Справа № 932/2640/22
Провадження № 2/932/2091/23
11 серпня 2023 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська у складі:
головуючого - судді Кудрявцевої Т.О.
при секретарі судового засідання - Рошошка Є.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним розпорядження в частині передання у спільну сумісну власність квартири, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло в частині посвідчення належності квартири на праві спільної сумісної власності, -
24.05.2022 року до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Дніпровська міська рада, про визнання недійсним розпорядження в частині передання у спільну сумісну власність квартири, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло в частині посвідчення належності квартири на праві спільної сумісної власності, в якій позивач просить визнати недійсним розпорядження ВАТ «Дніпрошина» № 4920 від 21 вересня 1998 року в частині передачі ОСОБА_2 у спільну сумісну власність квартири за адресою АДРЕСА_1 ; визнати недійсним Свідоцтво про право власності на житло від 21 вересня 1998 року, видане ВАТ «Дніпрошина» .на підставі розпорядження № 4920 від 21 вересня 1998 року в частині посвідчення, що квартира за адресою АДРЕСА_1 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 , стягнути з відповідача понесені витрати по справі.
В обгрунтування позовних вимог позивач у позовній заяві посилається на те, що ОСОБА_2 незаконно порушує її майнові права спадкоємця на спадкове майно після смерті її матері ОСОБА_3 за заповітом. ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , 10.09.2019 року вона прийняла спадщину після смерті своєї матері, до складу спадкового майна серед іншого входить двокімнатна квартира ОСОБА_3 за адресою АДРЕСА_1 . Вона вважає, що ОСОБА_2 незаконно приватизував частки цієї квартири у 1998 році, оскільки не проживав постійно у цій квартирі з 1991 року та не був членом родини ОСОБА_3 на момент подачі нею заяви на приватизацію квартири. У жовтні 2019 року їй стало відомо внаслідок відкриття спадкової справи та відповідного звернення до Дніпропетровського міського БТІ для виготовлення технічного паспорту на квартиру для отримання свідоцтва про право на спадщину, що згідно розпорядження відділу приватизації ВАТ «Дніпрошина» від 21.09.1998 року за № 4920 ОСОБА_3 та ОСОБА_2 безоплатно передано квартиру у власність та видано свідоцтво про право власності на житло, згідно якого вони отримали право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 44,7 кв.м., у спільну сумісну власність в рівних частках кожному. Вона - позивач регулярно приїздила з Києва до своєї матері і тому вона достеменно знала, що матір до 1991 року проживала в квартирі разом з її братом ОСОБА_2 , а з 1997 року в квартирі проживали лише її матір ОСОБА_3 та паралізована після інсульту її 83-річна бабуся ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка була зареєстрована за вказаною адресою з 22.07.1997 по 04.11.1997 та з 04.12.1998 по 28.08.2006 року.
Позивач вказує на те, що в березні 2021 року вона з відповіді Центрального управління соціального захисту населення Дніпровської міської ради від 04.03.2021 року №8/4-289, наданої на адвокатський запит її представника від 25.02.2021 року №49 дізналась про існування акта від 14.12.2018 року про не проживання ОСОБА_2 у квартирі ОСОБА_3 з 1991 року, на підставі якого було оформлено субсидію ОСОБА_3 у 2018 році. Даний акт був власноруч підписаний ОСОБА_2 та трьома сусідами по будинку ОСОБА_3 . З цього акту вбачається, що ОСОБА_2 підтверджує, що з 1991 року та по день складання акту він фактично проживав у квартирі своєї дружини - ОСОБА_5 , яка розташована за адресою АДРЕСА_2 . Також, до відповіді на адвокатський запит було додано копію заяви ОСОБА_3 , у якій вона теж стверджує, що син ОСОБА_2 з нею не проживає. Позивач зазначає, що на підставі акту про не проживання ОСОБА_2 з 1991 року у квартирі ОСОБА_3 можна дійти висновку, що ОСОБА_2 з 1991 року постійно там не проживав, утворив сім'ю зі ОСОБА_5 , до квартири якої переїхав на постійне проживання, та щонайменше з 1992 року втратив право користування цією квартирою у розумінні ст. 71 ЖК України, а отже не мав законних підстав брати участь у приватизації квартири. Перед моментом приватизації квартири з ОСОБА_3 постійно проживала лише її матір ОСОБА_4 , але як стало відомо з документів, чомусь саме перед приватизацією вона з невідомих причин була знята з реєстрації у цій квартирі і зареєстрована знову у ній вже після її приватизації.
