слідчого відділу Другого управління організації досудових розслідувань (Управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) Державного бюро розслідувань 02 квітня 2020 року, у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» (п. 14 наказу).
Не погоджуючись із винесеним наказом про звільнення, позивач звернувся до суду із даним позовом, при вирішенні якого суд виходить із наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
12 листопада 2015 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Державне бюро розслідувань» (далі - Закон № 794-VIII), статтею 1 якого (у редакції, чинній на момент прийняття позивача на службу) передбачено, що ДБР є центральним органом виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
Згідно з частиною першою статті 9 Закону № 794-VIII систему ДБР складають центральний апарат, територіальні управління, спеціальні підрозділи, навчальні заклади та науково-дослідні установи. У складі ДБР діють слідчі, оперативні підрозділи, підрозділи внутрішнього контролю та інші підрозділи.
Організаційна структура ДБР визначається Президентом України.
Відповідно до пунктів 4, 5 частини першої статті 12 Закону № 794-VIII директор ДБР: затверджує структуру та штатну чисельність центрального апарату та територіальних органів ДБР; визначає відповідно до законодавства в межах граничної чисельності переліки посад у центральному апараті та територіальних управліннях ДБР, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами.
Частиною першою статті 14 Закону №794-VIII передбачено, що до працівників ДБР належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із ДБР (частина перша статті 14 Закону № 794-VIII).
Згідно з частиною другою статті 14 Закону № 794-VIII служба в ДБР є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в ДБР зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.
Частиною п'ятою статті 14 Закону № 794-VIII передбачено, що трудові відносини працівників ДБР регулюються цим Законом (у частині переведення працівників ДБР на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців ДБР поширюється дія Закону України "Про державну службу". Посади державних службовців ДБР відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.
Згідно з частиною шостою статті 14 Закону № 794-VIII порядок проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР визначається цим Законом, Положенням про проходження служби особами рядового та начальницького складу ДБР, що затверджується Кабінетом Міністрів України, а також іншими нормативно-правовими актами. На осіб рядового і начальницького складу ДБР поширюється Дисциплінарний статут Національної поліції України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.
Відповідно до частини першої статті 83 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі - Закон № 889-VIII) державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою суб'єкта призначення.
Пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Згідно з абзацом 1 частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Спір у даній справі виник у зв'язку із звільненням позивача з посади державної служби на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19.09.2019 №117-ІХ) у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису з припиненням державної служби.
Суд зазначає, що 27.12.2019 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» від 03.12.2019 №305-IX (далі - Закон № 305-IX). У зв'язку із набранням чинності Законом №305-ІХ правовий статус ДБР змінився із центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган.
Законодавчі положення стосовно зміни правового статусу ДБР потягнули за собою зміну організаційної структури й штатного розпису ДБР, а процес реалізації цих положень передбачав зміну категорії посад, шляхом виведення із штатного розпису та скорочення посади державної служби та введення до штатного розпису посади рядового і начальницького складу.
Так, на виконання вимог статті 9 Закону №794-VIII Указом Президента України від 05.02.2020 №41/2020 було затверджено нову організаційну структуру ДБР, що зумовило необхідність прийняття змін до штатного розпису як центрального апарату, так і територіальних органів ДБР.
На виконання вимог Закону №305-IX наказом ДБР «Про затвердження структури центрального апарату державного бюро розслідувань» від 14.02.2020 №42 затверджено структуру центрального апарату ДБР із визначенням штатної чисельності.
Наказом ДБР від 27.02.2020 №21 ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік» затверджено та введено в дію штатний розпис центрального апарату ДБР на 2020 рік.
Враховуючи викладене та беручи до уваги зміни до Закону № 794-VIII, що набрали чинності 27.12.2019, а також Указ Президента України від 05.02.2020 № 41/2020, наказ ДБР від 14.02.2020 № 42 «Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань», наказ ДБР від 27.02.2020 № 21 ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік», у відповідача відбулися зміни організаційної структури та штатного розпису, що мали наслідком скорочення посад.