Позивач зазначає, що відповідно до вимог законодавства право на приватизацію об'єктів державного житлового фонду набувають громадяни України, які дотримуються двох вимог одночасно - користуються житлом на законних підставах та постійно в ньому проживають. З аналізу вказаних документів вбачається, що на момент звернення ОСОБА_3 з заявою про приватизацію квартири до відділу приватизації ВАТ «Дніпрошина» в 1998 році у цій квартирі постійно проживала лише ОСОБА_3 як наймач цієї квартири, а ОСОБА_2 в цій квартирі станом на момент подання ОСОБА_3 цієї заяви вже 7 років як не проживав, а проживав постійно у квартирі своєї дружини з 1991 року. Отже, орган приватизації - ВАТ «Дніпрошина» неправомірно здійснило приватизацію квартири в частині належності на праві власності частки квартири ОСОБА_2 та неправомірно видало свідоцтво про право власності на житло від 21.09.1998 року в частині належності квартири на праві приватної спільної сумісної власності ОСОБА_2 . Вона - позивач після смерті своєї матері прийняла спадщину шляхом подання відповідної заяви до нотаріуса і вважає, що квартира повинна була належати її матері у повному обсязі, а не у частці , а отже це позначилося на обсязі спадкового майна. За цих обставин її право є порушеним та підлягає захисту судом. Вона вважає, що строк звернення до суду нею не пропущено, оскільки вона дізналась у березні 2021 року про порушення свого права на спадкове майно - на частки в спірній квартирі. Крім того, право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності в особи титулу власника, тому в даному випадку позовна давність не застосовується, виходячи із визнання незаконним правового акту органу приватизації, яким порушено її право власності на спадкове майно. Свідоцтво про право власності є лише документом, яким оформлюється відповідне право, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється чи припиняється. Таким чином, підставою для визнання частково недійсним свідоцтва про право власності на приватизоване майно має бути визнання судом частково недійсним рішення органу приватизації, на підставі якого було видано таке свідоцтво.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.05.2022 року для розгляду даної справи визначена суддя Кудрявцева Т.О.
Ухвалою судді від 27.05.2022 року вказана позовна заява була залишена без руху з наданням позивачу строку для усунення її недоліків.
Ухвалою судді від 21.06.2022 року у даній справі відкрито загальне позовне провадження, призначено підготовче засідання.
15.07.2022 року до суду від представника відповідача надійшов Відзив на позовну заяву, в якому представник вважала позовну заяву необгрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
28.07.2022 року до суду від представника позивача надійшла Відповідь на Відзив на позов, в якій вона підтримала позовні вимоги позивача.
04.08.2022 року до суду від представника третьої особи - Дніпровської міської ради надійшли письмові Пояснення щодо позову, в яких представник просить відмовити у задоволенні позову та, зокрема, зазначив, що права позивача не може бути порушеними, оскільки вона набула право власності в межах спадкової маси, яка належала на праві власності спадкодавцю; позивачем не надано жодних доказів на підтвердження незаконності приватизації 1/2 частини квартири відповідачем; позивачем не аргументовано яке саме її право порушено, наслідком чого стало обрання невірного способу захисту, оскільки позивач не просить визнати право власності на 1/1 частину квартири за собою, а лише просить скасувати право власності на частину квартири, що належить відповідачу, відтак наслідком задоволення такого позову буде лише фактичне позбавлення права власності на частину квартири відповідача за правочином, в якому позивач взагалі не є стороною. У поясненнях зазначено, що позивачем необгрунтовано залучено до участі у справі Дніпровську міську раду з посиланням на те, що саме Дніпровська міська рада повинна здійснити заходи щодо внесення змін до свідоцтва про право власності на квартиру, проте Дніпровська міська рада не має повноважень щодо внесення змін до раніше виданих свідоцтв.
Ухвалою суду від 22.08.2022 року за клопотанням представника позивача витребувано докази та інформацію.
Ухвалою суду від 01.11.2022 року за клопотанням представника позивача виключено третю особу, яка не заявляє самостійних вимог, а саме Дніпровську міську раду зі складу учасників даної цивільної справи.
Ухвалою суду від 01.11.2022 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті.
11.08.2023 представником ОСОБА_6 - адвокатом Сустав Н.В. подано до суду заяву про строки давності.
В судовому засіданні представником позивача позовні вимоги з підстав, викладених у позові та відповіді на позовну заяву, письмових поясненнях.
В судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 з представником позовні вимоги не визнали, вважали їх не обгрунтованими, посилаючись на доводи, викладені у Відзиві на позовну заяву, запереченнях на відповідь на відзив, поясненнях, зазначили, що приватизація квартири була здійснена законно, позивачем не надано доказів порушення її спадкових справ.
Вислухавши представника позивача, відповідача з представником, свідків, дослідивши докази у справі, суд вважає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, зважаючи на наступне.
Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частинами 1, 2 ст. 5 передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до ч.1, 2, 3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1, 2, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
У відповідності до ч.1, 2 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Статтею 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч.1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Як встановлено в судовому засіданні, ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим 05.08.2019 року Шевченківським районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис №1351.