Аналогічні висновки щодо правових наслідків організаційно-штатних змін, що відбувалися на підставі вказаних наказів ДБР у контексті посад слідчих, викладено у постановах Верховного Суду від 29.12.2021 у справі №420/3825/20, від 28.07.2021 у справі №640/11024/20, від 02.06.2022 у справі №420/3541/20, від 07.07.2022 у справі 640/9691/20, від 16.09.2022 у справі №640/15938/20, від 27.09.2022 у справі №640/15430/20, від 08.11.2022 у справі №640/10527/20, від 09.02.2023 у справі №640/10526/20, від 23.03.2023 у справі №9695/20.
Суд зауважує, що у межах спірних правовідносин мало місце скорочення посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису, а не зміна істотних умов державної служби, як зазначає позивач, до яких частиною 3 статті 43 Закону України «Про державну службу» віднесені зміна: 1) належності посади державної служби до певної категорії посад; 2) основних посадових обов'язків; 3) умов (системи та розмірів) оплати праці або соціально-побутового забезпечення; 4) режиму служби, встановлення або скасування неповного робочого часу; 5) місця розташування державного органу (в разі його переміщення до іншого населеного пункту).
Отже, аргументи та доводи позивача, пов'язані зі зміною істотних умов державної служби, не можуть бути прийняті судом до уваги.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що при звільненні відповідач повинен був запропонувати позивачу іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у Державному бюро розслідувань.
Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, суд не погоджується із такими висновками позивача з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Згідно з частиною 2 статті 40 Кодексу законів про працю України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
При цьому, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 421, частин 1, 2 і 3 статті 492, статті 74, частини 3 статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус (частина 4 статті 40 Кодексу законів про працю України).
Разом з тим, згідно з частинами 2 та 3 статті 492 Кодексу законів про працю України при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Посилання позивача на те, що його, як державного службовця, не може бути звільнено на підставі норми Закону «Про державну службу» через те, що займана ним посада віднесена наказом Державного бюро розслідувань від 19.08.2019 №194 до таких, що підлягає заміщенню особами рядового та начальницького складу є необґрунтованими, оскільки зазначений наказ №194 був скасований наказом Державного бюро розслідувань від 26.02.2020 №47.
До того ж, позивачу не присвоювалось спеціальне звання начальницького складу, що підтверджується матеріалами особової справи ОСОБА_1 .
Суд зауважує, що законом, що регулює статус позивача в частині особливостей звільнення у межах спірних правовідносин є Закон України «Про державну службу».
Так, згідно з частиною 3 статті 87 Закону України «Про державну службу», (у редакції, чинній як на момент попередження про наступне звільнення, так і на момент прийняття спірного наказу), суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 11 частини 1 цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Побудована законодавцем конструкція норми з використанням словосполучення «може пропонувати» свідчить про те, що при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом, а не обов'язком суб'єкта призначення або керівника державної служби.
Суд зауважує, що вжите у частині 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» слово «може», означає, що на суб'єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов'язок з працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб'єкта призначення.
Вищезазначену позицію підтримано у постановах Верховного Суду від 29.12.2021 у справі № 420/3825/20, від 02.06.2022 у справі № 420/3541/20, від 07.07.2022 у справі № 640/9691/20, від 03.11.2022 у справі № 240/20237/20, від 08.11.2022 у справі № 640/10527/20, від 23.03.2023 у справі № 640/9695/20.
Таким чином, відповідач не зобов'язаний був пропонувати позивачу іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у Державному бюро розслідувань.
Також, суд вважає за необхідне звернути увагу, на роз'яснення Національного агентства України з питань державної служби № 86р/з від 20 лютого 2020 року, відповідно до яких вбачається, що при скороченні чисельності або штату державних службовців, скороченні посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 28 липня 2021 року № 640/11024/20.
Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Таким чином, при звільненні державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, зокрема, відповідно до пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу», вказані положення Кодексу законів про працю України не застосовуються, так само як і положення пункту 7 Положення про види, розміри і порядок надання компенсації громадянам у зв'язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року № 414, відповідно до якого особи, які працюють в умовах режимних обмежень, мають переважне право залишатися на роботі у разі вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці.
Суд зауважує, що норми частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» не скасовувались та неконституційними не визнавались, а відтак немає підстав вважати, що відповідач діяв неправомірно, не запропонувавши позивачу будь-яку вакантну посаду державної служби у Державному бюро розслідувань, оскільки це є правом державного органу, а не обов'язком, що на переконання суду є дискреційними повноваження відповідного органу.
При цьому, суд зазначає, що позивач не був позбавлений права взяти участь у відкритому конкурсі на зайняття посад рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань.
Стосовно формулювання підстави звільнення позивача, яка не визначена Законом України «Про державну службу» в частині «…з припиненням державної служби» у спірному наказі, суд звертає увагу, що наказ містить чітку підставу для звільнення, а саме: «…у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису…», що передбачено та відповідає вимогам пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу».
Водночас, в межах спірних правовідносин внаслідок звільнення позивача з державної служби, остання припиняється, про що і зазначено у такому наказі, що відповідає вимогам пункту 4 частини 1 статті 83 Закону України «Про державну службу», згідно з яким державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення.
Крім того, суд вважає необґрунтованими доводи позивача щодо відсутності повноважень у виконувача обов'язків Директора Державного бюро розслідувань для прийняття оскаржуваного наказу, з огляду на наступне.
Згідно з підпунктом 4, 8 частини 1 статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань», у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного наказу, директор Державного бюро розслідувань: затверджує структуру та штатну чисельність центрального апарату та територіальних органів Державного бюро розслідувань; видає у межах повноважень накази і розпорядження, дає доручення, які є обов'язковими для виконання працівниками Державного бюро розслідувань.
Відповідно до частини 1 статті 10 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» керівництво діяльністю Державного бюро розслідувань здійснює його директор, який має першого заступника та двох заступників. У разі відсутності директора Державного бюро розслідувань його повноваження здійснює перший заступник директора Державного бюро розслідувань, а в разі його відсутності - один із заступників директора Державного бюро розслідувань згідно із розподілом обов'язків.
У разі звільнення директора Державного бюро розслідувань з посади, його смерті або відсутності відомостей про місце його перебування повноваження Директора Державного бюро розслідувань протягом 60 днів виконує його перший заступник, а в подальшому - почергово кожний із заступників і знову перший заступник з ротацією кожні 60 днів до того часу, доки не буде призначено нового директора Державного бюро розслідувань у порядку, передбаченому цим Законом. Строк виконання повноважень розпочинається відповідно з дня, наступного за днем звільнення директора Державного бюро розслідувань, або з дня, наступного за днем його смерті, або з дня, наступного за останнім днем, коли місце перебування Директора Державного бюро розслідувань було відомо.
У свою чергу, відповідно до підпункту 3 та 7 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну службу» керівник державної служби в державному органі (далі - керівник державної служби) - посадова особа, яка займає вищу посаду державної служби в державному органі, до посадових обов'язків якої належить здійснення повноважень з питань державної служби та організації роботи інших працівників у цьому органі; суб'єкт призначення - державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади.
З системного аналізу вказаних норм вбачається, що директор Державного бюро розслідувань займає найвищу посаду в Державному бюро розслідувань, яка є державною службою особливого характеру, та прийняття на яку здійснюється на конкурсній основі.
При цьому, зазначені повноваження директора Державного бюро розслідувань притаманні і як суб'єкту призначення, і як керівнику державної служби, а встановлені особливості здійснення таких повноважень дають підстави для висновку, що до особи, яка виконує обов'язки директора Державного бюро розслідувань, переходить весь спектр повноважень Директора, у тому числі призначення на посади та звільнення з посад.
Норми пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» оперують поняттям суб'єкт призначення, тобто законодавець, конструюючи норму в такий спосіб фактично ототожнив суб'єкта призначення та керівника державної служби.
Під час розгляду даної справи судом було встановлено, що 17 березня 2020 року до виконання обов'язків директора Державного бюро розслідувань приступив заступник директора Державного бюро розслідувань - Соколов О.В., що узгоджується з положенням частини 4 статті 12 Закону України «Про Державне бюро розслідувань».