За життя ОСОБА_3 проживала в квартирі АДРЕСА_3 . Вказаною квартирою ОСОБА_3 володіла разом із ОСОБА_2 на праві спільної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 21.09.1998 року, виданого ВАТ «Дніпрошина» згідно з розпорядженням за № 4920, зареєстрованим в КП «ДМБТІ» ДОР та записаним в реєстрову книгу № 304п за реєстровим № 64-130.
Встановлено, що за життя мати позивача та відповідача - ОСОБА_3 склала чотири заповіти, які були посвідчено нотаріально, а саме: 16.11.1995 року, 05.11.2008 року, 25.11.2009 року та 02.08.2019 року.
Так, зокрема, у заповіті від 05.11.2008 року ОСОБА_3 на випадок своєї смерті все належне їй майно, де б воно не знаходилось, та з чого б воно не складалося, усі майнові права та обов'язки, які належать їй на час посвідчення заповіту, майнові права та обов'язки, які належатимуть їй на день смерті, заповіла ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в рівних частинах кожному.
Заповітом від 25.11.2009 року ОСОБА_3 на випадок своєї смерті належну їй частину квартири АДРЕСА_4 заповіла ОСОБА_1 ; а належну їй земельну ділянку, що розташована на території Червоноволодимирівської сільської ради, заповіла ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в рівних частинах кожному.
02.08.2019 року ОСОБА_3 заповіла все належне їй майно з чого б воно не складалося, та де б воно не знаходилось і взагалі, все те, на що вона за законом матиме право і що буде належати їй на момент смерті, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Заповіт ОСОБА_1 посвідчений 02.08.2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Прийдаком Ю.М. та зареєстрований в реєстрі за № 1674.
Вбачається, що в Сьомій Дніпровській державній нотаріальній конторі після ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , була заведена спадкова справа №449/2019.
10.09.2019 року до вказаної нотаріальної контори ОСОБА_1 звернулася з заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину після смерті матері ОСОБА_3 за заповітом, посвідченим 02.08.2019 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Прийдак Ю.М.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивач ОСОБА_1 посилається на те, що ОСОБА_2 незаконно порушує її майнові права спадкоємця на спадкове майно після смерті її матері ОСОБА_3 за заповітом. ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , 10.09.2019 року вона прийняла спадщину після смерті своєї матері, до складу спадкового майна серед іншого входить двокімнатна квартира ОСОБА_3 за адресою АДРЕСА_1 . Вона вважає, що ОСОБА_2 незаконно приватизував частки цієї квартири у 1998 році, оскільки не проживав постійно у цій квартирі з 1991 року та не був членом родини ОСОБА_3 на момент подачі нею заяви на приватизацію квартири. У жовтні 2019 року їй стало відомо внаслідок відкриття спадкової справи та відповідного звернення до Дніпропетровського міського БТІ для виготовлення технічного паспорту на квартиру для отримання свідоцтва про право на спадщину, що згідно розпорядження відділу приватизації ВАТ «Дніпрошина» від 21.09.1998 року за № 4920 ОСОБА_3 та ОСОБА_2 безоплатно передано квартиру у власність та видано свідоцтво про право власності н житло, згідно якого вони отримали право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 44,7 кв.м., у спільну сумісну власність в рівних частках кожному. Вона - позивач регулярно приїздила з Києва до своєї матері і тому вона достеменно знала, що матір до 1991 року проживала в квартирі разом з її братом ОСОБА_2 , а з 1997 року в квартирі проживали лише її матір ОСОБА_3 та паралізована після інсульту її 83-річна бабуся ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка була зареєстрована за вказаною адресою з 22.07.1997 по 04.11.1997 та з 04.12.1998 по 28.08.2006 року.
Позивач вказує на те, що в березні 2021 року вона з відповіді Центрального управління соціального захисту населення Дніпровської міської ради від 04.03.2021 року №8/4-289, наданої на адвокатський запит її представника від 25.02.2021 року №49 дізналась про існування акта від 14.12.2018 року про не проживання ОСОБА_2 у квартирі ОСОБА_3 з 1991 року, на підставі якого було оформлено субсидію ОСОБА_3 у 2018 році. Даний акт був власноруч підписаний ОСОБА_2 та трьома сусідами по будинку ОСОБА_3 . З цього акту вбачається, що ОСОБА_2 підтверджує, що з 1991 року та по день складання акту він фактично проживав у квартирі своєї дружини - ОСОБА_5 , яка розташована за адресою АДРЕСА_2 та щонайменше з 1992 року втратив право користування цією квартирою у розумінні ст. 71 ЖК України, а отже не мав законних підстав брати участь у приватизації квартири. Позивач зазначає, що відповідно до вимог законодавства право на приватизацію об'єктів державного житлового фонду набувають громадяни України, які дотримуються двох вимог одночасно - користуються житлом на законних підставах та постійно в ньому проживають. З аналізу вказаних документів вбачається, що на момент звернення ОСОБА_3 з заявою про приватизацію квартири до відділу приватизації ВАТ «Дніпрошина» в 1998 році у цій квартирі постійно проживала лише ОСОБА_3 як наймач цієї квартири, а ОСОБА_2 в цій квартирі станом на момент подання ОСОБА_3 цієї заяви вже 7 років як не проживав, а проживав постійно у квартирі своєї дружини з 1991 року. Отже, орган приватизації - ВАТ «Дніпрошина» неправомірно здійснило приватизацію квартири в частині належності на праві власності частки квартири ОСОБА_2 та неправомірно видало свідоцтво про право власності на житло від 21.09.1998 року в частині належності квартири на праві приватної спільної сумісної власності ОСОБА_2 . Вона - позивач після смерті своєї матері прийняла спадщину шляхом подання відповідної заяви до нотаріуса і вважає, що квартира повинна була належати її матері у повному обсязі, а не у частці , а отже це позначилося на обсязі спадкового майна.
Посилаючись на порушення своїх прав на необхідність його захисту судом, позивач звернулась до суду з позовом, в якому просить визнати недійсним розпорядження ВАТ «Дніпрошина» № 4920 від 21 вересня 1998 року в частині передачі ОСОБА_2 у спільну сумісну власність квартири за адресою АДРЕСА_1 ; визнати недійсним Свідоцтво про право власності на житло від 21 вересня 1998 року, видане ВАТ «Дніпрошина» .на підставі розпорядження № 4920 від 21 вересня 1998 року в частині посвідчення, що квартира за адресою АДРЕСА_1 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 , стягнути з відповідача понесені витрати по справі.
На підтвердження свої доводів позивачем ОСОБА_1 долучено до позовної заяви та надано суду письмові докази.
Відповідно до розпорядження органу приватизації ВАТ «Дніпрошина» від 21.09.1998 року за № 4920 ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було безоплатно передано квартиру у власність та видано свідоцтво про право власності н житло, згідно якого вони отримали право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 44,7 кв.м., у спільну сумісну власність в рівних частках кожному.
Відповідно до копії Технічного паспорту на квартиру, що знаходиться у власності, квартира АДРЕСА_4 , загальною площею 44,7 кв.м., житловою площею 26,9 квв.м., складається з двох кімнат: 1кімната - 14,1 кв.м., 2кімната - 12,8 кв.м., кухні, площею 6,2 кв.м., вбиральні - 2,8 кв.м., коридору - 4,9 + 2,2 кв.м., вбудованої шафи - 0,9 кв.м., обладнана балконом - 0,8 кв.м.
Центральне управління соціального захисту населення Дніпровської міської ради листом від 04.03.2021 року №8/4-289, наданим на адвокатський запит від 25.02.2021 року №49, повідомило представника позивача - адвоката Наумову О.О. про те, що ОСОБА_3 отримувала житлову субсидію з 01.05.2025 по 30.04.2019, нараховану управлінням соціального захисту населення Шевченківської районної у місті Дніпрі ради. За заявою заявниці, надісланої листом 22.05.2015, житлова субсидія призначалась та розраховувалась згідно з чинним законодавством в подальшому в автоматичному режимі на період з 01.05.2015 по 30.04.2018 на 2 осіб, які були зареєстровані та проживали у домогосподарстві за адресою: АДРЕСА_1 , а саме на ОСОБА_3 та її сина ОСОБА_2 ; з 01.05.2018 по 31.10.2018 року ОСОБА_3 субсидію не отримувала. За заявою заявниці, надісланою листом 15.12.2018 року, житлова субсидія призначалась за результатами розгляду на засіданні комісії з питань призначення субсидії та державної соціальної допомоги малозабезпеченим сімёям Шевченківської районної у місті Дніпрі ради згідно з чинним законодавством, виходячи з кількості зареєстрованих у житловому приміщенні осіб, що фактично в ньому проживають, на 1 особу, тобто на заявницю, на період з 01.11.2018 по 30.04.2019; з 01.05.2019 за призначенням житлової субсидії ОСОБА_3 не зверталась і субсидія їй не призначалась. Як зазначає позивач, з цього листа їй стало відомо про існування акта від 14.12.2018 року про не проживання ОСОБА_2 у квартирі ОСОБА_3 з 1991 року, на підставі якого було оформлено субсидію ОСОБА_3 у 2018 році.
Відповідно до листа Відділу формування та ведення реєстру територіальної громади Управління у сфері державної реєстрації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур від 28.12.2021 за № 5/5-287, представник позивача на запит була повідомлена про те, що згідно даних реєстру територіальної громади та картотеки з питань реєстрації місця проживання осіб, мати позивачки, ІНФОРМАЦІЯ_2 , була зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 з 22.07.1997 по 04.11.1997 та з 04.12.1998 по 28.08.2006 року.