Також, згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань на час спірних правовідносин керівником Державного бюро розслідувань зазначено Соколова О.В. , що відповідно до приписів частини 1 статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» є достатнім доказом на підтвердження його повноважень.
Крім того, суд звертає увагу, що вказані вище обставини, вже були неодноразово встановлені судами під час розгляду аналогічних спорів щодо звільнення посадових осіб Державного бюро розслідувань, а відповідно до приписів Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема, частини 4 статті 78 обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Покладення на ОСОБА_2 виконання обов'язків директора Державного бюро розслідувань не є предметом спору в даній справі, а питання повноважень виконувача обов'язків директора Державного бюро розслідувань ОСОБА_2 відносяться до компетенційних спорів.
У постанові Верховного Суду від 08.09.2022 у справі №400/2913/20 (пункт 28) сформовано правову позицію, відповідно до якої директор ДБР, у розумінні частини першої статті 10 Закону №794-VIII, здійснює керівництво діяльністю ДБР (за відсутності директора ці повноваження виконує його заступник). ДБР здійснює свої повноваження як безпосередньо, так і через територіальні управління, які входять до його системи (частини перша, третя статті 9 Закону № 794-VIII) і забезпечують виконання його завдань.
Відповідно до частини першої статті 14 Закону № 794-VIII працівники ДБР умовно діляться на три категорії: особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із ДБР. Щодо усіх них директор ДБР (або особа, яка виконує його повноваження, відповідно до згаданого Закону) наділений однаковими владно-управлінськими повноваженнями, зокрема й у «кадровому» питанні щодо державних службовців (зокрема він видає у межах повноважень накази і розпорядження; дає доручення, які є обов'язковими для виконання працівниками ДБР; призначає на посади та звільняє з посад працівників центрального апарату ДБР, директорів і заступників директорів територіальних управлінь ДБР; вирішує питання про заохочення працівників ДБР, присвоює у встановленому законодавством порядку ранги державних службовців працівникам ДБР і спеціальні звання особам рядового і начальницького складу; накладає стягнення на працівників центрального апарату ДБР на підставі рішення Дисциплінарної комісії).
Наведене у сукупності дає підстави вважати, що директор ДБР (або особа, яка виконує його повноваження, відповідно до Закону), незважаючи на те, що ця посада не належить до посад державної служби, але є найвищою у цьому правоохоронному органі, наділена певним обсягом повноважень щодо державних службовців й особа, яка її обіймає (чи виконує повноваження за цією посадою, відповідного Закону) відповідає за організацію їхньої роботи і очолюваного органу загалом, наділений функціями також і щодо державних службовців, зокрема призначати щодо них службові розслідування та відсторонювати їх у зв'язку з цим від виконання посадових обов'язків. Реалізація директором ДБР (або особою, яка відповідно до Закону виконує його повноваження) цих функцій ґрунтується на положеннях Закону № 794-VIII й не може вважатися нелегітимними.
З урахуванням викладеного, суд приходить до висновку, що посилання позивача на відсутність повноважень у в.о. директора Державного бюро розслідувань Соколова О.В. на видання наказу про звільнення позивача є безпідставними.
Вказана позиція підтримана Верховним судом у постанові від 29 лютого 2024 року по справі №640/21715/20.
Таким чином, з огляду на встановлені під час розгляду справи обставини, суд вважає, що Державне бюро розслідувань діяло на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені чинним законодавством.
Оскільки дії Державного бюро розслідувань в частині видання оскаржуваного наказу мають правомірний характер, наказ виконувача обов'язків Директора Державного бюро розслідувань Соколова О. «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» від 31 березня 2020 року №223-ос в частині звільнення ОСОБА_1 скасуванню не підлягає.
В зв'язку із чим, всі інші похідні вимоги також не підлягають задоволенню.
При вирішенні справи суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Згідно з частиною 1 статті 9, статті 72, частин 1, 2, 5 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
На думку суду, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, покладений на нього обов'язок доказування було виконано та належним чином доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваного рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати в цьому випадку стягненню не підлягають.
На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6-10, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Білоноженко М.А.