З листа Головного управління пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 29.09.2022 № 0400-010506-7/99744, наданого на ухвалу суду, вбачається, що бабуся позивача та відповідача ОСОБА_4 перебувала на обліку як отримувач пенсії за віком; пенсію за період з 01.01.2002 по 31.08.2006 отримувала через АТ «Укрпошта» за адресою АДРЕСА_5 , згідно звітів від АТ «Укрпошта» пенсійні виплати ОСОБА_4 за період з 01.01.2001 по 31.08.2006 отримано.
Відповідно до статті 1216 ЦК України, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України). Відповідно до ст. 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
У відповідності до ст. 1236 ЦК України, з аповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Таким чином, за правилами ЦК України, спадкова маса не може включати в себе майно, яке до моменту відкриття спадщини або складання заповіту не належить спадкодавцю, що виключає порушення прав позивача у даній справі.
Відповідно до положень статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ч.1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до ч.2 ст. 16 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
З цією метою суд повинен з'ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
Згадані вище способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб'єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним.
Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Відповідно до правових висновків, викладених у постанові від 16.10.2020 Верховного Суду у справі №910/12787/17, постанові Вищої палати Верховного Суду від 02.02.2021 року № 925/642/19, порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазначало протиправного впливу з боку правопорушника, в наслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд в свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обгрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
У позові позивач зазначає, що до складу спадкового майна серед іншого входить двокімнатна квартира ОСОБА_3 за адресою АДРЕСА_1 . Як зазначено вище, за життя ОСОБА_3 належало частину вказаної квартири, що і увійшла до спадкової маси.
Обгрунтовуючи своє право на звернення до суду, позивач посилається на ч.5 ст. 1268 ЦК України, а саме: незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Разом з цим, відповідно до приписів ст. 1218 ЦК України позивачу як спадкоємцю належать лише ті права, що належали спадкодавцеві ОСОБА_3 на момент відкриття спадщини, тобто позивач може звернутись за захистом своїх прав як спадкоємець лише в межах спадкового майна, а саме частини вказаної квартири, яка увійшла до спадщини та належала спадкодавцеві.
В обгрунтування позовних вимог, позивач, зокрема посилається на те, що її право спадкоємця за заповітом після померлої матері ОСОБА_3 порушено в зв'язку з незаконною приватизацією у 1998 році 1/2 частини квартири АДРЕСА_3 ОСОБА_2 , оскільки він не проживав постійно у цій квартирі з 1991 року та не був членом родини ОСОБА_3 на момент подачі нею заяви на приватизацію квартири.
Порядок приватизації квартири регулювався Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян (затвердженим Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству 15.09.1992 N 56), діючим на час приватизації спірної квартири.
Відповідно до п.18 цього Положення, громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру (одноквартирний будинок), звертається в орган приватизації або до створеного ним підприємства по оформленню документів, де одержує бланк заяви (додатки 2, 3) та необхідну консультацію.
Відповідно до п. 20. Положення, при оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім'ї та займані приміщення.
Відповідно до п. 21. Положення, у довідці вказуються члени сім'ї наймача, які прописані
та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.
Відповідно до 23 Положення, оформлена заява на приватизацію квартири (будинку) з
доданими до неї довідкою про склад сім'ї та займані приміщення, а також документом, що підтверджує право на пільгові умови приватизації, подаються громадянином до органу приватизації місцевої державної адміністрації, виконкому місцевої Ради народних депутатів, чи державного підприємства, організації, установи, де вони реєструються.
Відповідно до п. 24. Положення, зареєстрована заява передається підприємству по
оформленню документів. Орган приватизації, в разі потреби, уточнює необхідні для розрахунків дані в залежності від складу сім'ї і розміру загальної площі квартири (будинку), оформляє розрахунки та видає розпорядження. При створенні підприємства по оформленню документів ця робота виконується вказаним підприємством (крім оформлення розпорядження).
У відповідності до статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 328 ЦК України, в редакції 2004 року, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про власність» у редакції станом на час приватизації квартири, цивільні права і обов'язки виникають з підстав, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, а також з дій громадян і організацій, які хоч і передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов'язки.
Відповідно до ст. 12 цього Кодексу, громадянин набуває право власності на майно, одержане
внаслідок укладення угод, не заборонених законом.
Таким чином, передачі житла у власність громадянам відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» є одним із видів угод (правочином) у розумінні норм цивільного права, що не заборонені законом.
Відповідно до положень ст. 41 ЦК України в редакції 1963 року, угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори). Відповідно до статей 112, 113 цього Кодексу, майно може належати на праві спільної власності двом або кільком громадянам. Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).
Відповідно до ч.1, 3 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Заперечуючи проти позову, відповідач ОСОБА_2 посилається на те, що приватизація вказаної квартири була здійснена законно, на підставі чинного на той час законодавства і ця приватизація не вплинула на права позивача ОСОБА_1 , яка не мала права на приватизацію вказаної квартири.
Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 та його мати ОСОБА_3 отримали Свідоцтво про право власності на житло від 21.09.1998 року, видане ВАТ «Дніпрошина» на підставі розпорядження № 4920 від 21.09.1998 року, на квартиру АДРЕСА_6 , в рівних частинах - по за кожним.
Судом також встановлено, що 03.11.1990 року ОСОБА_2 одружився зі ОСОБА_5 та вони разом з матір'ю відповідача та позивача - ОСОБА_3 проживали в квартирі АДРЕСА_3 ). З 1997 року у вказаній квартирі також почала проживати бабуся позивача та відповідача ОСОБА_4 , яка перенесла інсульт, була паралізована, та за якою доглядали ОСОБА_2 з дружиною та ОСОБА_3 . Вони проживали однією сім'єю, ОСОБА_2 робив необхідний ремонт в квартирі. Під час приїзду в гості до ОСОБА_3 сім'ї Наумових або позивачки позивач з дружиною тимчасово перебували за місцем проживання батьків ОСОБА_5 за адресою АДРЕСА_7 . Вказане підтверджується аудіозаписом пояснень свідка ОСОБА_7 в судового засідання при розгляді цивільної справи №932/17589/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним.
Відповідно до копії паспорту громадянина України серії НОМЕР_2 , Довідки № 6566 про склад сім'ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 11.10.2020 року, ОСОБА_2 27.01.1987 року зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 . Постійним місце проживання позивачки є м.Київ.
З документів про приватизацію квартири вбачається, що у заяві ОСОБА_3 зазначає, що станом на 2018 року її син ОСОБА_2 з нею не проживає, разом з цим інформація про непроживання ОСОБА_2 у вказаній квартирі станом на час її приватизації із заяви не вбачається. Натомість, подаючи заяву про приватизацію зазначеної квартири разом із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 таким чином підтвердила його проживання у спірній квартирі на час проведення приватизації.
Будь-яких доказів того, що волевиявлення ОСОБА_3 на приватизацію спірної квартири спільно зі ОСОБА_2 не було вільним і не відповідало її волі, позивачем суду не надано, як і не надано доказів того, що ОСОБА_3 за життя у судовому порядку оспорювала законність набуття ОСОБА_2 права власності на частину вказаної квартири.
В судовому засіданні на підтвердження заперечень відповідача ОСОБА_2 проти позову надали пояснення свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 .
В судовому засіданні свідок ОСОБА_5 пояснила, що вона є дружиною ОСОБА_2 , з яким вони з 1990 року та з його мамою ОСОБА_3 постійно жили в квартирі АДРЕСА_3 однією родиною, оскільки з її батьками проживала хвора бабуся. Іноді вони ходили до її батьків в будинок АДРЕСА_8 по сусідству допомагати здійснювати догляд за її хворою бабусею або коли у гості до ОСОБА_3 приїздила ОСОБА_1 , яка проживала в м.Києв. В травні 1991 року, приблизно на місяць, вона зі ОСОБА_2 переходили жити до її батьків в зв'язку з приїздом в гості до ОСОБА_3 сім'ї Наумових. В 1997 році у бабусі ОСОБА_2 , яка проживала в Одеській області, був інсульт, її до них привезли і вона стала проживати в квартирі АДРЕСА_3 , і після того, як в 1999 році у ОСОБА_3 стався інфаркт, ОСОБА_2 доглядав як за своєю мамою так і за бабусею, постійно проживав у вказаній квартирі. Вона - свідок була у добрих стосунках з його бабусею ОСОБА_4 , кормила її, доглядала її з 1997 до її смерті у 2006 році, також у неї були нормальні стосунки із ОСОБА_3 , побутових сварок між ними не було, ОСОБА_2 у цій квартирі робив необхідні ремонтні роботи. В 1998 році ОСОБА_1 сказала матері зробити заповіт, в 1999 році їх мати переробила за проханням ОСОБА_10 заповіт із залишенням у спадок майна порівну доньці та сину, тому вона вважає, що вони знали, що спірна квартира була приватизована в 1998 році на ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частинах і всіх це влаштовувало, оскільки ОСОБА_2 доглядав за матір'ю та бабусею. Їй відомо, що ОСОБА_3 оформлювала субсидію у 2018 році, в чому їй допомагав ОСОБА_2 , вони з ним тоді жили у її батьків. В квартирі за адресою АДРЕСА_7 вона живе з початку 2006 року, брала участь у її приватизації, ОСОБА_2 участі у приватизації цієї квартири не приймав, оскільки в цій квартирі не проживав. Акт про непроживання у квартирі АДРЕСА_9 він склав на прохання своєї матері для того, щоб вона отримала субсидію.
Свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні пояснила, що вона є сестрою ОСОБА_5 , в 1990 році вона і її сестра вийшли заміж, в них народились діти, вони разом гуляли з дітьми, водили їх в один садок, вона вийшла на роботу і ОСОБА_5 постійно забирала її сина з садочка, школи, оскільки їх сини ходили в одну групу в садочку, а потім вчились в одному класі (до 3 класу) в школі, водила на спортивні заняття і ввечері його забирала та відводила до місця свого проживання у квартиру АДРЕСА_9 , звідки вона - свідок його майже щовечора забирала додому, вона є хрещеною сина ОСОБА_5 . Вона була у вказаній квартирі, бачила ремонт, який робив у квартирі ОСОБА_2 , він зробив гарний ремонт в коридорі квартири, поставив розсувні системи в коридорі. Про те, що цей ремонт зробив ОСОБА_2 їй сказали сам ОСОБА_11 , його дружина ОСОБА_12 та його мати ОСОБА_3 . В влітку 1997 році в квартиру привезли жити його бабусю ОСОБА_13 . Їй відомо, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 жили у квартирі АДРЕСА_3 з 1990 по 2006 рік, у цей період, крім того, що вона забирала свого сина звідти, вона ще після роботи дуже часто заходила пити до них чай, у неї з ОСОБА_3 була нормальні відносини, бувало, що разом там вони святкували свята. Коли у гості до ОСОБА_3 приїздили Наумови, вона-свідок до неї в квартиру не приходила. Вона також у вказаний період ходила в квартиру 53 , де жили батьки ОСОБА_5 , її мати була її - свідка тіткою, і у цій квартирі не бачила дитячого ліжка. В квартиру №53 за місцем проживання батьків ОСОБА_5 , ОСОБА_2 з ОСОБА_12 періодично приходили в гості, в період з 1990 по 2006 постійно жили вони в квартирі АДРЕСА_3 .
Свідок ОСОБА_8 пояснила, що ОСОБА_2 є її двоюрідним братом, його мати ОСОБА_3 є її рідною тіткою - сестрою її - свідка мами ОСОБА_14 ОСОБА_3 та ОСОБА_2 жили в одній квартирі АДРЕСА_3 , з цієї квартири він уходив служити в армію, женився і туди привів після одруження дружину. Він у цій квартирі робив ремонт, коли захворіла їх бабуся ОСОБА_15 , вони зі ОСОБА_2 привезли її з села у квартиру АДРЕСА_9 , за нею доглядали ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та його жінка ОСОБА_12 . Вона - свідок часто до них в гості приходила. Через три місяці її тітка ОСОБА_3 позвонила їй і повідомила, що виписала бабусю ОСОБА_4 з квартири, оскільки так сказала зробити ОСОБА_16 , через рік бабусю знову прописали в цій квартирі. В 1998 році її тітці ОСОБА_3 виповнилось 60 років, вона з чоловіком та донькою були у неї на дні народженні, де також були ОСОБА_2 з дружиною ОСОБА_12 , їх сином, сусідка ОСОБА_17 . Вона-свідок зі своєю сім'єю завжди ходили в квартиру АДРЕСА_3 на свята, провідували бабусю ОСОБА_4 . ОСОБА_2 з ОСОБА_12 жили в тій квартирі постійно після одруження в 1990 році, вона їх там постійно бачила, коли приходила. ОСОБА_5 жила в квартирі АДРЕСА_9 і ходила в квартиру №53 в будинок по сусідству провідувати свою маму, могла там заночувати, з 1993 року її мати хворіла на онкологію, ходив помагати матері ОСОБА_12 і ОСОБА_2 . Зараз ОСОБА_2 з дружиною живуть в квартирі 53 , оскільки ОСОБА_1 закрила квартиру АДРЕСА_9 .
Суд вважає, що розуміння ОСОБА_3 про те, що їй у квартирі АДРЕСА_3 належить лише частина підтверджується змістом заповіту від 25.11.2009 року, яким ОСОБА_3 на випадок своєї смерті заповіла ОСОБА_1 належну їй частину квартири АДРЕСА_4 .
Будь-яких доказів того, що ОСОБА_18 на час приватизації вказаної квартири не проживав в квартирі за вказаною адресою, або був в установленому законом порядку визнаний таким, що втратив право проживання у даній квартирі позивачем суду не надано.
Таким чином, суд вважає, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження незаконності приватизації відповідачем ОСОБА_2 частини квартири АДРЕСА_3 ), а також незаконного усунення при цьому від участі в приватизації ОСОБА_4 , та не надано доказів порушення цією приватизацією її прав спадкоємця ОСОБА_3 за заповітом. Встановлено, що до приватизації власником квартири була держава і спірна частина квартири ніколи не належала спадкодавцю ОСОБА_3 , а тому не могла увійти до складу спадкової маси. Сама позивач не проживала у спірній квартирі та не була в ній зареєстрована, а тому не приймала участі у її приватизації. При цьому оскарження правочину приватизації має лише той, чиє майнове право могло бути при приватизації квартири.
Звертаючись із даним позовом до суду, позивач вимагає визнати недійсним розпорядження ВАТ «Дніпрошина» № 4920 від 29.09.1998 року та визнати недійсним Свідоцтво про право власності на житло від 21.09.1998 року, видане ВАТ «Дніпрошина на підставі вказаного розпорядження, в частині передачі ОСОБА_2 у спільну сумісну власність спірної квартири, намагаючись позбавити відповідача права власності на частину квартири, не будучи сторону даного правочину, обираючи при цьому невірний спосіб захисту.
Крім того, як слідує зі змісту ст. ст. 51, 175 ЦПК на позивача покладено обов'язок визначати відповідача у справі. При цьому, суд, при розгляді справи має виходити зі складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
З аналізу наведеної статті слідує, що законодавець поклав на позивача обов'язок визначати відповідача у справі і суд повинен розглянути позов щодо тих відповідачів, яких визначив позивач. Водночас, якщо позивач помилився і подав позов до тих, хто відповідати за позовом не повинен, або притягнув не всіх, він не позбавлений права звернутись до суду з клопотанням про заміну неналежного відповідача чи залучення до участі у справі співвідповідачів і суд таке клопотання задовольняє. Тобто ініціатива щодо заміни неналежного відповідача повинна виходити від позивача, який повинен подати клопотання. У цьому клопотанні позивач обґрунтовує необхідність такої заміни, а саме, чому первісний відповідач є неналежним і хто є відповідачем належним. Подання позивачем такого клопотання свідчить, що він не лише згідний, але й просить про заміну неналежного відповідача належним.
З урахуванням принципу диспозитивності суд не має права проводити заміну неналежного відповідача належним з власної ініціативи. Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови від 12.06.2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз'яснив, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі чи залишення заяви без руху, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному статтею 33 ЦПК. Після заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа розглядається спочатку в разі її відкладення або за клопотанням нового відповідача чи залученого співвідповідача та за його результатами суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Пред'явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови у позові, що не позбавляє позивача права пред'явити позов до належного відповідача.
Стаття 13 ЦПК України встановлює, що суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Отже, саме на позивача покладено процесуальний обов'язок довести заявлені позовні вимоги. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
За теоретичним визначенням «відповідач» - це особа, яка має безпосередній зв'язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред'явленими вимогами.
Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов'язаними за вимогою особами. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача. Отже, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Враховуючи, що рішення про приватизацію квартири приймає орган державної влади і вказана квартира АДРЕСА_4 (нова назва АДРЕСА_9 ) до здійснення приватизації є саме державним житловим фондом, то і співвідповідачем у даній справі повинно бути залучено орган влади, який приймає рішення про приватизацію. Визначивши відповідачем у даній справі лише співвласника квартири ОСОБА_2 позивач розпорядився з колом учасників справи на свій розсуд.
Заявляючи позовні вимоги про визнання недійсним розпорядження ВАТ «Дніпрошина» № 4920 від 21 вересня 1998 року в частині передачі ОСОБА_2 у спільну сумісну власність квартири за адресою АДРЕСА_1 ; визнання недійсним Свідоцтва про право власності на житло від 21 вересня 1998 року, видане ВАТ «Дніпрошина» .на підставі розпорядження № 4920 від 21 вересня 1998 року в частині посвідчення, що квартира за адресою АДРЕСА_1 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 , позивач фактично просить припинити право власності відповідача на частину квартири, проте відповідно до положень чинного законодавства припинення має відбуватись лише з одночасним переходом даного майнового права до іншої особи, тому у разі задоволення позовних вимог позивача, право власності на частину вказаної квартири підлягає переходу до попереднього власника - державного житлового фонду, при цьому такий перехід є неможливим і у разі встановлення порушення приватизації рішення про приватизацію квартири підлягає скасуванню у повному обсязі відносно всієї квартири, що також свідчить про невірно обраний позивачем спосіб захисту.
Зважаючи на вказане, позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню у повному обсязі, як недоведені. В зв'язку з тим, що суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову в зв'язку з його недоведеністю, заява відповідача про застосування строку позовної давності до вимог позивача не підлягає задоволенню судом.
Відповідно до статті 141 ЦПК України, витрати по справі слід віднести за рахунок позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12, 76-82, 89, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд, -
ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 про визнання недійсним розпорядження в частині передання у спільну сумісну власність квартири, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло в частині посвідчення належності квартири на праві спільної сумісної власності - відмовити.
Витрати по справі віднести за рахунок позивача.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Дніпровського апеляційного суду через Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська шляхом подачі в 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя Т.О. Кудрявцева